[]



Сторінка8/40
Дата конвертації11.05.2018
Розмір9.42 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   40

Ðîçä³ë 5




КУЛЬТУРА


В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ



    1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Світова історія людства вченими поділена на періоди — певні проміжки часу, які різняться між собою важливими змінами в розвитку людської цивілізації.

Це такі періоди, як Стародавній світ, Середньовіччя, Новий та Новітній час. Середньовіччя займає період всесвітньої історії, що слідує за історією стародав-

нього світу і передує новій історії. Термін «середні віки» (лат. мedium aevum, букв. — середній вік) з’явився в XV ст. у італійських істориків-гуманістів, які стали вживати його для визначення періоду історії від загибелі Західної Римської імперії до XV ст. Епоха Середньовіччя поділяється на три періоди. Перший період (кінець V — перша половина XІ ст.) є перехідним від античності і варварства до феодаль- ної епохи, якому характерний економічний занепад. Другий період (друга половина XІ—XІІ ст.) — час розквіту середньовічного феодального суспільства, поширення освіти та культурного розвитку. Третій період (XІV—XV ст.) — час зміцнення фе- одальної монархії і послаблення впливу церкви, появи наукових дослідних знань, зародження гуманізму і початок епохи Відродження.

Період Середніх віків займає V—XV ст., в сучасній історичній науці його на- звали епохою феодалізму, в рамках якої почав закладатися фундамент європейської цивілізації. У цей час європейської історії відбувалося Велике переселення народів, внаслідок чого на історичній території Європи з’явилися нові держави та народи, зародилися сучасні нації, їх мова та культура, особливості мислення та поведінки, національний характер. У цей час почали складатися основні класи капіталістично- го суспільства — буржуазія та пролетаріат.

В епоху Середньовіччя починається історія народів таких європейських держав, як Англія, Франція, Німеччина, Швейцарія, Бельгія, Голландія, країн Піренейсько- го, Апеннінського та Балканського півостровів, скандинавських країн — Данії, Но- рвегії, Швеції, а також Візантії, наступниці Східної Римської імперії.

У період Середніх віків вже не рабовласник і раб, а феодал і залежний селянин представляли основні класи тогочасного суспільства. Для феодальної епохи харак- терним є, з одного боку — жорстока експлуатація селянства та низький, примітив- ний стан техніки, а з іншого — зростання продуктивних сил, відділення ремесла від росту міст, центрів ремесла та торгівлі. Подальше зростання продуктивних сил призведе до формування нових капіталістичних відносин, які завершаться буржуа- зними революціями в ряді європейських країн.

Велику роль у житті народів середньовічної Європи відігравали церква та релі- гія, які жорстко контролювали діяльність людини протягом життя, постійно впли-


ваючи на її свідомість та поведінку. Під церковною опікою перебували не тільки низи, а й феодальна знать. Середньовічна церква була зіткана з протиріч. Вона мала великий позитивний вплив на все духовне життя суспільства, сприяла зміцненню єдності європейських народів, залученню їх до нових морально-етичних цінностей. Разом з тим християнська церква частково пригнічувала народну культуру, корені якої сягали у язичницькі часи, переслідувала іновірців та інакодумців, гальмувала розвиток науки. Об’єднавши на основі християнських цінностей європейські наро- ди, церква сама ж вбила між ними клин, розколовшись у XІ ст. на західне та східне християнство.

Період Середньовіччя відділяє від сьогодення багато століть і подій. Але ви- вчення цієї епохи має велике практичне і теоретичне значення для сучасної науки, а осмислення надбань тогочасного суспільства допоможе нам збагнути свою власну сутність.




    1. КУЛЬТУРА ВІЗАНТІЇ

У ІV ст. після розпаду Римської імперії на Західну та Східну на карті світу з’явилася нова християнська імперія — Візантійська (330—1453 рр.). її столицею став Констан- тинополь, заснований імператором Костянтином на місці давньогрецького поселення Візантій. З часом назва поселення стала назвою нової держави. Географічно Візантія була розташована на межі Європи, Азії й Африки і займала територію близько 1 млн кв. км. Сюди ввійшли землі Балканського півострова, Малої Азії, Сірії, Палестини, Єгипту, Кіренаїки, частини Месопотамії, Вірменії, острови Крит, Кіпр, частина земель в Криму і на Кавказі, деякі області Аравії. Проіснувала Візантійська імперія більше ти- сячі років і впала під натиском турків у 1453 році1.

Державною мовою у Візантії в ІV—VІ ст. була латинська, а від VІІ ст. до кінця існування імперії — грецька. Особливістю суспільного ладу Візантії стало стійке збереження централізованої держави і монархії. Візантія була поліетнічною держа- вою, її населяли греки, фракійці, грузини, вірмени, араби, конти, євреї, іллірійці, слов’яни та інші народи, але переважали греки.

Візантійська культура зароджувалася і розвивалася в умовах гострих, супереч- ливих процесів тогочасного суспільства. Система християнського світогляду ствер- джувалася в непримиренній боротьбі з філософськими, етичними, естетичними та природознавчими поглядами античного світу. Візантійська культура стала своєрід- ним синтезом пізньоантичних і східних традицій. Володіючи величезними терито- ріями, Візантія контролювала торгові шляхи з Європи в Азію та Африку, протоки Босфор і Дарданелли, що також вплинуло на культурний розвиток держави.

Роль Візантії у розвитку культури середньовічного суспільства була надзвичай- но вагома. Будучи прямою наступницею античного світу та елліністичного Сходу, Візантія стала центром досить розвиненої та своєрідної культури. Xарактерною ри- сою візантійської культури була постійна ідейна боротьба старого з новим, що по- родило оригінальний синтез західних і східних духовних начал. Візантійська куль- тура в основному була християнською. Разом з тим особливе місце займає і народна культура — музика, танок, церковні та театралізовані вистави, героїчний народний епос, гумористична творчість та ін. Вагомий внесок у створення пам’яток архітектури, живопису, прикладного мистецтва та художніх ремесел зробили на- родні майстри.
1 История средних веков / Под. ред. С. П. Карпова. — М.: Вьсшая школа, 2003. — С. 130.


      1. ОСВІТА ТА НАУКОВІ ЗНАННЯ

До освіти та наукових знань у візантійському суспільстві ставилися з повагою. В імперії з централізованим управлінням та досить розвиненим бюрократичним апаратом без хорошої освіти неможливо було зайняти достойне місце в суспільстві. За традицією всі науки об’єднувались під загальною назвою «філософія» (теорети- чна та практична). До теоретичної філософії відносились: богослов’я, астрономія, арифметика, геометрія, медицина, музика. До практичної — етика, політика та іс- торія. Високого рівня розвитку досягли також граматика, риторика, діалектика, ло- гіка та, особливо, юриспруденція.

Починали навчання у початкових школах, де вчили писати, читати, рахувати, скоропису та початкам логіки. Книгою для навчання служив Псалтир. Такі шко- ли були приватними та платними. Часто школами опікувались монастирі, цер- ковні або міські общини, тому навчання було доступне практично для всіх верств населення. Навчання дітей при церквах і монастирях здійснювалось клі- риками та монахами, задовольняючи власні потреби у кадрах нижчого духовен- ства. Продовжували навчання у школах граматики, де вивчали давньогрецьких авторів і риторику — своєрідне мистецтво складання і виголошування святко- вих речей (на честь перемоги Василевса, народження наслідника, укладення ми- ру та ін.) Рівень освіченості і термін навчання визначалися за практичними про- фесійними розрахунками.

У ранній період центрами освіти та наукових знань були міста Афіни, Алексан- дрія, Антиохія, Бейрут, Газа. В ІX ст. у Константинополі засновується Магнаврська вища школа, а в XІ ст. — університет, що мав філософський та юридичний факуль- тети. При університеті була відкрита вища медична школа1.

Освіта та наука у Візантії мали церковно-релігійний характер, тому головне міс- це в системі наукових знань займало богослов’я. Тут продовжувалась антична фі- лософська традиція, а візантійські богослови засвоїли та зберегли багатство думки і витонченість діалектики грецьких філософів. Богословські диспути, що відбувались по всій імперії, були спрямовані на створення системи православного віровчення, на висловлення християнських істин мовою філософії. Богослови боролися також з єресями та прихильниками язичництва.

Вчителі церкви, так звані «Великі Каппадокійці» (Василій Кесарійський, Григо- рій Назіанзін, Григорій Ніський), а також Патріарх Константинопольський Іоанн Златоуст в ІV—V ст., Іоанн Дамаскін у VІІІ ст. у своїх творах, проповідях, листах систематизували православне богослов’я. Панування релігійно-догматичного світо- гляду гальмувало розвиток наук, особливо природничих. Разом з тим візантійцями були підняті на досить високий рівень ті знання, що вирішували богословські пи- тання. В боротьбі з інакодумцями та єресями ними була створена християнська он- тологія (вчення про буття), антропологія та психологія — вчення про походження та еволюцію людини, про її особистість, душу та тіло. З VІ ст. важливе місце в бо- гослов’ї посідає логіка (наука про методи доведень та спростувань).

Починаючи з X—XІ ст. в розвитку богословсько-філософської думки Візантії простежуються дві тенденції. Перша виявляла інтерес до внутрішнього світу та йо- го влаштування, віри в можливості людського розуму. Представником цього на- пряму був Михаїл Пселл (XІ ст.) — філософ, історик, філолог і юрист. Найвідоміша його праця — «Логіка». У XІІ ст. внаслідок посилення матеріалістичних тенденцій спостерігається увага до філософії Демокріта та Епікура.
1 Литаврин Г. Г. Как жили византийць. — М.: Алетейя, 2000. — С. 197.
Друга тенденція виявилась у творах аскетів та релігійних містиків, які головну увагу зосереджували на внутрішньому світі людини, її вдосконаленні в дусі хрис- тиянської етики смирення, послушання та внутрішнього спокою. Представниками таких поглядів були синайський монах-аскет Іоан Лествічник (біля 525—600), міс- тик Симеон Новий Богослов (948—1022) та архієпископ Фессалонікський Григорій Палама (біля 1297—1360). В основі вчення Палами лежала ідея повного злиття лю- дини з божеством через містичне осяяння, яке досягається через довгу «тиху» мо- литву. Вчення Палами набуло популярності серед духовенства, було підтримане церквою та державою.

У XІV—XV ст. раціоналістичний напрям у філософії і науці зміцнюється. Яск- равими його представниками були Федор Метохіт, Мануїл Xрісолф, Георгій Геміст Пліфон, Віссаріон Нікейський. Це вчені та політичні діячі, яскравими рисами світо- гляду яких були проповідь індивідуалізму, духовна довершеність людини, обож- нення античної культури. В цілому візантійська філософія опиралась на вивчення античних філософських вчень усіх шкіл і напрямів.

Розвиток природничих наук, математики та астрономії у Візантії мали приклад- не значення для ремесел, мореплавства, торгівлі, військової справи та сільського господарства. Так, у ІX ст. Лев Математик започаткував алгебру, вчений був авто- ром багатьох винаходів, у тому числі світлового телеграфа та різних механізмів.

У космографії та астрономії велася боротьба між прихильниками античних сис- тем і тими, що захищали християнський світогляд. Представником останніх був Ко- зьма Індикоплов (саме той, що плавав до Індії). У праці «Xристиянська топографія» він заперечує вчення давньогрецького астронома Птолемея про геоцентричну систе- му світу. Його космогонічні уявлення базувалися на біблійних твердженнях, що Зем- ля є плоским чотирикутником, який оточений океаном та покритий небесами. Астро- номічні спостереження були тісно пов’язані з астрологією. В XІІ—XV ст. у Візантії перекладаються та вивчаються астрономічні твори і таблиці арабських учених.

Візантійці досягли значних успіхів у медицині. Вони були знайомі з працями Галена та Гіппократа, узагальнювали практичний досвід і вдосконалювали діагнос- тику. Володіли знаннями хімії, уміли використовувати античні рецепти при вигото- вленні скла, кераміки, мозаїчної смальти, емалі та фарб. А винахід так званого

«грецького вогню» (суміш нафти, гашеного вапна та смоли) допомогав візантійцям здобувати перемогу у морських битвах із ворогами.

Широкі торгові та дипломатичні зв’язки сприяли розвитку географічних знань у Візантії. Цінні географічні відомості залишили у своїх паломницьких творах візан- тійські мандрівники.

Оригінальною пам’яткою в галузі сільського господарства стала енциклопедія

«Геопоніки», де був сконцентрований досвід землеробів.

Історичні знання. На історичну науку Візантії сильний вплив мали традиції ан- тичної історіографії. її збагатили праці Прокопія Кесарійського (VІ — поч. VІІ ст.), Агафія Мірінейського, Менандра Протиктора, Феофілакта Симокатта. Найвидатні- шим візантійським істориком був Прокопій Кесарійський, що написав праці «Істо- рія війн Юстиніана з персами, вандалами та готами», «Про будівлі Юстиніана». У них він вихваляє імператора за мудру політику та прославляє його перемоги.

Досить цікаві історичні пам’ятки енциклопедичного характеру X ст. — «Про управління державою», «Про церемонії візантійського двору», «Про феми». Вони містять цінні відомості про середньовічне життя, а також історико-географічні та етнографічні знання. Визначними істориками XІ—XІІ ст. були Михаїл Пселл — ініціатор створення константинопольської вищої школи, Анна Компіна, Микита Xоніат та ін.


Паралельно з історичною наукою у Візантії був розвинений такий жанр істори- чного твору, як хронографія, започаткований кесарійським єпископом Євсевієм (бі- ля 260—340 рр.). У хроніках реєструвалися важливі події певного періоду. Кожна хроніка писалася декількома людьми, авторського права не було. Xроніки були ча- стиною всесвітньої історії. Видатними хроністами того часу були Іоанн Малала, ав- тор «Всесвітньої хроніки», відомої на Русі з XІ ст., Феофан Ісповідник та Георгій Амартол (VІІІ—ІX ст.), хроніки якого лягли в основу вітчизняного літописання1.


      1. ЛІТЕРАТУРА

У ІV—VІ ст. в літературі простежуються два напрямки. Перший базується на античній культурній традиції, другий — на церковному світогляді. Між двома на- прямками точилася боротьба та взаємне ідейне збагачення. Поширеними були такі античні жанри, як промови, епіграми, любовна лірика, еротична повість. На почат- ку VІІ ст. зароджується новий літературний жанр — церковна поезія (гімнографія), яку представляють ряд талановитих філософів та письменників. Найбільш яскра- вими серед них були: поет Роман Солодкоспівець, твори якого (кондаки та тропарі) звучать і сьогодні у православних церквах, Іоанн Дамаскін — філософ і поет, який намагався узгодити грецьку філософію з християнством, Іоанн Златоуст — заснов- ник християнської гоміолетики (теорії проповідництва), Феодор Студит — захис- ник та реформатор монастирського життя, який сам заснував монастир у Констан- тинополі.

У VІІ—ІX ст. поширеними були читання релігійного характеру, житія святих. Досить популярними при дворах стали прозаїчні та віршовані романи на теми ан- тичної історії та міфології. Відомими письменниками та збирачами праць античних авторів були Патріарх Фотій, Костянтин Багрянородний та інші. А героїчний епос про Дигеніса Акріта, що оспівує подвиги візантійців у боротьбі з арабами, увібрав характерні риси феодальної епохи.

У XІІ—XІV ст. на зміну героїчному епосу прийшов епічний жанр середньовіч- ної куртуазної літератури — лицарський роман та лицарська лірика. У XV ст. у лі- тературній творчості Візантії посилюються гуманістичні ідеї, спостерігається інте- рес до людської особистості, до життя інших народів та країн. Зароджуються такі нові для Візантії жанри, як новела, байка, сатира, збірники любовних пісень та вір- шів, «плачі» за завойованими османами землями та Константинополем. Вони скла- ли основу візантійської народної (світської) літератури. Світську поезію VІІ ст. представляли письменники Павло Сіленціарій та Георгій Пісіда (панегірики, поема

«Гексамерон»), у XІ ст. — Xристофор Мітилянський та Іоанн Євхаїтський2.


      1. АРХІТЕКТУРА

Середньовічні архітектурні форми суттєво відрізнялися від пізньоантичних. В античних храмах класичного типу велику увагу приділяли зовнішньому оздоблен- ню будівлі (екстер’єру) та зовсім незначну — внутрішньому (інтер’єру). У середині храму стояла статуя божества, а всі обряди та святкування відбувалися на площі, біля будівлі. Увійти в середину святилища дозволялось тільки жерцям. Віруючі не



1 История средних веков. В 2-х т. — Раннее новое время / Под ред. С. П. Карпова. — Т. 1. — С. 579.

2 Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб. / За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — С. 154.
виступали учасниками релігійних церемоній, спостерігали за ними зовні. Xристи- янський же храм мислився своєрідним житлом Бога, місцем, де збиралися віруючі для молитви та здійснення обряду таїнств. Тому організація внутрішнього простору була головним завданням зодчих. Разом з тим зовнішній вигляд церкви був прос- тий, стіни гладенькі, без декору.

У культовому будівництві переважали дві архітектурні форми: базилікальна та хрестово-купольна. Базиліка — це прямокутна, витягнута в довжину будівля, роз- ділена колонами на три, п’ять і більше поздовжніх нефів. Середній неф, як правило, ширший та вищий від бокових. У східній частині базиліки, що закінчувалась апси- дою, розміщувався вівтар, а у західній — вхід. Поздовжні нефи пересікалися транс- ептом (поперечний неф), тому будівля в плані мала форму хреста — головного си- мвола християнства. У формі базиліки часто будували і християнські храми.

Другий тип храму — хрестово-купольний, будівля якого квадратна у плані, чо- тири внутрішніх стовпи ділять простір на дев’ять частин, увінчаних арками, і під- тримують купол, що знаходиться в центрі. Купол символізує небеса. Напівцилінд- ричні зводи, що приєднуються до купола, пересікаючись, також утворюють рівносторонній хрест. Тип храму-базиліки пізніше утвердився у Західній Європі, а у Візантії та на Сході переважав тип хрестово-купольного храму, що став основою візантійської архітектури пізнішого часу.

Шедевром архітектурного зодчества Візантії є храм Св. Софії у Константинопо- лі, збудований у 532—537 рр. за наказом імператора Юстиніана. Цей храм є поєд- нанням двох конструктивних принципів — базилікального плану з купольним пе- рекриттям. Його називають восьмим чудом світу, тому що він є найграндіознішим за замислом і технікою будівництва, рівного якому не було у середньовічному світі. Гігантський купол храму, що у діаметрі складає 32 метри, опирається на барабан із сорока вікнами, у які проникає сонячне світло, створюючи неповторне видовище1. Головна увага приділена внутрішньому убранству храму, яке мало виразити ідею перемоги внутрішнього і духовного над тілесним і зовнішнім. Багате облицювання стін і підлоги храму мармуровими плитами, різні капітелі колон, різнокольорові мозаїки підкреслюють його велич і створюють відчуття свята. Здійснили це гранді- озне будівництво два архітектори — Ісидор із Мілета та Анфімій із Тралл. Свята Софія залишається пам’яткою величі Візантії та свідченням генія людини, що на- близилась до пізнання законів Божественної краси.

Внаслідок завоювань турків-османів Візантійська імперія розпадається і м. Кон- стантинополь перейменовують у м. Стамбул, а храм святої Софії, який майже тися- чу років був храмом християнського Сходу, перетворюють на мечеть. Під його ку- полом з’явилися великі щити з висловами із Корану. Іконостас з іконами прибрали (іслам забороняє зображувати людей), а поряд із храмом вибудували чотири вели- ких мінарети. У 30-ті рр. XX століття Айя Софія (так її назвали турки) перетвори- лася на музей.

Живопис. Головними видами візантійського живопису були монументальний церковний живопис (мозаїка та фреска), іконопис і книжкова мініатюра. Мозаїка — це сюжетні або орнаментальні композиції, виконані з природних каменів, смальти, керамічних плиток. Фреска — техніка живопису водяними фарбами по сухій або свіжій штукатурці. Найдавніші візантійські мозаїки збереглися у храмах та гробни- цях м. Равенни, колись великого культурного центру.

У ІV—VІ ст. у візантійському живописі переважали античні традиції, про що свідчать мозаїки підлоги Великого імператорського палацу у Константинополі. Во-


1 Xрамь. Монастьри. — М.: Аванта, 2003. — С. 82—83.
ни зображали реалістичні жанрові сценки із життя народу. Пізніше, у ІX — XІІ ст., створюється ціла система декору храму, при якій дотримуються порядку розташу- вання біблійних сцен на його стінах та зводах, що мали ілюструвати основні догма- ти християнства. За цією системою в куполі або в апсиді (якщо не було купола) завжди розміщувалось велике поясне зображення Xриста Пантократора (Вседержи- теля), в апсиді — фігура Божої Матері, частіше за все у вигляді Оранти, що мо- литься, піднявши до неба руки. По обидві сторони від неї, як стражі — фігури ар- хангелів. У нижньому ярусі — апостоли, на парусах (елементи купольної конструкції у формі сферичного трикутника) — Євангелісти. На стовпах — Благо- віщення, на стінах трансепта — сцени із життя Xриста та Марії, на західній стіні — страшний суд та ін. Така канонічна система була дуже продумана, гарно вписува- лась в архітектуру храму з системою архітектурних розчленувань.

При внутрішньому оздобденні храмів візантійські майстри використовували мо- заїку із золотим фоном. Золото є найбільш світлоносним матеріалом, воно створює магію світла, що посилює божественність інтер’єру храму. Поряд із золотом особ- ливе місце займали неяскраві сірі і білі кольори із різнокольоровими тінями.

У XІV ст. візантійський живопис переживає останній період розквіту, що був пов’язаний з поширенням гуманістичних тенденцій в культурі того часу. Живопис- ці намагаються вийти за рамки встановлених канонів церковного мистецтва, праг- нуть зобразити не надуману, а живу людину. Канонічна система слабшала, а мисте- цтво прагнуло більшої експресії та свободи. Чудовими пам’ятками цього часу є мозаїки та фрески монастиря Xори (тепер мечеть Кахрие-Джами) у Константино- полі. Але спроби звільнити людську особистість від полону догматичного мислен- ня у Візантії були слабкими та непослідовними. Візантійське мистецтво XІV— XV ст. не піднялося до рівня італійського Ренесансу, воно залишилося у формі суворо канонізованої іконографії.

Іконопис. Візантійському мистецтву характерні не тільки висока техніка, витон- чена і одноманітна майстерність, панування канону, абстрактна духовність образів, а й таємнича людяність. Це найбільше виявилося в іконописі. В композиції ікони голо- вне місце займає людина, її фігура, обличчя. Чудовими зразками іконопису є ікона Григорія Чудотворця (XІІ ст.), що зберігається в Ермітажі м. Санкт-Петербурга, та ікона Володимирської Богоматері, яка ще у XІІ ст. була привезена в Київську Русь із Візантії. Вона зберігається у Москві в Державній Третьяковській галереї. Незважаю- чи на ідеалістичний характер цього образу, Володимирська.

Богоматір справляє враження глибокої людяності та емоційності. Вона стала зразком для іконописців пізніших часів. Пам’яток живопису періоду раннього Се- редньовіччя збереглось надзвичайно мало. Це ікони VІ ст., написані восковими фа- рбами, такі як «Xристос Пантократор» (зберігається на Синаї), «Богоматір з немов- лям» (Музей імені В. і Б. Xаненків у Києві). Майстрам Константинопольської худож- ньої школи, окрім пафосу духовності, характерна вишукана старанність, ювелір- ність, відчувається дуже прихильне ставлення до «святого ремесла».

Слід відмітити, що на процес розвитку живопису, особливо іконопису, негатив- но вплинуло іконоборство та павлікіанство (VІІІ—ІX ст.). Павлікіани виступали проти соціальної нерівності, вимагали відміни церковної ієрархії та іконовшану- вання. Рух іконоборців був спрямований проти ікон, зображення Бога та святих у людських образах як пережитку ідолопоклонства. Вважалося, що неможливо зобра- зити божество у матеріальній формі, що образ людини не міг передати духовну природу Xриста і святих. У Візантії та її провінціях спеціальним едиктом були за- боронені ікони та будь-які антропоморфні зображення божества. Також заборонена була кругла скульптура, вона розглядалася як мистецтво, що слугувало прослав-
ленню тілесної, а не духовної краси. її замінило мистецтво плоского рельєфу1. В основі мистецтва іконоборців лежали орнаментально-декоративні, або символічні форми (хрест). Така ситуація мала політичні причини, тому що імператорська вер- хівка боялася зміцнення монастирських феодалів, адже саме монастирі були місцем особливого іконовшанування. Боротьба іконоборців була спрямована на захист су- воро спіритуалістичного мистецтва. Період іконоборства тривав сто років. За цей час було знищено багато ікон та пам’яток нерелігійного мистецтва.

У ІX ст. іконовшанування було поновлено. Разом з тим утвердилась ідея від- творення в іконі «божественного прообразу», «архітипу». Стиль візантійського мистецтва ставав більш строгим та канонічним. Саме у Візантії були вироблені іконографічні схеми, від яких не дозволялося відступати при зображенні релігій- них, священних сюжетів. В іконі головна увага зверталась на образ (лик), щоб відтворити у ньому «безтілесне уявне споглядання». Xудожник повинен був зо- бразити не тільки тіло, а й душу, внаслідок чого обличчя набуло оригінальної трактовки. Очі пильні, великих розмірів, губи тонкі, ніби безтілесні, нечуттєві, ніс у вигляді вертикальної або легко вигнутої лінії, лоб підкреслено високий. Ці схе- ми перейшли пізніше до давньоруського живопису та частково до західного сере- дньовічного мистецтва2.

Xудожній образ повинен був підносити почуття віруючого до неба. Ікона слу- жила найсильнішим засобом піднесення людини від видимого до невидимого, від чуттєвого до надчуттєвого. Вона розрахована на довгий зосереджений огляд, її за- вдання — занурити людину у стан спокою і наблизити до відчуття небесного бла- женства. Візантійській іконі властивий глибокий психологізм, ствердження перева- ги духу над матерією, у ній найповніше втілена духовна символіка.

Духовне життя перебувало під суворим наглядом держави, будь-яка опози- ційна думка та ліберальна богословська течія заборонялася. А щось нове при- ймалося лише з дозволу двору та церкви. Особистість художника знаходилася на другому плані, поряд із замовником, а на творах та в документах його ім’я взагалі не писалося.

У X—XІІ ст. у Візантії набуло особливого розквіту прикладне мистецтво — че- канка, техніка перегородчастої емалі, різьблення по слоновій кістці, обробка напів- дорогоцінного каміння, художня рельєфна кераміка, гравюра, художня обробка срібла та золота. Вироби прикладного мистецтва були поширені не лише у Візантії, вони вивозились і за межі імперії. А в ряді країн, у тому числі і в Київській Русі, ві- зантійські майстри заснували майстерні з виготовлення та оздоблення прикрас складною, навіть за мірками сьогодення, технікою перегородчастої емалі.

Оригінальним видом візантійського прикладного мистецтва XІ ст. є книжкова мініатюра (художнє оздоблення книги). Фігурні зображення виконувались прямо в текстах, на полях, а сам текст, ініціали та орнаментальні заставки вільно розміщу- валися на листку пергамента. Все разом мало вигляд єдиного художнього цілого. Цінними пам’ятками візантійської книжкової мініатюри є знаменитий ватикансь- кий Згорток Ісуса Навіна, виконаний для урочистого підношення візантійському імператору на честь його перемоги над варварами, Паризький Псалтир, Біблія ко- ролеви Xристини Шведської (бібліотека Ватикана), книга пророка Ісаії (бібліотека Ватикана), книга Соломона (Королівська бібліотека в Копенгагені), Євангеліє у мо- настирі св. Катерини на Синаї, Євангеліє у Національній бібліотеці у Парижі3. Це


1 Дзвид Тальбот Райс. Искусство Византии. — М.: Слово/Slovo, 2002. — С. 68.

2 Лазарев В. Н. История Византийской живописи. — М.: Искусство, 1986. — С. 20.

3 Византия и Русь. — М.: Наука, 1989. — С. 90—98.
еклектичне мистецтво було розраховане на вузьке коло освічених людей, що люби- ли і шанували античне мистецтво. Розміщення мініатюр на увесь лист, обрамлення їх широкими рамками створювали ефект картинності, що нагадував стиль еллініс- тичного картинного живопису.


      1. ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

Візантійське мистецтво досягло свого розквіту в часи правління імператора Юс- тиніана (527—565 рр.). При ньому Візантія займала обширні території і була країною із складним апаратом державного управління та добре розвиненою дипломатією.

У ранній період розвитку лише Візантія зберегла елліністичні культурні тради- ції, які, в свою чергу, увібрали в себе елементи мистецтва Єгипту, Сирії та Ірану. Пізньоантичне мистецтво мало на собі впливи східних культів, містичних учень і християнської символіки. Але цю спадщину Візантія змінила, створивши оригіна- льний художній стиль, що був характерний для періоду Середньовіччя1.

Візантійська художня культура поєднувала в собі два практичні начала — пиш- ність і видовищність та витончений спіритуалізм. Візантійське мистецтво об’єдна- ло ці два начала в єдину художню систему, строго нормативну, канонічну, просяк- нуту духом урочистого і таємничого церемоніалу. Образотворчому мистецтву Віза- нтії характерні самобутність, цілісність, гармонійність художніх принципів, глиби- на образів та змісту, різноманітність форм та кольорів, досконалість техніки. Поєднання цих рис зробило візантійське мистецтво одним з найбільших досягнень світової культури. Візантійські майстри зуміли зберегти складну техніку образот- ворчого мистецтва античності, разом з тим вони поповнили її новим символічним змістом. На зміну античному мистецтву, що прославляло людину у її земній красі, прийшло мистецтво, що прагнуло прославити людей над тлінним світом. Була роз- роблена ціла естетична теорія образу та символу. Блиск і парадність, золото та ма- рмур, краса і сяйво стали символами духовного блаженства, а живопис допомагав людині осягнути самого бога та врятуватись. Головним завданням цього мистецтва було представляти і тлумачити принципи християнської віри.




      1. МУЗИКА

Зразків ранньовізантійської музичної творчості майже не збереглося. Внаслідок руху іконоборства всі музичні рукописи, які зберігалися у монастирях, були зни- щені. Лише деякі пам’ятки розповідають про розвиток духовної музики. У музич- ному житті Візантії панувала церковна, виключно вокальна музика, яка пронизува- ла усі сторони життя середньовічної людини. Досить часті богослужіння супроводжу- вались різними наспівами, що виконувалися не тільки кліром, а й прихожанами. Поступово церковна музика виходила за межі монастирів і церков та поширюва- лась у суспільному житті.

Значний вплив на розвиток музичного мистецтва Візантії у VІ—VІІ ст. мала сі- рійська музика (гімнографія), бо основою східної літургії був гімн. До особливих форм візантійського літургійного музичного мистецтва належали кондаки, канони і тропарі. Основоположником кондака — жанру візантійської церковної поезії і му-
1 Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб. / За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — С. 154.
зики, був Роман Солодкоспівець — диякон із Бейрута. Його твори — це багато- строфні драматичні поеми з монологами і діалогами героїв. У VІІІ ст. кондак став витіснятися складним багатострофним твором — каноном. Цей музичний жанр ви- ник в умовах боротьби імперії з іконошанувальниками. Канон призначався для спі- ву народом, що визначало архітектоніку його тексту та характер музики. Ці мелодії були досить популярні, тому що у них прославлялось покровительство Бога народу у його боротьбі з тиранами. Наспіви були нескладні, але емоційно виразні, підпо- рядковані системі восьмиголосся. Особлива заслуга у створенні канонів належить Андрію Крітському, Іоану Дамаскіну та Козьмі Ієрусалимському. Складний музич- но-поетичний жанр «візантійського канона» пізніше призвів до поділу функцій по- ета і композитора.

Досить популярними серед простого люду були гімни — святкові релігійні піс- ні, що складалися за текстом Біблії. Вони мали чітку строфічну структуру та вираз- ну мелодію. Відомим автором християнських гімнів був Єфрем Сирин (VІ ст.), який влаштовував у святкові та недільні дні драматичні вистави, де звучали побу- тові наспіви. Народні риси музичного мистецтва проявлялися і під час святкувань на іподромі, де виконувались аккламації (вітальні оклики), що містили у собі еле- менти народної музики. Єдність світської і духовної влади у особі імператора спри- яла близькості світської та духовної музики. До початку VІІІ ст. поширеним у по- буті був орган, що заборонявся візантійською церквою. Він використовувався під час циркових вистав, весіль та обходин. Пізніше орган став культовим музичним інструментом.

Культура Візантії має велике історичне і художнє значення. Важливою її особ- ливістю є те, що вона стала своєрідним синтезом пізньоантичних і східних тради- цій. Традиції античної цивілізації зародили у Візантії гуманістичні ідеї, які в пода- льшому позитивно вплинули на західноєвропейську культуру, культуру Близького Сходу та культуру східнослов’янських народів. Збереження у Візантії централізо- ваної імперії і сильної імператорської влади мало великий позитивний вплив на ідеологію та культуру Візантії.

В основному культура Візантії була релігійною, разом з тим широкого розвитку набула світська, народна культура. За рівнем розвитку освіченості, духовного і ми- стецького життя Візантія стояла попереду усіх країн середньовічної Європи.


ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ


  1. Які хронологічні рамки у світовій історії займає період Середньовіччя?

  2. Яку роль у житті народів середньовічної Європи відігравала церква?

  3. Наступницею культури яких країн стала Візантія?

  4. Які риси притаманні візантійській культурі?

  5. Який характер мала освіта і наука у Візантії?

  6. Які дисципліни вивчалися в освітніх закладах Візантії?

  7. Які літературні жанри характерні для розвитку візантійської літератури?

  8. Що таке куртуазна література?

  9. Які риси характерні для візантійського мистецтва?

  10. Які архітектурні форми застосовувалися у культовому будівництві?

  11. Назвіть пам’ятки візантійського зодчества.

  12. Назвіть головні види візантійського живопису.

  13. Яка тематика розписів та оздоблень існувала у візантійських храмах?

  14. Які види прикладного мистецтва мали місце у візантійській культурі?




  1. Що є характерним для іконографічних схем у візантійському мистецтві?

  2. Що характерне для візантійського музичного мистецтва?

  3. Яке значення мала візантійська культура для середньовічної культури Ки- ївської Русі та країн Західної Європи?





    1. Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   40


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка