[]



Сторінка4/40
Дата конвертації11.05.2018
Розмір9.42 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

Людина, творчість та культура у філософії Бердяєва. Визначний російський релігійний філософ Микола Олександрович Бердяєв (1874—1948) був першим ви- разником духовного драматизму переломної епохи, коли старі культурні форми стали тісними для подальшого розвитку людства, яке перейшло до створення нових форм і засобів утілення. Він вважав, що людина як вільний творець, стоїть вище культури, тому його творчість обмежують сталі культурні форми. Говорячи про іс- торичну долю Росії, Бердяєв покладав надії на «чудо релігійного перетворення життя» як альтернативу сковуючому символізму культури й механічно-бездушному порядку цивілізації.

Культура й несвідоме начало у концепції Фрейда. Австрійський мисли- тель, лікар-психіатр і невропатолог Зигмунд Фрейд (1856—1939), проаналізува- вши відомі концепції культури, вирішив зосередити свої дослідження на самій людині. Він створив новий напрям у психології та медицині, який назвав психо- аналізом, принципи його розповсюдив на різні галузі людської культури — мі- фологію, фольклор, художню творчість, релігію й т. ін. Відкривши в людині не- свідоме начало природного походження, яке направляють сексуальні бажання та бажання смерті, Фрейд виявив рушійну силу її творчого потенціалу — субліма- цію, тобто використання сексуально-біологічної енергії не за прямим призна- ченням. Саме вона, на його погляд, і є рушійною силою потягу людини до знань, мистецтва та високого ідеалу.

Культура й колективне несвідоме у концепції Юнга. Швейцарський психо- лог і філософ Карл Густав Юнг (1875—1961), як і Фрейд, починав працювати ліка- рем-психіатром. Однак він не зупинився на сексуально-біологічному трактуванні несвідомого, а віднайшов, що типові образи, які з’являлися його пацієнтам у сно- видіннях, збігаються із символами світової культури, про які вони не могли знати. Це явище Юнг пояснював як природну силу й назвав його колективне несвідоме, а його первинні форми — архетипами колективного несвідомого. Так, виходило, що колективне несвідоме має культурне походження, але передається у спадщину біологічно. Отже, людині для забезпечення цілісності своєї душі треба не боротися з несвідомим, а вести з ним конструктивний діалог. Причиною руйнації символів є раціоналізм, що зіпсував здатність людини відповідати божественним символам та ідеям і віддав її «на милість» психічного пекла. «Демони» вириваються з-під конт- ролю ослаблої культури, тому XX ст. стає віком нечуваних психічних епідемій, що маскуються під ідеологічні забарвлення. Отже, європейська культура, щоб відроди- ти втрачену єдність людської душі, повинна докорінно змінитися.

«Виклик та Відповідь» як рушійна сила у розвитку культури у концепції А. Тойнбі. Англійський історик і соціолог Арнольд Джозеф Тойнбі (1889—1975) багато творів присвятив детальним описам різноманітних культур і створив загаль- ну концепцію розвитку культури. Як і Шпенглер, він виходив із того, що у великій кількості існуючих культур закладено певну істину, однак кожну з них Тойнбі роз- глядав не як замкнутий у собі організм, а як ступінь на шляху реалізації людиною свого божественного призначення. Вважаючи, що людський шлях не визначається божеством, він розкрив альтернативи розвитку культури. Рушійною силою культу- ри Тойнбі вважав боротьбу двох творчих начал, закладених у людині: «божествен- не» й «диявольське». На його думку, розвиток культури здійснюється шляхом

«Відповідей» творчого людського духу на «Виклик», що закидає йому природа, а


кінцевий результат розвитку залежить від конкретних ситуацій, оскільки на один і той же «Виклик» може бути декілька варіантів «Відповідей».

Цінність як головний принцип культури у концепції П. Сорокіна. Визна- чний російський соціолог і культуролог Питирим Олександрович Сорокін (1889—1968), розвиваючи концепції Шпенглера й Тойнбі, визнавав прогресив- ний розвиток сучасної західної культури, але, визначаючи її стан як кризовий, оцінював її не як остаточний занепад, а як необхідну фазу становлення нової цивілізації, що врешті-решт об’єднає все людство. На його думку, культура є сукупністю усього створеного або визнаного даним суспільством на тій чи ін- шій стадії розвитку, у процесі якого суспільство формує різноманітні культурні системи: пізнавальні, релігійні, етичні, естетичні, правові т. ін., що формуються у систему вищих рангів. Ця тенденція веде до створення культурних надсистем, кожна з яких має власну ментальність, філософію й світорозуміння, а об’єдную- чим фактором цих систем є цінність. Саме цінність за П. Сорокіним і складає фундамент кожної культури.

Культура як сукупність знакових систем: структуралізм К. Леві-Стросса, М. Фуко та ін. Помітне місце в сучасній культурі посідає структуралізм. Це сучас- ний напрям розвитку гуманітарного знання, пов’язаний з використанням структур- ного методу моделювання, елементів семіотики, формалізації та математики у лінг- вістиці, літературознавстві, етнографії, історії та ін. Об’єктом дослідження структура- лізму є культура як сукупність знакових систем (мова, наука, мистецтво, міфологія, мода, реклама). Основа структурного методу полягає у виявленні структури як від- носно стійкої сукупності відношень; визнання методологічного примата відношень над елементами системи. Основні ідеї структуралізму були розроблені у роботах французьких учених, серед яких виділялися етнограф і соціолог Клод Леві-Стросс (1908), філософ, історик культури й науки Мішель Фуко (1926—1984), філософ Жак Дерріда (1930), психіатр Жак Лакан (1901—1981).

Концепція гри (Й. Хейзинга, Х. Ортега-і-Гассет, Е. Фінк). Найрозповсю- дженішою нині серед культурологічних концепцій є концепція ігрової культу- ри. Найяскравіший її представник — голландський культуролог, історик і філософ- ідеаліст Йоганн Xейзинга (1872—1945). Розвиток культури за його теорією відбу- вається у процесі гри. Уся культурна творчість — це гра: поезія, музика, художня творчість, мораль і усі можливі форми культури. Різні версії такої концепції мають місце у концепціях інших культурологів. В основу цієї концепції покладено тлума- чення мистецтва як гри, тобто спонтанної, незаінтересованої діяльності, яка сама по собі приємна і не має певної мети. Культуротворча властивість гри полягає у тому, що у своїй діяльності з перетворення навколишнього середовища людина «про- грає» цей діяльний процес у власній уяві. Як вважав Xейзинга, елементи гри прису- тні в усіх сферах матеріальної культури й визначають зміст її форми — цілі епохи

«грають» у пошуки ідеалу та шляхів його здійснення, не створюючи принципово нових орієнтирів.

Аналіз сучасного культурного стану в аспекті теорії гри здійснив іспанський фі- лософ Xосе Ортега-і-Гассет (1883—1955). Піддаючи критиці сучасну «масову культуру», він протиставляє їй «живу» культуру, що є особистим надбанням люди- ни. Конкретні елементи такої культури складають елітарний пласт культурного процесу, що може протистояти «масовій культурі». Важливим елементом людсько- го буття вважає гру німецький філософ Е. Фінк, який ставить її в один ряд із такими поняттями, як смерть, праця, прагнення до влади й любові, що не властиві тварин- ному світові, бо фантазія як засіб оперування уявленнями притаманна лише люди- ні, яка у процесі гри реалізує свої високі духовні надбання.
Культурологічна думка в Україні. Завдання української культурології поляга- ло в осмисленні культурно-історичного процесу розвитку української культури. Це питання виникло на початку XІX ст., в епоху романтизму, коли з боку прогресивної частини інтелігенції було виявлено посилений інтерес до народної творчості та культури. Однак перші положення про культуру заклав ще Григорій Савич Сково- рода (1722—1794). Він розробив принципи символічного трактування культури, представляючи її як три світи, які складають людська спільнота й світ окремої лю- дини, світ природи («макрокосм») та «світ символів» (або Біблія). Усе в світі має

«зовнішню» або матеріальну натуру, і «внутрішню» (духовну натуру), які являють собою дуалістичний світ вічного і тлінного, доброго й злого, піднесеного та при- ниженого.



Діячі «Кирило-Мефодіївського братства» проголосили тезу про унікальність кожної національної культури та її етноцентричний характер. Історик Микола Іва- нович Костомаров у своїй статті «Дві руські народності» (1861) стверджував, що в древності на Русі існували південноруська, сіверська, великоруська, білоруська, псковська та новгородська народності зі своїми власними культурами.

Ідею єдиної руської культури трьох братніх слов’янських народів проводили у своїй творчості члени «Руської трійці» в Галичині (середина XІX ст.). У передмові до збірника народних пісень «Русалка Дністрова» зокрема зазначалося: «Нарід Рус- кий оден з головних поколень Славяньских меж ними, роскладаєся по хлебороднzх окрестностьох з поза гір Бескидских за Дон. Він найширше задержеу у своех пове- денках, песньох, обрядах, казках, прислівйох все, що єму передвецькі деди спадком лишили…».

Основоположником психологічного напряму у вітчизняній культурології був член-кореспондент Петербурзької Академії Наук Олександр Опанасович Потебня (1836—1891), який розробляв питання теорії словесності, фольклору, етнографії, загального мовознавства, фонетики, граматики й семасіології слов’янських мов. Він зазначав, що усі мови мають невичерпні внутрішні можливості для розвитку, однак мову нації визначає мова школи, мову школи — потреби виробництва, які форму- ють мовний еквівалент нації.

На рубежі XІX—XX ст., в епоху промислового перевороту та радикальних соціальних зрушень, коли культура стає засобом політичної й ідеологічної бороть- би, виникає теорія двох культур у єдиній національній культурі. В українській культурі простежувалися дві протилежні напрями: революційно-демократичний і націонал-ліберальний. Перший представляли Т. Шевченко, Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко та ін. Вони визнавали, що в кожній національній культурі при- сутні елементи демократичної й соціалістичної культури й елементи культури пра- влячих класів. Представники другого напряму, до якого належали М. І. Костома- ров, І. І. Огієнко, М. С. Грушевський, стояли на позиціях безкласовості й безбуржу- азності української культури. На думку професора М. С. Грушевського, її суть по- лягала в автохтонності українського народу, предками якого начебто було населен- ня, що з найдавніших часів проживало на території сучасної України1. У роки радянської влади було зроблено висновок про нову соціалістичну культуру, соціа- лістичну за формою, національну за змістом, інтернаціоналістську за характером.

Наступний етап у розвитку української культурології пов’язаний із становлен- ням України як самостійної держави. Нині виділилося декілька напрямів дослі- дження: традиційна історична культурологічна школа, філософія культури, соціо- логія культури, психологія культури.
1 Грушевський М. Xто такі українці і чого вони хочуть. — К.: Знання, 1991. — С. 111—112.
Головне завдання історичної культурологічної школи полягало у тому, щоб дати конкретні знання про той чи інший тип культури. Вона намагалася не тільки пояснити, скільки виявити та описати факти, події й досягнення культури, виділя- ючи в ній найвизначніші пам’ятки, імена авторів і творців. До історичної культуро- логії тісно примикала лінгвістична культурологія, яка вивчає культуру через при- зму мови й літератури.

Загальною теорією української культури була філософія культури. її завдання полягало в осмисленні й поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси. Філософія культури досліджувала сутність культури, її відмінності від при- роди, співвідношення з цивілізацією й іншими явищами. Предметом її вивчення є структура, функції та роль культури в житті людини й суспільства. Філософія куль- тури спрямована на виявлення провідних тенденцій в еволюції культури, на роз- криття причин її кризових явищ.



Соціологія культури досліджувала функціонування культури або в цілому, або наявні в ній субкультури — масову та елітарну, міську та сільську, жіночу та моло- діжну. Вона вивчала зрушення і зміни, що відбувалися в культурі, їхню динаміку, реакцію на ці зміни тих чи інших верств суспільства та суспільних інституцій.

Психологія культури вивчала особистісне ставлення до культури, своєрідність духовного насичення людини в рамках певного культурного простору. На основі соціально-психологічних досліджень психологія культури виділяла культурно- історичні типи особистості, характерні до наявного соціуму.

Нині, у нових умовах розвитку, українська культурологія долає жанровість у ви- світленні національної культури, переглядається періодизація та співвідношення з європейською й світовою культурою. З’явилося чимало грунтовних праць з історії, філософії та соціології культури. Відомі українські культурологи Я. Ісаєвич, А. Мака- ров, В. Овсійчук, М. Попович, В. Смолій та ін. розглядають українську культуру із засадних принципів світової культурологічної думки. Останнім свідченням розвит- ку сучасної української культурології є видання академічного фундаментального видання «Історія української культури» у 5-ти томах. її авторський колектив віді- йшов від фрагментарності та зайвого фактологізму, уник захоплення художньо- стильовою специфікою мистецтва та надмірною теоретичністю. У цій роботі куль- тура розглядається як духовно-культурний феномен, як система зовнішніх «пред- метних» та внутрішніх «суб’єктивних» цінностей.



Українська культурологічна думка за кордоном. Зарубіжні представники української культурології, поділяючи концепцію професора М. С. Грушевського, не відійшли від хронологічного принципу у висвітленні української культури. Так, Д. Антонович та І. Крип’якевич, поділивши її на матеріальну та духовну, виступали проти замкнутості національної культури, визнаючи існування загальнолюдської світової культури. В той же час у XX ст., коли активізувалися рухи народів до наці- онального самовизначення, здобула популярність лінгвістична теорія, авторами якої вважаються М. С. Грушевський та І. І. Огієнко. Абсолютизуючи роль націона- льної мови, вони вважали її єдиним провідним фактором збереження, утвердження й виживання національної спільноти, що є консолідуючою силою єднання нації не лише в самій країні, а й за рубежем. Так, І. І. Огієнко висунув ідею «рідномовної політики», в основу якої було покладено положення про державну мову провідної нації, про вільний розвиток культур національних меншин, про єдність материнсь- кої культури з культурою еміграції через сприяння розвитку соборної літературної мови і через широке застосування її урядовими й освітніми закладами, у тому числі й церквою. Релігійна концепція української культурології була представлена гре- ко-католицьким митрополитом Андрієм Шептицьким (1861—1944); передбачала

18

інкорпорацію української культури у західну через включення православних віру- ючих у греко-католицьку церкву, підпорядковану Ватикану.

Разом з тим, читачі можуть зустріти в численній літературі, авторами якої є пе- реважно представники творчої інтелігенції, спроби на емпіричному рівні вивести походження української нації та культури від утворення світу або довести належ- ність до української нації більшості визначних діячів світу. Намагання вивести українців із первіснообщинного ладу вже призвело до появи так званої РУН-віри — Рідної української віри. Усі ці спроби не мають жодних наукових підстав і є лише продуктом художньо-творчого мислення.


ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ


  1. Розкрити значення культурології як науки та навчальної дисципліни.

  2. Розкрити роль і значення культурології як комплексного дослідження проце- сів і явищ у суспільстві.

  3. Назвати напрями дослідження української культурології.

  4. Назвати методи й принципи дослідження культурології.

  5. Які основні концепції вивчення культурології?

  6. Які основні концепції зарубіжної культурології?

  7. Які основні концепції української культурології?

  8. Розкрити зміст поняття культури як предмета вивчення культурології.

  9. Що таке культура і чим вона відрізняється від цивілізації?

  10. Дати характеристику матеріальної та духовної культури.

  11. Розкрити роль і значення мистецтва як складової культури.

  12. Розкрити функції культури у суспільстві.

  13. Розкрити значення культури у процесі державотворення.

  14. Назвати види (підгрупи) й форми вираження культури.

  15. Що таке культурний рівень і як проявляється нерівномірність розвитку культури?

  16. Розкрити основні методичні принципи вивчення культури.



Ðîçä³ë 2
КУЛЬТУРА НА РАННІХ ЕТАПАХ РОЗВИТКУ

Первісне суспільство — найдовший період часу, що знаменував появу людини та перехід її від некультурного стану до культурного. За цей час відбулося заро- дження людини сучасного типу (homo sapiens), утвердження екзогамії, перехід від привласнюючого типу господарства до відтворюючого, відокремлення скотарства від землеробства, а поява зародків писемності свідчила про перехід від доісторич- них часів розвитку людства до історичних.




    1. КУЛЬТУРА ПЕРВІСНОГО СУСПІЛЬСТВА ЯК ІСТОРИЧНИЙ ТИП

Розділ присвячений розкриттю основних характеристик і особливостей культу- ри первісного суспільства. Щоб збагнути суть і закономірності розвитку культури первісного суспільства, передусім потрібно засвоїти досить складну його періоди- зацію. Нині склалися три її види: археологічна, культурно-цивілізаційна та історич- на, що відповідає становленню та розвитку суспільно-економічних формацій.

Археологічна періодизація, що грунтується на дослідженнях матеріальних зна- хідок, поділила цей період на три віки: кам’яний, мідно-бронзовий та залізний. Кам’яний вік був також розбитий на три періоди: палеоліт (древній або «нижній» камінь), мезоліт («середній» камінь) та неоліт (новий або «верхній» камінь), що ха- рактеризувалися певною технікою обробки, формою та призначенням кам’яних знарядь праці. Кожний з цих періодів поділявся на археологічні культури, назва яких відповідала найбільш характерним місцям знахідок. Однак при усіх своїх до- стоїнствах така періодизація не враховувала досягнень історико-культурного роз- витку, зводячи їх лише до матеріалу й техніки обробки знарядь праці, зброї, житла, місця поховання та ін.

Другу, культурно-цивілізаційну періодизацію, запропонував американський іс- торик та етнограф Льюіс Генрі Морган (1818—1881), який, відстоюючи ідею про- гресу та єдності історичного шляху людства, обгрунтував положення про розвиток власності від колективних форм до приватних, про еволюцію сім’ї та шлюбу від групових форм до індивідуальних, першим показав значення роду як основного осередку первісного суспільства. У книзі «Стародавнє суспільство» він поділив усю історію первісного суспільства на два періоди — «дикість» і «варварство», да- ючи кожному комплексну характеристику матеріальної та духовної культури.

Сучасні вчені використовують також і третю періодизацію, в основу якої покла- дено вчення про суспільно-економічну формацію, створену на базі відповідного способу виробництва. Це первіснообщинний та рабовласницький лад, феодалізм, капіталізм і комунізм.
Вчені-археологи виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу, які, за традицією, називають віками: кам’яний, мідно-бронзовий, залізний.

Кам’яний вік — найдовший період часу в історії людства. Він тривав від появи людини до початку поширення перших металів — міді, бронзи та ін. Палеоліт по- діляється на три основні відрізки часу — палеоліт, мезоліт, неоліт, кожен із них у свою чергу має свої епохи або періоди.

Через нерівномірність історичного розвитку початок кам’яного віку, як і окре- мих його епох та періодів, на різних територіях земної кулі не збігається у часі. Якщо в Африці людина з’явилася понад 2 млн років тому, то в Європі — близько 1 млн років тому. Кам’яний вік у Європі закінчився в 3 тис. до н. е., а в аборигенів Південної Азії, Австралії, на островах Тихого океану тривав до Великих географіч- них відкриттів (середина XV — середина XVII ст.).



Палеоліт, у свою чергу, поділяється на ранній, середній і пізній. Ранній палео- літ складає дві археологічні культури: шельську та ашельську. Середній палеоліт відповідає мустьєрській культурі. Носіями культур раннього палеоліту були Homo habilis (людина уміла), пітекантроп та синантроп. За мустьєрської епохи з’яв- ляється новий тип людини — неандерталець. У період пізнього палеоліту, якому відповідають оріньякська, солютрейська та мадленська культури, сформувалася людина сучасного типу — кроманьйонець та гримальді.

Шельська культура (300 тис. років тому) — виділена й названа в 60-ті рр. XІX ст. за знахідками кам’яних виробів біля м. Шель поблизу Парижа. Пам’ятки шельскої культури поширені на території Африки, Південної Європи; Південної, Південно-Східної та Середньої Азії, Закавказзя. На території України вони були знайдені біля селища Королеве на Закарпатті. Носії шельської культури, застосо- вуючи примітивні кам’яні рубила та інші знаряддя праці, займалися збиральницт- вом, полюванням, вели кочовий спосіб життя, жили у відкритих поселеннях і в природних печерах, користувалися вогнем. Суспільною організацією був первісно- общинний лад на стадії «первісного людського стада». Фізичний тип людей цієї культури — архантропи.

Ашельська культура (близько 400—100 тис. років тому). Назва її походить від околиці м. Ам’єна (Сент-Ашель) на Півночі Франції. Носії цієї культури жили у пе- черах та інших захищених місцях, займалися мисливством і збиральництвом, на- вчилися користуватися вогнем. Для неї характерні кам’яні двобічнооброблені ручні рубила, сокироподібні знаряддя, масивні відщепи й нуклеуси. Пам’ятки ашельської культури були відкриті в Азербайджані, Вірменії, Грузії й Молдові. В Україні — це Королеве й Рокосів на Закарпатті, Житомирська стоянка та Лука-Врубловецька.

Мустьєрська культура (близько 100 (150) — 40 (35) тис. років тому). Назва її походить від печерної стоянки Ле-Мустьє в Північній Франції. Ця культура була поширена в Європі, Азії та Африці. Для неї характерні гостроконечні скребла, ви- готовлені з каменю. Носії цієї культури — палеонтропи, жили в природних пече- рах, споруджували заслони і примітивні житла в річкових долинах, добували во- гонь. Пам’ятки мустьєрської культури знайдені у Середній Азії (Тешик-Таш), на Кавказі, на Волзі (Волгоградська стоянка). На території України вона представлена пам’ятками Молодовських стоянок (селище Молодове Сокирянського району Чер- нівецької області), Антонівськими стоянками на Донеччині, а також стоянками Кі- їк-Коба, Чокурча, Старосіллівська, Шайтан-Коба і Заскальницька у Криму.

Оріньякська культура (близько 20—30 тис. років тому). Назва її походить від стоянки, знайденої у печері Оріньяк у Франції. Культура поширена у південних ра- йонах Західної Європи, куди населення прийшло зі Сходу. Носії цієї культури жили в природних печерах і спеціально споруджених довгочасних житлах, займалися по-
люванням і збиральництвом. Для оріньякської культури характерні пластини-ножі, різці, скребки, вістря, проколки. Носіями культури були люди сучасного фізичного типу, що належали до так званих гримальдійців, що жили на ранньому етапі матріа- рхату. До цієї культури відносяться нижні шари Тельманської стоянки на Дону по- близу Воронежа. В Україні це Радомишльська стоянка на Житомирщині, Пушка- рівська I в околицях села Пушкарів Новгород-Сіверського району Чернігівської області, Сюрень Бахчисарайського району в Криму.

Солютрейська культура (близько 20—15 тис. років тому). Назва її походить від печерної стоянки Солютре у Франції. Серед крем’яних знарядь цієї культури знайдені наконечники дротиків листоподібної форми, ножі, крем’яні різці, скребки, проколки і вістря, кістяні наконечники, голки, випрямлювачі, твори первісного ми- стецтва. Населення належало до людей сучасного типу — кроманьйонців. Вони по- лювали на мамонтів, північних оленів, диких коней та інших тварин, споруджували довгочасні житла. До пам’яток Солютрейської культури відносяться Костьонки І і Гагарінська стоянки на Дону, Авдеєво на Сеймі, Бердиж на Сожі, Молодове V на Середньому Дністрі (Україна) та ін.

Мадленська культура (понад 10 тис. років тому) була поширена на території Іспанії, Франції, Швейцарії, Бельгії, Німеччини. Носії цієї культури займалися по- люванням, збиральництвом, рибальством. Знаряддя праці виготовлялися з креме- ню, кістки й рогу. За часів існування культури значного розвитку набуло образот- ворче мистецтво: скульптура, представлена фігурками з кістки, каменю та бур- штину, графіка у вигляді зображень на кістках та виробах з них, а також живопис, твори якого становили розписи фарбами на стінах і стелях печер та великих кістках мамонтів. Люди мадленської культури жили на етапі ранньої матріархальної родо- вої організації. Пам’ятки її на території України становлять Молодове V, Кирилів- ська стоянка у Києві, Добраничівська стоянка у Яготинському районі Київської об- ласті, Межиріцька стоянка у Канівському районі Черкаської області та Мізинська стоянка на Чернігівщині.

Епоха мезоліту (10—7 тис. років тому) характеризується появою макролітів і мікролітів, з’являються лук і стріли, перші кам’яні сокири. Людина приручила со- баку. Мезоліту в Європі відповідають Азільська й Тарденуазька культури.



Азільська культура (10 тис. років тому). Назва культури походить від печерної стоя- нки Мас-д’Азіль у Південно-Західній Франції. її носії займалися полюванням, риболовс- твом та збиральництвом, почали використовувати лук і стріли, приручили собаку. Поряд із знаряддям, характерним для попереднього часу, використовували дрібні кам’яні виро- би — мікроліти, а також невеликі гарпуни з рогу оленя. На території України до цієї культури відносять пам’ятки Криму, Придніпров’я та Сіверського Донцю.

Тарденуазька культура (7—4 тис. до н. е.). Назва культури походить від стоя- нок поблизу містечка Фер-ан-Тарденуа в Північній Франції. Для неї характерні мі- кроліти, що застосовувалися як вкладки в кістяних і дерев’яних гарпунах, наконеч- никах списів, стріл, дротиків і ножів. Носії цієї культури полювали на тварин і птахів, застосовуючи лук і стріли, займалися рибальством і збиральництвом. У по- шуку засобів для життя вони часто переселялися з місця на місце. Суспільний устрій існував у вигляді матріархату, існували невеликі парні сім’ї. Пам’ятки тар- денуазької культури поширені у лісостепових зонах країн Старого світу, особливо у Середземноморському басейні. Вони також відомі на Північному Кавказі, у Закав- каззі, у Криму (Мурзак-Коба, Фатьма-Коба та ін.), Нижньому Придністров’ї (Гре- бенникова стоянка) і Дніпровському Надпоріжжі (Василевські могильники).

Важливим періодом в історії людства був неоліт, який тривав протягом 8— 7 тис. до н. е. у країнах Стародавнього Сходу і від 6 до 3 тис. до н. е. у Європі.


Головною особливістю неоліту був перехід від привласнюючого типу господарства (полювання, рибальство, збиральництво) до відтворюючого (скотарство, землероб- ство). У період часу від 40 до 35 тис. років до н. е. зароджується людина сучасного типу Homo sapiens. З’являється глиняний посуд, у техніці обробки кам’яних зна- рядь починають застосовуватися нові прийоми — шліфування, розпилювання й свердління. З’являються перші великі могильники. Неолітичні стоянки й поселення розташовувалися переважно на берегах річок і озер. Стоянки мисливців і рибалок були зазвичай, короткочасними, а поселення землеробсько-скотарських племен — більш тривалими. Інколи житла будували на палях на воді. В культурах Переднього Сходу з’явилися перші укріплені поселення Єрихон, Чатал-Xююк в Малій Азії і мисливсько-рибальські культури — Кампінійська, Ертебелле в Західній Європі, культура ямково-гребінцевої кераміки у лісовій смузі Східної Європи, зокрема на території північно-східної частини Лівобережної України, та ін. Крім того, в Украї- ні відомо кількасот неолітичних стоянок, а також Маріупольський та Деріївський могильники.

Первіснообщинний лад епохи неоліту характеризувався розквітом матріархату. Відбувався процес подальшого формування племен та складання груп племен. Ми- стецтво цього часу представлено різноманітною і багатою орнаментиковою керамі- кою, реалістичною скульптурою, наскальними зображеннями.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка