120 років від дня народження



Скачати 240.26 Kb.
Дата конвертації15.12.2018
Розмір240.26 Kb.
ТипУрок

120 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

АНДРІЯ ВАСИЛЬОВИЧА ГОЛОВКА

Творча доля Андрія Головка склалася так, що його ще за життя назвали майстром художнього слова, класиком української літератури, народним письменником. Не одне покоління читачів починало знайомство з сучасною українською прозою із його оповідань «Пилипко» та «Червона хустина», а молоді літератори вважали за необхідне засвоювати мистецькі уроки письменника.



1. Біографія Андрія Васильовича Головка

Зростав А. Головко на багатій талантами полтавській землі. Тут у заможній селянській родині в с. Юрки Кобеляцького повіту (тепер у складі с. Хорішки Козельщинського району) 3 грудня 1897 р. народився майбутній прозаїк. У сільській трикласній школі опановував ази наук. Перші літературні вправи, а це були вірші, написав у Кременчуцькому реальному училищі (1908-1914). Коли почалася імперіалістична війна, закінчив короткотерміновий курс навчання в Чугуївському артилерійському училищі прапорщиків і навесні 1915 р. вирушив на фронт.

У 1917-1918 рр. вчителює на Полтавщині (с. Троянівка), працює волосним інструктором з позашкільної освіти в Кобеляцькому повіті. Одночасно пише невеличкі дитячі оповідання, замінюючи ними читанки, яких не було в школах. У 1919 р. у Кременчуці вийшла поетична збірка А. Головка «Самоцвіти», її склали вірші 1912-1918 рр.

З 1922 р. А. Головко цілком перейшов на літературну працю. Наполегливо експериментував, шукаючи органічного для себе способу образно-художнього відтворення дійсності. Перший його друкований прозовий твір «Момент», з волі видавців названий «Рафінована проституція», з'явився в журналі «Шляхи мистецтва» (1921, № 2). Формально-мистецькі пошуки прозаїка у 20-х роках — це спроби поєднати в реалістичному контексті різні літературні течії й напрями: від модного натуралістичного психологізму до символізму, імпресіонізму й експресіонізму (етюд «Діти Землі і Сонця» — 1922; повісті «Можу» — 1922; «Червоний роман» — 1923).

Досягненням прозаїка стала повість «Можу», в мові та образній системі якої вже присутні основні риси художнього стилю майбутнього майстра слова. У центрі експресивно-фрагментарного сюжету — демобілізований червоногвардієць Гордій, який повернувся додому хворим на туберкульоз і, за діагнозом лікарів, приречений; він вдається до самогубства, щоб заперечити «диктатуру чуття» та ствердити, що «людина все може, якщо захоче» (так А. Головко полемізував із тезою В. Підмогильного, ніби «розум — раб почуття»).

Очевидно, повісті «Можу» письменник надавав особливого значення, оскільки поставив її назву до окремої збірки оповідань та повістей (1926). Офіційна критика загалом негативно відгукнулася на твір, вбачаючи у вчинку Гордія хибну психологічно-філософську та світоглядну настанову самого автора, а не лише волю надломленої хворобою людини...

З 1923 р. Головко — член «Плугу». Тоді ж прозаїк пише «Червоний роман» (1923), який був уже «заявкою і схемою майбутнього великого твору». Іноді висловлюють припущення, ніби в «Червоному романі» письменник змалював двох безіменних героїв-селян («я» і «ти»), які перебувають на протилежних «класових» позиціях. Насправді герой тут один, точніше, «єдиний у двох лицях». Дошукуючись власних засобів художнього відтворення «крученої» двоїстості психології селянина, прозаїк вдався до символіко-експресивного прийому, поділивши особу героя на «я» і «ти». Авторське пояснення цього мистецького образу дає реалістично окреслений герой в оповіданні «Крученим шляхом» (1924), де майже повністю збережено сюжет «Червоного роману»: молодий селянин, потрапивши в круговерть громадянської війни, спочатку вірить у самостійну Україну і воює проти радянської влади, потім, унаслідок болісних роздумів і вагань, переходить на її бік, убиває в бою свого отамана і приходить з повинного в сільську раду. Приблизно той же шлях — у героя «Червоного роману», полемічно протиставленого символістському «Блакитному романові» Г. Михайличенка. Для двотомного видання (1957) автор здійснив нову редакцію повісті, але вона, втративши окремі ідейно-кульмінаційні моменти, поступається першій.

Загальне визнання й популярність письменник здобув завдяки дитячим оповіданням та повістям про сільську молодь. Оповідання «Дівчинка з шляху» (1922), «Товариші» (1923), «Пилипко» (1923) склали першу прозову збірку А. Головка «Дівчинка з шляху», що вийшла в Харкові 1925 р. Визначальні їх особливості — вірогідно змальовані характери дітей, глибоке знання дитячої психології, ліризм і емоційність письма, сувора правдивість у показі життєвих обставин, в які потрапляють герої, зокрема в період голоду 1921-1922 рр. Найбільший успіх серед тогочасних творів А. Головка випав на долю оповідань «Пилипко» і «Червона хустина» (1924 р.), які Олесь Гончар назвав «справжніми перлинами української радянської новелістики».

Повісті А. Головка «Зелені серцем» (1924) та «Пасинки степу» (1925) — це твори про оптимістичні перспективи нового суспільства, що виявилося примарною ілюзією. Герої повісті «Зелені серцем» — студенти, слухачі педагогічних курсів імені Григорія Сковороди. Більшість із них — вихідці з бідняцьких родин, напівголодні, бідно зодягнені. Та в наполегливому оволодінні знаннями вони — сильні й горді, певні того «світлого завтра», в яке їх закликають вірити. У «Пасинках степу» письменник подає «передколективне село» з його наболілими проблемами: показуючи статечність селянина-трудівника, він виявляє психологічну проникливість і уважність до багатовікових коренів характеру українця.

Оповідання й повісті А Головка 20-х років виявили в ньому митця, для якого життєва вірогідність, «наочна справжність зображеного є одним з найперших художніх принципів». У поетиці сюжетів, характерів і колізій він свідомо надає перевагу звичайному над незвичайним, але будує свою оповідь водночас і лірично, імпресіоністично.

Восени 1926 р. А. Головко готувався до написання роману «Бур'ян», тему і зміст якого підказало саме життя — непримиренна соціальна боротьба, що стала наслідком непу і тих утисків державної, зокрема й щодо села, політики, які вже починали даватися взнаки. В основі сюжету — сукупність характерних для «глухих» сіл початку 20-х років обставин. Колишній червоноармієць, демобілізувавшись, повертається до рідної Обухівки, де «іфіпкі селяни» (Гмиря, Губаренко, Огир), котрі діють під орудою комуніста, голови сільради Матюхи, «звили собі гніздо» та ще й заручилися підтримкою районного керівництва. Дуже показовим є те, що А. Головко вже тоді побачив тенденцію до зрощення сільської «радянської» верхівки з партійними керівниками.

Твір, надто його перша редакція (1927), відзначається нещадною правдивістю в змалюванні цинічного нехтування правами людей уже в часи «нової» влади, що лише номінально була народною. Давид Мотузка виступає як захисник засад людяності, гуманності, соціальної справедливості, свої власні інтереси він свідомо пов'язав з інтересами середовища, в якому зростав, тому й відчуває відповідальність перед людьми. Понад п'ятдесят років Давид розглядався радянською критикою як сільський комуніст, провідник політики партії на селі. Але якщо виходити з об'єктивно відтворених письменником обставин, у які потрапило село в 20-ті роки, то на «звання» повпреда компартії в Обухівці цілком має претендувати Матюха, а не Давид, бо у Матюхи у руках влада. Тому Давид передусім — народний заступник перед злочинною політикою партії і держави, тою згубною метаморфозою, яка вже тоді (і про це своїм романом попереджав письменник) ставала типовим явищем.

«Бур'ян», попри політично-класові наголоси, від яких не була вільна вся тогочасна художня творчість, може бути названий дзеркалом соціальної дійсності 20-х років.

1927 р. починає втілюватися в життя давній задум роману, що дістав назву «Три сини» (після 1931 р. — трилогія «Три брати»). В основу його сюжету прозаїк, йдучи за усно-народною епічною традицією, планував покласти різні життєві долі трьох братів — Артема, Остапа і Юрка, що мали символізувати три основні суспільні сили — робітників, селянство й інтелігенцію у період громадянської війни на Україні. Вагоме алегоричне навантаження повинен був нести і образ матері (України). Але під час обговорення перших розділів роману у харківському Будинку літератури імені В. Блакитного А. Головко прийшов до висновку, що художньо-історична правда життя вимагає показу спочатку подій революції 1905-1907 рр. Так у 1932 р. був написаний твір «Мати» як пролог до трилогії «Три брати». Перша редакція роману була піддана суворій критиці — в основному, як тоді писалося, за «підміну соціально-психологічних мотивувань характерів героїв елементами біологізму й символіки».

Письменник під тиском «пролетарської» критики змушений був переробити роман і в 1935 р. опублікував його нову редакцію, композиційно оформивши її як першу книгу трилогії про український народ у двох революціях XX ст. У цій редакції розповідь уже зорієнтовано на «класову» розстановку сил.

Починаючи з зими 1934 р. А. Головко працював над другою книгою задуманої трилогії — романом «Артем Гармаш», надрукував у періодиці кілька фрагментів із перших розділів, але робота посувалася повільно. «Дальшій моїй праці над трилогією, — розповідав згодом прозаїк, — перешкодили ті викривлення історичного процесу соціалістичної революції і громадянської війни на Україні, які мали місце і стали зрозумілі потім, через багато літ... Переключитися ж відразу на іншу роботу... я не міг. Аж надто моя свідомість була поглинута нереалізованою темою».

Тим часом спробував було свої сили в кіно. Написав кіноповість «Скиба Іван» (1934) та два кіносценарії — «Митько Лелюк» (1936-1937) і «Літа молодії» (1940), але ця праця не принесла йому творчого задоволення.

Під час Другої світової війни письменник був військовим кореспондентом. 1942 р. в Уфі вийшла збірка нарисів «Бойові епізоди», до якої ввійшли «Бойовий екіпаж», «Капітан Чайка», «Снайпер Максим Бриксін» та інші твори.

З кінця 40-х років основною турботою А. Головка став «Артем Гармаш». Роман у сучасному варіанті складається з трьох книг. Перша вийшла друком у 1951 р. (із змінами та доповненнями — в 1954); друга — в 1960 р. (кількома розділами доповнена 1962); у трьох книгах роман опублікований 1971 р. (з доповненнями — в 1972). Письменник розпочав також четверту книгу, обмірковував сюжетні ходи п'ятої. Та їм уже не судилося побачити світ. 5 грудня 1972 року Андрій Головко помер.

Роман «Артем Гармаш» охоплює події революції та громадянської війни в Україні, починаючи з грудня 1917 р. і закінчуючи червнем 1918 р. Сюжетно-композиційний каркас трьох книг опертий на три такі події: захоплення зброї з гайдамацьких казарм у Славгороді, експропріація поміщицького маєтку у Вітровій Балці та вбивство німецького офіцера. Ідейно-художня концепція твору «Артем Гармаш», який разом з романом «Мати» склав дилогію про Україну у двох революціях початку XX ст., наскрізь кон'юнктурна і полягає в намірі показати народ головною рушійною силою революції, громадянської війни і боротьби за владу рад. Правді життя пробитися на сторінки твору крізь пропагандистські кліше було практично неможливо.

Чи відчував сам письменник (читаючи схвальні офіціозні рецензії на роман) слабкості твору? Певно, що так. Доказом цього є насамперед та творча кволість (що в роботі над іншими творами не була йому характерна), та повільність, з якою він працював над трилогією у загальній складності понад 50 років, так і не завершивши її.

Та хоч би як суворо ми судили про це, мистецький внесок А. Головка в українську літературу лишається вагомим. Це — майстерно написані оповідання й повісті 20-х років. Це — і роман «Бур'ян», що вражає художньо-психологічним проникненням у людські характери, суворою правдивістю. Унікальним пам'ятником світлій письменницькій мрії (нездійсненій не з його вини) — написати епопею про Україну-матір з її горьованими синами — лишилась безперечно високохудожня перша редакція роману «Мати». Нехай і болісним, але «уроком Головка» для історії літератури є і його роман «Артем Гармаш» як застереження, що нікому не під силу поневолити справжній талант, бо підвладний він лише об'єктивній життєвій правді.



Джерело: http://md-eksperiment.org/post/20161211-biografiya-andriya-golovka
2. Андрій Головко: УБИВЦІ — ШЕВЧЕНКІВСЬКУ ПРЕМІЮ

Війна калічить людину. Кожен, хто пройшов через м’ясокрутку збройних сутичок, хто вбивав заради ідеї, хто бачив смерть товаришів, — несе на своїй психіці невитравне тавро морального каліцтва..

Одна з найжахливіших біографій в українській літературі належить людині, скаліченій трьома війнами: Першою світовою, громадянською та Другою світовою. Біографія Андрія Головка просякнута кров’ю — з ран письменника та його рідних людей. І найстрашніше те, що близьких було вбито його власною рукою — рукою коханого батька й чоловіка.

Універсальний солдат

Із юних літ Андрій Головко був романтиком. До того ж романтиком не бездіяльним, а людиною діла. Ще в школі він почав писати вірші, спочатку російською; тоді, начитавшись Шевченка, перейшов на українську. Проте цього було замало для реалізації українофільних настроїв, тож юнак із гуртом однодумців створює романтичну «Юнацьку спілку» та бере участь в укладенні рукописного журналу «Рідне слово» під символічним псевдо Андрій Бульбенко. Можливо, саме це псевдо стало причиною родинної трагедії, чи радше індикатором зламу в душі письменника, який призвів до кривавої розв’язки через десяток років; але 1914 року хлопця за участь у об’єднанні всього лише виключили з останнього курсу Кременчуцького реального училища.

Незабаром розпочалася Перша світова війна. У 1915 році Андрій Головко закінчив Чугуївське військове училище прапорщиків і був відправлений на фронт. Так почалася доля нового Андрія — підкореного обов’язкові. Юнак брав участь у боях під Рава-Руською. Він повністю відчув на собі тягар відповідальності, коли при відступі військ змушений був палити села, щоб не дісталися ворогові, — можна тільки уявити, яке зусилля мусив робити над собою хлопець родом із села, коли виконував такі накази. Незабаром він отримав поранення і дозвіл оклигувати вдома. Саме тоді й познайомився з Тетяною — вчителькою із сусіднього села, своїм великим коханням.

Настав 1917 рік. Андрієві було лише дев’ятнадцять років на той момент, і знаходився він у Росії, в Тверській губернії. Із плечей солдата впав тягар обов’язку перед батьківщиною. Але час був буремний і воїнів потребував перш за все — тож хлопець не вагаючись узяв на себе новий обов’язок. Початок громадянської війни Головко провів у військах Петлюри, воював проти гетьмана і більшовиків — зокрема, брав участь у боях із червоними. Душа була роздвоєна — з одного боку, війна, з іншого — творчість. Джерелом натхнення були уривки мирного життя, що були пов’язані з коханням та батьківщиною, Кременчуцьким повітом. Там вийшла друком одна книжечка поезій і готувалася до друку інша, але рукопис загинув у друкарні з вини денікінців. У лютому-квітні 1919 року кременчуцька газета «Маяк» надрукувала повість «У дикому танку».

У 1920 році письменник служив уже у Червоній армії. Це знову були бої, небезпека, вбивства. А прагнув Андрій іншого — більш за все він хотів бути поруч із дружиною Тетяною та дворічною дочкою, які мешкали далеко від нього, у рідному селі. Війна не поєднується із родинним життям. Провалля, що розділяло сім’ю та обов’язок, усе посилювалося. Чи можна водночас служити в кінній розвідці, читати лекції в Харківській школі червоних старшин — та бути із тими, кого любиш по-справжньому? Андрій кілька разів робив вибір на користь родини й тікав, але його перепроваджували назад. Остання спроба дезертирства завершилася нібито успішно: він не повернувся з відпустки до школи старшин, залишився вчителювати на батьківщині. Але натомість почалося внутрішнє катування: втікача за горло взяв Обов’язок.

Червона хустина

Наступні роки письменник знаходився під владою страху. Злиденне існування, родина, замучена нестатками, — це було ще півбіди. Гірше те, що будь-якої миті за ним могли прийти: достатньо владі було виявити, що відомий уже на той час письменник, дописувач журналу «Червоний шлях», — і командир кінної розвідки, який дезертирував із Червоної Армії, — це одна особа.

Життя під гнітом невиконаного обов’язку перетворилося на невимовну муку. Безперервний, катуючий, виснажливий страх втратити кохану дружину і доньку. Голод, злигодні. Боязнь бути викритим. Наган, прихований із військового минулого. І тим-таки минулим скалічена психіка. Хтозна, якої болючої миті до молодого письменника прийшло страшне рішення: допишу книгу, позбавлю від мук дружину та доньку і покінчу життя самогубством. У психіатрії таке намагання позбавити дорогих людей від важкого життя називають розширеним або альтруїстичним самогубством.

Він убив дружину, а наступного дня доньку. Обом прикрив обличчя червоною хустиною. Зі свідчень Головка про вбивство доньки на допиті: «Я вибрав місце у затінку. Як і дружині, голову червоною хустиною накрив. Витягнув наган і вистрілив у голову їй. І знову в грудях наче обірвалося щось, а потім — порожнеча, порожнеча, порожнеча… Життя для мене вже не було: в голові висять кінці нервів, а з грудей куски із кров’ю вириваються…» За жахливим збігом (чи передбаченням) письменник назвав оповідання, написане 1923 року, незадовго до страхітливої події, «Червона хустина».

Зв’язок літератури і життя заслуговує на окреме дослідження психологів. Юнацьке псевдо «Андрій Бульбенко» зіграло з письменником кривавий жарт. Літературний герой Тарас Бульба убив колись молодшого сина Андрія, а тепер Андрій Бульбенко — дочку і дружину. От і запереч тепер тезу про те, що ім’я диктує людську долю.

Спалені архіви

Одразу після цієї страхітливої події справа набула розголосу в суспільстві. З’явилися замітки в пресі: «На допитах Головко спочатку відмовлявся, а тоді зізнався в обох убивствах та пояснив причини: мовляв, боявся, що помре, а сім’я лишиться без засобів до існування… До вбивства, зізнавався Головко, він готувався протягом року…»

Колишнього солдата було забрано до слідчого ізолятора. Згодом за рекомендацією психіатрів письменника направили до Полтавської психлікарні. Достеменно не відомо, скільки часу лікувався Андрій Головко, якими ліками його приводили до тями і які діагнози ставили. Історія його хвороби загинула в полум’ї наступної війни, – коли у 1943 році німці залишали Полтаву, вони підпалили лікарню та весь архів згорів. Втім, подейкували, що задовго до того справу письменника забрали з архіву уповноважені особи… Той обов’язок, який примушував Андрія воювати, тепер зобов’язав його писати. Надто швидко письменника обілили – вже в 1926 році вийшла друком перша прозова книжка, в 1927 з’явився роман «Бур’ян» — перший в український літературі твір, що мав на меті возвеличення комуніста. Літературна кар’єра Головка розвивалася карколомними темпами. Уже наприкінці двадцятих років у Літературній енциклопедії Головка називають автором найвизначнішого твору в українській літературі – роману «Бур’ян». Велика радянська енциклопедія теж співає дифірамби письменнику, називаючи його твори «одними з найбільших… найкращих… найбільш значущих в українській літературі того часу».

Класик без минулого

Життя Андрія Головка почалося з нової сторінки. Його біографію підчистили і представили до всезагального огляду. Удруге одружився, знову з учителькою; займався літературною працею. Коли почалася Велика Вітчизняна, пішов на фронт військовим кореспондентом — знову поринув у вир війни. Хтозна, чи далася взнаки звичка виконувати обов’язок, чи це була спроба очиститися пекельним вогнем…

Після війни Головко повноправно користувався званням класика, зокрема мешкав у славетному письменницькому будинку Роліт, що в Києві по вул. Б. Хмельницького, 68 (тоді Леніна), у під’їзді, де жили також Юрій Яновський, Олесь Гончар, Петро Панч. Крім прози і віршів, Андрій Головко писав п’єси: «В червоних шумах» (1924), «Райське яблуко» (1946), кіносценарії до фільмів «Митько Лелюк» (1937) і «Літа молодії» (1940). Проте по-справжньому найкращі свої твори Андрій Головко написав у двадцятих роках — те, що виходило з-під пера пізніше, було вже зовсім іншого замісу. Письменник став м’яким, як пластилін, у руках невідомого скульптора.

Андрій Головко мав чимало нагород — був відзначений орденом Леніна, багатьма іншими орденами та медалями. 1969 року отримав Шевченківську премію за перші дві частини роману «Артем Гармаш». І ці нагороди скидалися на планочки на грудях ветерана, обпаленого в боях, доведеного до безумства, внутрішньо спустошеного війною. Єдина втіха: його насправді вважають одним із зразкових прозаїків радянської епохи — недарма з 1979 року існує премія імені Головка, яку присуджують за найкращий прозовий твір року.



Джерело: https://vsiknygy.net.ua/person/424/
3. Дитячі оповідання Головка

Роль дитячої книги в вихованні підростаючого покоління особливо зростає в епоху науково-технічної революції, комп’ютеризації навчального процесу в загальноосвітній середній школі. Детального вивчення вимагають теорія красного письменства для юного читача, її історія, зокрема творчість письменників, що стояли біля витоків української літератури для дітей.

На час виходу в світ «Дівчинки з шляху» (1923), «Червоної хустини» (1924), «Інженерів» (1926) та інших оповідань А. Головка книжки для дітей (переважно — перевидання дожовтневої класики, зрідка — переклади з іноземних мов), звичайно, друкувалися. З 1923 р. в Харкові почав виходити перший у країні дитячий журнал «Червоні квіти». Але нової дитячої літератури ще не було. Це визнавала і тогочасна преса. Ось повідомлення про чергову вечірку «плужан»: «А. Головко зачитав оповідання з дитячого життя «Товариші», де розповідається про двох хлопчиків-наймитів, що під час голодування блукали по селах, наймаючись до хазяїв-селян. Аудиторія вітала автора за спробу писання творів з дитячого життя, бо дитячої літератури нема...». Або: «Немає авторів для радянської дитячої книжки», на неї чекали, видивлялися, чи не з’являються перші паростки, сперечалися: якою вона буде.

Як справедливо писав Н. Бехер, «нове мистецтво ніколи не починається з нових форм, нове мистецтво народжується з новою людиною». Такими новими людьми в українській радянській прозі для дітей стали юні герої оповідань А. Головка.

Хоч перша книжка А. Головка — збірка поезій «Самоцвіти» — вийшла ще 1919 р., і його вірші, і перші прозові спрби були, як слушно зазначає Л. Новиченко, підготовчим етапом творчості. «По-справжньому знайшов себе письменник у вже згаданих оповіданнях про дітей ... у яких з достатньою наочністю визначилися основи його ідейної концепції, привабливі риси його людяного таланту». Саме вони заклали фундамент української дитячої прози, з них починається становлення героям в нашій літературі для дітей. «Головко, як і всі зачинателі літератури соціалістичного реалізму, — говориться в «Історії української літератури», — сповнений колосальної довіри до життєтворчої сили нового в душі трудової людини. Те, що в цьому новому знаходили природний розвиток найкращі моральні цінності, нагромаджені в народі, в трудовому середовищі, — це теж чудово розумів і художньо відтворював письменник».

Оповідання А. Головка для дітей присвячені трьом основним темам: становлення характеру дитини в умовах відкритого класового конфлікту (громадянська війна); діти і сувора повоєнна дійсність — голод, розруха, сирітство; розкриття творчих можливостей людини в радянський час, діти — «інженери» власної долі, повноправні будівники нового суспільства. У самій послідовності цієї тематики — логіка реального суспільно-історичного процесу, історія об’єктивної дійсності, літописцем якої був А. Головко.

В оповіданнях «Дівчинка з шляху», «Пилипко», «Товариші», «Червона хустина», «Інженери» діють різні герої, за різних обставин, у різний час. Проте всі ці п’ять творів для дітей, видруковані письменником у 20-ті роки, сприймаються як певна композиційна і стилістична цілісність, завдяки і тематичній послідовності, і незмінності ідейно-естетичної концепції автора.

«Люди, мало чутливі до мистецтва, — писав Л.М. Толстой, — думають часто, що художній твір становить одне ціле, бо в ньому діють одні й ті самі особи, бо все побудовано на одній зав’язці або описується життя однієї людини. Це несправедливо ... Цемент, який зв’язує будь-який художній твір в одне ціле і тому створює ілюзію відображення життя, це не єдність осіб і ситуацій, а єдність самобутнього морального ставлення автора до предмета».

Аналогічні міркування знаходимо й у І. Франка: «Не в тім, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає ї представить їх, яке враження він викличе при їх помочі в нашій душі, в тім однім лежить секрет артистичної краси». Тут ідеться і про «автора» як певну особистісну точку зору, про організацію і висвітлення матеріалу, що зумовлено певним ставленням до дійсності — тобто про «образ автора», який є «носієм концепції твору», безпосередньо в твір він не входить, а опосередкований у тексті сюжетно і суб’єктно.

У радянському літературознавстві проблема образу автора як організуючого семантико-стилістичного центру літературного твору була поставлена В.В. Виноградовим у 30-ті роки. Але ще на початку 20-х спробу її обгрунтування знаходимо в працях (тоді, щоправда, не опублікованих) М.М. Бахтіна. В незавершеній книзі «Автор і герой в естетичній діяльності» він, зокрема, писав: «Автор не тільки бачить і знає все те, що бачить і знає кожен герой зокрема і всі герої разом, а й більше за них, причому він бачить і знає щось таке, що їм принципово недоступне, і в цьому завжди визначеному й стійкому надмірі бачення та знання автора порівняно з кожним героєм і містяться всі моменти завершення цілого — як героїв, так і спільної події їхнього життя, тобто цілого твору».

Пізніше проблема образу автора знайшла свій розвиток у працях О. Білецького, Г. Винокура, Г. Гуковського, Б. Ейхенбаума, Я. Зунделевича, Б. Кормана, В. Одинцова, Ю. Тинянова, А. Чичеріна та багатьох інших учених. Проте ця проблема далеко ще не розв’язана.

Поняття образу автора по-різному виявляється в різні епохи розвитку культури. З другого боку, воно є конкретно видовим. В епосі, драмі, ліриці образ автора втілюється неоднаковими засобами. Що ж до прози, то найбільш чітке формулювання дає, на нашу думку, В.В. Одинцов: «Образ автора вбачається у формах співвідношення діалогу й монологу, в специфіці оповідного руху й зміни типів мови, в експресивно-стилістичних особливостях, а також в окремих судженнях і визначеннях, які виходять за рамки констатованого образу героя, рамки історико-культурні, характерологічні, мовні».

Аналіз «образу автора» в дитячих оповіданнях А. Головка вимагає дослідження художньої дійсності, в якій існують його герої, тобто системи тих соціальних, моральних, просторово-часових і психологічних орієнтирів, що зумовлюють естетичну детермінованість сюжету. Чимало елементів цієї системи є наскрізними, скажімо, образи сонця, землі, хліба, людини, шляху.

Сонце — це символ, властивий революційно-романтичній стильовій течії, яка в літературі 20-х рр. мала міцні традиції. А. Головко широко використовує цей символічний образ. Наведемо приклади: «Вибили німців із села. Вранці, як сонце з-за левад глянуло, воно було вільне» («Пилипко»); «А з городу линули скрики, сміх дитячий... Згори цілувало сонце й любо всміхалося...» («Дівчинка з шляху»); «Сонце пасмами проміння снувало: ж...жж...»; «А із-за кіп промінь соняшний. І собі глянув на полотно. Блиснув на голці, і хрестики червоні позолотив» («Червона хустина»). Як бачимо, автор досить ощадливо користується цим образом. Небесне світило — не частий гість у творах, де щастя, радість, творчий злет так само нетривкі або ж приходять лиш у фіналі.

Інша річ оповідання «Інженери» — тут воно сяє, можна сказати, від першого абзацу до останнього: «І навколо сонця, сонця! І радісних облич», «А в лоб високий сонце цілувало»; «А сонце червоне-червоне встає з-за ріки».

У різних оповіданнях цей образ виконує й різні функції: У «Пилипку» сонце віщує визволення, перемогу партизанів над гайдамаками та німцями. В «Дівчинці з шляху» — «цілує» щасливих, відроджених після голоду й холоду дитбудівських дітей. У «Червоній хустині» та «Товаришах» сонце — незмінний супутник творчості, воно зблискує на Оксаниній голці, світить сопілкареві Яші, коли в того вперше вільно полилась мелодія. В «Інженерах» сонце цілує дитбудівців у «лоб високий» в нагороду за творчість. Для негативних персонажів сонячне проміння — згубне.

Попри різноманітність смислового навантаження образу сонця він, проте, має чітку, спільну для всіх епізодів домінантну рису. Це скрізь сонце вранішнє, отже, початок нового дня. Це стосується й творчості А. Головка в цілому. Аналізуючи фінал повісті «Пасинки степу», Л. Новиченко писав: «Хай не кожен з його (Головка — С. І.) героїв належить до найпередовіших у тодішньому селі, але для кожного з них (умів чи не вмів він сказати про це власними словами) революція була справді сходом сонця, провісником тієї нової долі, про яку лірично, майже віршем, мовиться в останніх рядках «Пасинків степу»: «Із шелестом хліба на межах хлюпались. Немов бреде ними хтось... (Може, бреде то доля до них на світанні. Доля рожева — по шию в рожевих од сонця хлібах...)».

У наведених словах — ключ до розшифровки ще одного із наскрізних Головкових образів. Це образ хліба, суто реалістичний, що набуває в письменника певної романтизації. Земля і хліб у творах Головка здебільшого контекстуально тотожні, бо ж і в свідомості селянина ці поняття нерозривні, по суті, навколо них точиться запекла класова боротьба на селі. За додаткові копи продає партизана козакам батько Оксани в «Червоній хустині». Розправа гайдамаків над селянами, у яких одбирають «панську землю», стає зав’язкою оповідання «Пилипко». «По шию в рожевих од сонця хлібах» «бреде доля» до героїв повісті «Пасинки степу». Проте хліб — не лише «ставка в поєдинку», — автор робить його ще й мірилом людських вчинків, критерієм моральних цінностей для героїв.

Особливо виразно проявляється це в оповіданні «Пилипко». Неможливо, мабуть, знайти працю про А. Головка, де б не наводився портрет героя цього твору: «У нього очі — наче волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся — білявими житніми колосками...». Та мало хто з авторів вдається до аналізу цього хрестоматійного портрета, констатуючи лише його роль у композиції твору.

Звернімо увагу, що вже в перших двох реченнях Головко двічі вдається до зіставлення портретних рис хлопчика з образом жита. Наголосимо, що аналіз творів дитячої літератури з особливою силою вимагає врахування адресата. «Доводити сьогодні, що історія літератури не тільки історія письменників, а й історія читачів, — підкреслював ще 1922 р. О.І. Білецький, — що без маси, яка сприймає художній твір, немислима й сама творча продуктивність, що історія літератури повинна цікавитись поширенням в масах літературних форм, їх боротьбою за існування і переважання в читацькому середовищі — означає ломитися у відчинені двері».

Йдеться не лише про соціально-історичний, культурно-психологічний, віковий тип читача, а про адресата, який співвідноситься з образом автора «певним поглядом на дійсність, виразником якого є весь твір у його цілісності. ...Носій концепції розраховує на читача, який її адекватно сприймає». Адресат даного твору стикається із суб’єктом мови в різних площинах. Існують прямо-оцінна точка зору: автор вводить у дію, називає і визначає такі цінності, які (орієнтовно) є обов’язковими для читача; просторова точка зору: читач бачить лиш те, що й суб’єкт свідомості, і саме в тому ж ракурсі, з тієї ж відстані; назвемо ще часову, психологічну, фразеологічну точки зору. Чим ближчим виявляється конкретний читач до образу читача, окресленого автором, тим більшим є естетичний ефект даного твору.

Авторові необхідно знати психологію дитини, вжитися в неї, зробити її органічною часткою своєї творчої особистості. Тільки в такому разі читач сприймає систему просторово-часових, оцінних, психологічних, фразеологічних орієнтирів твору. Юний читач має повірити в художню дійсність, як у реальність, сказати б, погодитись на ті «правила гри», які пропонує йому автор.

Для цього не обов’язково, щоб художня дійсність була тотожна дійсності життєвій, знайомій дитині з повсякдення. Скажімо, в казках, фантастичних творах художні реалії можуть бути недосяжно далекими від об’єктивної дійсності. Діти особливо охочі до такої «гри», тут вони — найвдячніші читачі. Але їм потрібен герой, що стоїть на боці добра, прямує до благородної мети, яку б вони могли «приміряти на себе». Діти навіть готові співчувати героєві, коли він вдається до хибних засобів, якщо це неусвідомлена помилка, викликана тим, що герой не знає всіх обставин, відомих читачеві (подібне маємо в «Червоній хустині»). Коли ж герой свідомо нехтує моральні норми, читач відвертається від нього, книга або лишається непрочитаною, або завдає відчутних моральних втрат маленькому читачеві.

Сюжет оповідання нескладний: хлопчик пробирається до партизанів, і вони звільняють село від гайдамаків. З перших же рядків повідомляється про класову приналежність Пилипка («Бо — бідняки»). Автор дає зрозуміти, що й сам герой усвідомлює, по який він бік барикади: «Пилипко зітхнув сумно і сказав: — Отак, відступили наші». Більше того, боротьба проти гайдамаків — кревна, родинна справа для хлопчика: брат його в партизанах. Отже, для юного читача перших років Радянської влади Пилипко — герой цілком позитивний. Так само як цілком негативними були гайдамаки.

Отже, конфліктна ситуація окреслена виразно. Проте автор прагне не декларації. Він знаходить художнє, мистецьке вирішення проблеми: показує нерозривний зв’язок героя і землі, за яку точиться запекла боротьба.

Очі, як волошки в житті, чуб — ніби колоски; обабіч його шляху — «з тихим шумом хлюпались зелені хвилі хлібів»; він сам — такий же син землі, як і ті колоски, волошки, полин, — «пасинок степу». А ось — «віддзеркалення» його портрета: «...колоски схилилися й гойдалися тихо, і сині волошки дивилися в очі...». Образ хліба сягає філософського узагальнення, займаючи належне місце в системі романтичних образів-символів, що розкривають позицію автора.

Центральне місце в цій системі, як і в усій молодій тогочасній радянській літературі взагалі, займає образ нової людини, нового героя. «Позитивний герой молодої радянської літератури, — пише М. Жулинський, — поставав у складності реальних фактів революційних звершень, в романтичному сплетінні трагічних і героїчних колізій. Здивований, захоплений небаченими революційними зрушеннями, сучасник зображувався в прозі 20-х років контрастними фарбами, в гострій художній манері, здебільшого висловлюючи романтичне суб’єктивно-емоційне сприйняття революції».

У реальному житті характер нової людини ще тільки формувався. Які риси її характеру стануть домінантними? Як той чи той індивід подолає в собі пережитки старої свідомості? Придивлятись, очікувати було ніколи. І молода література, прагнучи відповісти на ці запитання, вдавалася до прогнозування, сама творила нового героя, часом помиляючись, часом ідеалізуючи дійсність. Невипадковим було звернення багатьох тогочасних письменників до дитячої літератури: адже юний герой як людина майбутнього давав багатющі можливості для конструювання нової особистості. Особливо приваблива в цьому плані спрямованість дитини у майбутнє, відносна відсутність конкретного минулого, що могло ототожнюватись із відсутністю вад характеру, помилкових вчинків і надавало додаткових можливостей для творення позитивного героя. Пошуки нового героя літературою 20-х років відбилися в дитячих оповіданнях А. Головка якнайвиразніше. Незважаючи на глобальну узагальненість, імпресіоністичність стилю, наявність образів-символів, ці оповідання — наскрізь реалістичні, і насамперед завдяки правдивості, життєвості дитячих образів.

Зауважимо, що дорослих, батьків автор робить підкреслено пасивними: вони або хворі (мати Мирона в «Товаришах»), або поранені (партизан у «Червоній хустині»), або поставлені в таку ситуацію неймовірно складними обставинами (Марійчина мати в «Дівчинці з шляху» чи батько Пилника), інколи — взагалі відсутні (мати Яші в «Товаришах» — померла). Отже, автор передає ініціативу юним героям, ставить їх перед необхідністю самостійно приймати рішення. Хоч Головко і не вдавався до глибокого аналізу психології своїх героїв, драматизм конфліктів у його оповіданнях забезпечений саме психологічною достовірністю характерів, показаних у дії, в становленні, на шляху до вчинку, який стає визначальним моментом дорослішання.

Особливо майстерно зображено цей процес у «Червоній пустині», точніше, в першому варіанті оповідання, надрукованому 1924 р. (друга редакція 1947 р. значною мірою збіднила зміст твору, невиправдано пом’якшивши гостроту конфлікту). Знайшовши пораненого партизана, дівчинка Оксана прагне врятувати його. Та батько виказує її таємницю денікінцям, сподіваючись, що пан дозволить йому за це не відшкодовувати орендну плату. Засмучує його лиш одне: денікінці «гречку витопчуть». Вранці на Оксаниних очах пораненого вбивають: жорстокий урок для дівчинки. «Один з небагатьох письменників, що розповідали про дітей, — сказано про автора «Червоної хустини» в «Історії української літератури», — він насмілився психологічно віч-на-віч поставити дитячу душу з найогиднішим злочином зради, мерзенного продажу людського життя і як художник вийшов з цієї колізії переможцем, поетом незламної людської чистоти і стійкості». Символом цього стає в оповіданні червона хустина. Вперше з’являється вона ще в епіграфі (який також зник у другій редакції твору):

«...козаченька вбито.

Ой, убито, вбито, затягнено в жито,

червоною китайкою личенько вкрито».

Але початок оповідання, здається, аж ніяк не віщує такої трагедії. Сонячно, святково, червона хустина з пофарбованого порошком шмату полотна — мамин подарунок, ніби пелюстка рожі, цвіте на паркані. Навіть коли котрийсь із хлопців одняв забавку й почав «у революції грать», — це лише натяк на високе призначення хустини. Та ось гримає на дівчинку пані, ось Хведорка зблідла — батько заарештований, тоді й у самої Оксани з’являється страшна «доросла» таємниця, і червона хустина не майорить уже зі сторінок. Але ж Оксана ще дитина, про все розповідає дідусеві. Головко вірить у «векторність» дитини, в її первісну чистоту. Дівчинка вже знає, що таємниця відома батькові, чує, як пізньої ночі повертається він звідкілясь і промовляє страшні слова про гречку, яку хтось там витовче... Проте ці слова страшні лише для читача, бо це він, а не Оксана, бачив «усмішку гадючкою» на батьковому обличчі і міг правильно зрозуміти його слова: «пан зна у кого взяти, а кому й дати». Сама не здатна на зраду, дівчинка не може й запідозрити в цьому іншого, тим паче — батька.

Оцей надмір читачевого знання в порівнянні із знанням героя створює естетичну напругу в оповіданні, яка неухильно зростає і сягає кульмінації перед самим убивством партизана. Дівчинка прозріває, і знову в тексті оповідання з’являється червона хустина: Оксана «схилилася до дяді холодного й червоною хустиною обличчя прикрила». Це вже свідомий жест дорослої людини, що перегукується із заключними словами епіграфа.

Дещо прямолінійно, але теж переконливо показано змужніння Пилипка в однойменному оповіданні, його шлях через усвідомлення необхідності діяти, через подолання страху — до вчинку, до подвигу.



А. Головко прекрасно знав і розумів свого юного читача, тонко відчував особливості дитячої психології, вмів зробити читача не тільки зацікавленим спостерігачем, а й активним учасником естетичної події.

Джерело: http://md-eksperiment.org/post/20161211-dityachi-opovidannya-golovka-avtor-i-chitach

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка