[]



Сторінка6/40
Дата конвертації11.05.2018
Розмір9.42 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

АНТИЧНА КУЛЬТУРА


Ðîçä³ë 4

Культура античності проіснувала понад три тисячоліття, залишивши глибокий слід в історії людства. Навіть навала варварів і панування християнської ідеології не спромоглися остаточно стерти слід цієї цивілізації. Антична традиція ніколи не переривалася, але приймала інші, часом незвичні для себе форми: витвори грецьких і римських скульпторів були ідеалом (зразком, або «класом») для цілих європейсь- ких культурних епох — Ренесансу й класицизму. Європейська та американська ци- вілізації наслідували від неї зародки наукових знань, норми держави і права та хри- стиянську релігію.




    1. КУЛЬТУРА АНТИЧНОГО СВІТУ, ЇЇ ХАРАКТЕРНІ РИСИ Й ОСОБЛИВОСТІ

Античність разом із цивілізаціями Стародавнього Сходу є складовою частиною культури Стародавнього світу. Термін «античний» (< від лат. аntiquus — давній), було введено італійськими діячами культури епохи Відродження для означення да- вньої греко-римської культури з XII ст. до н. е. до V ст. н. е. Прийнято вважати, що грецький період античної культури закінчився падінням міста Коринфу у 146 р. до н. е., а римський — під натиском варварів у 475 р. н. е. Історія античної культури — це історія формування, розвитку, розпаду та загибелі стародавніх суспільств, які іс- нували в умовах рабовласницького ладу в районі Середземного моря, Причорно- мор’я та суміжних країн у період з ІІІ тис. до н. е. до середини V ст. н. е., які у сві- товому культурному контексті вважаються носіями культурних цінностей, порівняно найбільш близьких до сучасної європейської культурної традиції.

Передумовою глибокого вивчення й усвідомлення ролі та місця античної куль- тури у світовій історії є її періодизація. Антична культура складає два періоди — це давньогрецька культура, що охоплює час від 3 тис. до н. е. до І ст. до н. е., та дав- ньоримська, яка розвивалася в період з VIII ст. до н. е. до V ст. н. е. Кожний з цих періодів по-своєму цінний, однак культура Стародавньої Греції займає окреме міс- це — вона створила чудові зразки людського генія, що пронизали усі грані людсь- кого життя: філософію, поезію, прозу, скульптуру, архітектуру, живопис і т. ін. Во- на дала світові плеяду блискучих імен, таких як драматурги Есхіл, Софокл, Еврипід, історики Геродот і Фукидід, філософи Демокрит, Платон і Аристотель.

Більш як 500 років правив в античному світі Стародавній Рим. За цей час під впливом Греції та Сходу він також створив самобутню культуру, що глибоко проникла в культуру більшості європейських народів. З моменту її падіння прой-




шло понад півтори тисячі років, однак і дотепер в усій Європі збереглися руїни старовинних міст, дороги, акведуки, залишки старовинних палаців та громадсь- ких будівель. Культура Стародавнього Риму продовжує й зараз жити у багатьох сучасних мовах, створених на основі латини, у сучасному праві, в міській євро- пейській архітектурі, у звичаях та традиціях багатьох народів. Таким чином, про- існувавши понад три тисячоліття, антична культура залишила по собі глибокий слід в історії людства.

В основі давньогрецької культури лежала міфологія. Як перша історична форма культури вона досягла у Стародавній Греції особливого розвитку. В усі часи вона була невичерпним джерелом сюжетів та образів для поетів та скульпторів. У безсмертних поемах «Іліада» та «Одіссея» завершився процес розвитку епічної поезії, а Гесіод у своїй «Теогонії» дав систематичний виклад головних міфологіч- них вірувань греків. Давньогрецька лірична поезія, що також зародилася з гімнів богам, стала зразком для вираження цілої гами почуттів і настроїв людини.

Як і інші народи, стародавні греки поклонялися силам природи, що уособлюва- ли окремі боги, шанували душі померлих. На відміну від народів Стародавнього Сходу уроджене естетичне відчуття стародавніх греків під впливом чудесної при- роди формували уявлення про богів як людиноподібних істот, сповнених красою, силою, молодістю та мудрою зрілістю без перспективи старості й смерті. Жодна релігія світу не доводила антропоморфізм богів до такого рівня, як грецька. Але, зводячи богів на рівень ідеалу, вони також наділяли їх притаманними людям нега- тивними рисами. Крім численних богів та героїв, уява греків створила велику кіль- кість духів сатир, німф, дріад та ін., що населяли ліси, струмки та поля.

Боги, за уявленнями греків, жили на високій горі Олімп у Фессалії, час від часу беручи участь у людських справах. Главою олімпійської сім’ї був верховний прави- тель богів і людей Зевс, якого римляни шанували під іменем Юпітера.

Зевс мав дружину Геру та братів: Посейдона — володаря морів, Гадес, або Аід, володів підземним царством. У Зевса від Гери та інших богинь було декілька дітей, головними серед яких були Афіна та Аполлон. Аполлону, як богу сонця, відповідала богиня місяця Артеміда — покровителька лісового звіра та птахів. Аполлона ото- чували музи — покровительки мистецтв: Кліо — історії, Евтерпа — ліричної по- езії, Талія — комедії, Мельпомена — трагедії, Терпсіхора — танців, Ерато еро- тичної поезії, Полігімнія — пантоміми, Уранія — астрономії, Калліопа — співів, а тому друге ім’я Аполлона було Музагет.

Дітьми Зевса були також Гефест — бог вогню й небесний коваль і богиня краси Афродіта. Землю-матір греки шанували під іменем сестри Зевса Деметри. її дочку Персефону викрав Аід, після чого вона стала царицею підземного царства. Кожної весни, коли Персефона поверталася на землю для побачення зі своєю матір’ю, при- рода починала оживати. Богом виноградної лози й виноробства був Діоніс або Вакх. Свята на честь цього божества супроводжувалися несамовитим розгулом, що дохо- див до нестями. Міф розповідає про те, як шанувальниці Діоніса, перебуваючи в екстазі, навіть роздерли його на шматки.

Однак релігійна єдність греків сформувалася не відразу: вона формувалася від поклоніння силам природи та шанування предків на домашньому та родовому рівні до утворення загальнонаціональних культів. Однак жодний культ не дістав такого визнання усіма греками, як культ бога сонця Аполлона у фокідському місті Дель- фах біля підніжжя гори Парнас. Своєю славою дельфійське святилище зобов’язува- лося оракулу, віщуну, що пророкував майбутнє. Біля ущелини у скелі, звідки вихо- дили одуряючі випари, сиділа жриця Аполлона піфія, втрачаючи свідомість, вона починала промовляти незв’язні слова, які вважалися віщуванням самого бога, а же-


рці уже по-своєму тлумачили сказане. Дельфійський оракул, до якого зверталися і представники інших народів, прославився далеко за межами грецького світу, завдя- ки чому жерці дельфійського Аполлона знали про все, що відбувалося не тільки у Греції, а й у всьому світі, завдяки чому набули великого авторитету в міжнародних політичних питаннях.

Наділені особливо тонким художнім відчуттям, стародавні греки особливої ува- ги надавали розвитку естетичної сторони свого культу, тому провідні мистецькі форми та стильові напрями у розвитку стародавньої культури Греції відігравали роль їх духовного єднання. Складаючи гімни на честь богів, що виконувалися під акомпанемент ліри (кіфари), кларнета або флейти, греки створили оригінальну ре- лігійну музику та численні обряди, відтворюючи драматичні епізоди з життя міфо- логічних персонажів, які пізніше стали основою театрального мистецтва. Жертво- принесення у греків перетворювалося на свого роду бенкети, у яких начебто брали участь самі боги, свята — у забави з танцями, кулачними боями, бігом наввиперед- ки і т. ін. Такі змагання на честь богів називалися агонами. Агони влаштовувалися у різних місцях, але найбільшою популярністю користувалися такого роду свята в Олімпії. Друге місце за масштабами та значенням посідали Піфійські змагання у Дельфах. Оскільки елліни не проводили межі між мистецтвом та спортом, спершу тут відбувалися лише конкурси музикантів, де під акомпанемент кіфари учасники виконували хвалебні пісні на честь Аполлона, а згодом до них було додано змаган- ня співаків, флейтистів, атлетів та вершників, тут змагалися навіть поети. У Немей- ській долині поблизу міста Клеон відбувалися Немейські ігри, де водночас змага- лися атлети з бігу, боротьби та кінних змагань, а пізніше виборювали першість і музиканти. У Істмійських іграх, що проводилися на Корінфському перешийку, та- кож виступали атлети, музиканти й поети. Крім дельфійського оракула та Олімпій- ських ігор, в духовному відношенні греків єднали сказання про героїв, що виникли у результаті поетичної обробки творів місцевої міфології народними співаками- декламаторами — рапсодами, які переробляли й доповнювали їх, розвиваючи пер- вісний химерний зміст і розповсюджуючи ці твори по усій Елладі. Найбільш зна- менитими поетичними оповіданнями загальнонаціонального значення були перека- зи про Троянську війну, зібрані у дві великі поеми «Іліада» й «Одіссея», що приписуються сліпому співаку Гомеру. Для освічених греків усіх поколінь вони були найулюбленішими книгами, на яких виховувалися цілі покоління, формуючи почуття загальнонаціональної свідомості.




    1. ДАВНЬОГРЕЦЬКА КУЛЬТУРА

Стародавня Греція або Еллада — це загальна назва групи рабовласницьких дер- жав, що існували на території південної частини Балканського півострова, островах Егейського моря, західному узбережжі півострова Мала Азія, на берегах Мармуро- вого й Чорного морів, узбережжі Південної Італії, Південної Франції та східної час- тини острова Сицилія. Етнічний склад Стародавньої Греції у III тис. до н. е. був до- сить строкатий, його складали пеласги, лелеги та ін., яких відтіснили й асимілювали протогрецькі племена ахейців та іонійців. Перші держави ахейців Кнос, Фест, Мікени, Тиринф, Пілос та ін. сформувалися на початку II тис. до н. е., в епоху бронзи. Вторгнення дорійців близько 1200 р. до н. е. призвело до розпаду держав і пожвавлення родових відносин. У ІX ст. Північну Грецію заселили еолій- ці, Середню Грецію й Пелопоннес — дорійці, Аттику й острови — іонійці. У VIII— VI ст. у Греції сформувалася своєрідна форма соціально-економічної і політичної


організації суспільства — поліс, що довгі роки був осередком культурного життя не тільки Греції, а й Стародавнього Риму. Залежно від результатів боротьби демосу з родовою знаттю державна влада в полісах була або демократичною, як в Афінах, або олігархічною, як у Спарті чи на острові Крит. Боротьба полісів за гегемонію у Греції закінчилася тим, що знекровлені війною вони стали здобиччю Македонії, яка ініціювала створення великої держави — імперії Александра Македонського, що сягала від Дунаю до Інду. Цим було покладено початок елліністичній культурі, ос- новним змістом якої були взаємовпливи та взаємопроникнення грецьких (еллінсь- ких) і місцевих елементів. Після розпаду Імперії та утворення на її місці нових держав і союзів воєнізованого типу, що змагалися за першість у володінні усією Грецією, вона поступово підкорилася Риму, а з 27 р. до н. е. перетворилася на рим- ську провінцію під назвою Ахайя.

Етапи розвитку культури Стародавньої Греції. Протягом багатьох віків Ста- родавня Греція не являла собою єдиного цілого ні в географічному просторі, ні з точки зору соціально-політичної організації суспільства. Однак зовсім небезпідста- вно ми говоримо про цілісність давньогрецької культури, що повною мірою вияви- лася в період її існування. Це, насамперед, поняття про космос як порядок, що про- тистоїть хаосу, це міра як провідна категорія й організуючий принцип філософ- ської, політичної, естетичної та етичної культури, це антропоцентризм, або уяв- лення про головне місце людини у природі, це агональність, або змагальність, яка демонструвала здатність вільної людини брати активну участь в усіх проявах жит- тя, це, нарешті, яскраві та видовищні релігійні свята, що не обходилися без урочис- тої ходи або спортивного змагання.

У своєму історичному розвитку культура Стародавньої Греції пройшла п’ять ета- пів: егейський (крито-мікенський) ІІІ тис. — XІ ст. до н. е., гомерівський — XІI—VІІІ ст. до н. е., Архаїчний — VIII—VI ст. до н. е., класичний — V ст. — остання третина IV ст. до н. е., елліністичний — остання третина ІV—І ст. до н. е. За цей час протог- рецьке населення й давньогрецькі племена, об’єднані загальним етнонімом елліни, перейшли до осілого способу життя, а широке розселення греків уздовж узбережжя Середземного й Чорного морів призвело до перетворення Еллади на Велику Грецію, де сформувалися й утвердилися новітні тенденції культури, після чого давньогрецька культура продовжувала свій розвиток у складі Західної Римської імперії, а після її падіння, з середини IV ст., становила ядро візантійської культури.

Перша точна дата еллінської історії — 776 р. до н. е., це дата перших Олімпій- ських ігор, друга — Велика колонізація VIII—VI ст. до н. е., що являла собою ши- роке розселення греків уздовж узбережжя Середземного й Чорного морів. Ці дати стали відправними моментами у створенні періодизації розвитку давньогрецької культури.


  1. У ІІІ—ІІ тис. виникла егейська, або крито-мікенська цивілізація — перша цивілізація на території Європи. Це міста на острові Крит та материковій Греції, що виникли навколо царських палаців. Про соціальне розшарування населення цих міст — егейців свідчать вілли й будинки вельмож. Збереглося також і три системи писемності: піктографічне письмо, лінійне письмо-1 та лінійне письмо-2. Близько 1450 р. до н. е. о. Крит завоювали ахейські племена греків, які асимілювалися з егейцями. У XII—XI ст. до н. е. ахейське населення було знищене дорійськими племенами, які жили за законами військової демократії. Ліквідація палаців призве- ла до фактичного зникнення егейської культури.

  2. Гомерівський період, XII—VIII ст. до н. е. Відомості про цей період убогі й суперечливі. Єдиним джерелом вивчення цієї епохи є поеми Гомера «Іліада» й

«Одіссея».
Навколо гомерівських поем і особистості їхнього укладача свого часу виникло так зване гомерівське питання. Самі греки до V ст. не сумнівалися в існуванні особи Гомера й авторстві усіх епічних творів про Троянську війну та гімнів на честь богів. Уперше критично поставився до Гомера історик Геродот, але особливо відзначився у цьому софіст Зоїл (IV ст.), що встановив у поемах «Іліада» й «Оді- ссея» цілий ряд протиріч. Далі з критики гомерівських текстів виникли цілі школи. Одні стверджували, що «Іліада» і «Одіссея» — це продукт колективної творчості багатьох співаків-поетів, інші наполягали на єдиній художній композиції епосу й історичності особистості Гомера. Археологічні відкриття й порівняльне вивчення народної творчості інших народів пролили нове світло на події, що згадувалися у поемах, але й дотепер проблема авторства «Іліади» й «Одіссеї» залишається від- критою. У наш час переважають теорії, що пом’якшують крайності обох напрям- ків — усі вони сходяться на тому, що гомерівські поеми, безсумнівно, є справжнім шедевром світової літератури.

Історичною канвою в обох поемах служить Троянська війна. Але, незважаючи на те що «Іліада» і «Одіссея» твори, насамперед, поетичні, де минуле й вимисел сплітаються в одну епопею, цінність їх полягає в тому, що в них можна простежити еволюцію грецького суспільства від первіснообщинного ладу до рабовласницького поліса.

Згідно з творами Гомера, вища влада в громаді належала всьому народові (demos), під яким малося на увазі вільне населення Греції, що володіло цивільними правами. Такі збори й місце, де вони відбувалася, як правило, на торговельній пло- щі, називалося агора (agora). Цар у всіх важливих питаннях радився з народом і ро- довими старійшинами — главами родин, які становили раду старійшин.

Однак під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів первіснообщинний лад роз- кладався. Розвиток продуктивних сил спричиняв подальший поділ праці та виді- лення воєнної аристократії. Соціальний лад гомерівської Греції мав такий вигляд: грецькі племена ділилися на роди, з родів складалися фратріі (phratria), із фратрій складалися філи (phyles), тобто племена, племена об’єднувалися в окремі народнос- ті. Найважливішими рисами грецького роду були: походження по батьку, заборона шлюбів усередині роду, право всиновлення родом, право взаємного спадкування, володіння загальнородовим майном, право обрання й переобрання родових старій- шин, надання один одному допомоги й взаємної підтримки, участь у загальних свя- тах і володіння спільним місцем поховання. Давньогрецькі філи були військово- культовими об’єднаннями, з яких групувалися роди. Кожна філа мала певну тери- торію, на якій стояв жертовник на честь богів і відбувалися збори її членів. На чолі філи стояв цар — филобасилей (phylоbasileus) — жрець і вождь в одній особі. Спо- чатку басилеї були виборними й визначними членами громади, що служили спіль- ним інтересам, за що одержували з общинної землі найбільший наділ і посідали пе- рше місце у громаді. Поступово будинки басилеїв наповнюються багатством і достатком, перетворюючись на палаци, навколо яких виростають сади й виноград- ники. Необхідні для будинку ремісничі вироби виготовлялися в домашніх майстер- нях, де працювали раби.

В епосі також згадуються й вільні землевласники, частина яких завдяки числен- ним військовим походам убожіє, розоряється й потрапляє у розряд безправних лю- дей, що втрачають зв’язок з родом. Цю категорію населення поповнюють їхні на- щадки, а також нащадки підкореного населення й чужоземці. Ця категорія населення наймається в маєтки басилеїв або жебракує. У поемах Гомера також зга- дуються ковалі, теслі, шкіряники, ткачі, ювеліри й інші професії, що свідчить про розвиток ремесла, що відділяється від сільського господарства.
Гомерівському суспільству вже відоме рабство. Його поява свідчить про роз- клад родового ладу, утворення приватної власності й держави. Рабство у своєму розвитку проходило два етапи: період патріархального, або домашнього, рабства й рабства в класичній формі. Середину між патріархальним і класичним рабством за- ймає рабство народів древніх східних монархій, яким, можливо, було рабство на Криті й у Мікенах. У гомерівській Греції існувало домашнє рабство. Рабів мали ба- силеї, що використовували їх як домашніх слуг — кухарів, конюхів або робітників у домашніх майстернях. Рабська праця застосовувалася і в сільському господарст- ві — землеробстві або скотарстві. Нерідко раби одержували від своїх господарів земельні наділи, будинок і навіть дружину, дрібні власники подекуди вважали їх молодшими членами родини. Однак у палацах басилеїв розходження між вільними й рабами стають дедалі більшими.

У процесі розкладу військової демократії зменшується значення agora, phrartria і phyle втрачають своє значення. Велику роль відіграє аристократична рада — bullae, очолювана царем. З ускладненням завдань керівництва країною та збіль- шенням багатства аристократії цар поступово втрачає провідну роль у суспільстві, хоча за ним продовжує залишатися посада верховного жерця, а до VIII ст. в біль- шості грецьких громад зникає й вона. У процесі утворення класів і посиленні ролі аристократії складається держава, яка закріпила нові соціально-економічні відно- сини й забезпечила панування аристократії над масою вільних і напіввільних людей та рабів. Поява держави ознаменувала найважливіший етап у розвитку грецького суспільства. Воно прискорило розкладання родового ладу й сприяло становленню класового суспільства.



  1. Архаїчний період, VIII—VI ст. до н. е., є перехідним. У цей період грецька культура здійснила перехід від варварства до цивілізації: утворилася полісна сис- тема, відбулася кодифікація законів, зародилося храмове будівництво й філософія, високого розвитку набули поезія й музика.

Подальший розвиток рабовласництва, поділ праці й ріст товарно-грошового го- сподарства, які сприяли виділенню аристократичних родів, тепер починають підри- вати основи їхнього панування й сприяють подальшому розвитку рабовласницької держави. Запровадження нових виробничих відносин на основі розвитку рабовлас- ництва, зубожіння вільних хліборобів і збільшення чисельності населення призвели до появи так званих зайвих людей, що відправляються в далекі країни у пошуках кращого життя й багатства. Переселенці заселяли й освоювали пустуючі землі і за- сновували там поселення — колонії. Колонізація йшла в трьох напрямках: у північ- но-східному — по узбережжю Дарданелл, Мармурового й Чорного морів; у захід- ному — в Італію й Сицилію; у південному — по південному березі Середземного моря (Єгипет і Керинаїка). На західному березі Чорного моря найважливішими ко- лоніями були Одесс, Томи, Істр, Тір, Ольвія, у Криму — Xерсонес, Феодосія, Пан- тикапей, Фанагорія й Танаїс.

Цей процес відчутно вплинув на всі сфери життя греків. Відбулося подальше зміцнення й розвиток рабовласницького способу виробництва, остаточне відокрем- лення ремесла від сільського господарства, розширення товарообміну й перехід на вирощування садово-городніх культур.

Відокремлення ремесла від сільського господарства викликало бурхливе зрос- тання міст. Первісний вигляд міста-поліса зовсім змінився. Якщо в мікенську епоху він був лише місцем перебування вождя та його війська, а в гомерівську — стано- вив тільки укріплену його частину, то тепер він був сукупністю поселень, що вхо- дили в міську смугу. Місто зі своїми околицями фактично перетворилося на само- врядну цивільну громаду — місто-державу або поліс (polis, Сivitas). Поліси
складали повноправні громадяни — члени міської громади, кожний з яких мав пра- во на земельну власність, політичні права й був зобов’язаний служити в ополченні. Але частина населення міста, що не мала усієї повноти громадянських прав, в гро- маду поліса не входила. Форми влади в полісі були різні, якщо в Спарті вона була олігархічною, то в Афінах — демократичною.

Економічне піднесення Греції підривало значення родової аристократії. Родова організація в колоніях уже не мала під собою міцної соціальної основи й традицій, а тому людей там стали розцінювати не за їхньою знатністю та походженням, а за багатством, яким вони володіли. З ростом товарно-грошового господарства й рабо- власництва збільшувалася майнова нерівність серед вільних громадян, загострюва- лася класова боротьба. Вільний хлібороб, одержавши кредит у свого багатого сусі- да, у випадку несвоєчасної виплати боргу міг легко втратити своє майно і разом зі своєю родиною потрапити до рабства. Так родова аристократія поступилася своїм пануванням на користь грошової аристократії.

Перехідним щаблем цього переходу була тиранія — форма одноособової влади, встановленої насильницьким шляхом. У більшості випадків тирани до влади висту- пали як вожді демосу. Як правило, це були вихідці з аристократії, що за різних при- чин відірвалися від свого середовища. Зовні тиран нагадував монарха — одноосо- бового носія влади, але заради народної підтримки він змушений був вдаватися до демагогічних прийомів: лагідного поводження з людьми, заступництва в судах і обмеження багатих на користь бідних. З цією метою тирани видавали закони проти розкоші, обмежували кількість рабів і т. ін. Але, незважаючи на малу політичну стійкість, тиранія як політична форма влади зіграла важливу роль у знищенні пану- вання родової аристократії й подальшому розвитку державотворення.

Першою великою перемогою демократії було видання писаних законів або коди- фікація звичаєвого права, проведена в інтересах держави як єдиного цілого, а не окремих родів і місцевостей. За кодифікацією законів слідували зміни у правлячих органах — аристократичні ради поступово розширювалися за рахунок представників демократії. Стародавні родові культи замінювалися шануванням божеств і героїв, популярних серед демократичних верств населення. Таким чином, тиранія стала од- ним із шляхів створення грецьких держав, зламала силу родових установ і культів.

Подальшому розвитку грецької культури сприяла поява писемності. Уже в VIII ст. до н. е. на основі фінікійського алфавіту виник грецький, що складався з 24 букв. Його особливістю було позначення не тільки приголосних, а й голосних звуків. Та- ким чином була започаткована давньогрецька література, історію якої стали почи- нати уже не з Гомера, а Гесіода, поезія якого також представляє високий рівень ху- дожньої творчості.

Глибоким художнім вираженням змін, що відбувалися в післягомерівський пе- ріод, стала лірична поезія. На першому місці серед ліричних поетів VII ст. до н. е. стояв Архілох, який пережив усі скорботи й радості свого часу. Високого виражен- ня й досконалості лірична поезія знайшла у творчості поетів Алкея та Сафо, що оспівували любов, природу, пори року, друзів і дружню гулянку. Центральне місце у поезіях Сафо — це жінка, сповнена любовної пристрасті й ревнощів до своєї по- други. Поезія краси, веселощів і любові становила головні мотиви поетичної твор- чості Анакреонта, що жив у другій половині VI ст. до н. е., але у своїх творах він більше звертається до гарних хлопчиків, ніж до жінок.

Як ми бачимо, лейтмотивом грецької поезії VII—VI ст. була еротика, але цим далеко не вичерпується її зміст. Віршованою формою поети також користувалися для вираження політичних, філософських і релігійних ідеалів, оспівування військо- вих подвигів. Політичні мотиви й настрої виступають в елегіях Феогніда, Алкея,
Солона й частково Піндара, знаменитого своїми піснями на честь переможців на Олімпійських, Піфійских і Німейських іграх. У той же час лірична поезія цього ча- су була розрахована на дуже тонкий суспільний прошарок греків, вільних від мате- ріальних турбот і занурених в особисті переживання.



  1. Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка