[]



Сторінка5/40
Дата конвертації11.05.2018
Розмір9.42 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

Мідний вік або енеоліт (5 тис. до н. е.) став періодом виникнення та розвитку металургії міді. Першими нечисленними металевими виробами з міді чи свинцю були примітивні прикраси, виготовлені за допомогою холодного кування. Вони з’явилися на Передньому та Близькому Сході ще у часи неоліту. Початок енеоліту в Європі пов’язаний з розвитком гірничо-рудної справи, відливанням металу та ви- робництвом із чистої міді знарядь праці, які використовувалися поряд із виробами з каменю, кістки й рогу. Гірничо-металургійний процес здійснювали професійні май- стри: гірники, металурги, ковалі-ливарники. З численних копалень Балканського півострова надходили тисячі тонн руди, а виплавлений з неї метал у вигляді зливків або готових виробів шляхом міжплемінного обміну потрапляв у райони, що не ма- ли власної сировини.

Основою економіки в епоху енеоліту стало орне землеробство і скотарство, роз- вивалися ремесла й домобудівництво. Нових рис набуло мистецтво й релігійні уяв- лення. Складнішою стала суспільна організація — виділилася племінна верхівка. Окремі племена, пов’язані з виробництвом і розповсюдженням міді, нагромадили значні багатства. Тривав процес утворення великих споріднених міжплемінних об’єднань. Унаслідок просування частини населення у Пруто-Дністровське межи- річчя тут виникла знаменита трипільська культура, яка згодом поширилася на всю територію Молдови та Правобережної України. Носії трипільської культури під- тримували тісні зв’язки зі спорідненими племенами Балкан і Подунав’я, постачаю- чи одержаний від них метал племенам середньостогівської культури, неолітичної дніпродонецької культури та ін.

У 4 тис. до н. е., після приручення коня, розпочався процес освоєння скотарсь- кими племенами широкої смуги євразійських степів. У Північному Причорномор’ї, на Півдні і Сході від трипільців, мешкали різні групи населення мідного віку, про що свідчать Чаплинський могильник на Дніпропетровщині, археологічні пам’ятки типу нижнього шару Михайлівського поселення у Xерсонській області. У Криму й прилеглих районах степу розвивалася кеміобинська культура. В середині 3 тис. тис. до н. е. всю євразійську степову смугу займали племена ямної культури та афанась- євської культури. У той же час на території Північного Причорномор’я відчувався вплив кавказьких культур ранньої пори бронзового віку.
Бронзовий вік був періодом поширення виробів з бронзи, тобто сплаву міді з миш’яком, оловом, рідше — із свинцем та цинком. Перехід від міді до бронзи обу- мовлювався тим, що бронза була твердіша та легкоплавкіша за мідь. Винайдення бронзи й поширення виробів з неї у різних частинах земної кулі відбувалося не од- ночасно: в 4 тис. до н. е. бронза вже була відома на території Ірану, Месопотамії, Малої Азії, в Єгипті, в 3 тис. до н. е. — у Середземномор’ї, Індії, протягом 2 тис. до н. е. — у всій Європі та Азії. Виникнення металургійних центрів, поява майстрів з виготовлення бронзових знарядь праці та зброї зумовили виробничу спеціалізацію і прискорили процес другого великого поділу праці — відокремлення ремесла від скотарства і землеробства. Поширення виробів з бронзи призвело до розвитку обміну, що покликало вдосконалення засобів пересування — суден на веслах і з ві- трилами та колісних візків. Виникнення нових знарядь праці сприяло, у свою чергу, подальшому розвитку орного землеробства й кочового скотарства. Нагромадження цінностей у руках окремих осіб, майнова нерівність призводили до поступового розпаду первіснообщинного ладу.

За часів бронзового віку у Месопотамії та Єгипті виникають перші міста і дер- жави, формуються ранньокласові суспільства. На островах Егейського моря та при- леглих територіях Балканського півострова і Малої Азії з’явилася високорозвинена крито-мікенська (егейська) культура.

На території сучасної України бронзовий вік тривав близько 1 тисячі років. Ос- новним заняттям жителів території степового півдня України, починаючи з XIX ст. до н. е., було орне землеробство. Існувало також місцеве високорозвинена бронзо- ливарне виробництво, яке базувалося на руді з копалин поблизу сучасного Арте- мівська. В кінці 2 — на початку 1 тис. до н. е. на Чорноморському узбережжі жили кіммерійці, які, ймовірно, були носіями культур пізнього періоду бронзового віку.

Залізний вік характеризується розвитком добування заліза та виготовленням із нього основних знарядь виробництва і зброї. Абсолютна хронологія початку залізно- го віку у різних країнах неоднакова. У зв’язку з тим, що археологічна класифікація не тотожна історичній, він не збігається з якою-небудь однією суспільно-економічною формацією, оскільки відображає лише певний рівень розвитку продуктивних сил: у Месопотамії, Єгипті, Передній Азії, Індії й Китаї він розпочався в умовах рабовлас- ницького ладу, в більшості країн Європи, Азії й Африки припадає на той час, коли там існував ще первіснообщинний лад або відбувався процес його розкладу, а в Аме- риці, Австралії й Океанії його початок поклали прибулі європейці.

У багатьох племен залізного віку уже відбулося виокремлення ремесла. Із зрос- танням продуктивності праці виникло товарне виробництво безпосередньо для об- міну й розширилася внутрішньоплемінна й міжплемінна торгівля. Замкненість пат- ріархально-родових колективів була порушена, зміцнювалася приватна власність і влада племінної аристократії, поглиблювалося майнове розшарування між членами громади. Соціальна неоднорідність призводить до внутрішніх і зовнішніх конфлік- тів та воєнних сутичок. Унаслідок цього відбувається виникнення укріплених посе- лень — городищ, що стають центрами ремісничого виробництва та обміну, а най- важливіші з них — політичними центрами. За нових історичних умов утворилися великі союзи племен, що відіграли значну роль у формуванні народностей. На те- риторії багатьох країн у цей час відбувався остаточний розклад первісного ладу, формувалося класове суспільство й держава.

Культура на ранніх етапах розвитку як історичний тип розвивалася в умовах первіснообщинного ладу, який охоплює період часу близько 2 млн років тому до 6—4 тис. до н. е. Первіснообщинний лад був першою в історії людства суспільно- економічною формацією, що грунтувалася на колективній власності окремих об-
щин на засоби виробництва при зрівняльному розподілі продукції. Історія первіс- ного суспільства поділяється на два періоди: дикість і варварство.

Дикість, якій у сучасній археологічній періодизації відповідають палеоліт і ме- золіт, характеризується поступовим виділенням людини з тваринного світу, при- власненням готових продуктів природи, створенням перших найпростіших знарядь праці, добуванням вогню. Вона починається з появою людини і закінчується вини- кненням гончарства. У цей період виникає перша форма суспільно-економічних відносин — «первісне людське стадо», що мешкає на певній території і являє со- бою невелику групу людей без професійних та соціальних відмінностей.

Варварство починається з виникненням гончарства і закінчується виготовленням луку і стріл, зародженням писемності. Основним осередком суспільства тих часів був рід, що об’єднував групу людей — кровних родичів, тому другою формою суспіль- но-економічних відносин був родовий лад. Кілька родів становили плем’я.

Період родового ладу пройшов через два етапи розвитку — матріархат і патрі- архат. Матріархат, або материнська родова община, — це форма суспільного уст- рою, яка характеризується переважним становищем жінки у суспільстві. Осеред- ком материнського суспільства була материнська сім’я — велика група близьких родичів по жіночій лінії. З цих сімей, які водночас становили і господарські оди- ниці, складався материнський рід, на чолі якого стояла старша жінка старшої у роді сім’ї. Шлюбні стосунки в межах свого роду заборонялися, тому рід був зв’язаний шлюбними відносинами з іншим родом, що називалося дуальною орга- нізацією. Згодом дуальна організація переросла у фратріальну, за якої кожне плем’я ділилося на дві половини — фратрії, що складали декілька родів. Шлюбні відносини між фратріями були заборонені. Спочатку, коли чоловік і жінка жили у своєму роді, існував груповий шлюб, де чоловіки однієї групи могли вступати у шлюбні стосунки з усіма жінками іншої шлюбної групи. З подальшим розвитком материнського роду дислокальний шлюб, коли чоловіки та їхні дружини прожи- вали у своїх споріднених групах, змінився на матрилокальний, коли чоловік пере- ходив до родової громади дружини.

Патріархат, або батьківська родова община, знаменував собою останній період історії первіснообщинного ладу і поклав початок класовому суспільству. Патріар- хат існував в часи мідного та бронзового віку, раннього періоду залізного віку. Він прийшов на зміну матріархату і передував класовому суспільству.

Перехід до патріархату відбувся у результаті значного розвитку продуктивних сил. Розвиток скотарства, плужного землеробства, рибальства й ремесла, особливо обробки металів, створив умови для економічного життя кількісно менших, ніж ро- дова община, колективів, підніс значення праці чоловіка. Родовід по материнській лінії змінився батьківським, матрилокальний шлюб — патрилокальним. Дружина тепер переходила жити у родину чоловіка. Материнський рід змінив батьківський, його основним економічним осередком стала патріархальна сім’я, тобто сімейна громада або родинний колектив нащадків одного батька, що грунтувався на спіль- ному виробництві та споживанні. У патріархальній сім’ї з’явилися зародки приват- ної власності. Патріархальній сім’ї, що відома в історії як давньоримська familia, південнослов’янська задруга, російське печище або українське дворище, прийшла на зміну індивідуальна або мала сім’я.

Основою виробничих відносин первіснообщинного ладу була суспільна влас- ність на засоби виробництва у нерозвинутому вигляді, колективний труд, що базу- вався не на поділі праці, а на об’єднанні колективних зусиль усієї громади у здобу- ванні засобів для життя. Головна мета первіснообщинного виробництва полягала не в задоволенні потреб окремих членів общини, а в забезпеченні умов існування всіх.
Велике значення для розвитку продуктивних сил мав перехід від привласнюючо- го типу господарства, до якого належали збиральництво, полювання та рибальство, до відтворюючого, яке знаменувало появу землеробства й тваринництва, що при- звело до першого суспільного поділу праці — виділення пастуших племен. Це в значній мірі підвищило продуктивність праці і створило певні можливості для ви- робництва додаткового продукту й розвитку обміну. Другим великим суспільним поділом праці було виділення ремесла, що сприяло подальшому вдосконаленню за- собів праці та підвищенню її продуктивності. Нові засоби праці, мотика й плуг, бу- ли розраховані не на колективне, а на індивідуальне використання. З розвитком ін- дивідуальної праці на її основі поступово виникає приватна власність і приватне господарство, що породило майнову нерівність і експлуатацію. Так на основі нових суспільно-економічних відносин відбувається класовий поділ суспільства, що всту- пає в новий етап свого розвитку.


    1. СВІТОСПРИЙНЯТТЯ ПЕРВІСНОЇ ЛЮДИНИ

На первісному етапі розвитку людини й формування людського суспільства за- роджується культова свідомість, в основі якої лежали первісні вірування — тоте- мізм, фетишизм, магія.



Тотемізм — культ священних предків. Кожне плем’я мало своїх священних предків, які частіше за усе ототожнювалися з тваринами. Така система називалася тотемізм. Тотем — це не просто тварина, а божественна тварина, від якої пішли і реальні тварини, й люди.

Фетишизм — обожнення предмета, який сприймається носієм демонічних сил і пов’язується з долею всього племені. Наприклад, індійці пуабло, визнаючи себе ді- тьми Сонця, відкривають у своєму житті перспективу, що виходить далеко за межі їх обмеженого існування.

Магія. У міфах людина не лише залежить від всесвіту, а й, навпаки, може впли- вати на світ. Таким чином, доля одних істот або речей пов’язана з іншими. Отже магія — це спосіб впливу на предмет через використання не його об’єктивних яко- стей, а містичної причетності один одному, де містичний зв’язок виступає знаряд- дям людської волі. Магія не могла фізично впливати на якість предметів і явищ, але магічні слова і обряди справляли вплив на людей, уселяючи відчуття єдності, оп- тимізму, «програмуючи» на успіх у задуманій справі. Магічній меті, наприклад, за- кликати весну, прогнати зиму, наворожити врожайне літо, напророкувати щасливе парування молоді і весілля, підпорядковувалися в доісторичну давнину веснянки й гаївки, широко представлені в українському фольклорі.

Первісні вірування формували уявлення людей про самих себе, про природу й світ, які систематизувалися у міфології, що відігравала в той час роль суспіль- ної ідеології.



Міфологія (< гр. mythos — оповідання, переказ + logos — поняття, вчення) — це форма суспільної свідомості, зображення всього світу, наповненого живими іс- тотами, наділеними чудесними й фантастичними якостями. Це також спосіб людсь- кого буття й світосприйняття, що грунтується на спорідненості людини й природи. Засобом виживання людини в жорстокій природі могло бути лише відчуття її спо- рідненості із грізними стихіями. Таке світосприйняття складало першооснову міфу, що допомагав людині відчути себе частиною космосу — упорядкованої системи всесвіту, на відміну від хаосу. Міфологію складали міфи. Як відомо, міфи (< гр. mythosпереказ) — це фантастичні символічні уявлення людей про світ, а також
оповідання про поганських богів і надприродних героїв. Компенсуючи недостат- ність знань про природу, вони становлять першу історичну форму культури. Міф не давав об’єктивної картини світу, а лише наділяв його певним смислом. Це була своєрідна проекція людської душі у космос, і щоб вижити у ньому, людина шукала собі покровителів в особі існуючих у ньому персонажів. Це, насамперед, одухотво- рені сили та явища природи, яких бояться та приносять їм жертви, покладаючи на них свої надії. Кожне плем’я створювало своїх богів та міфологічних персонажів, тому релігія первісних людей і називається «язичництвом» або народною релігією.

Міфологія та міфотворчість у зародковому вигляді містили у собі всі основні форми суспільної свідомості, релігії й філософії, розвивали фантазію, формували поетичне мислення, отже, епоху первісного суспільства не без підстав називають

«дитинством людства», без пізнання якого неможливо усвідомити сутність сучас- ної цивілізації.

Міфологія була своєрідним ембріоном не тільки первісної культури, а й культу- ри взагалі, основним способом сприйняття, розуміння й пізнання світу, що оточу- вав первісну людину. Опора на могутню міфологічну традицію була і дотепер за- лишається головним засобом консервації культури та збереження її протягом довгих тисячоліть із майже невідчутними змінами. Головним призначенням міфів була побудова картини світу й з’ясування у ній місця самої людини, що відображує типологія міфів.

Найбільш розповсюдженим типом міфів є етіологічний, або причинно-пояс- нювальний, що трактує причини й обставини виникнення різних природних явищ, культурних рис, соціальних об’єктів. Це розповіді про походження тварин і рослин, суші й моря, небесних світил, форм господарської діяльності й т. ін. Космогонічні міфи оповідають про походження космосу як цілісної системи, його структуру — вертикально-лінійну, що складається з підземного, земного та небесного світів, пронизаних єдиним стрижнем — світовим деревом або світовою горою, та горизо- нтально-концентричну, що складається з вузького кола «домашнього» світу та без- країх просторів «чужого», ще неосвоєного культурою, про перетворення хаосу в упорядкованість і розширення культурного світу. Логічним продовженням космо- гонічного міфу є міф антропологічний, присвячений обставинам походження першої людини або першопредків племені чи роду. Астральні міфи розповідають про зірки й планети, обставини їхньої появи на небосхилі й стосунки між ними. Рі- зновидом астральних міфів є міфи місячні й солярні, у яких Сонце й Місяць висту- пають як брат і сестра або чоловік і дружина. В основі тотемічних міфів лежать уявлення про кревний зв’язок на підставі спільного походження, про братерські відносини між певною групою людей і представниками тваринного світу, подекуди рослинного світу та навіть об’єктами неживої природи. Есхатологічні міфи (< гр. eskhatos — останній, кінцевий), де йдеться про загибель, «смерть», або «кінець сві- ту» (всесвітній потоп у «Епосі про Гільгамеша», біблейському Апокаліпсисі, дав- ньогрецькому міфі про Девкаліона й Пірру). Календарні міфи трактують зміну се- зонів року як циклічний процес умирання й відродження природи.

Міфологія представлена складною й різноманітною типологією персонажів або типів міфологічних героїв.



Першопращури — група персонажів, що уособлюють прабатьків ранніх люд- ських співтовариств, прабатьки, яким нащадки завдячують своїм існуванням, або тотемні істоти, що набувають поступово антропоморфного (людиноподібного) вигляду.

Культурні герої — це персонажі, які вперше створюють для людини різні куль- турні чи побутові атрибути — вогонь, житло, їжу, одяг, знаряддя праці й полюван-
ня, різні види мистецтв, правила поведінки, закони. У слов’янській та українській міфології це — Велес — бог скотарства і багатства, заступник тварин, Сварог — бог небесного вогню, опікун ковальства і шлюбу, Дажбог — бог сонця і жнив; Да- на — берегиня води, Лада — берегиня весни і любові, покровителька шлюбу та до- машнього вогнища, Купайло — бог земних плодів, родючості та добробуту.

Духи — міфологічні істоти, що нібито постійно взаємодіють з людиною, до- помагають або перешкоджають їй у різних видах діяльності, наповнюють життя позитивом чи негативом. Вони тісніше, аніж боги, спілкуються з людьми та впливають на їх життя там, де боги втручатися не вважають за потрібне. Це — русалка — діва, що живе у воді і часто виходить на сушу, мавка — діва, що жи- ве у лісі, віла — володарка криниць і озер, лісовик — лісовий дух, покровитель звірів, домовик — хатній дух, покровитель дому, дідько — нечистий дух, відьма та відьмак — чаклунка та чарівник, упир — дух, що п’є з людей кров, вовкула- ка — обернена на вовка людина.

Боги й напівбоги — могутні надприродні істоти, що створюють світ людей і керують ними. З розвитком релігійних уявлень образи богів еволюціонують від по- літеїзму до монотеїзму у напрямі абсолютизації суттєвих ознак до всемогутності й безсмертя, всевладдя й всевідання. Серед них усемогутній слов’янський Перун — бог війни, блискавки і грому.

Міф відігравав роль консолідуючої сили людини з общиною, порядок якої був таким же священним, як і закони природи. Закони колективу розглядалися як про- довження законів космосу і ніколи не були предметом обговорення. Порушення правил і звичаїв розглядалися як підрив союзу людей і богів та жорстоко каралися, і тому сучасні уявлення про абсолютну свободу диких людей просто безпідставні.

Міфологія — це стійка й консервативна система, але вона не вічна. Причиною її руйнування є не просте накопичення знань, а внутрішнє звільнення людини. Міф не може регулювати життя вільної людини, тому реалізація свободи, з одного боку, підриває основи міфології, а з іншого — стає джерелом виникнення нової форми культури, де міф трансформується у релігію, мистецтво й філософію.

Перебуваючи у магічному космосі, де усе одухотворене й зв’язане магічним вза- ємовпливом, людина залежала від богів так, як і боги залежали від людей, складаю- чи елементи космічного простору. Людське життя було не самоцінним, а лише про- довженням космічного життя. Внутрішня драма людської душі сприймалася, як результат втручання демонів або богів. Але згодом людина, ототожнюючи себе з природою, перестала сприймати її як сліпу гру стихійних сил. Так виникала перша форма релігії. Космос став більш розумним й раціональним, символізуючи перехід від первісної праобщини до античного полісу.

Із міфів виділяється мистецтво. Його коріння сягає міфологічних церемоній і ритуалів, де людина переживає зміст і красу, натхнення життям як втілення божес- твенних сил. Це видовищні та ігрові форми мистецтва, танці, пісні та форми музич- ної творчості.

Форми образотворчої діяльності людини, що сприймаються як мистецтво, вини- кли близько 30 тис. років тому. Це — трафаретні зображення людської руки, зо- браження звірів, маски, що використовувалися у відповідних ритуалах. Прикладом може бути поліхромний живопис печери Альтаміра в Іспанії. У печері Трьох братів (Труа Фрер) у Франції є зображення людини з оленячими рогами. Примітивні му- зичні інструменти лише могли відбивати такт, диктуючи виконавцям ритм їхніх рухів. Танок мав театралізований характер і відтворював сцени різноманітних тру- дових актів. Однак ритуали ще продовжували носити магічний характер й були на- правлені не на естетичні, а на містичні цілі поєднання з богами.


Важливим було подолання міфів філософією. Якщо міф виражав нераціональну мудрість у символічних образах, то філософія намагається зробити мудрість пред- метом раціонального мислення. Однак міф та його образи й понині продовжують зберігатися в душах людини, подекуди нагадуючи про себе забобонами, марновірс- твом і ворожінням.

Пам’ятки стародавньої культури та мистецтва на території України. Най- більш давні стоянки первісної людини періоду раннього палеоліту було знайдено у Закарпатті, на Житомирщині, уздовж середньої течії Дністра, у Донбасі та в Криму. Так, у Донбасі, поблизу м. Амвросіївка та на березі Дністра біля Луки-Вруб- ловецької, неподалік від Кам’янець-Подільського, було знайдено кам’яні ручні ру- била, а на Житомирщині, в басейні ріки Свинолужки, — велику кількість розщеп- лених кременів, що використовувалися як знаряддя різання і скобління в епоху раннього палеоліту. В епоху середнього палеоліту людина розселилася майже по всій території сучасної України — у Донбасі, Криму, Подніпров’ї й на Десні, у По- дністров’ї та в її західних областях. На території сучасної України також відомо близько 500 пізньопалеолітичних поселень, за приблизними підрахунками населен- ня того періоду складає близько 20 тис. чоловік, а вік життя людини становив не більше 20—25 років.

В епоху мезоліту (9—6 тис. до н. е.) природні умови на українських землях ста- ли нагадувати теперішні. Виділилися чотири природно-ландшафтні зони: лісова — Карпати, Волинь, Полісся; регіони Правобережного й Лівобережного лісостепу; степова зона; регіон гірського Криму. Цікавою пам’яткою вважається печера по- близу села Баламутівка на Буковині, стіни якої були розмальовані зображеннями людей, звірів, мисливців та танцюючих чаклунів.

У 6—3 тис. до н. е., коли на території України наступила епоха неоліту, у житті людини відбувся перший якісний поворот — перехід від збиральництва й приміти- вного полювання до відтворюючих видів діяльності — обробітку землі й розведен- ня домашніх тварин, що знаменувало собою перший великий суспільний поділ праці, який, за словами британського вченого В. Чайльда, явив собою справжню неолітичну революцію.

Формування аграрної та тваринницької культур викликало відповідні соціальні зміни. Якщо збирачі та мисливці вважали здобуте продовольство спільним для усіх членів роду, то тепер воно вважалося власністю лише окремих груп або осіб. Над- лишки продовольства стимулювали формування касти військових, адміністратив- ного персоналу, служителів культу та інших соціальних категорій людей, які не ма- ли відношення до здобуття чи виготовлення продуктів харчування.

На півночі та північному сході України проживали племена, що займалися мис- ливством та рибальством, а у південно-західній частині населення віддавало пере- вагу землеробству й тваринництву. Нині на території України археологами знайде- но не більше десяти неолітичних культур, аналіз яких свідчить про те, що у людей ускладнився світогляд, з’явилися нові релігійні культи, у тому числі культ черепів, пов’язаний з ушануванням предків. На поселеннях та у могильниках епохи неоліту виявлено також численні зразки образотворчого мистецтва. У той час, як на півночі Східної Європи знайдені перші антропоморфні статуетки, вирізьблені з кістки чи дерева, в Маріупольському могильнику археологи розкопали декілька зображень тварин, виконаних у такій само техніці різьблення по кістці. Але справжнім досяг- ненням образотворчого мистецтва епохи неоліту є зображення на плитах Кам’яної Могили поблизу Мелітополя.

Перехідною епохою від кам’яного віку до епохи бронзи був енеоліт (в перекладі з латинської — мідний камінь). Ця епоха на території України припадає на 4—3


тис. до н. е. То був якісно новий період розвитку продуктивних сил та виробничих відносин первісного суспільства, час подальшого вдосконалення відтворюючих форм господарства — землеробства та скотарства. Племена освоїли нову сировину та оволоділи першим металом — міддю. У цю історичну епоху з’явилася добре ві- дома нині трипільська культура, що існувала на території від сучасної Республіки Молдова до річки Псел на Сумщині. її елементи відшукав у 1893—1906 рр. на те- риторії Обухівського й Кагарлицького районів, вулиці Кирилівській у Києві архео- лог-аматор В. Xвойка. Свою назву ця культура отримала від села Трипілля під Киє- вом, де було знайдено найбільше її поселення.

З другої половини епохи бронзи, тобто за 2750—1200 рр. до н. е., на території України з’являються землеробсько-скотарські племена Середнього Подунав’я, пізні- ше — народи північноєвропейського походження. Вони розселялися у верхів’ях Прип’яті, Західного Бугу, Дністра і використовували у боях з автохтонним населен- ням бойові кам’яні сокири. Водночас на сході та півдні з’явилися численні тваринни- цькі племена, що прийшли з Поволжя й Північного Кавказу. Вони змішалися з місце- вим населенням і, освоївши степові та лісостепові області, дійшли до Балкан. Головною особливістю епохи було відділення тваринницьких племен від землеробсь- ких. З появою запасів продовольства виникла необхідність охороняти його від напад- ників, виникли нові види наступальної та оборонної зброї: мечі, удосконалені списи, панцири, щити та ін. Виділилася племінна верхівка, ускладнилися суспільні відносини всередині родів і племен, удосконалилися владні функції, поглибилася соціальна стра- тифікація. Деякі етнографи вважають, що наприкінці цього періоду вже остаточно сформувалися спільноти прагерманців, правенедів, прабалтів та праслов’ян.



Кіммерійці. Скіфсько-сарматська епоха. Наприкінці 2 тис. до н. е. територію південної України населяли кіммерійці. Вони займалися табунним тваринництвом, добре володіли обробкою бронзи та заліза, постійного житла кіммерійці не мали, вони жили у тимчасових таборах й зимівниках, одними з перших навчилися випла- вляти залізо, кували мечі завдовжки понад метр, залізні наконечники для стріл. Згадки про них зникли після 570 р. до н. е. Форми суспільного життя кіммерійців згодом наслідували скіфи.

Скіфи мігрували на територію України у першій половині VII ст. до н. е. За зга- дками стародавніх істориків, спочатку вони перебували у Середній Азії або в сте- пах між Каспієм, Уральськими горами й Кавказом. Потім, під натиском сусідів, ві- дійшли у Північне Причорномор’я, трохи згодом частина їх мігрувала у Передню Азію. Північний Кавказ довгий час залишався для них надійним тилом, де вони за- безпечувалися продуктами харчування, кольоровими металами, поповнювали свої війська. Завдяки походам до Малої Азії скіфи підпали під сильний вплив східних культур Ассирії, Вавилону, Мідії. Поселившись на землях нинішньої України, вони поступово змішувалися з місцевим населенням, переймали його побут і звичаї. Апогеєм могутності скіфської держави зі столицею, яка перебувала на території нинішньої Запорізької області, стало ІV ст. до н. е. Скіфи вели жваву торгівлю з Ольвією, Xерсонесом, Тирою, Пантикапеєм, Македонією, Істрією, а також римсь- кими провінціями. На той час у них уже склалася патріархальна система общини з чіткою соціальною диференціацією. Кожний повнолітній скіф був передусім вої- ном, що володів різноманітними видами зброї. У боях скіфи були безпощадні, вони осліплювали й кастрували військовополонених, приносячи їх у жертву богині до- машнього вогнища Табіті, повелителю неба Папою, богу війни Арею. З черепів убитих ворогів скіфи виготовляли чаші для пиття, із шкіри правих рук — сагайдаки для стріл. Усе життя скіфів було пройняте військовими традиціями й звичаями, а війна — істотним джерелом збагачення.


На той час скіфська релігія досягла рівня розвинутого політеїзму (< полі… та гр. theos бог), тобто багатобожжя або віри у багатьох богів, і фактично відповіда- ла рівню, що передував створенню релігії з загальнодержавним пантеоном богів. їх релігійні вірування, по суті, являли собою синтез вірувань представників три- пільської культури, тваринницьких тотемів та давньогрецької міфології. Віровід- ступництво, ігнорування законів та заповітів предків жорстоко каралися. Навіть представники вищих станів не були гарантовані від покарання. Так, відомий муд- рець Анахарсіс та цар скіфів Скил були вбиті родичами за прихильність до еллін- ських обрядів. У той же час в Афінах скіфи-раби залучалися до виконання полі- цейських функцій, що вважалося недостойним заняттям для вільної людини- громадянина. Важливими пам’ятками скіфської культури на території України є грандіозні царські кургани: Чортомлик, Солоха, Огуз, Кульоба, Гайманова моги- ла, Товста могила та ін., а такі поняття, як «скіфське золото», скіфський «звіри- ний стиль» стали синонімами високої художньої й технічної майстерності в усьо- му світові. Однак протягом IV—III ст. до н. е. під впливом місцевих земле- робських племен скіфи втратили свою ідентичність та чіткі ознаки державності. Наприкінці ІІІ ст. вони перенесли центр своєї держави в Неаполь, що знаходився неподалік від Сімферополя, а на початку ІІІ століття до н. е. під ударами готів Скіфія як єдиний протоетнічний та політичний організм, припинила своє існуван- ня, розпавшись на Малі Скіфії, що розмістилися у Нижньому Подніпров’ї, Поду- нав’ї та в Криму. Але скіфський стиль в озброєнні, прикрасах, звичаях, релігійних віруваннях не втратив свого значення і надалі продовжував справляти значний вплив на мистецтво різних племен.

У другій половині ІІ ст. до н. е. Північне Причорномор’я заселило іраномовне плем’я сарматів, що прибуло з-за Уралу й Поволжя. Сармати проживали там про- тягом декількох століть, поділяючись на язигів, аланів та роксоланів. В основній масі вони були кочовиками-скотарями, їх житла та зброя майже не відрізнялися від скіфських. Сармати-скотарі жили у підводах-кібитках, а напівосілі сармати- землероби — у грубошерстих наметах. Головним предметом культу сарматів був меч — уособлення бога війни, недарма деякі вчені виводять назву сарматів від іранського слова «опоясаний мечем». Сарматська кіннота не знала поразок, жінки нарівні з чоловіками їздили верхи, володіли зброєю, брали участь у походах.

У І столітті до н. е. племена язигів та роксоланів проникли на землі Римської ім- перії, а грецькі міста-колонії Причорномор’я й Криму сплачували їм велику дани- ну. Наприкінці І ст. об’єднання сарматських племен, прозваних аланами, підкорили інші близькі племена, і змусили навіть Рим сплачувати їм данину. Деякий час алани перебували у союзі з готами, потім окремі аланські племена були розбиті гунами, частина сарматів пішла з ними до Європи, а потім потрапила до Африки. Невелика частина сарматів улилася до слов’янського середовища.

Враховуючи викладене, слід усвідомити безпідставність точки зору про те, що культура первісних людей — це культура «примітивних дикунів», «грубих язични- ків» або «троглодитів». Протягом майже усієї історії людства вона була основною формою культури, єдиним цілим на незначній території освоєних земель. У первіс- них суспільствах зародилися такі досягнення культури, як виготовлення знарядь праці, привласнююча та відтворююча форми економіки, релігійні уявлення, мова та сигнально-знакові системи. У цей загадковий час людина перша з усіх живих істот стала ховати своїх померлих. Бажання зрозуміти, що таке смерть і небажання ми- ритися з тим, що життя коротке, призвели до різноманітних уявлень про потойбіч- ний світ і формування поховальних ритуалів. Поділ світу на три сфери — небесну, земну й підземну, — притаманний міфологіям та релігіям усього світу, було зроб-



31

лено саме тоді. Практична необхідність створення сховища для збереження свого життєвого простору призвела до виникнення архітектури. З’являється кераміка — улюблений предмет дослідження археологів, тому що керамічний посуд, навіть йо- го уламки, містять у собі величезний обсяг інформації. Людина навчилася розводи- ти худобу, обробляти землю, жити у злагоді з сусідами й навіть торгувати.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ


  1. У чому полягає значення первісної культури для подальшого розвитку сві- тової культури?

  2. Які основні здобутки первісної культури мали велике значення для подаль- шого розвитку світової культури?

  3. Які первісні вірування було покладено в основу міфології?

  4. Розкрийте роль і значення міфу в первісній культурі.

  5. Дайте визначення міфу й розкрийте його типологію.

  6. У чому полягає роль і значення міфу як першої історичної форми культури?

  7. У чому полягає роль і значення міфології як першої форми суспільної свідомості?

  8. Розкрийте типологію міфологічних персонажів.

  9. Які причини виникнення релігії, мистецтва й філософії у первісному суспіль- стві?

  10. У чому полягають особливості первісного мистецтва?


Ðîçä³ë 3
КУЛЬТУРА НАРОДІВ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Культура Стародавнього Сходу — один із найважливіших етапів історії людст- ва. Саме тут з океану первісних культур виникають перші цивілізації, формуються такі специфічні елементи культури, як література, право, мораль, мистецтво. Куль- тура Стародавнього Сходу зароджувалася на великих територіях, розташованих у Північно-Східній Африці, Передній, Південній та Східній Азії, але цей процес від- бувався дуже повільними темпами тільки у родючих долинах рік Нілу, Тигру, Євф- рату, Інду, Гангу та Xуанхе. Сприятливі природні умови вже у IV ст. до н. е. запо- чаткували розвиток землеробського господарства, заснованого на штучному зро- шенні. Однак ці долини були лише оазисами, навколо яких вирувала стихія культу- рно відсталих кочових народів.




    1. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Для вивчення розділу необхідно звернути увагу на тривале збереження в культурі народів Стародавнього Сходу залишків первісного суспільства. У той же час з’являються нові верстви населення — рабовласники та раби, утворюється така спе- цифічна форма влади, як східна деспотія, де вся верховна влада зосереджувалася в руках царя, а земля вважалася власністю держави. Цивілізація — це такий ступінь розвитку та упорядкованості суспільства, де виникає писемність, утворюються міста, будуються монументальні споруди, формується соціально-класовий поділ суспільст- ва та держава. Роль і значення стародавніх цивілізацій для розвитку людства дуже великі. Передусім слід зазначити, що, не будучи прямими нащадками цих цивіліза- цій, ми багато запозичили від них, насамперед державу як форму людського співіс- нування, закони, що регулюють взаємовідносини між людьми; писемність як засіб передачі та засвоєння інформації, систему рахунку, колесо, філософські, наукові й практичні знання, мистецтва та ремесла. Представники перших цивілізацій, не маючи засобів сучасної техніки, створили величезні кам’яні монументи, які ми не можемо зрушити з місця, вони могли бачити у темряві, відчувати колір глибинних шарів ка- меню, створювати на землі зображення, які сприймаються лише з великої висоти.

Особливе значення у подальшому розвитку людства має писемність. Близько 6 тис. років тому вона з’явилася як клинопис у Месопотамії та ієрогліфи у Старода- вньому Єгипті, що поклало початок новому етапу розвитку людства під назвою іс- торичні часи. Відомості про них ми можемо черпати вже не тільки від археологіч- них знахідок, а й з писемних джерел — державних та господарських документів, магічних текстів, філософських та літературних творів, історичних хронік. Багато переказів, як, наприклад, про Всесвітній потоп та ковчег, про перевізника душ по- мерлих у потойбічний світ, про моральні норми життя або суд над померлими були


викладені у месопотамській «Поемі про Гільгамеша» та давньоєгипетській «Книзі померлих», філософське значення яких актуальне й дотепер.

Перші цивілізації, що розпочали своє існування у IV тисячолітті до н. е., в істо- ричному та географічному аспектах об’єднує термін «Стародавній Схід». Він і до- тепер вживається відповідно до античної традиції — так називалися території на схід від Риму, де проживали народи неантичного походження, що були втягнуті у середземноморський світ культур за часів розквіту давньоримської держави — Шумер, Єгипет, Вавилон, Палестина.



У соціально-політичному плані відмінними рисами перших цивілізацій були: дес- потичний характер правління, жорстока монополізація й централізація влади, персоні- фікація влади в особі монарха (царя або фараона), підпорядкування усіх форм суспіль- ного життя релігійним нормам, повна домінація держави над особистістю. Такий порядок організації суспільства забезпечував функціонування життєво важливих іри- гаційних систем та будівництво пірамід, сприяв активній завойовницькій політиці.


    1. КУЛЬТУРА МЕСОПОТАМІЇ, ЇЇ ОСНОВНІ ДОСЯГНЕННЯ

Охоплює 3200—539 рр. до н. е., вона має світове значення, оскільки дала пер- ший поштовх культурним процесам, які були розвинуті іншими народами. Месопо- тамія (грецька назва Межиріччя) — територія в середній та нижній течії річок Тигр і Євфрат — колиска світової цивілізації. У IV—III тисячолітті там сформувалися такі культурно-політичні утворення, як Шумер, Аккад, Вавилон, Ассирійська імпе- рія, Ново-Вавилонська держава. Вивчаючи цей матеріал, варто розглядати їх як чо- тири хвилі цивілізаціі.

Перша хвиля. Досягнення шумерів (IV — кінець III тис. до н. е.) у різноманітних галузях культури були виключно високі. Вони винайшли колесо й гончарний круг, побудували першу у світі ступінчасту піраміду, створили найдавніші календарні сис- теми (сонячну й місячну), склали рецептурний довідник та бібліотечний каталог. Шумери розробили клинописну систему писемності, з якої розвинувся фінікійський, а потім і давньогрецький алфавіт — основа більшості алфавітних систем світу. На- прикінці ІІІ тис. до н. е. у місті Ур було укладено перший у світі юридичний кодекс царя Ур-Намму. У Шумері виникає справжня література, представлена передусім найдавнішою епічною поемою «Сказання про Гільгамеша» («Одного, що пізнав усе»), де міститься найдавніший опис всесвітнього потопу — події, що стала елемен- том біблійної есхатологіі — релігійного вчення про кінець світу.

Друга хвиля. Нова хвиля переселенців-еламітів, що спустилися з Еламських гір Персії-Ірану, призвела до утворення могутньої Вавилонської держави, яка проісну- вала з початку ІІ тис. до 539 р. до н. е. На деякий час вона об’єднала області Шуме- ру й Аккаду, успадкувавши культуру стародавніх шумерів. Столицею царства стає місто Вавилон. Особливої величі воно набуло за царя Xаммурапі, що уславився як автор другого кодексу законів, де не лише констатувався принцип «око за око, зуб за зуб», а й стверджувалася необхідність турботи про вдів та сиріт. Вавилонська держава являла собою теократію, але правив тут не бог у плоті, як у Єгипті, а його заступник на землі — цар. Ієрархічна структура суспільства знаходить висвітлення у вавилонських уявленнях про світ, що втілюється у пам’ятках мистецтва: храмах, пірамідах-зіккуратах, на стінах з рельєфами й написами.

Третя хвиля. Орієнтація на земні цінності ще більше проявилася в культурі Ас- сирії (XІV—ІX ст. до н. е.), що неодноразово завойовувала Месопотамію, а у 605 р. до н. е. була остаточно знищена Вавилоном. Основна тема ассирійського мистецт- ва — полювання, битви, розправи над полоненими втілені з відразливим натураліз-
мом, але виконані із вражаючим лаконізмом і виразністю. У столиці Ассирії Ніневії царем Ашшурбаніпалом було зібрано грандіозну колекцію рукописів. Величезне книгосховище утримувалося у зразковому порядку: глиняний каталог містив пере- лік усіх текстів, у тому числі й «Енума Еліш» («…Коли вгорі…»), який також міс- тив у собі згадку про всесвітній потоп, що стався внаслідок гніву богів.

Четверта хвиля. Ново-Вавилонське царство або Xалдейська держава, успадку- вало ассиро-вавилонську культуру. У VI ст. до н. е. Вавилон стає його столицею. На той час він вважався величезним містом, де мешкало близько 1 млн жителів. Визначними архітектурними спорудами були стіни Вавилона, висячі сади, Вави- лонська вежа. Вавилоняни подарували світовій культурі позиційну систему чисел, точну систему виміру часу. Вони першими розділили годину на 60 хвилин, а хви- лину — на 60 секунд, навчилися вимірювати площу геометричних фігур, відрізняти зірки від планет, сформували семиденний тиждень, присвятивши кожний день окремому божеству1. У 301 р. до н. е., після завоювання Вавилону військами Олек- сандра Македонського, Вавилон остаточно залучається до елліністичної культури.

Культура Месопотамії була не такою консервативною, як єгипетська. Месопо- тамська традиція світосприйняття лягла в основу картини світу практично усіх на- родів Середземномор’я.




    1. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ

(2900—300 рр. до н. е.) — наочний цьому приклад. Одним з вирішальних фак- торів розвитку давньоєгипетської цивілізації були природно-географічні умови — це вузенька смуга родючої землі, що тягнеться за течією Нілу на північ до дельто- вого оазису, та безплідна пустеля навкруги. Як у давні часи, так і тепер, у родючій частині, що складає лише 3,5 відсотків території, проживало 99,5 відсотків насе- лення. Давньоєгипетська держава виникла в останні століття IV тис. до н. е. На цей час сформувалася ієрогліфічна (священна) та ієратична (спрощена) система писем- ності, художній канон, релігійні уявлення.

Визначальним фактором давньоєгипетської культури була насичена магією й тотемістичними пережитками релігія. Боги забезпечували впорядковане існування світу, складовою якого була людина. Єгиптяни розробили вчення про безсмертя душі. Вони вважали, що смерть — це лише тимчасове розлучення душі з тілом, а тому намагалися якнайдовше зберегти його через бальзамування. Фараон для єгип- тян як предмет поклоніння був живим божеством. Саме слово «фараон» у перекладі означало «великий дім». Фараон міг брати у потойбічне життя усіх, хто був йому там потрібен, решта відходила у небуття.

В епоху Старого царства (2755—2255 рр. до н. е.) розпочинається будівництво знаменитих єгипетських пірамід. Перша грандіозна царська усипальниця у формі ступінчатої піраміди, яка отримала назву мастаба, що означає лавка, була побудова- на для фараона Джосера його верховним сановником, а також архітектором і лікарем славнозвісним мудрецем Імхотепом. За фараонів Xеопса, Xефрена й Мікерина було здійснено будівництво найвеличніших пірамід Єгипту. Так, висота піраміди Xеопса становила 146,5 м, а довжина сторони платформи — 230 м, вона складалася з 2 млн 300 тис. кам’яних блоків середньою масою 2,5 тонни. Точність припасування блоків була такою, що між ними й зараз не можна просунути лезо ножа. З часом будівницт- во пірамід поступово занепадає, але у Фаюмській оазі, за античними джерелами, було побудовано грандіозну споруду — лабіринт з тисячею приміщень, галерей і коридо-
1 В англійській мові, відповідно, Sunday — неділя — День Сонця, Monday — День Місяця — понеділок і т. д.
рів. Це відбувалося уже в епоху Середнього царства (2134—1784 рр. до н. е.), яка не- сла у собі й інші зміни. Канонічність художнього мислення в образотворчому мисте- цтві спочатку розвивалася у ритуально-релігійному контексті, наприклад, статуя си- дячого фараона втілювала, передусім, священну силу і могутність, а не портретну індивідуальність, зображення простої людини виконувалося схематично — голова та кінцівки зображувалися у профіль, тулуб і очі — в анфас, фігури чоловіків замальо- вувалися теракотовим кольором, жінок — білим або жовтим. Поступово скульптура втрачає канонічну офіційність, зображення фараонів тепер уже не образи божества, а правителів, стурбованих долею своєї держави. Аналогічні почуття передають скуль- птурні портрети сановників та нижчих адміністраторів. Таким чином, було започат- ковано нову мистецько-культурну традицію — художній реалізм. У цю епоху учені обчислили поверхню кулі, сформулювали уявлення про функції мозку в організмі.

Епоха Нового царства (1570—1070 рр. до н. е.) була найвищим піднесенням Єгипту. Самобутнім явищем цього періоду стала так звана «давньоєгипетська Ре- формація», пов’язана з ім’ям фараона Аменхотепа IV. Прагнучи обмежити владу жерців, він звів складну релігійну систему до культу єдиного бога Атона й узяв собі офіційне ім’я Ехнатон («бажаний Атону»), переніс столицю держави з Фів у збудо- ване за власним планом місто Ахетатон. Змінився і характер мистецтва: посилилася увага до окремої людини, зазвучали мотиви милування природою й насолоди жит- тям. Образи людей стали більш живими й динамічними. Це скульптурні зображен- ня самого Ехнатона та його родини й цариці Нефертіті. Але вже за життя наступни- ка Ехнатона — Тутанхамона жерці повернули свій статус, відновили культ Амона, столицею держави знову стали Фіви. Занепали новаторські тенденції культури.

Таким чином, традиційність, самодостатність і консерватизм давньоєгипетської культури зумовили майже незмінний характер цієї цивілізації протягом трьох тися- чоліть її існування.


    1. СТАРОДАВНЯ КУЛЬТУРА ІНДІЇ

Рання індійська цивілізація сформувалася на півночі Індії у 3 тис. до н. е. її основ- ними центрами були Xараппа та Мохенджо-Даро, що знаходяться на території сучас- ного Пакистану. Велике значення для розвитку індійської культури мало розташування Індії на великому шовковому шляху, завдяки чому вона увібрала в себе численні здо- бутки культур інших народів. Крім того, давньоіндійська держава підтримувала тісні зв’язки з Месопотамією та іншими державами Центральної та Середньої Азії.

У Стародавній Індії існувала велика кількість релігій, що активно взаємодіяли між собою. Поступово на ранніх етапах розвитку виділилися найголовніші: брах- манізм, індуїзм та джайнізм, а пізніше — буддизм та іслам.

Вивчення культури Індії стародавніх часів корисне й цікаве ще й тому, що багато її елементів набули розвитку у наступні історичні епохи й дожили до наших днів. Уже на ранніх етапах розвитку в долині ріки Інд процвітала міська культура з високим рівнем будівельної техніки й управління комунальним господарством: плануванням кварталів, ретельно продуманою системою водогону й каналізації, технічно оснащеними басей- нами та майже сучасними зручностями в житлових будинках.

Xудожня культура давньоіндійського суспільства, як і культура інших стародавніх держав, була тісно пов’язана з традиційними для неї релігійними й філософськими си- стемами. Мистецтво живопису й скульптури досягло такої висоти, що для художників і скульпторів існували спеціальні посібники з розробками прийомів іконографії для різ- них релігійних традицій. Найбільш значними пам’ятками давньоіндійського релігійно- го живопису вважаються настінні розписи печерного монастиря Аджанта, що предста-


вляють собою різноманітні моменти з життя Будди, міфологічні теми, сцени з повсяк- денного життя й палацові сюжети. Усі вони прекрасно збереглися завдяки тому, що ін- дійці добре знали секрети стійких фарб і уміли готувати відповідну грунтовку.

Архітектурні споруди того часу виготовлялися з дерева, тому більшість з них не дійшли до нашого часу, лише від палацу царя Чендрагупти збереглися окремі фра- гменти. Кам’яне будівництво розпочалося тільки у перші віки нової ери.

Буддійські храми в Індії нерідко висікалися в скелях. Релігійна архітектура того часу представлена печерними комплексами, храмами й кам’яними ступами — спо- рудами, в яких зберігалися реліквії Будди. У цей період було зведено грандіозний печерний храм в Карлі, що має 14 метрів у висоту, 14 метрів у ширину і близько 38 метрів у довжину. Не можна також обійти увагою й храмовий комплекс у місті Еллорі, що будувався декілька віків. Шедеврами індійської архітектури є також ін- дуїстський храм та буддійська ступа у місті Санчі.

Таким чином, задовго до приходу аріїв на території Індостану виникла й процві- тала унікальна культура, що стала прототипом пізніших культур.




    1. КУЛЬТУРА ДАВНЬОГО ІЗРАЇЛЮ

Вузькою смугою на захід від Месопотамії, між Середземним морем і Лівансь- ким хребтом, між Синайським півостровом та рікою Йорданом простягнулася тери- торія Палестини. До XІІІ ст. до н. е. землі Xанаану (древня назва Палестини) насе- ляли землеробські народи: хананеї, моавітяни, амореї та ін. У XІІІ ст. до н. е. їх починають витісняти скотарські племена семітського походження — предки євреїв. Давньоєврейська держава у різних формах проіснувала майже тисячу років, з X ст. до н. е. до 70 р. н. е., коли Палестина була остаточно захоплена Римом і перетворе- на у провінцію Римської імперії.

Унікальним джерелом інформації про давньоєврейську культуру є Біблія. її по- ява сприяла розвитку літургійної й світської поезії, збагаченню жанрових поетич- них форм. Літургійна поезія в поєднанні з хоровим співом була введена царем Да- видом у богослужебну практику. Світська поезія увійшла у Біблію циклом любовної лірики — Піснею Пісень царя Соломона. Повчальна проза постає Книгою Йова, що містить елементи різних літературних жанрів: поеми, ліричної драми й філософського трактату, що осмислює нерозв’язані проблеми буття.

У період так званого Другого храму (536 р. до н. е. — 70 р. н. е.) у давньоєврей- ській літературі формується новелістична й історична проза, що несе у собі ознаки впливу греко-античної традиції — книги Йосифа Флавія «Іудейські старожитності» та «Іудейська війна».

Зародження іудейського образотворчого мистецтва пов’язане з появою синагог, що після знищення Єрусалимського храму стають не тільки релігійним, а й громадськими осередками євреїв. Археологічні розкопки давніх синагог у Бег-Альфа (Ізраїль) і Дура- Європос (Сирія) показали, що мозаїчні й фрескові зображення тварини й людини скла- дають звичайний елемент не лише синагогального інтер’єру, а й зовнішнього декору.

Останні століття епохи Другого храму було відзначено посиленим впливом елліні- зму на культуру стародавніх євреїв, особливо у середземноморській діаспорі, а саме в Олександрії. Саме там з’являється новий жанр єврейської літератури — драма. Авто- ром декількох п’єс був Ієхезакель на прізвисько Трагік. Одна з його п’єс, «Вихід з Єги- пту», що була створена за законами давньогрецької трагедії, збереглася до наших днів.

Олександрійський історіограф Артапан намагався синтезувати елліністичні мо- тиви з традиційним світоглядом іудаїзму. У творі про історію єврейського народу
він міфологізує образ пророка Мойсея за греко-єгипетським зразком, наділяючи його рисами божества Гермеса-Тота.

Найвизначнішим представником єврейського еллінізму в діаспорі був теолог і філософ Фелон Олександрійський (І ст. н. е.). Використовуючи ідеї грецької філо- софії, він розробляє метод алегоричного тлумачення Біблії, створює вчення про Ло- гос (Слово), що було посередником між Богом та людьми.

Таким чином, елліністичні тенденції у розвитку єврейської культури розкололи єврейство на елліністів та ортодоксів, а в епоху Середньовіччя елліністичні традиції були значною мірою винищені.


    1. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО КИТАЮ

Приступаючи до вивчення культури Стародавнього Китаю, важливо усвідомити, що її здобутки було покладено в основу не тільки середньовічної, а й сучасної китайсь- кої культури. Така усталеність культурних традицій пояснюється не стільки географіч- ною ізольованістю, скільки психологічною відокремленістю китайців — стародавні китайці уявляли собі Всесвіт у вигляді великого континенту, з усіх боків оточеного во- дою, у центрі якого знаходиться Піднебесна імперія, тобто сам Китай.

Своє походження китайці ведуть від легендарних часів, коли у І тис. до н. е. бу- ло засновано державу Ся на чолі з імператором по імені Великий Юй. Формування стародавньої китайської культури як єдиного культурного типу відбулося у V— II ст. до н. е., в епоху «Воюючих держав», коли у запеклій боротьбі вижили лише сім наймогутніших державних утворень. Саме тоді склалися передумови для форму- вання Великої китайської імперії, що простяглася від пустелі Гобі на півночі до Пі- вденно-Китайського моря на півдні, від Ляодунського півострова на сході до гір Паміру на заході, що проіснувала аж до кінця ІІ ст. н. е.

Велику роль у формуванні китайської культури як у давні часи, так і тепер, віді- гравала ієрархічність. Моделлю державоустрою були традиційні взаємини у сім’ї: імператор був сином неба, він не тільки гарантував всесвітній порядок, а й вважав- ся батьком усіх китайців, що складали єдину велику сім’ю, священним обов’язком кожного з її членів було свято виконувати свій «синовній» обов’язок.

Важливою рисою китайської культури була китайська церемонія — фіксовані норми поведінки й мислення, що склалися на основі культу древності. Вони були покладені в основу нового типу міської раціональної культури й культури управління, якими повинні були володіти чиновники та державні службовці. На відміну від інших країн, китайські чиновники не були замкненою кастою, адміністративні посади давалися не за шляхетне походження, а за певні заслуги перед державою та в разі успішного складання іспитів.

Важливою рисою стародавньої китайської культури, на відміну від європейсь- кої, було не досягнення практичних цілей, а особисте самовдосконалення людини. Конфуціанство та даосизм являли собою скоріше морально-етичні вчення, аніж ре- лігійні вірування. Людина Стародавнього Китаю вважала себе часткою Всесвіту, підпорядкованою загальним законам, тому прагнула не розпоряджатися природою, а вкорінюватися у ній. Навіть сучасний Китай, оволодівши новітніми досягненнями науки, зберіг традиційний тип культури, що гуртує людей в єдине ціле.

Китайська цивілізація з перших років свого існування зробила важливі кроки на шляху самовдосконалення. На ранніх етапах становлення культури люди вирощували пшеницю, просо — традиційний рис з’явився пізніше. З давніх часів китайці викорис- товували тяглову худобу та знаряддя для орання землі. Досить рано, в середині II тис. до н. е., вони стали виготовляти бронзу, а через деякий час і залізо. Бронзовий посуд
китайці прикрашали зображеннями драконів та птахів, навчилися також виготовляти міцні тканини з нитки тутового шовкопряда. У VII—IX ст. китайці першими у світі стали вживати чай, китайський поет Лу Юй навіть написав «Книгу чаю» («Ча цзинь», 760 р.), де виклав систему його правильного приготування, про чай у порошках можна дізнатися з книги китайського каліграфа X століття Цзян Сяна «Ча лу» (1053).

У II тис. до н. е. в Китаї було створено незалежну від вимови ієрогліфічну писе- мність, завдяки чому носії численних мовних діалектів, не розуміючи усного мов- лення, легко могли спілкуватися у письмовій формі. Найдавнішою пам’яткою ки- тайської літератури є книга пісень «Шицзин» (XI—VI ст. до н. е.). Це твори китайського фольклору, які збирали державні чиновники, щоб дізнатися про став- лення народу до влади. Пісні не тільки прославляли хороших правителів, а й ви- сміювали тих, хто не піклувався про своїх підданих.

Широко відомі стародавні китайські монументальні споруди — Великий канал, що будувався протягом багатьох віків, та Велика китайська стіна, завдяки якій ки- тайці намагалися захиститися від зовнішніх ворогів. З розповсюдженням буддизму в Китаї було побудовано багато храмів. Вони або висікалися у скелях, або мали традиційний для Китаю вигляд пагод. Значною мірою китайська буддійська архіте- ктура й скульптура зазнали впливу індійських традицій, оскільки саме в Індії з’явився буддизм. Це обумовлено й тим, що для будівництва храмів і створення статуй часто запрошувалися індійські майстри.

Семитисячну культуру Стародавнього Китаю цілком можна віднести до «вічних цивілізацій», зберігши власну самобутність, вона дала світові компас, спідометр, сейсмограф, порох, книгодрукування і навіть ватерклозет.

Цивілізації Стародавнього Сходу зробили величезний внесок до світової куль- тури. Це були перші, по-справжньому тверді кроки на шляху до опанування та осмислення навколишнього світу і усвідомлення свого місця в ньому.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ


  1. Що таке «цивілізація» та які її ознаки?

  2. У чому полягають особливості культури Стародавнього Сходу?

  3. Які основні причини виникнення цивілізацій Стародавнього Сходу?

  4. Які з Семи чудес світу належали до цивілізацій Стародавнього Сходу?

  5. Дайте загальну характеристику культури Стародавнього Єгипту.

  6. Визначте світоглядні концепції культури Стародавнього Єгипту.

  7. У чому полягають духовні витоки давньоєгипетського мистецтва?

  8. Назвіть основні пам’ятки Давньоєгипетської культури і охарактеризуйте їх.

  9. У чому полягають особливості культури Месопотамії?

  10. Назвіть чотири хвилі культури Месопотамії й охарактеризуйте їх.

  11. Які досягнення характеризують культуру Месопотамії?

  12. Дайте загальну характеристику образотворчого мистецтва та архітек- тури Месопотамії.

  13. Назвіть основні досягнення культури Месопотамії, які не втратили значен- ня і тепер.

  14. У чому полягає значення культури стародавньої Палестини для сього- дення?

  15. Дайте характеристику Біблії як визначної пам’ятки світової культури.

  16. Назвіть передумови формування Хараппської цивілізації.

  17. У чому полягають особливості формування давньокитайської культури?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка