[]



Сторінка9/40
Дата конвертації11.05.2018
Розмір9.42 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   40

СЕРЕДНЬОВІЧНА КУЛЬТУРА ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ (VXV СТ.)

Народи країн Західної Європи пройшли надзвичайно складний шлях свого куль- турного розвитку. В цю епоху були розширені горизонти європейської культури, сформувалась історико-культурна єдність Європи, утворилися життєдіяльні нації та держави, склались європейські мови, були створені пам’ятки культури, що збагати- ли історію світової культури, здобуті значні успіхи в науці та техніці.

Раннє Середньовіччя — це час росту самосвідомості варварських народів, що вийшли на арену європейської історії. Саме в цей час створюються перші письмові

«історії». Це «Гетика» — історія готів Іордана (VІ ст.), «Історія про королів готів, вандалів і свевів» Ісидора Севільського (І пол. VІІ ст.), «Історія франків» Григорія Турського (ІІ пол. VІ ст.), «Церковна історія народу англів» Біди Достопочтенного (кін. VІІ—поч. VІІІ ст.), «Історія лангобардів» Павла Диякона (VІІІ ст.).

Культура раннього Середньовіччя пережила складний процес синтезу пізньоан- тичної, християнської та варварської традицій. Після загибелі Західної Римської імперії (V—VІІ ст.) Захід опинився у становищі занепаду та варварства. Цю тери- торію заселяли варварські племена, в основному германського походження. Вони утворили на зайнятих територіях ряд самостійних, але недовговічних держав, що змінювали одна одну. У Галлії та частинах нинішньої Німеччини поселилися фран- ки, на півночі Іспанії — вестготи, в північній Італії — остготи, в Англії — англи та сакси. Ці народи мали власні багатовікові художні традиції. Доторкнувшись до класичного античного мистецтва, вони не втратили своїх традицій та їх значення, а навпаки, склали основу, на якій формувалось мистецтво середньовічної Західної Європи. В цьому процесі важливу роль відігравали художні традиції цих «варвар- ських» народів, мистецтву яких характерна перевага декоративності над образотвор- чістю, а також динамізм форм і підвищена експресивність.

Саме в цей час складається особливий тип духовного життя західноєвропейсь- кого суспільства, в якому головну роль відіграють християнська релігія та церква. Ще в епоху пізньої античності християнство стало підгрунтям для об’єднання різ- них поглядів, уявлень, настроїв — від теологічних доктрин до язичницьких забобо- нів та варварських обрядів. Xристиянство було тією прийнятною формою, що від- повідала потребам масової свідомості епохи. Xристиянська ідеологія поступово зміцнювалась і поширювалась.

Велике значення для Середньовіччя мала діяльність отця церкви, теолога, єпис- копа Гіппонського Аврелія Августина. Він обгрунтував в праці «Про град божий» догму про роль церкви, християнську філософію, історію та християнську психоло- гію, що стала основою середньовічного католицизму.

Як уже було сказано, середньовічна культура формувалася в регіоні, де знахо- дився центр римської цивілізації, яка не зникла одномоментно. Продовжували існу- вати суспільні відносини, інститути влади, культура, шкільні традиції та ін. Напри- клад, Середньовіччя перейняло від античності римську шкільну традицію — систему «семи вільних мистецтв», що ділилися на два рівні: нижчий, початковий — тривіум, що включав вивчення граматики, діалектики, риторики та вищий — квад- ривіум, до якого входили арифметика, геометрія, музика та астрономія. Найбільш


поширений у середні віки підручник був створений неоплатоніком Марціаном Ка- пеллою у V ст.

Важливим засобом культурної спадковості між античністю та середньовіччям була латинська мова, яка одночасно служила мовою церкви, державною, міжнарод- ного спілкування та культурного розвитку. Латинська мова пізніше лягла в основу романських мов.

Античні впливи спостерігалися також і в культурному житті остготської Італії та вестготської Іспанії. Поважним вчителем середньовіччя вважався Северин Бое- цій (480—525). Його трактат про арифметику та музику, твори з логіки та теології, переклади логічних творів Арістотеля стали фундаментом середньовічної системи освіти та філософії.

Відомий вчений Флавій Коссіодор (480—585) у своєму творі «Варії» зібрав до- кументи ділової та дипломатичної переписки. Цей твір став на довгий час зразком латинської стилістики. Коссіодор заснував обитель Віварій — культурний центр, що об’єднував школу та майстерню з перепису книг (скрипторій), бібліотеку. Віва- рій став зразком для бенедиктинських монастирів, які з VІ ст. перетворюються в центри збереженння культури на Заході аж до епохи розвинутого Середньовіччя.

Першим середньовічним енциклопедистом вважали вихідця із вестготської Іс- панії Ісидора Севільського (570—636). У своєму творі «Етимології» в 20 книгах він зберіг значну частину античних знань.

Слід відзначити, що античні впливи на культуру середньовіччя часто відбували- ся в непримиренній боротьбі язичників та християн. Так, проти культури язичників у кінці VІ—поч. VІІ ст. різко виступав папа Григорій І (590—604). Він відкидав по- єднання античної мудрості та мирських знань із світом християнського духовного життя. З його ім’ям пов’язаний розвиток латинської агіографічної літератури.




      1. КАРОЛІНЗЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ (VІІІ—ІХ СТ.)

За своїм історичним та історико-культурним значенням каролінзька епоха до- сить цікава. Остання чверть VІІІ — перша половина ІX ст. у країнах Західної Євро- пи характеризується розквітом мистецтва, що було пов’язано із створенням Карлом Великим першої імперії Середньовіччя, що займала території від Ельби до Барсе- лони — майже всієї тодішньої християнської Європи (окрім Британії та північно- західної Іспанії). Цей період назвали «Каролінзьким відродженням» через те, що суттєвою рисою мистецтва цього часу було свідоме наслідування пізньоантичної культури.

Політика Карла Великого, що зводилася до захисту церкви, проведення судової і військової реформ, сприяла формуванню феодальних відносин у Західній Європі. Карл Великий опікувався освітою у державі. «Капітулярій про науки», виданий у 787 р., зобов’язував утворювати школи у всіх єпархіях, при кожному монастирі. Також була проведена реформа письма та написані підручники з різних шкільних дисциплін. Центром освіти стала придворна академія в Аахені, якою керував монах Алкуїн. Він сприяв вивченню грамоти та філософії для досягнення вершин мудрос- ті. При дворі Карла Великого існувала історична школа, яскравими представниками якої були Павло Диякон, автор «Історії лангобардів», та Ейнгард, що склав «Жит- тєпис» Карла Великого.

Для каролінзького мистецтва характерне звернення до античності, що найбільше проявилось в архітектурі будівель центричного типу. До таких пам’яток належать придворна капела (собор) Карла Великого в Аахені, церква в Жерменьї де Пре по-


близу Орлеана. Каролінзький період підготував тип романської базиліки з двома трансептами, подовженим хором та баштами.

Важливим елементом архітектури був монументальний живопис в техніці фрес- ки та мозаїки. Пам’яток монументального живопису залишилось дуже мало. Це мо- заїка апсиди церкви в Жерменьї де Пре (806), розписи на біблійні та євангельські сюжети в швейцарській церкві в м. Мюнстері (кін. ІX ст.) та мозаїки апсид церков Санта Марія ін Домініка, Санта Прасседе (817—824) та ін.

Оригінальним видом мистецтва, що представлений великою кількістю пам’яток, є книжкова мініатюра. Каролінзька книга — це пам’ятка релігійного змісту. Вона належала вищому духовенству та придворно-аристократичним колам. За допомо- гою техніки гуаші, золота, фарбування пергамента пурпуром книга набула декора- тивної пишності. Центром виготовлення розкішних рукописів було м. Аахен — ре- зиденція імператорського двору. На замовлення Карла Великого було створено багато ілюстрованих Євангелій. У цих художньо оздоблених манускриптах поміт- ний візантійський вплив, поряд із елементами ранньохристиянського англосаксон- ського та німецького мистецтва. Суміш цих традицій породила каролінзький стиль, у якому створені ілюстрації «Золотих Євангелій Xарлі», «Євангеліє Карла Велико- го», «Аахенське Євангеліє»та ін.

Для каролінзької книги характерний розвиток оповідних ілюстрацій, в яких, по- ряд із використанням пізньоантичних мистецьких традицій, спостерігається поси- лення динаміки та експресії. Особливу роль в імперії Каролінгів відігравала музика, як релігійна, так і світська. У своїх капітуляріях Карл Великий вимагав перевірку музичної освіченості та знання псалмів. А священників зобов’язували залучати до навчання дітей усіх станів з обов’язковим вивченням співу. У християнських хра- мах суворо дотримувались уніфікованого римського грецького співу.

Після смерті Карла Великого культурний розвиток занепадає, школи закриваються. Але культурне життя не припиняється, воно зосереджується у монастирях, що у ІX—X ст. стали центрами культурно-освітнього життя. В монастирських скрипторіях були переписані та збережені для майбутніх поколінь античні твори, з’явилася монастирська релігійна поезія та світська література, представлена «історичними поемами», «славо- словіями» на честь королів, дружинною поезією, записами німецького фольклору, що пізніше став основою німецького епосу «Вальтарій». На півночі Європи в Ісландії та Норвегії з’явилася своєрідна поезія скальдів, що була необхідним елементом життя двору конунга та його дружини. Поширена була і така література, як житія святих та видіння, що відбивали систему уявлень народу та його свідомість.

У X ст. через війни та міжусобиці культурний розвиток згас і наступив період так званого «культурного мовчання», що проіснував аж до кінця X ст. А період XІ—XІV ст. стане часом, коли культура набуде своїх класичних форм.




      1. СВІТОГЛЯД. ТЕОЛОГІЯ ТА ФІЛОСОФІЯ

Світогляд середніх віків був в основному теологічним. У час переходу від анти- чності до Середньовіччя найбільш прийнятною формою, що відповідала потребам масової свідомості людини, було християнство. Воно стало ідеологічним стержнем культури та всього духовного життя середньовічного суспільства. Вищою формою ідеології освічених людей була теологія або релігійна філософія, а для неосвічених прошарків населення вона мала практичне значення як культова релігія. Поєднання теології та інших рівнів релігійної свідомості створило специфічну ідеологію, що мала вплив на всі класи та прошарки феодального суспільства.


Середньовічна філософія формується на основі латинської християнської думки про взаємозв’язок бога, світу та людини. Релігійна свідомість пронизувала всі сфе- ри життя людини. Основу християнського світогляду утворили два постулати: тво- рення і одкровення. Творення означає створення світу і людини Богом із нічого, а пізнання людиною Бога, як шлях до спасіння, відбувається через молитву, сповідь та покаяння.

Пізнати Бога — означало пізнати його одкровення через священне письмо. В XІ ст. виник інтелектуальний рух, який називали схоластикою (від лат. schola — школа). Схоластика — це філософія, що виходить із теології, тісно з нею пов’язана, але не рівнозначна їй. її суть — розуміння основ християнства з раціоналістичних позицій та за допомогою логіки. Центральне місце у схоластиці зайняла боротьба навколо проблеми універсалій — загальних понять. У цьому процесі визначилися три осно- вних напрямки: реалізм, номіналізм і концептуалізм, представники яких мали різні погляди на питання про існування універсалій. Номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі речі, а універсалії — тільки слова, імена, знаки, назви, по- роджені людським мисленням. Представники реалізму вважали, що загальні понят- тя (універсалії) є реальними духовними сутностями, що становлять субстанцію ре- чей. Вони вважали, що універсалії існують вічно, перебуваючи у божественному розумі. Концептуалісти доводили, що загальні поняття не існують поза розумом пі- знаючого суб’єкта, а є особливими формами пізнання дійсності.

Суперечка реалістів з номіналістами та концептуалістами сприяла подальшій боротьбі матеріалістів з ідеалістами у нові часи. Середньовічна схоластика, через критичне осмислення ряду категорій та методів, підготувала грунт для європейсь- кого раціоналізму.

Основи середньовічної схоластики та нові критерії інтелектуального життя єв- ропейського Середньовіччя заклав Северин Боецій (бл. 480—525). Його філософсь- кі погляди увібрали в себе вчення Платона, Арістотеля, неоплатонізму та стоїциз- му. Він намагався виправдати християнські догмати розумом.

Протиборство різних напрямків у схоластиці відкрило нові імена у середньовічній релігійній філософії. Це Петро Абеляр (1079—1142), який розвинув методи діалекти- ки. Він був прихильником концептуалізму та опозиціонером до церкви. Його проти- вником був Бернар Клервоський, яскравий представник середньовічної містики, що тяжів до Бога і вершиною його містичної медитації було злиття людини з Богом.

У XІІ ст. спостерігається помітний інтерес до греко-римської спадщини, глибоке вивчення та переклад на латинську мову праць Арістотеля, трактатів античних уче- них Евкліда, Птолемея, Гіппократа та ін. Вчення Арістотеля швидко поширилося у наукових центрах Італії, Франції, Англії та Іспанії. Цьому сприяла діяльність зна- менитого теолога, філософа й алхіміка Альберта Великого (1193—1280).

Вчення Арістотеля з офіційною філософією католицизму поєднав видатний се- редньовічний філософ і теолог, чернець ордену домініканців, доктор Фома Аквін- ський (бл. 1226—1274). Філософська система Фоми Аквінського базувалася на принципі «гармонії» віри і розуму. Він проголосив Бога творцем і управителем сві- ту, вважав найвищим принципом пізнання «істини одкровення», розглядав філосо- фію як «служницю теології», проголошував вищість церковної влади над світсь- кою. З кінця XІІІ ст. вчення Фоми Аквінського було визнано офіційною доктриною католицької церкви. Ідейними противниками Фоми Аквінського були аверроїсти, послідовники арабського мислителя Аверроеса. Вони домагалися звільнення філо- софії від втручання теології та догм, чим фактично визнавали відокремлення розу- му від віри. Така концепція заперечувала божий промисел та розвивала вчення про єдність інтелекту.
У XІV ст. ортодоксальна схоластика, що базувалася на твердженні про можли- вість примирення розуму та віри на основі підкорення першого одкровення, стала критикуватисz радикально настроєними англійськими філософами Дунсом Скоттом й Уїльямом Оккамою. Вони, разом із своїми послідовниками, вимагали розмежу- вання сфер віри, розуму, теології та філософії.

На становлення натурфілософії великий вплив мало вчення Миколи Кузансько- го (1401—1464). Він намагався виробити універсальне осмислення початку світу та влаштування Всесвіту, що базувалися не на ортодоксальному християнстві, а на ді- алектико-пантеїстичному його поясненні. М. Кузанський намагався відокремити предмет раціонального пізнання (вивчення природи) від богослов’я.




      1. ОСВІТА. ШКОЛИ ТА УНІВЕРСИТЕТИ

У Західній Європі середньовічна освіта будувалася на античній основі і перед- бачала вивчення «семи вільних наук». Граматика вважалася «матір’ю усіх наук», діалектика давала формально-логічні знання, основи філософії та логіки, риторика навчала правильно та чітко говорити. Арифметика, музика, геометрія й астрономія вважалися науками про числові співвідношення, що лежали в основі світової гар- монії. Такий поділ започаткував філософ Боецій, у працях якого тривіум визначався як система гуманітарних знань, а квадривіум — природничих.

В XІ ст. школи ділилися на монастирські, кафедральні та приходські. Внаслідок розвитку міст, появи прошарку горожан та розквіту цехів з’являються світські, мі- ські, приватні, гільдійські та муніципальні школи, над якими церква не мала прямої влади. Навчання в школах велося латинською мовою, а з XІV ст. поступово впро- ваджується навчання національними мовами.

Велике значення для поширення середньовічної освіти мав розвиток міст, які були центрами ремесел і торгівлі, а також знайомство з візантійською та арабською культурами.

З часом кафедральні школи у великих містах Європи перетворилися в універси- тети (від лат. Universitas — сукупність). Так, у XІІІ ст. такі вищі школи вже існува- ли в Болоньї, Оксфорді, Палермо, Салерно, Парижі, Монпельє та інших містах. Університет мав юридичну, адміністративну та фінансову автономію, яка надавала- ся господарем або папою.

Найстарішими університетами (кінець XІІ ст.) Західної Європи є Болонський, Паризький, Оксфордський та Орлеанський. Навчання у них велося латинською мо- вою, а основним методом викладання були лекції професорів. Практикувалися і ди- спути або прилюдні дискусії, що часто влаштовувалися на богословсько-філософ- ські теми. У диспутах брали участь як професори, так і студенти.

У XІV—XV ст. у містах Західної Європи з’являються колегії (коледжі). Спочат- ку так називались гуртожитки, але поступово вони перетворилися на центри занять, лекцій та диспутів. Наприклад, заснована у 1257 р. духівником французського ко- роля Робером де Сорбон колегія була названа Сорбонною і здобула високий авто- ритет. її іменем став називатися Паризький університет.

Гарантом прав університетів була церква. Вона опікувалася врегулюванням від- носин університету зі світською владою, підтримувала його самостійність стосовно влади. До XV ст. у Європі налічувалося вже близько 60 університетів. Вони при- скорили процес створення світської інтелігенції, спричинили великі зміни в духов- ному житті Європи, тому що зміст, характер і мета навчання в університетах озна- чали відхід від монастирської культури. Середньовічні університети, як правило,


мали чотири факультети: вільних мистецтв, медичний, юридичний і теологічний. Університети були центрами знань і відігравали важливу роль у культурному роз- витку суспільства.


      1. НАУКОВІ ЗНАННЯ

У період Середньовіччя важливого значення набули наукові знання. В XІІІ ст. особливий інтерес проявився до експериментальних знань. До цього часу знання мали умоглядний характер та фантастичний зміст. Природничі методи пізнання не розроблялися, поширювалися лише граматичні, риторичні та логічні погляди.

Але життя вимагало не ілюзорних, а практичних знань. Почалося вивчення при- роди не тільки як Божого дару, а й як сукупності явищ, які можна пізнати розумом. Це спричинило розвиток таких наук, як механіка, математика, фізика, хімія, біоло- гія, астрономія та медицина. Основи експериментального методу в науці заклав професор Оксфордського університету Роджер Бекон (бл. 1214—1292). Він займав- ся вивченням природи, надавав перевагу експерименту перед чисто умоглядною аргументацією. Бекон досяг значних результатів у фізиці, хімії та оптиці. Йому на- лежали твердження про те, що можна створити судна та колісниці, які рухаються самі, апарати, що літають у повітрі, та ін. Церква засуджувала Бекона за його нау- кові погляди.

Продовжувачами справи Бекона були Микола Отрекур, що був близький до атомізму, та Микола Орезмський (Орем), що наблизився до відкриття закону па- діння тіл і розвинув учення про добове обертання Землі.

У часи Середньовіччя розвивалися медичні знання, центром вивчення яких була медична школа в Салерно. Ця школа випустила знаменитий «салернський кодекс» Арнольда да Вілланова, в якому знаходились настанови для підтримки здоров’я, описи лікарських трав, отрут та протиотрут, поради раціонального харчування то- що. У цей період виникають спеціальні медичні заклади для лікування хворих і по- ранених, починають ізолювати інфекційних хворих. Xрестові походи сприяли ви- никненню епідемій і зумовили появу карантинів (від фр. guarant — сорок, 40-ден- ний термін ізоляції) у Європі. Відкривалися монастирські лікарні і лазарети.

З XІІІ ст. у Західній Європі набула поширення алхімія. Це назва донаукової хі- мії, в основі якої лежала помилкова ідея про можливість перетворювати неблагоро- дні метали на золото та срібло за допомогою «філософського каменя». Практична робота алхіміків дала поштовх для розвитку хімії та металургії.

Значною мірою збагачуються і географічні знання європейців. Так, у XІІІ ст. брати Вівальді із Генуї намагалися обійти західноафриканське узбережжя, а венеці- анець Марко Поло здійснив подорожі до Китаю та Центральної Азії, про які опису- вав у відомій праці «Книга»1. У ІX—XV ст. з’являються численні описи різних зе- мель мандрівниками, вдосконалюються карти, складаються географічні атласи. Все це мало важливе значення для підготовки Великих географічних відкриттів. Так, у 1497—1499 рр. Xристофор Колумб відкрив морський шлях з Європи в Індію, у 1519—1622 рр. здійснив перше кругосвітнє плавання Васко да Гама, чим довів, що між Америкою та Азією лежить океан, і земля має форму кола2.

У духовному житті середньовічної Європи важливу роль відігравали історичні уявлення. Історичної науки ще не було, а історія була складовою частиною людсь-


1 Культура Средневековья и Возрождение: Xрестоматия. — Xарьков: Факт, 1998. — С. 126.

2 Там само, С. 162.
кого світогляду. Xроніки, літописи, «історії», біографії королів та описання їх діянь були поширеними жанрами середньовічної словесності. Оберегом історії, засобом ідеологічного та естетичного самопізнання був героїчний епос, у якому відобража- лись найважливіші грані духовного життя середньовічних народів. За своїм харак- тером епос розвиненого Середньовіччя був народно-патріотичним, разом з тим він відтворював не тільки загальнолюдські цінності, а й лицарсько-феодальні.

Західноєвропейський епос періоду Середньовіччя поділяється на дві групи: іс- торичний (героїчні сказання, що мають реальну історичну основу), та фантастич- ний, близький до фольклору та народної казки. До числа знаменитих пам’яток сві- тової літератури ввійшли такі твори, як «Сказання про Беовульфа» (Англія), «Пісня про Роланда» (Франція), «Пісня про Сіда» (Іспанія), а також ісландські саги —

«Старша Едда» та «Молодша Едда». Пов’язаний із певним типом історичого осми- слення світу героїчний епос Середньовіччя був методом ритуально-символічного відображення дійсності.


      1. ЛИЦАРСЬКА КУЛЬТУРА

Починаючи з XІ ст., символом зрілого Середньовіччя стає замок. Він уявлявся дове- ршеним світом, за стінами якого феодал здійснював як духовну, так і мирську владу. За- мки виникали для війни й оборони, були міцними самостійними господарськими центрами. Разом з тим вони дали життя оригінальній придворній культурі — лицарській, що стала яскравою сторінкою культурного розвитку в період Середньовіччя. її творцем і носієм було лицарство, до якого входили представники військово-аристократичного ста- ну, що зародився у ранньому Середньовіччі і досяг розквіту в XІ—XІV ст.

Основу лицарського епосу складала відданість васала сеньйору. Лицар постійно прагнув слави і намагався бути першим у лицарських заповідях — бути хорошим воїном, вірно служити сюзерену, боротися з «невірними», захищати слабких та скривджених. З часом цей кодекс доповнився куртуазністю (фр. courtois — люб’я- зний, ввічливий) — середньовічною манерою кохання, коли стосунки між Дамою серця та Лицарем відзначалися ввічливістю, люб’язністю та врівноваженістю. Важ- ливим елементом лицарського ідеалу вважалася розкіш, що була символом влади і викликала поклоніння й повагу1.

Лицарське мистецтво було вишуканим та витонченим. Лицарська література бу- ла не тільки засобом вираження самопізнання лицаря, його ідеалів, а й активно їх формувала. Лицарська поезія проповідувала обожнення земного через кохання. У середині XІІ т. особливим явищем світської культури став лицарський роман, що прийшов на зміну героїчному епосу. Головним образом роману був герой-лицар з його подвигами в ім’я власної слави, любові та морально-релігійної досконалості. Зразком такої творчості є роман «Тристан та Ізольда».

Джерелом західноєвропейського лицарського (куртуазного) роману був кельтський епос про короля Артура та лицарів Круглого столу. Герої лицарських романів втілюва- ли вищі людські цінності земного буття. Це особливо яскраво виявилося у новому ро- зумінні любові, що була в центрі уваги будь-якого лицарського роману. В лицарській культурі виникає культ дами, яка була необхідним елементом куртуазності.

Оригінальним явищем лицарської культури стала музично- поетична творчість




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   40


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка