[]



Сторінка7/40
Дата конвертації11.05.2018
Розмір9.42 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   40

Класичний період. (V—IV ст. до н. е.) знаменував собою новий етап розвитку давньогрецької культури. Демократія, що прийшла на зміну аристократичній олігар- хії, несла у собі нові почуття, думки й ідеї. Світорозуміння й світовідчування аристо- кратії було властиві невеликому колу людей, які вважали себе обранцями долі та ви- щою породою людства. їхні думки й почуття спрямовувалися до героїчних часів крито-мікенської епохи або концентрувалися навколо інтимних переживань. Для століття демократії були характерні інші мотиви. Це, насамперед, всенародні свята на честь найбільш популярних давньогрецьких богів — Афіни, Деметри й Діоніса.

На честь богині Афіни справляли свято панафіній, у якому брало участь усе афінське населення. В образі богині знайшла своє втілення ідея державної центра- лізації, до якої прагнули всі демократичні сили. Панафінії відбувалися кожного че- твертого року й тривали шість днів підряд. Програма свята складалася з кінних та піших змагань, бігу зі смолоскипами, хорових співів, танців, декламації та музич- них змагань. Всенародне значення мали й свята на честь Деметри та цілий ряд свят, присвячених богу Діонісу.

З пісень і молитов, що прославляли бога Діоніса, виникла грецька трагедія. Тра- гедія у власному розумінні слова означає «пісня цапів», коли одягнені в цапині шкіри люди зображували сатирів — супутників Діоніса. Під різкі звуки флейт, буб- нів і тимпанів у стані екстатичного сп’яніння його учасники розривали на частини тварин, пожираючи їхнє закривавлене м’ясо. Цей культ з VII ст. поширюється у ба- гатьох містах-полісах Греції, але із часів тиранії організацію свят на честь Діоніса взяла на себе держава, перетворивши їх на загальнодержавний культ.

Спочатку дифірамби, що виконувалися хором на честь Діоніса, не відрізнялися ні складністю, ні розмаїтістю, ні художністю. Великим кроком уперед було введення в хор дійової особи, актора. Актор декламував міф про Діоніса й подавав репліки хору. Між актором і хором зав’язувався діалог, який становив основу драматичного твору. Першим автором грецької трагедії вважається Есхіл. Введенням другої дійової особи він пожвавив виставу, вніс у неї більше динамічності. Есхілу також приписують вве- дення декорацій, масок, котурнів, а також літальних, громоносних та інших машин.

Подібно до драми, грецький театр також був тісно пов’язаний з культом Діоніса й діонісіями. Він веде своє походження від жертвоприношень та магічних церемо- ній, при здійсненні яких учасники розташовувалися навколо жертовника у вигляді амфітеатру на схилах прилеглого до нього пагорба. Влаштовані на відкритому про- сторі, грецькі театри були загальнодоступними і вміщали велику кількість народу. Театр Діоніса в Афінах, наприклад, міг умістити до 30 тисяч глядачів. У наступну, елліністичну епоху, театри уже розраховувалися на 50, 100 і навіть більше тисяч глядачів. Таким чином, навіть у конструкції грецького театру був закладений демо- кратичний принцип.

Головну частину театру становили: приміщення для глядачів — койлоне, місце для хору — орхестра, місце, де вивішувалися декорації й виступали актори, — скена (сцена). У середині орхестри містився багато прикрашений жертовник Діоні- са. Задня частина сцени була декорована колонами, які символізували царський па- лац. Місця для глядачів були відгороджені дерев’яною або кам’яною стіною без даху. На початку театральні вистави ставилися тільки у свята Діоніса, але поступово театр набуває суспільного значення, стаючи не тільки місцем відпочинку, а й полі-

тичною трибуною. Предметом театральних вистав були трагедії та комедії.


З V ст. до н. е. під час театральної вистави демонструвалося три трагедії, що складали трилогію, кожна з яких була продовженням попередньої. Умови антично- го театру викликали необхідність дотримання трьох єдностей — місця, часу й дії. Ці умови, обгрунтовані згодом Аристотелем, трималися аж до XVIII ст., становлячи основу класичного європейського театру. До трагічної трилогії приєднували ще й сатиричну драму. В основу грецьких трагедій зазвичай був покладений який- небудь міф про богів і героїв, найчастіше гомерівського циклу, що наповнювався змістом сучасності, наближаючи його до масового глядача. Таким чином, значення давньогрецької трагедії для світової культури складалося в умінні поєднати історію і сучасність, роблячи далеке близьким, зрозумілим і цікавим для народу. Із грець- ких трагіків світової слави набули Есхіл, Софокл та Еврипід. Громадські мотиви, що звучали в трагедіях, знайшли своє вираження й у грецькій комедії, що виросла з того ж самого коріння, що й трагедія.

З давніх часів у Стародавній Греції існувало всенародне свято діонісіі, яке закін- чувалося святковою ходою зі співом, танцями й пиятикою. Ця хода називалася ко- мос. Слово «комедія» — сполучення слів комос і ода (пісня), що в цілому означає пісні під час комоса. У пізніші часи, в результаті літературної обробки, утворився новий жанр — комедія. Сюжетом комедії служило повсякденне життя з усією його злободенністю й дріб’язковістю, автори не соромилися у виборі слів і виразів, осо- бливою непристойністю відрізнялися танці. Костюми й декорації були яскравими й строкатими, а маски — різноманітними.

У демократичних Афінах з їх розвинутим політичним життям широкого розвит- ку набула політична комедія, неперевершеним майстром якої був Аристофан. Від- мінними властивостями його творчості були художня краса форми, невичерпна до- тепність, сполучення драматичних, ліричних і комічних настроїв.

Менше значення відігравала лірика, її розвиток був більш притаманний часам тиранії й олігархії, ніж періоду розвиненого демократичного життя. Із прозаїчних творів цього періоду особливого значення набули історичні праці, значними серед яких були «Історія греко-перських війн» Геродота та «Історія пелопонеської війни» Фукидіда.

Широкого розвитку у класичну епоху набуло і грецьке мистецтво. На відміну від попередніх епох воно вийшло із практичної діяльності й відокремилося в само- стійні художні галузі, які передбачали не тільки високий мистецький рівень, а й ви- сокий ступінь технічної майстерності.

Пройшовши довгий шлях розвитку, значного рівня досягла давньогрецька архітектура. У V ст. до н. е. остаточно визначилися два архітектурних стилі — дорійський та іонійський, почав формуватися коринфський стиль, що набув по- дальшого поширення у наступному столітті. Стрімкими темпами розгорнулася будівельна діяльність. Так, в Афінах з’являється цілий ряд чудових художніх будівель громадського характеру: храмів, портиків, будинків для гімнастичних і музичних змагань, приватних будівель. Чудовим пам’ятником будівельного ми- стецтва класичної епохи був Парфенон — храм Афіни-Діви (Парфенос) на афін- ському Акрополі. Він був побудований з мармуру, галерея, що оточувала храм, складалася з 46 колон дорійського ордера. На метопах і фронтонах містилися скульптурні зображення, що відтворювали героїчні оповідання й легенди, а на фризі була представлена процесія панафінейського свята в Афінах. У самому храмі перебувала статуя Афіни.

Xудожні будівлі споруджувалися й в інших частинах Греції. Особливою славою користувалися храм Зевса в Олімпії, храм богині Афіни на острові Егіні й храми в деяких містах Сицилії.
У тісному зв’язку з архітектурою розвивалася скульптура, що досягла в Старо- давній Греції високої, неперевершеної досконалості завдяки творчості Мірона, Фі- дія й Поліклета.

Мірон ставив за мету зобразити людське тіло в момент руху. Найкраще йому вдалося це в статуї юнака — метальника диска (Дискобола). Гордістю епохи був майстер Фідій — чудовий скульптор, ливар, архітектор і декоратор. З 450 р. до н. е. він керував усім художнім оформленням Афін. Але світової слави Фідій набув див- ними статуями Афіни. Бронзова статуя Афіни — проводирки у битвах (Промахос), що стояла у дворі Акрополя, виділялася серед інших здобутків мистецтва. Інша статуя Афіни — 12-ти метрова Афіна-Діва (Парфенос) була культовою статуєю Парфенона. Вона була виготовлена із золота й слонової кістки на дерев’яній основі, що називається хрисоелефантинною технікою. Вона стояла, опираючись на спис, а її золотий одяг спадав до самої землі. У правій руці вона тримала статую Перемоги (Ніке), на щиті її була зображена боротьба греків з амазонками, на бортах сандалів у рельєфі — битва кентаврів з лапифами — міфічним плем’ям, що жило у Фессалії. Не менше захвату викликала як у сучасників, так і у наступних поколінь велич-

на статуя Зевса в Олімпії, виконаного в тій же техніці. На жаль, про ці й інші твори Фідія нам відомо лише з літературних описів або через погані копії.

Сучасником Фідія був Поліклет з Аргоса, що очолював школу місцевих скульп- торів. Сила його таланту знайшла своє вираження у винятково тонкому й правди- вому зображенні людського тіла. До кращих здобутків Поліклета належать: ідеаль- на статуя юнака-списоносця — «Дорифора», «Поранена амазонка», юнак-атлет, що накладає пов’язку переможця на свою голову — «Діадумен», монументальна статуя Гери із золота й слонової кістки в Арголіді. Поліклет був також відомий і як теоре- тик мистецтва, що намагався розробити й обгрунтувати закони пропорційності час- тин і гармонії людського тіла.

Xарактерною особливістю всього класичного мистецтва були велич, спокій і врочистість, з одного боку, багатство й розмаїття матеріалу та художня майстер- ність — з другого.

Третьою самостійною галуззю грецького мистецтва був живопис. Його яскравим представником був Полігнот, що прославився своїми картинами, розміщеними на стінах «Строкатого портика» в Афінах і альтанки (лесхи) у Дельфах. Уявлення про сюжети й характер творчості Полігнота дають описи його картин у давньогрецького письменника ІІ ст. Павсанія, що склав свого роду путівник по найвизначніших пам’ятниках архітектури й мистецтва Греції «Опис Еллади». Новий напрямок у жи- вописі було представлено Аполлодором. За свідченням римського письменника й ученого І ст. Плінія Старшого, Аполлодор володів мистецтвом розміщення світла й тіні, а також передачі перспективи на своїх багатобарвних картинах.

Така грецька культура класичного періоду, розвиток якої далеко не закінчується на цьому етапі, але знаходить природне продовження в наступному, елліністично- му, який багато в чому перевершив попередній. Саме в цей період Афіни стають найсильнішим політичним і культурним центром, що об’єднує 200 міст, але разом з тим протиборство двох моделей розвитку культури — афінської і спартанської — знекровлює Грецію й робить її легким здобутком Македонської держави.


    1. ЕЛЛІНІСТИЧНА КУЛЬТУРА

(323—30 рр. до н. е.) проходить під знаком кризи традиційних античних ціннос- тей і широкої експансії культурних здобутків далеко за межі країни. Утворення ве- личезної імперії Александра Македонського та її наступників — елліністичних мо-
нархій уперше створило умови для всебічної інтеграції протилежних культур Схо- ду й Заходу. Афіни перетворюються на своєрідний «музей» цінностей античного світу, а першість переходить до східних культурних центрів — Александрії Єги- петської з її уславленою бібліотекою при Мусейоні — «храмі Муз», Антіохії, Селе- вкії, Пергаму — збудованих за регулярним планом велетенських міст із сотнями тисяч різноплемінних жителів.

Значення соціальних процесів, що призвели до утворення елліністичного світу, полягає у створенні єдиного економічного простору для різноманітних національ- них культур. Замкненість держави-поліса змінилася відкритістю міста, що належав великій імперії. Виник тип особи, національної за походженням, але вихованої гре- цькою мовою на досягненнях грецької культури, що стала називатися еллін.

Відмітними рисами елліністичної культури були синкретизм, космополітизм, інди- відуалізм та перевага природно-математичних та технічних наук над гуманітарними.

Змінилися і релігійні уявлення греків. Традиційні релігійні форми, поєднавшись зі східними релігійними традиціями, породили нові форми. Поширилося ототож- нення богів грецького пантеону зі стародавніми східними божествами. Деякі куль- ти, як, наприклад, культи Ісіди і Кібели, греки засвоїли майже незмінними, тільки перейменували Ісіду на Деметру, а Кібелу на Афродіту чи Артеміду. Новий культ Серапіса в еллінізованому Єгипті — поєднання мемфіського Осіріса-Апіса з грець- кими богами Зевсом, Гадесом та Асклепієм. Поряд з місцевими культами з’яв- ляються й деякі універсальні божества, що поєднують у собі подібні функції на- йшановніших богів різних народів. Чільне місце в культурі еллінізму посідає культ Зевса Гіпсіста (Найвищого), що ототожнювався з фінікійським Ваалмі, єгипетсь- ким Амоно, вавилонським Белом, іудейським Ягве та багатьма іншими. Не меншого поширення набуває відроджений культ Діоніса. Тенденція до універсалізації релі- гійних вірувань стає прологом майбутнього монотеізму.

Елліністична духовна атмосфера соціальної та психологічної нестабільності по- роджує потребу в різноманітних містичних обрядах, віру в магію, астрологію, по- ширення містерій. Східні релігійні традиції привносять з собою глибокий місти- цизм, підвищену роль екстазу в обрядовості й культі царської особи.

Елліністичний період позначився небаченим досі розквітом науки, яка виділила- ся з філософії. її центрами стали засновані Александром Македонським міста, на- самперед столиці елліністичного Єгипту Александрії, названої а його честь. Алек- сандрійський Мусейон став справжнім науковим центром з анатомічними театрами, обсерваторіями, зоопарками, ботанічними садами, найбільшою на ті часи бібліоте- кою. Учені, що працювали тут, були на утриманні держави. Матеріальна база нау- кових досліджень зростала завдяки меценатству.

До наукових надбань елліністичної епохи належить видатна праця Евкліда «По- чатки» — синтез математичних знань стародавнього світу, роботи Архімеда Сира- кузького з проблем математики й фізики та засновника тригонометрії Аполлонія з Перги та ін. Походи Александра Македонського, зі свого боку, стимулювали розви- ток астрономії та географії. Знайомство з вавилонськими астрономічними центрами зумовило цілу низку наукових відкриттів. Так, Аристарх Самоський висунув гіпо- тезу геліоцентризму, що стала першою в астрономії здогадкою про будову сонячної системи, Ератосфен дійшов до висновку про кулястість Землі і досить точно вимі- ряв довжину її кола, Дікеарх склав карту світу й вирахував висоту багатьох гір Гре- ції. Розширилося пізнання природи та людини. Аристофан з Візантії створив сис- тематизований виклад зоологічних знань, Феофраст — ботанічних, Каллімах уклав каталог птахів. Завдяки анатомічним дослідженням відбувалося накопичення меди- чних знань.
Подальшого розвитку набуває історична наука. Формуються два типи історич- них досліджень — це, насамперед, мемуаристика, що більше скидалася на художню прозу. Розрахована на емоційну реакцію читача, вона здебільшого вихваляла осо- бисті заслуги можновладців. Це праці Каллісфена про Александра Македонського, Клітарха Александрійського, Фелаха. В той же час мають місце об’єктивні й точні дослідження історичних подій: роботи Птоломея І, Ієроніма з Кардії, а також авто- ра «Загальної історії» Полібія. Історична література епохи еллінізму доповнюється також грекомовними історіями інших народів. Це історія Єгипту, написана грець- ким істориком Манефоном, історія Вавилону жерця Бероса (Berossos), грецький переклад єврейського П’ятикнижжя (лат. Септуагінта, тобто переклад сімдесяти двох тлумачів, зроблений для царів з династії Птоломеїв). Усе це свідчить про про- відну роль грецької мови й культури тих часів.

Особливим досягненням елліністичної культури була поява грецької філології. Зберігання в Александрійській бібліотеці величезної кількості текстів потребувало не лише класифікації та каталогізації, а й бібліографічних описів, критики, встано- влення авторської редакції, граматичних коментарів, з’ясування авторства та часу написання текстів. Основи грецької філології заклали Зенодот Ефеський, Аристарх Візантійський та ін. Учень Аристарха Діонісій Фракійський уклав першу граматику грецької мови. В Александрійській бібліотеці також були зроблені коментарі до творів Гомера, Гесіода й загалом до грецької поезії. У ІІ ст. до н. е. склалася філо- логічна школа при Пергамській бібліотеці, яка вивчала грецьку ораторську та філо- софську прозу.

Xарактерними рисами елліністичного мистецтва були світськість, патетика та інтерес до побутових тем. Докорінних змін зазнала література. Традиційні жанри класичної літератури відступили, майже зникли трагедія та ораторська література. Поезія перетворюється на мистецтво для обраних, задовольняючи нахили високоін- телектуальної еліти. Авторами поетичних творів стають переважно учні-філологи, які вносять у поезію тенденцію наслідування класичних зразків грецького епосу, панегіричної поезії. Це твори Аполонія Родоського, Каллімаха та ліричного поета Феокріта Сіракузького — засновника буколічної (сільської) ідилії. В той же час смаки широких верств населення яскраво відбивали мім і комедія. Видатним пред- ставником «нової аттичної» комедії був Менандр, який всупереч ідеалістичним по- глядам елітної літератури зосередився на відображенні реального життя, характер- них персонажів, створюючи справжню комедію характерів. Загалом елліністичній літературі притаманні аполітизм, педантизм, еротика, в основу сюжетів покладена заплутана інтрига. Відійшовши від великих соціальних проблем, вона заглиблюєть- ся у внутрішній світ та інтимні переживання людини.

В елліністичну епоху триває розвиток архітектури, скульптури та живопису. Видатними пам’ятниками будівельного мистецтва були насамперед культові споруди — храм Артеміди в Ефесі, збудований на місці спаленого у 356 р. до н. е. Геростратом, храм Аполлона в Дідімах поблизу Мілета, храм-гробниця царя Ка- рії Мавсола в Галікарнасі, монументальні вівтарі — Зевса та Афіни в Пергамі, Гієрона в Сіракузах. Подальшого розвитку набуває містобудування, прикладом чого стали новозбудовані міста Александрія, Антіохія, Пергам та інші столиці й великі центри елліністичного світу. Саме у цей час зодчим вдалося впровадити в життя планову систему міської забудови, розроблену ще у V ст. до н. е. архітек- тором з Мілету Гіпподамом. Створюється міське середовище, яке однаково за- довольняє як вимоги зручності, так і закони естетики. Багато уваги надається житловому та цивільному будівництву. Керуючись грецькими архітектурними нормами, зодчі елліністичної епохи перейняли притаманну Сходові монумента-


льність та розкіш, що виявилося як у розмірах, грандіозності будівель, так і в пишності скульптурного декору.

В елліністичній скульптурі переважає патетичний стиль, що відповідає новим ри- сам архітектури, але у порівнянні з класичною скульптурою мистецький рівень її дещо нижчий. Виникають нові осередки розвитку скульптури. Античних майстрів доповню- вали скульптори Пергама, Александрії, Родосу та Антіохії. Елліністичне мистецтво вдається до інших об’ємів та засобів виразності. Поряд з класичними зразками з’являються гігантоманія та скульптурна мініатюра. Класичні персонажі доповнюють- ся скульптурними картинами «гігантомахіі» — боротьби богів, скульптурними група- ми, жанровими та еротичними сюжетами. З’являється скульптурний портрет.

Серед тогочасних митців уславилися учні видатного скульптора Лісіппа: Євте- хід Сікіонський, що створив скульптурну групу «Тихе» (богиня долі та щастя), Xа- рес із Лінда — автор гігантської бронзової скульптури бога Геліоса на острові Ро- дос — знаменитий Колос Родоський, що став одним із семи чудес світу.

Найвідоміші пам’ятники патетичного монументалізму — це скульптурні групи на фронтоні храму Самофракії та монументальний фриз велетенського Пергамсько- го вівтаря — наочне втілення родоської скульптурної школи. До цього напряму можна також зарахувати й скульптурну групу «Лаокоон» (Агесандр, Полідор та Афінадор) і «Бик Фарнезе» (Апполоній й Тавріск із Тралл). Традиції Праксителя продовжено елліністичними статуями Афродіти Кіренської та Афродіти Мілоської («Венера Мілоська»). Мистецтво скульптурного портрета елліністичної епохи представлене також статуєю Демосфена, портретом Менандра, різьбленням на ка- мені в мініатюрній «Камеї Гонзага».



Живопис епохи еллінізму розробляв ті ж самі теми: реалістичний портрет, по- бутові та еротичні сюжети. Розвивається пейзаж. Зростання живописної техніки та сюжетної різноманітності демонструють фрески багатих домів Делона, Геркулану- ма, Помпеїв, стели з музею у Волосі.

Загалом елліністична пора грецької культури була досить плідною в усіх сферах матеріального та художнього життя. У той же час культурне процвітання еллініс- тичного світу постійно супроводжували ознаки кризи й занепаду. Традиційні заса- ди грецького соціуму поступово вичерпувалися. На історичну арену виходила нова культуротворча сила — Рим, який наприкінці І ст. до н. е. утвердив своє панування в елліністичному світі. Однак підкорення Еллади не знищило її культуру, навпаки, засвоївши культуру еллінів, Рим сам еллінізувався. Вплив Еллади тривав і в часи наступного періоду античної культури — римської античності.




    1. ДАВНЬОРИМСЬКА КУЛЬТУРА (VIII СТ. ДО Н. Е. — V СТ. Н. Е.)

Має тисячолітню історію, значення якої важко переоцінити: латинська мова справила значний вплив на розвиток цілої групи європейських мов, що стали нази- ватися романськими, ще два-три століття тому вона була мовою філософії, науки, медицини, юриспруденції, релігії і літератури багатьох народів. Дотепер більшість наукових, медичних, юридичних термінів — латинського походження. Таке ж зна- чення мають досягнення римлян в архітектурі, образотворчому мистецтві, в системі державного й приватного права, адміністративного управління та форм організації суспільного життя. Вивчення античної, зокрема римської культури, дає змогу зро- зуміти закономірності розвитку багатьох соціальних та культурних феноменів, ро- бить можливим більш грунтовне вивчення сьогоднішніх соціальних та культурних процесів.


Давньоримська культура утворилася шляхом злиття культур багатьох народів: етрусків, сабінів, еквів, вольсків, на основі яких формувався римський народ POPULUS ROMANUS.

У своєму політичному, соціально-економічному й культурному розвитку Старо- давній Рим пройшов три періоди:



  1. 754 (753) — 510 (509) до н. е. — царський період. У цей час правили сім царів: Ромул, Нума Помпілій, Тулл Гостілій, Анк Марций, Тарквіній Приск, Сервій Тулій, Тарквіній Гордий. Повноправних громадян, що складали родову організацію, називали патриціі, тих, що знаходилися поза нею, — плебеі. За переказами, Ромул започаткував сенат — головну державну раду, що обмежувала владу царя й складалася із старійшин роду, а Сервій Тулій включив до римського народу плебеїв. Після вигнання останнього царя Тарквінія Гордого в країні була встановлена республіка.

  2. 510 (509) — 30 (27) до н. е. — республіка. Прерогативи царської влади в цей період були розділені між консулами, які обиралися на один рік. У боротьбі між па- триціями й плебеями останні добилися утворення посади народного трибуна спеціального представника, що захищав права плебеїв, допущення плебеїв на поса- ду консула й відміни боргової кабали. Підкоривши усю територію Італії, Рим пере- творився на велику державу, що добилася гегемонії в усьому Середземномор’ї. У результаті громадянських війн та соціальних конфліктів велику роль починає ві- дігравати армія та її вожді. У ході громадянської війни 49—45 рр. до н. е. необме- женим правителем країни стає Гай Юлій Цезар, а після його смерті — Октавіан Ав- густ, що у 27 р. до н. е. отримав від сенату необмежені повноваження. Республіка перетворилася на Імперію.

  3. 30 (27) до н. е. — 476 — імперія. Спочатку титул імператора був лише почесним військовим титулом, яким солдати нагороджували свого полководця після крупної пе- ремоги, але Юлій Цезар перший почав користуватися ним як постійним, у його ж на- ступника — Августа цей титул вже набуває монархічного значення. Імператори мали довічну владу народного трибуна, звання верховного понтифіката (жерця), за бажан- ням обіймали посаду консула, проконсула, цензора, вільно розпоряджалися скарбни- цею. У II ст. до н. е., за часів імператора Траяна, країна досягла максимальних розмірів, але повстання місцевого населення, які супроводжувалися нашестям варварів, призве- ли до відпадіння ряду провінцій й розділенню у 395 р. до н. е. Римської імперії на Схі- дну й Західну. За цей час монархія в Римі зазнає численних змін:

а) принципат, 30 (27) до н. е. — 193 рр. У цей час ще формально зберігаються такі республіканські установи, як сенат, народні збори, магістратури, але фактично уся повнота влади знаходилася у руках принципса — імператора;

б) криза, 193—284 рр.;

в) домінант, 284—476 рр. Необмежена монархія, встановлена за часів імперато- ра Діоклетіана.

За переказами, Рим було засновано у 754 або 753 р. до н. е. братами Ромулом і



Ремом1, відбувається формування класового суспільства й державного апарату. Вза-

1 Ромул, лат. — міфічний засновник і перший цар (рекс) Риму, син Ре і Сільвії та Марса, брат-близнюк Рема. Амулій, що захопив, трон Альби Лонги, скинув свого брата, Нумитора — діда братів — і повелів ки- нути дітей у Тибр. Ріка винесла дітей на берег, а вовчиця, послана Марсом, вигодувала їх. Потім хлопчиків виховали пастух Фавстулі його дружина Акка Ларенція. Коли брати підросли, вони вбили Амулія, поверну- ли владу дідові й заснували нове місто там, де їх знайшла вовчиця. При зведенні стін нового міста (названо- го згодом по імені Ромула Римом) між братами спалахнула сварка, і Ромул убив Рема. Ставши царем Рима, Ромул, щоб збільшити населення міста, запросив на свято сусідів-сабинян; під час бенкету римські юнаки викрали сабинських дівчат. Виникла війна між сабинянами й римлянами була припинена завдяки втручан- ню викрадених жінок, що не бажали допустити загибелі чоловіків і братів. За легендою, Ромул живим був вознесений на небо й шанувався римлянами під ім’ям бога Квіріна. У римському мистецтві часто зображу- валися епізоди життя Ромула (вовчиця, викрадення сабінянок, апофеоз Ромула й ін.).
галі життя етрусків — попередників римлян — мало вивчене. Про нього можна дові- датися лише з розписів гробниць, стіни яких прикрашають сцени заупокійного куль- ту — це зображення полювань, бенкетів, змагань, битв, сюжетів міфології. Скульп- турне мистецтво етрусків представлено також фігурами на поховальних урнах для попелу померлих. їхні очі широко відкриті, а на обличчях радісна посмішка. Такими ж радісними були й Ромул з Ремом — родоначальники етруської династії, що започа- ткувала так званий царський період (754—510 до н. е.), під час якого з’явилися перші етруські боги. Статую вовчиці — емблему Риму, також створили етруски.

Царська епоха в історії Риму позначена розпадом первіснообщинних відносин і за- родженням класів й держави в римському суспільстві. Вона закінчується вигнанням царів і переходом влади до обраних посадових осіб. У VI—III ст. до н. е. Рим поширив своє панування на весь Апеннінський півострів, а з кінця ІІІ ст. до н. е. він стає вели- кою рабовласницькою державою, до складу якої з ІІ ст. до н. е. увійшли території Захі- дної та Південно-Східної Європи, Північної Африки, Малої Азії, Переднього Сходу.

У царську епоху римляни досягли значних успіхів у багатьох напрямах культу- ри. Перш за все вони, завдячуючи етрускам та грекам, засвоїли поліпшені методи обробітку землі, почали культивувати виноград, перейняли алфавіт і полісну форму державного устрою. Етрускам вони також зобов’язані побудовою підземного кана- лу — Великоі клоаки (сloaca maxima), а також поширенням особливого типу житла з центральною залою, що має отвір у даху — атрію.

Первісна релігія у римлян була анімістичною зі значними пережитками тотеміз- му, на що вказує легенда про вовчицю, яка вигодувала Ромула та Рема. Поступово римляни перейшли до землеробського культу, заселивши світ численними божест- вами, що опікувалися силами природи та усіма видами робіт. Стародавній римля- нин ввіряв безпеку і добробут свого дому численним божествам: Лари і Пенати опікували житло, двері охороняв Янус, домашнє вогнище — богиня Веста. Крім того, кожна людина мала особистого духа-покровителя — генія. Але свої божества римляни ще не уявляли у людській подобі, не ставили їм статуй, не будували хра- мів, проте, серед них уже виділялися такі головні боги: Юпітер — загально- італійське божество неба; Марс — спочатку покровитель рослин, а пізніше — бог війни; Квірін — близьке до Марса божество.

Вирішальний крок до антропоморфізму римських культів було зроблено також в часи правління етруської династії, оскільки саме у етрусків боги виступали у людській подобі. Так, на Капітолійському пагорбі виник перший храм вищих етруських божеств Тіна, Уни і Мнерви, яких латиняни ототожнювали зі своїми богами Юпітером, Юноною і Мінервою. З’являються і боги, запозичені у греків: грецька Деметра ототожнювалася з італійським божеством Церерою, покровителькою хлібних злаків, Афродіта — з іта- лійською покровителькою овочів Венерою, Посейдон — із Нептуном, який спочатку не мав ніякого відношення до моря. Таким чином латинські й загальноіталійські боже- ства дістали в Римі антропологічні риси, їх стали зображувати у вигляді прекрасних чоловіків і жінок. Рим починає поступово прикрашатися храмами і статуями.

Після вигнання царя Тарквінія Гордого в Римі почав формуватися республікан- ський лад. Політична влада фактично перебувала в руках патриціїв, народні збори, що вважалися вищим органом влади, мали обмежені можливості. Ситуація полі- тичної нерівності патриціїв і плебеїв поставила питання про гарантії правового за- хисту останніх від сваволі патриціанської влади. Такою гарантією стала кодифіка- ція римського права.

Фіксація законів стає важливим елементом переходу від родового суспільства до класового і становлення римського полісу. Зведення законів, що отримало назву «За- кони дванадцяти таблиць», було записано на мідних пластинах і виставлено для зага-
льного користування на Форумі, а також на ринках у римських колонія. Так в Римі бу- ло започатковано полісну республіку. Але, на відміну від Афін, римський поліс не створив високої культури. Ця епоха культурного розвитку відома переважно з повід- омлень пізніших авторів, які вивчали і описували минуле рідного міста, прагнучи дове- сти, що Рим добився панування над іншими народами завдяки винятковим моральним якостям своїх громадян: мужності, дисциплінованості, стриманості, волелюбності, ви- сокому розумінню обов’язку, поважанню законів, а головне — відданості батьківщині, для якої громадяни не шкодували ні праці, ні життя, ні дітей. Ранню римську історію прикрашала ціла галерея образів: засновник республіки Юній Брут, котрий засудив на смерть своїх синів — учасників змови на користь вигнаного царя Тарквінія Гордого; Муцій Сцевола, що пробрався в табір етруського царя Порсни з метою вбити його і, спійманий, спалив на вогнищі свою руку на доказ стійкості римлян і т. ін.

Завдяки грецькому культурному впливу в Римі починають споруджувати бази- ліки — великі криті зали для зборів купців, судових засідань, коміцій. Форум з по- ртиками, колонадами, галереями стає загальновизнаним центром не лише політич- ного, а й усього громадського життя у місті. Уже в середині ІІ ст. до н. е. в Римі зникають будівлі, криті соломою. З’являється бруківка, в будівництві громадських споруд замість туфу починають застосовувати вапняк і мармур.

Від періоду становлення словесності латинською мовою до ІІІ ст. до н. е. з пи- семних пам’яток не збереглося майже нічого. Римська словесність розвивалася ли- ше на основі фольклору. Це релігійні гімни (carmen), пісні на честь померлих — елегіі, погребальні пісні плакальниць. Сільські свята супроводжувалися народною драмою, різновидом якої були ателлани — веселі п’єси з сільського побуту. Xарак- терними героями ателлани були: дурень-ненажера Макк, пихатий хвалько Буккон, недолугий дідусь Папп, вчений-шарлатан — злий горбань Досенн.

Проза згаданого часу дійшла лише у писаних «Законах дванадцяти таблиць», сенат- ських промовах, богословських трактатах, зате плідно розвивалася поезія. Першим по- етом Стародавнього Риму вважається Лівій Андронік (280—207 рр. до н. е.), що здійс- нив переклад з грецької «Одіссеї», який став першим поетичним твором, написаним латинською мовою, а також створив декілька трагедій та комедій. Родоначальником епічного жанру був Гней Невій (270 —204 рр. до н. е.) — автор «Пісні про Пунічну війну», а також декількох трагедій та віршів. Римський поет Квінт Еній (239—169 рр. до н. е.) створив історичний епос під назвою «Літопис» (Annales), де вперше ввів у ла- тинську мову віршовий розмір гекзаметр. Автором наслідувальних комедій з життя Стародавньої Греції був Тіт Марцій Плавт (254—184 рр. до н. е.). Переробляючи нову аттичну комедію в стилі карикатури та буфонади, він створив характери-маски у вір- шованих комедіях «Цапи», «Горщик», «Xвалькуватий воїн», де жіночі ролі виконували чоловіки, а характерними персонажами були parasitus, звідник, хвалько та ін. Мова йо- го проста, містить багато грубих та інфернальних виразів.

Таким чином, в усіх галузях культурної творчості римляни багато запозичили від своїх сусідів — етрусків та греків, хоча, не обмежуючись запозиченням, вноси- ли у творчість свої самобутні особливості.

Культура епохи імперії. Римська імперія проіснувала п’ять століть — від 27 року до н. е. до 476 року н. е. За цей період вона пройшла складний шлях стано- влення, розквіту й падіння.

Наприкінці І ст. до н. е. Римська держава з аристократичної республіки пере- творилася на імперію. Часи затишку у класовій боротьбі в часи правління імпера- тора Августа (27—14 рр. до н. е.) стимулювали високий розвиток культури й мис- тецтва. Рим стає величезним на той час містом з населенням понад мільйон жителів. Зберігаючи деякі риси поліса, він почав перетворюватися на світову сто-


лицю. В Італії починається економічне пожвавлення, вона об’єднується як в еко- номічному, так і в культурному відношенні, кількість громадян в ній досягає п’яти мільйонів. Будуються нові дороги й акведуки, що забезпечують більш інте- нсивне спілкування. Важливим елементом політики Августа стали ініційовані ним шлюбні закони, що передбачали зміцнення сімейних стосунків та збільшення народжень, особливо серед вищих верств населення. Закон про шлюб 18 р. до н. е. вимагав, щоб чоловік від 25 до 60, а жінка від 25 до 50 років неодмінно перебува- ли у шлюбі, в разі смерті або розлучення чоловік і жінка протягом півтора року повинні були знайти собі пару. Факти подружньої зради розглядалися судом, а винні засуджувалися до заслання на острови й навіть позбавлялися частини май- на. Однак, незважаючи на нові закони, міцна сім’я у давньоримському суспільстві була скоріше ідеалом, аніж реальністю. Як і раніше, велику роль при створенні шлюбів відігравали політичні та майнові інтереси. Розлучення й подружня зрада залишалися звичайною справою. Проте жінки вищих станів були самостійні і ма- ли право розпоряджатися своїм майном. Багато з них, отримавши прекрасну осві- ту, відігравали далеко не другорядну роль у політичному житті. В той же час ема- нсипація жінок мала і зворотний бік — багато злочинів, таких як убивства своїх чоловіків і розпутне життя, стали для багатьох із них нормою.

Кінець І—ІІ ст. до н. е. було часами спорудження грандіозних архітектурних комплексів та будівель величезного просторового розмаху. Поряд з республікансь- ким Форумом зводилися форуми імператорів, будувалися багатоповерхові будинки, що визначали обличчя не тільки самого Риму, а й інших міст Імперії. Втіленням могутності та історичної значущості імператорського Риму були тріумфальні арки, що прославляли великі військові перемоги, але грандіозною видовищною спору- дою Стародавнього Риму був Колізей — місце грандіозних вистав та гладіаторсь- ких боїв на 50 тисяч глядачів. Грандіозність задуму та широту просторового рішен- ня при будівництві Колізею можна співставити лише з Пантеоном, спорудженим за проектом Аполлодора Дамаського, що був класичним зразком центрально-куполь- ної споруди, найбільшої й найдосконалішої в епоху античності.

Подальшого розвитку набули рельєф та кругла скульптура. На Марсовому полі було зведено монументальний мармуровий Вівтар миру (13—19 рр. н. е.) з приводу перемоги імператора Августа в Іспанії та Галлії. Однак провідне місце у мистецтві пластики продовжував займати портрет. Розвиток портретного жанру відбувався під впливом давньогрецького мистецтва. В скульптурних образах римського портрета було втілено ідеал суворої класичної краси — типу нової людини, якої не знав респу- бліканський Рим. З’явилися парадні придворні портрети, сповнені стриманості й ве- личі. Пізніше скульптурний портрет досягає вершин свого розвитку, твори стають життєвішими й переконливішими (портрет імператора Нерона, що розкриває образ холодного й жорстокого деспота, людину низьких та неприборканих пристрастей).

Великого значення у давньоримському суспільстві надавали освіті. Освіта в Ри- мі починалася з семи років. Заняття з дітьми проводив, як правило, раб-педагог, пе- реважно з греків. Діти мали змогу ходити у початкову школу, де навчалися читан- ню, письму та лічбі. З 12 до 16 років римські юнаки відвідували школи граматиків, влаштовані за елліністичним зразком. Головними предметами у них були літерату- ра та граматика, однак викладалася логіка, арифметика, геометрія, астрономія й му- зика. У 16 років у юнаків наступало повноліття, їх урочисто одягали у тогу, після чого вони приступали до вивчення риторики під керівництвом грецьких ораторів або латинських вчителів. Риторика вивчалася водночас із римським правом. Освіту завершували у грецьких культурних центрах, що були в Афінах, на острові Родос, в Пергамі та Массілії.


Риторика у Римі була основою освіти. Уміння публічного виступу було не- обхідним атрибутом усього громадсько-політичного життя — в народних збо- рах, сенатських та судових засіданнях звучали яскраві промови, з натхненними промовами до війська повинен був вміти звертатися навіть полководець. Видат- ними ораторами свого часу були сенатор Аппій Клавдій Цек, Гай Гракх, Марк Антоній, Луцій Ліцилій Крас, Марк Тулій Цицерон. Але з ускладненням соціа- льних умов життя ораторське мистецтво дедалі втрачало правдивість, простоту й щирість. Оратор за будь-яку ціну намагався довести свою правоту, навіть тоді, коли вона входила у протиріччя з істиною. «Дуже помиляється той, — казав Цицерон, — хто шукає в проголошених нами у судах промовах відбиття наших переконань. Ці промови носять характер самих процесів та обставин, і аж ніяк не виражають справжніх поглядів ні людей, ні патронів». Часто використовува- ли інвективи, коли у своїх аргументах оратор за допомогою пліток та необгрун- тованих звинувачень виставляв особу свого опонента у спотвореному вигляді. Однак, незважаючи на це, риторика мала велике значення для розвитку римської культури. Елементи риторики зустрічаються у публіцистичних творах, у римсь- кій історіографії та художній літературі. Крім того, ораторське мистецтво спри- яло подальшому розвитку латинської мови.

Видатне місце у римській літературі того часу посідав Гай Юлій Цезар (102— 44 рр. до н. е.) — визнаний другим за Цицероном оратор. Визначними за формою та за змістом були його мемуари «Нотатки про Галльську війну» та «Нотатки про Громадянську війну», інші твори не збереглися. Автором цікавих історичних тво- рів, присвячених окремим подіям, був Гай Салюстій Крісп (86—35 рр. до н. е.), пе- ру якого належать роботи «Про змову Катіліни», «Югуртинська війна», «Листи до Цезаря». Майже всі галузі знань охоплюють твори Марка Теренція Варрона (116— 27 рр. до н. е.), який завдяки своїм сатирам став відомий також як поет. Повністю зберігся його твір «Сільське господарство».

Бурхливого розвитку набуває давньоримська поезія. Оскільки володіння поети- чною творчістю вважалося ознакою шляхетності, володінню версифікацією навча- ли навіть у школах. У поезії того часу боролися дві течії: елліністична й традицій- на, якщо першу започаткувала творчість Квінта Еннія (239—169 рр. до н. е.), останню представляв Тіт Лукрецій Кар (І ст. до н. е.), автор знаменитої поеми «Про природу речей», що містить систематичний виклад матеріалістичної філософії.

Яскравого вираження інтимних почуттів досяг у своїй поезії Гай Валерій Катул (87—54 рр. до н. е.). Основні свої твори він присвятив коханій жінці Лесбії. Вірші розкривають подробиці цього роману, що починається захопленням, а закінчується розчаруванням — хоча поет і після розриву продовжує любити Лесбію, однак по- вертатися до неї не збирається. Майстром давньоримської епіграми вважається Марк Валерій Марціал (бл. 40—104 рр. н. е.), що описує життя і звичаї тогочасних персонажів. Непримиренним сатириком був Децим Юній Ювенал (друга половина І ст. до н. е.). Зразком давньоримської прози став пройнятий еротичними мотивами, побутовою сатирою й релігійною містикою авантюрно-алегоричний роман «Золо- тий осел», автором якого був Апулей (бл. 125 — бл. 180 н. е.). Філософські ідеї стоїцизму розкриває у своїх літературних творах визначний державний діяч, пись- менник і філософ Луцій Анній Сенека (4 р. до н. е. — 65 р. н. е.). Його дев’ять тра- гедій на міфологічні сюжети, що розвивають ідею про всевладдя долі, згубність пристрастей, справили глибокий вплив на європейську трагедію епохи Ренесансу й класицизму в Європі.

На межі старої й нової ери античне суспільство переживало глибоку духовну кризу — старі духовні цінності, створені полісним середовищем, вичерпали се-
бе. У різних соціальних прошарках античного суспільства формувалася мораль- на атмосфера, на основі якої могло поширитися християнське віровчення. На відміну від уявлень про людину як іграшку в руках жорстоких богів або сліпого фатуму, вона проголошувала її потенційним «сином божим», а боротьбу за щас- тя і добробут переносила у внутрішній світ людини. Xристиянські ідеї любові та милосердя у стосунках з людьми, вимога активної самопожертовної діяльності, спрямованої на вдосконалення свого життя, стали фундаментом для подальшого розвитку гуманістичної ідеології й гуманістичної культури. Таке віровчення бу- ло зрозуміле не тільки широким верствам простих людей, а й найвибагливішим смакам високоосвічених людей пізньої античності.

У середині II ст. правителі невеликого сирійсько-месопотамського князівства з центром в Едесі офіційно дозволили християнський культ, а з III ст. християнство активно поширюється у Вірменському царстві та Ефіопській державі Ассум. У 313 р. імператор Константин своїм едиктом офіційно заборонив переслідувати християн і визнав свободу віросповідання в Римській імперії, що фактично стало визнанням християнства як державної релігії в країні.

Період становлення християнства ініціював величезну кількість літератури, що закладала основи християнської теології, викривала язичницькі культи та єресі. Усі перші століття свого існування християнство поширювалося в боротьбі не лише з традиційними греко-римськими культами, а й іншими релігіями, що обіцяли вічне спасіння. У цей час формувалася система управління християнськими громадами, це поступово привело до формування християнської церкви — організації для управління релігійним життям християн.

Друга половина IV ст. була часом талановитих та освічених проповідників: Гри- горія Нізіанського, Григорія Ніського, Василія Великого, Іоанна Злотоустого.

Роль античної спадщини у розвитку європейської культури важко переоцінити. Після кардинального перевороту від значної частини античних цінностей за період Середньовіччя ця культура уже у переосмисленому вигляді оживає у творах митців Відродження, які вбачали у зверненні до античності шлях відновлення духовної свободи, утвердження науки, творчості, пошуків в усіх сферах життя. Європейські наука, література та мистецтво Нового і Новітнього часу також звертаються до гре- ко-римської культури, сприймаючи її як невід’ємну частину свого становлення та розвитку.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ


  1. У чому полягають особливості античної культури?

  2. Розкрийте роль і місце античності у світовій культурі.

  3. Яке значення міфології для розвитку античної культури?

  4. Назвіть головні риси й особливості давньогрецької культури.

  5. Роз’ясніть суть гомерівського питання.

  6. У чому полягає роль і значення давньогрецького полісу для розвитку культури?

  7. Назвіть етапи розвитку культури Стародавньої Греції.

  8. Які відмінності між давньогрецькою та давньоримською культурами?

  9. Дайте коротку характеристику періодам розвитку давньогрецької культури.

  10. Розкрийте роль і значення еллінізму як завершального етапу розвитку дав- ньогрецької культури.

  11. Дайте загальну характеристику культури Стародавнього Риму.

  12. Розкажіть про роль давньогрецької культури у житті римського суспільства.


СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДО І—IV РОЗДІЛІВ
Амелина Е. Понятие «цивилизация» вчера и сегодня // Общественнье науки и современ- ность. — 1993. — № 3. — С. 94—102.

Безклубенко С. Д. Теорія культури: Навчальний посібник К.: Київський національний університет культури і мистецтв, 2002. — 324 с.

Богославский М. Парадоксь культурь XX ст. — Xарьков: Xарьковская госакадемия культурь, 2000. — 218 с.

Вейнберг И. Человек в культуре Ближнего Востока. — М.: Наука, 1986. — 208 с.

Горелов А. А. Культурология: Учеб. пособие. — М.: Юрайм-М, 2002. — 400 с.

Енгельс Ф. Походження сім’ї, приватної власності і держави. У зв’язку дослідженням Льюїса Г. Моргана // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 21. — К.: Політвидав України, 1964. — С. 23—171.

Енгельс Ф. Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 20. — Вид. 2. — К.: Політвидав України, 1965. — С. 453—465.

История мировой культурь. Ростов-на-Дону: Изд-во «Феникс», 2000. — 512 с.

Історія світової культури: Навч. посібник / Керівник авт. колективу Л. Т. Левчук. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Либідь, 1999. — 368 с.

Історія світової культури. Культурні регіони: Навчальний посібник / Керівник авторсь- кого колективу Л. Т. Левчук. — К.: Либідь, 2000. — 520 с.



Кравець М. С., Семашко О. М., Піча В. М. та ін. Культурологія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів І—IV рівнів акредитації / За заг. ред. В. М. Пічі. — Львів: Магнолія плюс, 2003. — 240 c.

Культурологія: Навч. посібник / Б. О. Парахонський та інші. — К.: Видавничій дім «КМ Академія», 2003. — 314 с.



Карпушина С. В., Карпушин В. А. История мировой культурь: Учебник для вузов. — М.:

«Nota Bene», 1998. — 536 с.



Лановик М. В., Лановик З. Б. Українська усна народна творчість: Підручник. — 2-ге вид., стер. — К.: Знання-Прес, 2003. — 591 с.

Ліндсей Д. Коротка історія культури: Від доісторичних часів до доби Відродження. В 2-х томах. Т. 1. — К.: Мистецтво, 1995. — 240 с.; Т. 2. — К.: Мистецтво, 1995. — 256 с.

Лобас В. Х. Українська і зарубіжна культура. Навчальний посібник. — К.: МАУП, 2000. — 221 с.

Можейко И. В. 7 из 37. Xудож. К. Сошинская. — М.: Главн. ред. вост. лит. изд-ва «Нау-

ка», 1980. — 359 с.



Павленко Ю. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства: Навч. посіб. для студ. гуманіт ф-тів вищих закладів освіти. — 2-е вид. стер. — К.: Либидь, 2000. — 358 с.

Петрухинцев Н. Н. XX лекций по истории мировой культурь: Учеб. пособие для студ. вьсш. учеб. заведений. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. — 400 с.

Підлісна Г. Світ античної культури. — К., 1989.

Полікарпов В. С. Лекції з історії світової культури: Навч. посіб. — К.: Знання, 2000. Розин В. М. Введение в культурологию: Учебник. — М.: ИНФРА-М, ФОРУМ, 2000. — 224 с. Сто найвідоміших образів української міфології / За ред. О. Таланчук. — К., 2002.

Українська та зарубіжна культура. Навчальний посібник / За ред. М. М. Заковича та ін. — К.: Знання, 2000. — 622 с.



Хейнц М. Искусство Южной и Юго-Восточной Азии. — М.: Искусство, 1978. — 379 с. (Серия «Малая история искусства»).

Xудожня культура світу: Європейський культурний регіон. Навчальний посібник для за- гальноосвіт. навч. закл. України / Н. Є. Миропольська, Е. В. Бєлкіна, Л. М. Масол, О. І. Оніщен- ко. — К.: Вища школа, 2001. — 191 с.



Чмихов М. Давня культура: Навчальний посібник — К.: Либідь, 1994. — 288 с.

Шевнюк О. Л. Культурологія: Навч. посіб. — К.: Знання-Прес, 2004. — 353 с.

Шейко В. М. Історія української художньої культури: Підручник. — Xарків: XДАК, 1999. — 194 с.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   40


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка