[]



Сторінка33/40
Дата конвертації11.05.2018
Розмір9.42 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   40

ОСОБЛИВОСТІ КУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ В ХХ СТ.

У XІX — на початку XX ст. українська культура досягла свого розквіту. Це був період, позначений зростанням національної самосвідомості. На цій хвилі розгорта- ється творчість цілої плеяди українських митців, які збагатили вітчизняну духовну скарбницю.

XX ст. для України стало часом великих випробувань, важливих суспільно- політичних подій, що часто призводили до знищення засад національно-культур- ного буття, були згубними для діячів культури та не сприяли збереженню культур- них цінностей. Та, незважаючи на складні катаклізми, українська культура продов- жувала плідно розвиватися.

Початок XX ст. для України був відзначений долученням до загальноросійсько- го визвольного руху. У цей час в Україні намітилася тенденція до підвищення осві-


тнього рівня народних мас, зацікавлення національною історією та культурою, що вивчалися у недільних школах. З’являються народні бібліотеки, просвітницькі то- вариства, аматорські театральні гуртки. Розвиток промисловості активізував поши- рення професійно-технічних закладів.

Незважаючи на урядові заборони, розширювалася сфера вживання українсь- кої мови.

Розвиткові українського книгодрукування перешкоджала цензура, яка постійно обмежувала видання книжок українською мовою. Рідною мовою заборонялося ко- ристуватися під час проведення наукових та громадських заходів. Проте українська мова поступово проникає в різні сфери народного буття. Прогресивні діячі відсто- ювали право на навчання в школах рідною мовою; були створені україномовні під- ручники для початкової школи. У Львівському та Чернівецькому університетах іс- нували українознавчі кафедри.

Під час революції 1905—1907 рр. в Україні поширюється діяльність «Просвіт», що видавали літературу українською мовою, читали лекції, відкривали бібліотеки. Діяльність «Просвіт» часто була пов’язана з національно-визвольною боротьбою.



На початку ХХ ст. у Західній Україні поширюється січовий рух, що орієн- тувався на відродження традицій запорізької військової справи.

Значну роль у пропаганді української літератури, досліджень з історії, археоло- гії, етнографії відіграли журнали «Киевская старина», «Українська хата», «Літера- турно-науковий вісник».

На Заході України національно свідомі наукові сили об’єдналися в Наукове то- вариство ім. Т. Шевченка (1892, діє донині).

На Сході України (у Києві, Xаркові, Одесі) також існували наукові товариства, що сприяли поширенню технічних знань, вивченню та охороні пам’яток старовини. Бурхливим було мистецьке життя на початку XX ст. У цей час працюють класи-

ки української літератури — І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, пись- менники молодшої генерації — В. Винниченко, О. Олесь, В. Стефаник; корифеї українського театру М. Кропивницький, М. Старицький, М. Садовський, М. Занько- вецька; композитори М. Лисенко, К. Стеценко, С. Людкевич, О. Кошиць; художни- ки В. Кричевський, Г. Нарбут, М. Бойчук.

Українська культура початку XX ст. розвивалася у руслі загальносвітових тен- денцій, тяжіючи до авангарду. Так, українські письменники Східної України, об’єднані навколо журналу «Українська хата» (А. Кримський, М. Вороний, М. Філянський, Г. Чупринка тощо), утверджували потребу в творенні нових суспі- льних і національних форм буття.

Галицькі поети (Б. Лепкий, В. Пачовський, О. Луцький та ін.), що входили до угруповання «Молода Муза» (1906), шукали нові шляхи у мистецтві. Вони намага- лися збагатити поетичну мову, шукали нові засоби виразності, орієнтувалися на за- хідноєвропейську літературу.

У руслі авангарду розвивався український живопис початку XX ст. Молоді ху- дожники відмовлялися від академічних традицій, намагалися в нових естетичних формах вирішити складні проблеми, що поставали перед суспільством. Українсь- кий образотворчий авангард єднав нашу культуру з європейською.

Українське мистецтво початку XX ст. було вищим щаблем розвитку нашої куль- тури. Вона намагалася подолати традиційні стереотипи; акцентувала увагу не на ві- дображенні довколишнього світу, а на відтворенні внутрішнього світу людини.

У 1917 р. широкі народні маси пов’язували свої сподівання на духовне розкрі- пачення, на вільний розвиток української культури з боротьбою за демократизацію громадського життя.


З часу утворення Центральної Ради (3 березня 1917 р.) почалася активна держа- вна підтримка української культури. Керівництво Центральної Ради підтримувало загальнодемократичні вимоги про скасування будь-яких обмежень щодо українсь- кої мови, культури, суспільно-політичного життя.

Центральна Рада проводила активну політику на ниві освіти. Було взято курс на створення єдиної народної загальноосвітньої школи. Послідовно проводилася українізація освіти, чому сприяв І Всеукраїнський педагогічний з’їзд (квітень 1917 р.) та Всеукраїнський учительський з’їзд (серпень 1917 р.). На місцях створю- валися бібліотеки та готувалися передумови для початку викладання з 1 вересня 1917 р. у початкових школах українською мовою. У гімназіях та середніх школах запроваджувалося вивчення української мови, літератури та історії. У 1917 р. у Україні почав виходити педагогічний журнал «Вільна українська школа».

Відбувалася українізація вищої школи. У вузах запроваджувалася змішана мова викладання, були створені українознавчі кафедри. За Центральної Ради в Україні з’явилися нові вищі навчальні заклади: Київський український народний універси- тет, Київський юридичний інститут, Київський географічний інститут, Кам’янець- Подільський український народний університет, Xерсонський педагогічний інсти- тут. 5 грудня 1917 р. було засновано Українську Академію мистецтв, що давала вищу художню освіту. Першим ректором Академії став Ф. Кричевський (іл. 10), професорами були українські художники М. Бойчук, В. Кричевський, Г. Нарбут, О. Мурашко (іл. 6) та інші.

Пожвавилися театральна діяльність. За ініціативи Леся Курбаса у Києві було створено Молодий театр, довкола якого об’єдналися обдаровані актори молодшого покоління. Керівництво Української Центральної Ради усвідомлювало необхідність охорони пам’яток старовини і мистецтва. Продовжували існувати старі та відкри- валися нові краєзнавчі та історичні музеї, працювали Київське товариство охорони пам’яток старовини і мистецтва, Одеське товариство історії і старожитностей.

Події громадянської війни в Україні не сприяли розвиткові культури, спричини- ли до припинення функціонування багатьох культурно-освітніх закладів.

Громадянська війна розкидала українську інтелігенцію по різних угрупованнях, примусивши спрямувати зусилля не стільки на національно-культурні відродження, скільки на боротьбу за власне виживання.

Після закінчення громадянської війни держава знову повертається до проблем культури, розглядаючи її як невід’ємну складову частину партійної роботи. Після встановлення радянської влади в Україні у сфері культури починають здійснювати- ся перетворення, відомі як «культурна революція». Набувають поширення ідеї Пролеткульту, що відкидали ідеї спадкоємності в культурі, вважали, що культура панівних класів ворожа робітникам і селянам. Проте така культурна політика не стала провідною.

У 20-х рр. в Україні радянською владою проводиться політика українізації, що відіграла певну позитивну роль у розвитку культури. З цього приводу було ухвале- но ряд партійних та урядових постанов: «Про обов’язкове студіювання у школах місцевої мови, а також історії та географії України» від 09.03.1919 р., ухвалено Тимчасовим робітничо-селянським урядом України; «Про вживання в усіх устано- вах української мови нарівні з великоруською» (21.02.1920, ВУЦВК); «Про запро- вадження української мови у школах та радянських установах» (серпень 1921 р., декрет РНК УСРР).

XІІ з’їзд РКП(б) у 1923 р. офіційно проголосив курс на українізацію. Матеріалі- зуючи рішення партійного форуму, згодом було видано декрет ВУЦВК та РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові
української мови». Згідно з цією постановою передбачалося переведення на україн- ську мову викладання закладів освіти, а в неукраїнських школах українська мова ставала обов’язковим предметом. Постанова була схвально зустрінута українською інтелігенцією, прагнення якої на культурній ниві відтепер збігалися з офіційною політикою.

У розвиток згаданої постанови йшлося також про підготовку українських націо- нальних кадрів, врахування національного складу республіки при формуванні кад- рового корпусу, організація національної преси, книговидавництва, сприяння україн- ському мистецтву.

Не всі сприйняли позитивно курс на українізацію. Негативно поставилися до ці- єї ідеї багато службовців, викладачів вищих навчальних закладів, інженерно- технічних працівників.

Після обрання секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановича українізація прискорюєть- ся (під впливом адміністративного тиску). У липні 1925 р. прийнято постанову РНК УССР «Про практичні заходи по українізації радянського апарату». Згідно з поста- новою проводилася атестація чиновників на знання ними української мови, ті, що ігнорували українізацію, звільнялися з посад. Такі заходи викликали опір серед кваліфікованої інтелігенції.

Українізація, що відбувалася під партійним контролем, ставала часткою загаль- ного процесу розвитку української культури. Завдяки українізації вперше після століть колоніального існування українська культура дістала державну підтримку. Але процес українізації ніс на собі відбиток, притаманний пореволюційній епосі політизації та ідеалізації культурної сфери. Партійне керівництво та державні орга- ни постійно втручалися у розвиток культурної сфери.

Позитивних явищ у 20-х — на початку 30-х рр. все ж було чимало.

Важливим було те, що в Україні взялися за ліквідацію неписьменності, оскільки переважна більшість населення України не вміла читати й писати. У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю, а в травні 1921 р. Ра- днарком України ухвалив постанову «Про боротьбу з неписьменністю», згідно з якою все населення республіки віком від шести до п’ятдесяти років повинно було вчитися читати й писати.

Спеціальною постановою ВУЦВК і РНК УРСР (1929) оволодіння грамотою проголошувалося обов’язком громадянина перед державою. В Україні було відкри- то доступ до освіти дітям усіх станів, школа звільнялася від церковного впливу, освіта здобувалася рідною мовою. Після 1917 р. створюється загальноосвітня шко- ла на засадах безплатної обов’язкової загальної й політехнічної освіти для всіх ді- тей обох статей віком до 17 років з рідною мовою викладання.

З 1924 р. в Україні початкова освіта стала обов’язковою, а в 1932—1933 рр. було взято курс на обов’язкову семирічну освіту. Держава намагалася охопити навчан- ням всіх дітей шкільного віку, хоча у 1932—1933 рр. кількість дітей віком 8— 10 років, не охоплених навчанням, становила 2 %. Для забезпечення шкіл учителями було збільшено мережу педінститутів і технікумів (у 1926 р. в Україні було 12 педінститутів; у 1932 р. — 46). Створювалася система заочної освіти.

Розвивалася професійно-технічна середня спеціальна та вища школа. Для підго- товки робітничих кадрів були створені школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ).

Після 1917 р. були скасовані майнові, станові, національні та інші обмеження, що існували раніше. Від молоді селянського та робітничого походження при вступі до ВНЗ не вимагався документ про середню освіту. Фактично після скасування до- революційних пільг і привілеїв запроваджувалися нові, що знижувало рівень про-
фесійної підготовки. З 1921 р. у вищих навчальних закладах було створено робіт- ничі факультети для підготовки до вступу у вуз робітничої і селянської молоді. Відчувалася гостра необхідність у кваліфікованих викладацьких кадрах, бо від по- слуг викладачів, що працювали до революції, відмовилися. Для підготовки вузівсь- ких викладачів були створені інститути червоної професури, а в Xаркові — Кому- ністичний університет ім. Артема.

У середині 30-х рр. українська школа поступово втрачає своє національне об- личчя, бо у 1932—1934 рр. запроваджено загальносоюзну систему народної освіти з уніфікованими програмами і підручником.

У 20-х рр. активізується наукова діяльність. Головним науковим осередком рес- публіки була Всеукраїнська академія наук (ВУАН), заснована у 1918 р. Академія об’єднувала близько 40 науково-дослідних закладів, в яких працювали 37 членів ВУАН. Академія працювала не в Xаркові, тодішній столиці, а у Києві, що давало можливість певний час уникати політизації. До 1921 р. ВУАН очолював В. Вернад- ський, у 1922—1928 рр. — видатний природознавець В. Липський, а в 1928— 1930 рр. — академік Д. Заболотний. В Академії розгорнулася робота над словником української мови, згодом було утворено інститут української мови для розробки те- рмінології в різних галузях науки.

У галузі історичної науки працювали відомі вже вчені Д. І. Яворницький, А. Ю. Кримський, Д. І. Багалій, з 1924 р. повернувся з еміграції М. С. Грушевський, перу якого належить понад тисячі наукових праць.

Значних успіхів українські вчені досягли в галузі фізики і математики. Д. О. Граве, М. М. Крилів та М. М. Боголюбов заклали підвалини нелінійної механіки.

Розробками з теорії фізики займався харківський Український фізико-технічний інститут, в якому певний час працював І. В. Курчатов. У 1932 р. тут вперше в СРСР було штучно розщеплене ядро атома.

Талановитий винахідник Ю. В. Кондратюк проводив дослідження з теорії кос- мічних польотів.

У 1929 р. за ініціативою Є. О. Патона було засновано електрозварювальну лабо- раторію, в 1932 р. реорганізовану в Інститут електрозварювання ВУАН. Вперше у світовій практиці автоматичне зварювання металу застосували на будівництві Дніпрогесу та Магнітки.

У галузі охорони здоров’я працювали Д. К. Заболотний, М. Ф. Гамалія, Ф. Г. Янов- ський, М. Д. Стражеско, В. Я. Данилевський, П. М. Буйко, П. І. Баранник, В. П. Коміса- ренко.

Фахівці з генетики та селекції рослин і тварин А. О. Сапєгін, В. Я. Юр’єв, М. Г. Xолодний виводили нові сорти пшениці, ячменю, кукурудзи, вівса, впрова- джували в сільське господарство науково обгрунтовані сівозміни.

Успіхи українських вчених були б значнішими, якби не репресії, яких вони за- знають з початку 30-х років. Після припинення українізації в грудні 1932 р. майже всі мовознавчі праці (в тому числі правопис 1928 р.) в Україні були визнані «націо- налістичними» і вилучені з наукового вжитку.

20-ті рр. відзначалися пожвавленням національного релігійного життя. На шля- ху його, однак, постійно виникали політичні перешкоди. Передумовою діяльності релігійних організацій став декрет уряду радянської України «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви» (1919 р.). Держава офіційно надавала рів- ні можливості для діяльності різних релігійних напрямів. Користуючись цим, при- хильники незалежності православної церкви від російської на Всеукраїнському це- рковному соборі в Києві (жовтень, 1921) проголосили створення Української


автокефальної (самоврядної) православної церкви УАПЦ (першим єпископом став В. Липківський). Більшість віруючих в УАПЦ приводило бажання слухати службу Божу та молитися рідною мовою. У другій половині 20-х рр. починаються репресії стосовно керівництва цієї церкви, що були оголошені «петлюрівцями в рясах».

У 20-х — на початку 30-х рр. активно розвивається література.

У розвитку мистецтва цієї доби поєднувалися традиції дожовтневого часу та досвід молодих культурних сил, покликаних до життя революцією. Про бурхли- вий розвиток літератури цієї доби свідчить утворення різноманітних творчих угруповань («Плуг», «Гарт», «Ланка», ВАПЛІТЕ, «Молодняк», «Аспанфут», «Но- ва генерація» тощо). У цей час молоді українські письменники часто відмовля- ються від традицій класичної літератури та орієнтуються на літературне життя Західної Європи.

У літературі 20-х рр. сформувалася яскрава революційно-романтична течія (П. Ти- чина, В. Сосюра, В. Чумак, В. Еллан).

У другій половині 20-х рр. помітне місце займала ВУСПП (1927—1932) — спіл- ка, яка ставила за мету об’єднати всіх художників слова, що прагнули до створення єдиної інтернаціональної пролетарської літератури.

Керівники ВУСПП висунули гасло «союзник або ворог», виявляли нетерпимість до тих письменників, що не належали до організації (Остап Вишня, М. Куліш, Ю. Смолич, О. Копиленко, Є. Плужник, Ю. Яновський).

Група київських неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Xмара, П. Филипович, М. Риль- ський) прагнули засвоїти досвід класичної світової літератури. Чимало митців тя- жіли до різних проявів модернізму.

Існували літературні угруповання, які тяжіли до модернізму в різних його ви- явах: «Аспанфут», «Авангард», «Ланка», «Марс». У 20-х рр. ще була певна можли- вість розвиватися напрямам, започаткованим на початку XX ст. Символізм, харак- терний для творів молодого П. Тичини, продовжував розвиватися. Його представни- ки згрупувалися довкола журналу «Музагет» (Д. Загул, О. Слісаренко, В. Кобилян- ський та ін.). Символізм — нетривалий період в історії нашої літератури, бо його представники відходили до інших течій — футуризму, революційно-романтичного напряму.

Виникнувши на початку століття в Італії, футуризм поширився в Україні (спілка

«Аспанфут»). Представником цього напряму був М. Семенко, який шукав нові сло- весні форми для вираження динаміки життя, змін, що відбувалися дуже бурхливо («Весна», «Степ»). Група «Авангард» тяжіла до конструктивізму.

У перше десятиліття після революції особливо бурхливо розвивається поезія. Найзначніші постаті серед поетів: В. Чумак (1900—1919), В. Еллан (1894—1925), П. Тичина (1891—1967), В. Сосюра (1898—1965), М. Рильський (1895—1964), по- ети-неокласики.

Єдина збірка В. Чумака «Заспів», у якій він оспівує революцію, вийшла після смерті автора.

В. Еллан-Блакитний — один із зачинателів української радянської поезії. Редак- тор журналів «Шляхи мистецтва», «Червоний перець». Його перша поетична кни- га — «Удари молота і серця» — зобразила грандіозний розмах революційного по- ступу і перші кроки будівництва соціалістичного суспільства.

Одним із найяскравіших поетів того часу був П. Тичина. Його ранні збірки —

«Сонячні кларнети», «Плуг», «Вітер з України» — краще в його творчому доробку, тут увічнено визвольну боротьбу українського народу.

В. Сосюру називають найтоншим ліриком української поезії. Він автор десятків поем, кількох десятків збірок поезій, автобіографічного роману «Третя рота».


Євген Плужник (1898—1938) — видатний поет і прозаїк, автор збірок «Дні» (1926) і «Рання осінь» (1927), роману «Недуга».

Творчість М. Бажана (1904—1983), що спершу тяжів до футуризму, характери- зується філософською глибиною, епічністю, громадянським пафосом («Руро- марш», «Протигаз», «Будівлі»).

Тривалий час широкому загалові невідомі були твори західноукраїнського поета і прозаїка Б. Лепкого (1872—1941). Він автор циклу романів про І. Мазепу, відомої в усьому світі пісні «Чуєш, брате мій».

Відомими поетами у Західній Україні в 20-х рр. були Б.-І. Антонич («Привітан- ня життя»), О. Ольжич, С. Городинський («Барви і лінії») та інші. Деякі західноук- раїнські письменники (Я. Галан, П. Козланюк, С. Тудор, О. Гаврилюк) з симпатією ставилися до подій, що відбувалися в Радянській Україні і орієнтувалися на пись- менників революційно-романтичного напряму.

У 20-х рр. активізувався розвиток прози. У великих епічних творах письменни- ки-реалісти намагалися осмислити і узагальнити події, що відбувалися, зміни в сус- пільно-політичному житті народу та його побуті: Ю. Яновський («Майстер кораб- ля»), П. Панч («Голубі ешелони»), І. Ле («Роман міжгір’я»), А. Головко («Бур’ян»).

Серед блискучої плеяди українських письменників початку XX ст. — В. Винни- ченко (1880—1951). Він — один з найвидатніших діячів українського національно- державного відродження (оповідання «Краса і сила», «Малорос-європеєць», «Федь- ко — халамидник», «Голота», «Зіна», «Кумедія з Костем»; романи «Сонячна маши- на», «Заповіт батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Чесність з собою»; драми «Пророк», «Щаблі життя», «Дисгармонія»).

Для творів Григорія Косинки (1899—1934) — одного з фундаторів української прози — характерна імпресіоністична лаконічність і реалістична місткість авторсь- кого письма, ліричність, психологізм (збірки новел і оповідань «На золотих богів»,

«Мати», «В житах», «Політика»).

За високу письменницьку майстерність проти «масовізму» виступили члени ВАПЛІТЕ (організація, що виникла в Xаркові в кінці 1925 р.) До неї увійшли коли- шні члени «Гарту», дехто з «Плугу» і «Жовтня». Організацію очолювали М. Xвильо- вий, М. Яловий, О. Досвітній, згодом М. Куліш і Г. Епік.

20-ті рр. — це час гострих дискусій про шляхи і принципи побудови соціалі- стичної України та її культури, час, коли, здавалося, реалізуються найпрекрас- ніші сподівання народу, і час особистих трагедій найбільш талановитих пред- ставників творчої інтелігенції, яка під тиском сталінського диктату розчару- валася в ідеалах соціалізму і шукала можливості виходу України на шляхи де- мократичного розвитку.

У контексті дискусій, які велися навколо проблем побудови національної куль- тури, найбільший інтерес становив творчий доробок М. Xвильового (1893—1933). У циклах памфлетів «Камо грядеши» та «Думки проти течії», статті «Україна чи Малоросія» він сформулював культурологічну концепцію, вважаючи, що наша культура повинна орієнтуватися на західноєвропейську, а не на російські традиції з їх новими соціальними і духовними віяннями, новим мистецтвом, новими стилями, творчими методами, різноманітними течіями, угрупованнями.

Літературна дискусія в Україні 1925—1928 рр., започаткована творами М. Xвильо- вого, поклала початок політичним переслідуванням у середовищі українських письменників. Твори та ідеї Xвильового нарекли націоналістичними та злочин- ними.

Полемічні вислови та думки М. Xвильового щодо шляхів розвитку української літератури отримали назву «ідеології хвильовізму», що характеризувалася як прояв
впливу української буржуазної культури на пролетарську. М. Xвильовий покінчив з собою (1933 р.), а згодом письменники були поставлені під суворий партійний кон- троль, ВАПЛІТЕ — літературна організація, якою керував М. Xвильовий — роз- пущена.

Літературно-мистецькі угруповання існували в Україні до 1932 р., коли у квітні вийшла постанова ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організа- цій». У постанові було сказано, що рамки існуючих літературно-художніх організа- цій стали вже вузькими і гальмували розвиток художньої творчості. А тому було ухвалено всіх письменників, що підтримують платформу радянської влади і праг- нуть брати участь у соціалістичному будівництві, в єдину спілку радянських пись- менників з комуністичною фракцією при ній.

У 1934 р. відбувся І Всесоюзний з’їзд письменників, на якому було утворено єдину Спілку письменників СРСР. Відтоді розпочалося постійне адміністративне втручання у творчий процес, репресії та переслідування діячів культури.

Значну роль у розбудові української культури відігравало театральне мистецтво. Продовжували працювати корифеї сцени — М. Старицький і П. Саксаганський, створювалися професійні та аматорські театри.

Справжнім реформатором театру був Л. Курбас, що заснував «Березіль» — екс- периментальний театр, метою якого було формування засад нового сценічного мис- тецтва. Тісно співпрацюючи з драматургом М. Кулішем, Л. Курбас прагнув до оно- влення театрального мистецтва, виступав проти розважальності і штампу на сцені. Перебував під впливом конструктивізму та експресіонізму. У різний час у «Березі- лі» виступали Д. Антонович, А. Бучма, Л. Гаккебуш, М. Крушельницький, Д. Мілю- тенко, В. Скляренко, Н. Ужвій. Л. Курбас проводив експериментальну і навчальну роботу в театрі.

Добу бурхливого розвитку переживала в 20-ті р. українська музика.

У галузі музичного мистецтва в Україні розвивалася обробка народних пісень. У цьому напрямі плідно працювали М. Леонтович, Я. Степовий, К. Стеценко. Ком- позитори і педагоги Б. Лятошинський, Л. Ревуцький, М. Вериківський, В. Косенко, С. Людкевич збагатили українську музику інструментальними, симфонічними, опер- ними творами.

Широкого розмаху набула концертна діяльність. У 1920 р. було створено хорову капелу «Думка», що за короткий час стала одним з кращих хорів країни. «Думка» активно пропагувала українську музику не лише в республіці, а й за кордоном.

У 1925—1926 рр. створено театри опери та балету в Xаркові, Києві та Одесі, а в 1928—1929 рр. ще чотири пересувних оперно-балетних колективи. У 1923 р. у Xа- ркові створено перший Державний симфонічний оркестр.

Новий вид мистецтва — кіно — швидко поширилося і набуло популярності в Україні. Перші кроки кінематографа в Україні пов’язані з іменами механіка І. А. Тим- ченка та фізика М. А. Любимова, які ще в 1893 р. створили апарат для відтворення на екрані неперервного руху людей і предметів.

У 1896 р. фотограф А. К. Федецький знімав і демонстрував документальне кіно. З 1907 р. в Україні розпочалося регулярне виробництво кінофільмів (Київ, Одеса, Xарків, Катеринослав), у яких знімалися відомі актори. В перші роки радянської влади знімалися документальні, агітаційні та хронікальні фільми («Все для фрон- ту», «Ми переможемо», «Червоний командир», «Мир хатам — війна палацам»).

З 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів, більшість з яких розкривали події громадянської війни.

У цей час продовжують працювати кінорежисери П. Чардинін, В. Гардін, І. Кавале- рідзе.
У кінці 20-х — на початку 30-х рр. були екранізовані твори класиків української літератури: «Микола Джеря» (1927), «Борислав сміється» (1927), «Фата моргана» (1931).

У 20—30-х рр. розвивалося документальне і науково-популярне кіно. На Київ- ській кінофабриці режисер Дзига Вертов (Кауфман Денис Аркадійович, 1896— 1954) поставив ряд документальних фільмів: «Одинадцятий» (1928), «Людина з кіноапаратом» (1929), що зробили значний вплив на розвиток української кіно- публіцистики. У кінці 20-х рр. була проведена реконструкція Одеської кінофабри- ки, завершилось будівництво Київської кінофабрики (з 1939 р.— Київська кіносту- дія), яка стала центром української кінематографії.

У 1927 р. в Xаркові була створена мультиплікаційна майстерня.

Значну роль у становленні українського кіномистецтва відіграв О. Довженко (1894—1956), який з 1926 р. працював режисером на Одеській кіностудії, знімаючи фільми за власними сценаріями («Сумка дипкур’єра», «Звенигора», «Щорс», «Ар- сенал», «Земля» та інші.). Новаторським і визначальним у творчості О. Довженка став фільм «Звенигора» (1928). Вперше в історії кіномистецтва до фільму було вве- дено епічну, філософську та ліричну стихії, з цим фільмом пов’язаний новий етап у розвитку українського кінематографа — поетичне кіно. Шедевром світового кіно став фільм О. Довженка «Земля» (1930), у якому режисер порушує важливі загаль- нолюдські проблеми: життя і смерть, людина і земля, нове і старе, кохання, оспівує землю і працю на землі. У 1958 р. цей фільм було визнано одним з 12 кращих філь- мів світу.

Українська архітектура початку XX ст. представлена кількома течіями, що роз- вивалися у руслі модерну. Чимало архітекторів, проектуючи споруди різноманітно- го призначення (будівлі медичних і освітніх закладів, житлові будинки тощо), звер- талися до традицій народної дерев’яної архітектури, намагаючись поєднати їх із сучасними будівельними тенденціями. Xарактерними для таких споруд були чоти- рисхилі дахи або дахи із заломами, трапецієвидні або криволінійні прорізи, ризалі- ти, декоративні прикраси фасадів у вигляді вставок з кераміки чи майоліки, вико- ристання настінного живопису в інтер’єрах.

Одним із кращих зразків українського модерну є споруда Полтавського земства (1903—1908, архітектор В. Кричевський), інтер’єри якої прикрашені настінним жи- вописом С. Васильківського та М. Самокиша на теми з української історії. Риси українського національного зодчества В. Кричевський намагається осучаснити, проектуючи музей Т. Шевченка в Каневі (у співавторстві з П. Костиком, 1934— 1937).

Типовим для українського модерну перших десятиліть XX ст. було звернення до традицій українського бароко XVІІ—XVIII ст. На цьому поєднанні бароко та модернізму було «... досягнуто певної органі стичності синтезу форм і посиленого звучання художнього образу»1. Майстерно осучаснювали риси бароко українські архітектори Д. Дяченко (корпуси аграрного університету у м. Києві, лікарня у Лубнах); С. Тимошенко (житлові будинки у Xаркові); І. Якубович (приміщення шкіл у Чернігові).

На початку XX ст. архітектори знову звертаються до класицистичних традицій XІX ст., поєднуючи можливості сучасних будівельних технологій з ордерними фо- рмами та іншими особливостями класицизму. У стилі неокласицизму зведено спо- руду Педагогічного музею у Києві (1909—1911, архітектор П. Альошин), оздобле- ну рельєфним фризом; житловий будинок у Музейному провулку в Києві (1909,


1 Історія української архітектури / Ред. В. І. Тимофієнко. — К.: Техніка, 2003. — С. 370.
архітектор В. Риков); будинок товариства «Саламандра» у Xаркові (1914—1915,

архітектор М. Верьовкін та ін.).

Загалом український модерн початку XX ст. осучаснював кращі традиції націо- нальної архітектури.

У 20-х рр. XX ст. перед архітекторами стояло завдання створення проектів спо- руд різноманітного призначення: промислових, торговельних, транспортних під- приємств, культурно-освітніх, житлових, адміністративних споруд відповідно до суспільних запитів. Різноманітні творчі організації в галузі архітектури — «Товари- ство сучасних архітекторів України» (ТСАУ), Асоціація нових архітекторів (АС- НОВА) по-різному усвідомлювали шляхи розвитку сучасного будівельного мисте- цтва. Значна частина митців орієнтувалася на західноєвропейську архітектуру, шукала нові форми художньої виразності, що, зрештою, привело до поширення конструктивізму. Цьому стилю властиві раціональні конструктивні і планувальні рішення з використанням новітніх для того часу будівельних матеріалів: гладенькі стіни, широкі смуги вікон, заміна нижніх поверхів відкритими опорами, плоскі дахи.

Особливо яскраво новий стиль виявився в забудові Xаркова, який до 1934 р. був столицею України. У центрі міста було створено комплекс адміністративних спо- руд: будинок Держпрому (1925—1929, архітектор С. Серафимов, М. Фельгер, С. Кра- вець), споруда проектних організацій (1930—1933, архітектор С. Серафимов та ін.), будинок кооперації (1933—1935, архітектор О. Дмитрієв та ін.).

Постанова ЦК ВКП (б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» (1932) не сприяла розвиткові різноманітних течій в архітектурі. Спілка архітек- торів України, створена в 1933 р., орієнтувалася на єдиний творчий метод — со- ціалістичний реалізм, основою для якого стала класицистична архітектура. У 30-х рр. створюються генеральні плани забудови найбільших міст України, у яких було передбачено створення промислових зон, житлових кварталів з необ- хідною інфраструктурою, зон відпочинку, адміністративних центрів. Велика увага приділялася створенню типових проектів, запровадженню індустріальних методів у будівництві, що здешевлювало забудову, але робило її одноманітною, безликою.

Адміністративні споруди, зведені у 30-х рр. у Києві, відзначалися наслідуванням класицистичних форм, помпезністю, надмірним монументалізмом (будинок Кабі- нету Міністрів України, 1936—1938, архітектори І. Фомін, П. Абросимов та споруда Верховної Ради України, 1936—1939, архітектор В. Заболотний) (іл. 14, 15).

На жаль, у цей час було зроблено ряд непоправних помилок у галузі містобуду- вання. Було знищено чимало культових споруд, у тому числі й Михайлівський Зо- лотоверхий монастир, на місці якого планувалося створити Урядову площу з ком- плексом адміністративних споруд (збудовано лише одну за проектом архітектора І. Лангбарда).

У довоєнний період запроваджувалася комплексна забудова, створювалися ба- гатоповерхові житлові будинки, споруди соціального призначення (дитячі садки, школи, санаторії, лікарні, кінотеатри, театри).

Образотворче мистецтво 20 — початку 30-х рр. також відзначалося наявністю великої кількості напрямів, шкіл та угруповань. У цей час створюються художні угруповання: Асоціація революційного мистецтва (АРМУ), Товариство художників імені К. Костанді в Одесі, Асоціація художників Червоної України (АXЧУ), Об’єд- нання сучасних митців України. Працюють такі визначні майстри, як М. Бурачек, І. їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, Г. Світлицький, К. Трохименко, О. Шовку- ненко, М. Бойчук, І. Падалка, В. Седляр, П. Волокидін, І. Труш, О. Новаківський тощо.


Традиції книжкової графіки заклав Г. Нарбут. Чимало художників у 20-ті рр. працювали у жанрі сценографії, оформлюючи театральні спектаклі (О. Xвостенко- Xвостов, О. Екстер, А. Петрицький). Переважно монументальним живописом за- ймався М. Бойчук, професор Київського художнього інституту, та його учні: І. Падалка, В. Седляр, О. Павленко, які у своїй творчості намагалися уникати зай- вих деталей, поєднували національні традиції з художньою мовою авангарду. Плід- но працюють живописці Ф. Красицький (іл. 7), І. їжакевич (іл. 8), О. Новаківський (іл. 9) тощо.

У цей час розвивається скульптура. Було створено пам’ятники Т. Шевченку у Москві (1918, С. Волнухін), Петрограді (1918, Я. Тільберг), Ромнах (І. Кавалерідзе), Одесі, Катеринославі, Чернігові. Величний монумент поету-гуманісту і філософу Г. Сковороді у 1922 р. зведено у Лохвиці на Полтавщині (І. Кавалерідзе). Розпочи- нає творчу діяльність О. Архипенко (1887—1964), який виїхав за кордон, де став однією з найпомітніших постатей у мистецтві авангарду («Жінка, яка зачісується»,

«Постать», «Ступаюча жінка»). На жаль, скульптура радянського часу мала виразні політично-агітаційні риси, що позначалося на художньому рівні творів.

Так, у 20-ті рр. XX ст. завдяки політиці українізації, поштовх якій дала ще наці- онально-визвольна боротьба попереднього часу, культура в Україні зробила важли- вий крок на шляху подолання провінційності та комплексу «малоросійства»; орга- нічно включалася у світовий художній процес, творила значні художні цінності. Але нова культура, яка опиралася на комуністичні ідеали, заперечувала інші духов- ні цінності, і це призводило до трагічних явищ у культурному житті.

У 30-х рр. після постанови ЦК ВКП (б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» (1932) мистецькі об’єднання були розпущені, а натомість створені ор- ганізації митців, що підтримували ідейно-політичну платформу Компартії.

Розпочинаються масові репресії. Покінчив самогубством М. Скрипник, якого звільнили з посади. З арештом у травні 1933 р. М. Ялового починаються репресії проти діячів культури м. Xаркова. Заарештовані та відправлені у табори кілька со- тень письменників, художник М. Бойчук та його послідовники, було репресовано ряд науковців, церковних діячів, ліквідовано значну кількість НДІ, насамперед гу- манітарного профілю.

У 20-х рр. була сформована самобутня художня культура, яка майже цілком бу- ла знищена в 30-ті рр. «Започатковане в 20-х роках після революційних соціальних і національних катаклізмів Відродження української культури стало розстріляним Відродженням і на кінець 30-х років жанрово-стильова, формальна різноманітність попереднього десятиліття була зведена до єдиної соцреалістичної «ноти», навзагал вимальовувалася похмура картина ідеологічного диктату, схематизму, кон’юнктур- ності, коли навіть поодинокі непересічні особистості виступали блідими тінями са- мих себе»1.

30-ті рр. стали складним часом випробувань для українського народу. У цей час в Радянському Союзі було встановлено сталінський тоталітарний режим.

Процес відродження української культури, що розгорнувся у 20-х рр., на жаль, був дуже рано перерваний.

Під загрозою репресій у різний час деякі митці та вчені виїжджають за кордон (О. Олесь, В. Винниченко, Є. Маланюк, Ю. Клен, О. Теліга, О. Ольжич, О. Кошиць, Д. Антонович, Д. Чижевський та ін.) та своєю діяльністю сприяють посиленню ін- тересу світової громадськості до української культури.


1 Історія української літератури XX століття. У 2 кн. Кн. 1.: 1910—1930-ті роки: Навч. посібник / За ред.

В. Г. Дончика. — К.: Либідь, 1993. — 784 с.


30-і рр. — це час масових репресій у середовищі інтелігенції. У всіх сфабрико- ваних справах судили не якихось злочинців і контрреволюціонерів, а інтелектуаль- ну, творчо активну частину українського народу. У суспільстві сформувався духов- но-ідеологічний монополізм, всі галузі культури підпадали під ідеологічний тиск. За правління Сталіна відбувалася де — інтелектуалізація та дегуманізація суспільс- тва, бо жертвами репресій ставала духовна еліта країни — вчені, вузівські виклада- чі і студенти, митці (С. Єфремов, М. Старицька-Черняхівська, М. Зеров, М. Куліш, Л. Курбас, М. Ірчан, Остап Вишня, З. Тулуб, Б. Антоненко-Давидович, І. Кулик, І. Микитенко, В. Підмогильний, Є. Плужник, В. Поліщук, О. Слісаренко, М. Бой- чук, Ю. Михайлів, І. Падалка, В. Седляр та інші).

Зазнавали переслідувань священнослужителі. У 30-х рр. укорінилася думка про ворожість релігії. Вважалося, що вона відімре в міру зникнення класових розбіжно- стей і класового суспільства, що її породило. Священиків і ченців виселяли, позба- вляли громадянських прав, а культові споруди руйнувалися чи передавалися на го- сподарські потреби. У період боротьби з релігією та церквою було втрачено велику кількість культурних пам’яток: ікон, старовинних книг, речей церковного вжитку, серед них Михайлівський Золотоверхий собор (XІІ ст.), церква Богородиці Пиро- гощі (XІІ ст.) та інші споруди.

Нещадних переслідувань в Україні зазнали Російська православна та греко- католицька церкви, а парафії УАПЦ були ліквідовані та підпорядковані московсь- кому патріархату. Всього у 30-х рр. в Україні була припинена діяльність близько 80 відсотків церков.

У 30-х рр. були заборонені твори значної кількості дореволюційних вчених та митців демократичного напряму, а також твори репресованих письменників (М. Драго- манова, Б. Грінченка, М. Костомарова, М. Максимовича, П. Куліша, В. Винниченка, М. Грушевського, М. Куліша, М. Зерова, Г. Косинки, М. Ірчана, Л. Старицької — Черняхівської та інших).

Друга світова війна стала тяжким випробуванням для нашого народу. Військові події забрали мільйони людських життів, були знищені цінні пам’ятки культури, розграбовані музейні та приватні колекції. Тисячі музейних експонатів були виве- зені за кордон і не повернуті після закінчення війни.

Діячі української культури всі сили присвячували боротьбі з ворогом. В евакуа- ції продовжували працювати вищі навчальні заклади, інститути Академії наук України, творчі спілки. У творчості письменників переважала патріотична тематика («Слово про рідну матір» М. Рильського, «Клятва» М. Бажана, «Любіть Україну» В. Сосюри, «Весна», «Голос матері» П. Тичини, «Україна в огні», «Ніч перед боєм» О. Довженка, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, «Зенітка» Остапа Вишні).

Героїко-патріотична тематика переважала у творчості українських театрів, які в евакуації ставили п’єси О. Корнійчука, І. Кочерги, Л. Леонова, К. Симонова, висту- пали з концертами і виставами перед бійцями військових частин на фронті і в тилу.

Українські кінематографісти в час війни працюють над створенням хронікально- документальних та художніх фільмів («Битва за нашу Радянську Україну», режисер О. Довженко; «Як гартувалася сталь», «Райдуга», режисер М. Донськой).

Після перемоги у війні в суспільстві з’явилися надії на демократизацію життя, на утвердження поваги до особистості, її людських та політичних прав і свобод. Натомість влада намагалася зміцнити тоталітарний режим. Були повторно репресо- вані люди, які вже вийшли з місць позбавлення волі, військові, що потрапили до німецького полону.

У перше повоєнне десятиліття тривав ідеологічний диктат та тиск на митців. Тема війни залишалася домінуючою, але акцент робився на переможному, завер-


шальному етапі війни, причини поразок і тяжких втрат у літературних творах не висвітлювалися. Після смерті Й. Сталіна ряд письменників засудили прояви безко- нфліктності, тенденцій прикрашання дійсності й ілюстративності, хоча процеси оновлення в літературі й мистецтві були незначними.

Тривало адміністративне втручання у сферу художньої творчості. У 1946—1948 рр. приймаються постанови ЦК ВКП (б) «Про журнали «Звезда» і «Ленинград», «Про кінофільм «Велике життя», «Про оперу «Велика дружба» В. Мураделі» та інші, що грубо і некомпетентно втручалися в творчий процес, не залишали місця свободі творчості митця. У перші повоєнні роки було безпідставно розкритиковано і звину- вачено в буржуазному націоналізмові наукові праці «Короткий курс історії Украї- ни», «Нарис історії України», твори М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, Ю. Смолича, К. Данькевича.

У повоєнні роки відбуваються значні деформації в національно-мовній сфері. Навчальні заклади масово переводяться на російську мову викладання. Негативну роль відігравало те, що партійні і радянські органи, державні установи дедалі біль- ше в практичній діяльності користувалися російською мовою. У повоєнні роки в західноукраїнських областях було взято курс на заміну місцевих кадрів приїжджи- ми, що погано володіли українською мовою і не вважали за необхідне користувати- ся нею. Представники партійного керівництва часто вимагали відмовитися від за- стосування в засобах масової інформації багатьох українських слів і заміни їх російськими.

Тому в пресі, на радіо, взагалі у мовній практиці вживалося багато слів неукра- їнського походження, в ужиток вводилися російські слова, навіть тоді, коли в цьо- му не було жодної необхідності, коли це робилося штучно, попри закони словотво- рення. Русифікації піддавалися і навчальні заклади, які відновлювали свою діяльність після закінчення війни. Школи поновили свою роботу зразу після звіль- нення території України в 1943—1944 рр. З 1958 р. в Україні обов’язковою освітою стала восьмирічна. У післявоєнний час працює чимало талановитих педагогів, се- ред них — В. О. Сухомлинський, директор середньої школи с. Павлиш Кіровоград- ської області.

Xарактерною рисою в післявоєнні роки стає зменшення сфери вживання україн- ської мови. Послідовне скорочення кількості шкіл з українською мовою викладання не відповідало національному складу населення України.

У 60-х рр. відбувається певна нормалізація суспільно-політичної ситуації в країні, що дало можливість з’явитися молодій генерації обдарованих митців, так званих «шістдесятників» насамперед письменників, які своєю творчістю боро- лися за справжні українські культурні цінності, національну свободу і людську гідність (Л. Костенко, В. Симоненко, В. Стус, І. Драч, Д. Павличко, Б. Олійник, Є. Гуцало, М. Вінграновський, І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, В. Чорно- віл, В. Зарецький (іл. 11), А. Горська та інші). З самого початку твори їх кри- тикувалися, заборонялася їх публікація, деяких митців було безпідставно ув’язнено.

У 70—80-х рр. українська мова продовжувала витіснятися з різних сфер суспі- льного життя, поглиблювася русифікація та денаціоналізація, набували широкого вжитку поняття «радянський народ», «єдина загальнорадянська культура», «злиття націй і народностей».

Тривало адміністративно-командне керівництво культурою, штучно обмежува- лася свобода творчості митця вузькими рамками принципу партійності та методу соціалістичного реалізму. Все, що не вкладалося в соціалістичні канони, не публі- кувалося, переслідувалося.


У 60—90-х рр. освіта в Україні розвивалася в умовах масової русифікації викла- дання в навчальних закладах усіх рівнів. У 1978 р. була прийнята постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та викладання російської мови та літератури, згідно з якою шкільний клас на уроках російської мови поділявся на групи, учителі росій- ської мови отримували надбавки до зарплати, а вивчення української мови стало необов’язковим. У 1989 р. вийшла постанова про єдину офіційну загальнодержавну мову в СРСР (російську). Зменшувалася кількість шкіл з українською мовою ви- кладання (у Києві в 1992 р. працювало 307 шкіл, у яких навчалося 341,3 тис. учнів, з українською мовою навчання — 49 шкіл (36,8 тис. учнів), російською — 123 школи (145,9 тис. учнів), з українською і російською — 135 шкіл. Усього в Ки- єві у 1992 р. українською мовою навчалися 85,8 тис. учнів (25 % усієї кількості). Мовою викладання у більшості вузів стала російська. Зменшувався тираж видань українською мовою.

У 70-х рр., в умовах застою, набуває поширення зневажливе ставлення до рідної мови, історії, літератури, мистецтва, безпідставно критикуються і переслідуються митці, забороняються їхні твори. Так, на тривалий час з літературного процесу був вилучений роман О. Гончара «Собор», присвячений темі збереження нашої духов- ної спадщини, знищено вітраж роботи А. Горської, Л. Семикіної, О. Заливахи в Київському університеті.

У середовищі передової інтелігенції поширюється національно-демократичний рух, що намагався відстоювати права людини, у тому числі і на рідну мову. У 70-х рр. українські правозахисники створили Українську Гельсінську спілку (В. Чорно- віл, А. Пашко, І. Дзюба, В. Мороз), що активно виступала проти русифікації, репре- сій, нищення пам’яток української культури. Сміливим виступом проти існуючої системи була книга І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Попри всі труднощі українська культура у другій половині XX ст. продовжу- вала розвиватися, засвідчуючи значний творчий потенціал нашого народу.

Важливим кроком у сфері освіти стало запровадження обов’язкової середньої освіти (з 1966).

Широко зростаючий технічний рівень виробництва висував високі вимоги до підготовки кваліфікованих кадрів для всіх галузей господарства, тому розширюєть- ся мережа закладів професійно-технічної освіти, заочного та вечірнього навчання, відкриваються нові вузи, в тому числі університети.

Наукову діяльність в Україні продовжувала координувати АН УРСР, яку з 1962 р. очолює академік Б. Є. Патон.

Успішно велися дослідження в галузі сільськогосподарських наук, біохімії (ака- демік О. В. Палладін), кібернетики (В. М. Глушков). Значним досягненням учених України була розробка і виготовлення першої в Європі малої електронно-обчис- лювальної машини.

Нові зразки електрозварювальної апаратури розробляв Інститут електрозварю- вання, якому в 1945 р. присвоєно ім’я Є. О. Патона. Значним науковим досягнен- ням Інституту стало спорудження в Києві суцільнозварного автодорожного моста через Дніпро.

Значними подіями в культурному житті України стало видання «Україн- ської радянської енциклопедії» у 17 томах та «Історії міст і сіл України» у 26 томах.

У складних умовах партійного диктату та адміністративного втручання розвива- ється література. Творчим методом літератури, згідно зі статутом Спілки письмен- ників, був проголошений соціалістичний реалізм. У багатьох художніх творах з надмірним пафосом прославлялися Ленін, Сталін, інші партійні діячі, була відсутня
будь-яка критична оцінка подій сучасної історії, акцентувалася увага лише на пози- тивних реаліях життя.

Незважаючи на труднощі, українські письменники плідно працювали в різних жанрах літератури, досягши певних здобутків.

З «хрущовською відлигою» пов’язане пожвавлення літературно-мистецького життя в Україні. У 50—60-х рр. до читача повертається творчість репресованих письменників, що раніше була вилучена з ужитку (твори М. Куліша, Є. Плужника, М. Зерова, В. Бобинського, М. Драй-Xмари, Г. Косинки, О. Слісаренка, В. Чумака, С. Тудора та ін.). На початку 60-х рр. було розпочато видання «Української радян- ської енциклопедії», з’явилися нові літературно-художні і наукові періодичні ви- дання, почала присуджуватися Державна премія України ім. Т. Шевченка.

У цей час плідно працюють письменники старшого покоління: М. Рильський («Троянди й виноград», «Далекі небосхили»), В. Сосюра (роман «Третя рота», збірки «Ластівки на сонці», «Щастя сім’ї трудової», «Осінні мелодії»), А. Малишко («Серце моєї матері», «Дорога під яворами», «Синій літопис»); М. Стельмах («Велика рідня», «Xліб і сіль», «Кров людська — не водиця»), О. Гончар («Лю- дина і зброя», «Тронка»); Г. Тютюнник («Вир»); З. Тулуб («В степу безкраїм за Уралом»).

Ліро-епічною, поетичною формою письма позначені твори Олеся Гончара (1918—1995). Для письменника-фронтовика тема війни стала однією з провідних, до якої він неодноразово звертався на різних етапах життя: трилогія «Прапоронос- ці» (1946 — 1948), роман «Людина і зброя» (1960). У романі «Тронка» (1963) автор звертається до теми спадкоємності поколінь, співвідношення раціоналізму сучасної науково-технічної доби з загальнолюдськими цінностями. Гостропроблемний ро- ман «Собор» (1968) було піддано нищівній критиці і вилучено з літературного про- цесу на 20 років (вдруге роман опубліковано у 1987 р.). У цьому творі автор пору- шує філософські, моральні, екологічні проблеми збереження національних культур- них цінностей. Гуманізм, життя за найвищими моральними законами — риси героїв інших творів О. Гончара («Циклон», «Твоя зоря», «Чорний яр»).

Ідеї і настрої цілого покоління виразили молоді талановиті письменники- шістдесятники — В. Симоненко, І. Драч, Б. Олійник, Д. Павличко, Ліна Костенко, В. Коротич, Є. Гуцало, Ю. Щербак, Р. Іваничук, Р. Федорів та ін. Для творчості мо- лодих поетів і прозаїків характерна проблема історичної пам’яті, наступності поко- лінь, відображення правди життя, інтерес до людської особистості.

Глибоко патріотична, соціально загострена, публіцистично наснажена творчість поета В. Симоненка (1935—1963), збірки «Тиша і грім», «Земне тяжіння», «Поезії». Твори В. Симоненка чітко засвідчували його ідейно-естетичну позицію справжньо- го патріота, що вболіває за долю своєї землі («Ти знаєш, що ти — людина...», «За- дивляюсь у твої зіниці», «Де зараз ви, кати мого народу?..». Як гостра сатира на ра- дянську дійсність сприймається один з кращих творів поета — «Казка про Дурила». Молодий поет, життя якого обірвалося так рано, залишив зразки пейзажної лірики («Зимовий вечір», «Степ», «Вже день здається сивим і безсилим»).

Одним з визнаних майстрів поетичного слова України другої половини XX ст. є Б. Олійник (1935 р. н.), що розмірковує у своїх творах про проблеми поколінь, істо- ричну пам’ять та місце людини в житті («Урок»), поетизує простих трудівників («Дядько Яків», «Формула», «Про хоробрість»). Творчість Б. Олійника не оминула типова для радянського часу політизація та пропагандистський стиль («Кредо»,

«Мавзолей Володимира Леніна»). До образу матері звертається поет у циклі «Сиве сонце моє», що складається з дев’яти поезій. Ніжний та трепетний образ матері,
простої сільської трудівниці, сприймається як символ життя, ніжності і добра. По- ема «Сім» звертається до подій чорнобильської катастрофи.

У 60-ті рр. у літературний процес влився І. Драч (1936 р. н.) — поет, перекладач, кіносценарист, громадський діяч, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка та Державної премії СРСР. Збіркам І. Драча «Соняшник», «Протуберанці серця»,

«Балади буднів», «Поезії», «До джерел», «Корінь і крона», «Київське небо», «Шаб- ля і хустина», «Теліженці», «Xрам сонця», «Духовний меч» властиві метафорич- ність, максималізм, символізація, тема відповідальності митця, призначення поета і поезії. У поемі «Чорнобильська мадонна» (1987) І. Драч розмірковує над пробле- мами загальнонародної трагедії, що постала після катастрофи на ЧАЕС.

Трагічно склалася доля Василя Стуса (1938—1985), який відверто і послідовно виступав проти радянської тоталітарної системи, був двічі засуджений за свої полі- тичні переконання і помер в ув’язненні. За кордоном були опубліковані збірки його поезій: «Зимові дерева» (1970), «Свіча в свічаді» (1977), «Палімпсести» (1986). Уже після смерті поета побачила світ на Батьківщині збірка «Дорога болю» (1990). Тво- ри поета пройняті глибинними філософськими роздумами про долю людини, свого рідного народу, від якого він був відірваний.

У кінці 80-х — на початку 90-х рр. в Україні відбуваються процеси демократи- зації та духовного оновлення, коли митці отримали можливість вийти за рамки со- ціалістичного реалізму, розширюють тематичні та стильові обрії нашої літератури, орієнтуючись на західноєвропейський модерн (Ю. Андрухович, В. Неборака, Б. Жолдак, О. Забужко, О. Ульяненко, Є. Пашковський тощо).

Чимала кількість українських письменників у різний час опинилася за кордо- ном. Лише в останні десятиліття їхня творчість була долучена до загальноукраїнсь- кого літературного процесу і опублікована на Батьківщині (Є. Маланюк, В. Барка, І. Багряний, У. Самчук та ін.). Провідною темою творчості Є. Маланюка (1897— 1968) стала Україна, проблеми її державності. На все життя відірваний від рідної землі, він завжди лишався патріотом, що вірив у свій народ, його творчі сили, здатність створити незалежну державу (збірки «Стилет і стилос», «Земна Мадон- на», «Остання весна»).

Одним з найвизначніших прозаїків, що творив за кордоном, був Улас Самчук (1905—1987), який у передмові до одного зі своїх творів писав: «Xочу бути літопи- сцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю». Він автор двох романів-трилогій «Волинь» (1928—1937) та «Ост» (1948—1982), де зображує па- нораму суспільних змін в Україні у XX ст. Роман «Марія» (1933) присвячений тра- гедії голодомору 1932—1933 рр. в Україні.

Українська література XX ст. завжди дослухалася до суспільних проблем свого часу. У 60—90-х рр. XX ст. українська мова витіснялася з театрів, а український ре- пертуар скорочувався. Провідна роль у цей час належала театрам опери і балету в Києві та Львові, драматичним театрам ім. І. Франка та ім. Лесі Українки у Києві, драматичному театру ім. М. Заньковецької у Львові. Визначні українські режисери та актори С. Данченко, І. Молостова, А. Новиков, В. Дальський, Є. Пономаренко, М. Задніпровський, В. Заклунна, Н. Копержинська, П. Куманченко, О. Кусенко, Ю. Мажуга, А. Роговцева, М. Рушковський, Б. Ступка та інші продовжували розви-

вати кращі традиції своїх попередників.

Процес розвитку української музики у другій половині XX ст. характеризується удосконаленням усіх її жанрів (Г. Майборода, П. Майборода, А. Кос-Анатольський, І. Шамо, О. Білаш). Новаторська музика В. Сильвестрова та Л. Грабовського звуча- ла на міжнародних фестивалях. Розвивається хорова (Леся Дичко) та симфонічна музика (Є. Станкович, М. Скорик).


У другій половині XX ст. продовжує розвиватися архітектура.

У післявоєнний час зусилля архітекторів були спрямовані на відбудову знище- ного німецько-фашистськими окупантами. Відразу після визволення Києва було об’явлено конкурс на кращий проект відбудови Xрещатика. Архітектори О. Власов, А. Добровольський, В. Єлізаров, Б. Приймак, О. Заваров, О. Малиновський, проект яких було втілено в життя, вирішили зробити головну магістраль столиці багато- функціональною, зосередивши з лівого боку різноманітні установи, а з правого — житлову забудову. У забудові Xрещатика переважають елементи класицизму з по- єднанням рис народного ужиткового мистецтва (керамічний декор). Великі відбу- довні роботи були проведені у Севастополі, Полтаві, Xаркові, Дніпропетровську, Тернополі, інших містах і селах України.

У післявоєнний період створюються типові проекти житлових будинків та гро- мадських споруд, запроваджуються нові будівельні матеріали (залізнобетонні конс- трукції, шлако- і гіпсоблоки, бетон, облицьовувальна плитка тощо).

У 50-ті рр. архітектори звертаються до традицій класичної архітектури (річко- вий вокзал у Києві, 1961 р., архітектор В. Гопкало, В. Ладний, Г. Скуцький; кіноте- атр «Київ», 1952 р., архітектор В. Чуприна, О. Тацій та ін.; театр у Полтаві, 1957 р., архітектор О. Малишенко та ін.). Іноді модернізація класики була невдалою, що призводило до надмірної помпезності споруд.

У 60-х рр. було взято курс на створення домобудівної індустрії, на перехід до індустріальних методів великопанельного будівництва з метою максимально зде- шевити будівництво і забезпечити громадян житлом та необхідними побутовими, культурно-освітніми, лікувальними спорудами. Послідовно зверталася увага на фу- нкціональне та естетичне поліпшення житла (шумозахисне планування, будинки з квартирами в двох рівнях, використання монолітного залізобетону). Типові проекти житлових будинків використані при спорудженні житлових масивів Русанівка (1961—1974 рр., архітектор В. Ладний, Г. Кульчицький); Оболонь (1974—1985, ар- хітектор Г. Слуцький та ін.); Троєщина (1980—1985, архітектор В. Гречина, В. Суво- ров та ін.) у Києві; Сонячний (1970—1980, архітектор О. Xавкін та ін.) у Дніпропет- ровську; Сріблястий (1974—1980, архітектор З. Підлісний та ін.) у Львові.

При зведенні громадських споруд архітектори шукають нові художньо- функціональні рішення, використовуючи можливості таких будівельних матеріалів, як скло, метал, бетон. По-новаторськи сприймалися у 60-х рр. Палац спорту у Києві (1958—1960, архітектори М. Гречина, О. Заваров), універмаг «Україна» (1960— 1966, архітектор І. Гомоляка) з суцільними заскленими фасадами, відсутністю декору, простою композицією.

Великої художньо-образної виразності досягла архітектор Є. Маринченко при спорудженні палацу «Україна» у Києві. Споруда сприймається динамічною завдяки вертикальним пілонам та вигнутій дузі фасаду.

Прикладом умілого поєднання архітектури і скульптури є споруда Будинку ху- дожника в Києві (1977, архітектори А. Добровольський, А. Макухіна), оздоблена бронзовими статуями муз (скульптор В. Бородай).

У 70—80-х рр. реконструюються та створюються нові (в сучасних формах, з ви- користанням новітніх будівельних технологій та матеріалів) корпуси вищих навча- льних закладів: комплекс Київського національного університету ім. Т. Шевченка (1972—1985, архітектори В. Ладний, Л. Коломієць та ін.; Донецького університету (1973—1978, архітектори В. Бучек, Г. Павлов та ін.); навчальний корпус Львівсько- го політехнічного інституту (1964—1972, архітектори Р. Липка та ін.). У цей час висотні споруди, зокрема, готелі («Либідь» (1971), «Русь» (1976—1979) виконували роль вертикальних домінант.
В останні роки загострюється проблема органічного поєднання старої забудови з новою, яка, на жаль, часто дисонує з історичними пам’ятками. Набуває розвитку не лише споруджуване швидкісними індустріальними методами висотне житлове будівництво, а й малоповерхова котеджна забудова. Перед сучасними архітектора- ми стоїть складне завдання збереження архітектурного середовища, що вже сфор- мувалося, тактовне доповнення його сучасними спорудами.

Xудожники і скульптори другої половини XX ст. намагалися вийти за межі офі- ційного творчого методу — соціалістичного реалізму, розвивали традиції українсь- кого народного живопису. Плідно працюють художники В. Касіян, М. Глущенко (іл. 13), М. Дерегус, Т. Голембієвська. Новаторськими пошуками, філософським осмисленням явищ відзначаються полотна Т. Яблонської («Xліб», «Весна», «Ти- ша», «Травень», «Весілля» (іл. 12). Значних успіхів досягли народні художниці Г. Собачко-Шостак, М. Приймаченко, К. Білокур, які працювали у жанрі народного декоративного розпису.

У часи перебудови до читача повернулися сотні імен репресованих раніше мит- ців, чия творчість була заборонена і забута. В Україні стає відомою творчість пред- ставників діаспори Є. Маланюка («Стилет і стилос», «Земна Мадонна»), І. Багря- ного («Сад Гетсиманський»), В. Барки («Апостоли», «Білий світ»), У. Самчука («Волинь», «Марія»). Перебудовчим процесам в Україні сприяла діяльність Спілки письменників України та громадської організації «Народний рух України за пере- будову», очолюваної поетом І. Драчем. Значним демократичним завоюванням цьо- го часу було прийняття закону «Про мови в Українській РСР» (1989), що проголо- шував українську мову державною і був спрямований на забезпечення її всебічного розвитку. Тоді ж до Конституції УРСР було внесено зміну про надання українській мові статусу державної.

На початку 90-х рр. в Україні утвердилося усвідомлення необхідності демокра- тичних соціокультурних змін.

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. починається розбудова са- мостійної держави і проводиться формування власної культурної політики, спрямо- ваної на забезпечення вільного розвитку національної культури та збереження культурної спадщини. Держава формує законодавчу базу, яка могла б забезпечити розвиток культури та вільний доступ усіх громадян до її здобутків. Так, у 1992 р. Верховна Рада прийняла «Основи законодавства України про культуру», де були задекларовані основні принципи державної політики в галузі культури, спрямовані на відродження і розвиток культури української нації та культури національних меншин, забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей, створення матеріальних та фінансових умов розвитку культури. В «Основах» зазначені пріо- ритети у розвитку культури, права і обов’язки громадян у сфері культури, регламе- нтована діяльність у цій сфері; у тому числі професійна творча діяльність, міжна- родні культурні зв’язки.

У розділі ІV «Основ законодавства про культуру» йдеться про фінансування і матеріально-технічне забезпечення культури, зокрема, ст. 23 передбачає, що дер- жава гарантує необхідність асигнувань на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків від національного доходу України. Передбачаються також форми недержавного фінансування цієї сфери.

Конституція України (1996 р.) підтвердила зафіксований попередніми законода- вчими актами принцип державності української мови (ст. 10), проголосила гарантії і свободи у галузі літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності та авторських прав (ст. 54). У цій же статті зазначено, що
культурна спадщина охороняється законом, а держава дбає про збереження істори- чних пам’яток та повернення в Україну культурних цінностей, що перебувають за її межами. За останнє десятиріччя ухвалено також інші законодавчі акти, що регу- люють правовідносини у сфері освіти, музейної і бібліотечної справи, кінематогра- фії, діяльності творчих спілок, сприяють реформуванню їх діяльності. Роботу над створенням нормативно-правової бази культури слід продовжувати.

На жаль, фінансово-економічні проблеми останнього часу не дають можливості фінансувати сферу культури у повному обсязі, так, як це передбачено чинним зако- нодавством України. За відсутності належного державного фінансування, в Україні створюються інші механізми матеріального забезпечення сфери культури: створю- ються благодійні фонди, культурні товариства, об’єднання митців, зароджується діяльність меценатів. Проте поки що це не може замінити повноцінного державно- го фінансування. У цих умовах відбувається комерціалізація культури, коли ство- рюються низькопробні, але прибуткові культурні проекти.

Через матеріальні труднощі, особливо в перші роки незалежності, скорочувала- ся кількість закладів культури (перш за все в сільській місцевості), а багато талано- витих митців виїжджали за кордон у пошуках достойного заробітку. Загальмувався розвиток кінематографії, за останні роки українські фільми практично не знімають- ся, а технічні потужності вітчизняних кіностудій використовуються для зйомок ре- клами та відеокліпів. Не кращі часи переживає книговидавництво — більшість ви- дань на полицях книгарень російськомовні, до того ж видрукувані за межами України.

Ще одна проблема української сучасної культурної сфери — переповнення культурного простору зразками зарубіжної масової культури (кінематографічна продукція, музика, телебачення, літературні твори тощо). Ці далеко не найкращі твори маскультури витісняють національну культуру з активного вжитку, особливо в молодіжному середовищі.

Незважаючи на певні кризові явища, все ж у розвиткові культури намічаються певні зрушення. Так, велику увагу держава приділяє розвиткові освіти. Ухвалено національну програму «Освіта України в XXІ ст.», Закон України «Про освіту», що передбачають демократизацію та гуманітаризацію освіти, поєднання вітчизняного і світового педагогічного досвіду, приведення освіти у відповідність до вимог сучас- ного інформаційного суспільства. Крім традиційних шкіл з’явилися альтернативні навчальні заклади (гімназії, ліцеї, коледжі, спеціалізовані школи) різних форм вла- сності. З 2001 р. запроваджується 12-річна тривалість навчання в середній школі, 12-бальна система оцінювання знань, велика увага приділяється вивченню інозем- них мов. За роки незалежності більшість навчальних закладів України переведена на рідну мову викладання.

У нормативно-правових документах щодо вищої освіти вказується на актуа- льність постійного оновлення змісту освіти та організації навчально-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, су- часних науково-технічних досягнень. Передбачається створення умов для осо- бистісного розвитку і творчої самореалізації кожного громадянина, інтеграції України в європейський та світовий простір як конкурентноспроможної держа- ви. Нині реалізується проблема входження України до єдиного європейського та світового освітнього простору в рамках Болонського процесу. У вищих навча- льних закладах здійснюється підготовка спеціалістів за чотирма освітньо- кваліфікаційними рівнями.

Значні труднощі доводиться долати Національній академії наук України, що че- рез недостатнє фінансування втрачає кращих спеціалістів.
Активно розвивається літературний процес, у якому беруть участь письмен- ники старшого покоління і молода генерація. У ринкових умовах частина пись- менників пише російською мовою, зокрема в популярних нині жанрах фантас- тики та детективу.

Xудожники нині мають безліч можливостей для реалізації своїх творчих заду- мів, до їхніх послуг нові галереї, виставки, вернісажі.

Українські телеканали здійснюють мовлення переважно українською мовою, проте часто пропонують глядачеві низькопробну телепродукцію, розраховану на невибагливий смак.

Україна є місцем проведення сучасних конкурсів і фестивалів: «Червона рута»,

«Таврійські ігри», конкурсу артистів балету імені Сержа Лифаря, «Євробачення- 2005» та ін., що сприяє популяризації українського музичного мистецтва на Батькі- вщині та за її межами.

Протягом XX ст. українська культура пройшла довгий, складний і суперечливий шлях розвитку. Відзначивши початок XX ст. бурхливим феєрверком талантів, роз- маїттям стилів і напрямів у різних галузях художньої творчості, українські митці довгі десятиліття в умовах радянського тоталітаризму змушені були працювати в рамках соціалістичного реалізму, постійного втручання в творчий процес, обме- жень у виборі тематики та ідейних оцінок. Сталінські репресії фізично знищили бі- льшу частину діячів української культури — вчених, письменників, художників, церковних діячів, а інших змусили поступитися принципами. Все ж кращі предста- вники українства у XX столітті вивели нашу культуру на світовий рівень, сприяючи своєю творчістю і громадською діяльністю здобуттю незалежності нашою держа- вою.



Тільки тепер, після здобуття незалежності, в українців з’являються справжні можливості для реалізації свого духовного потенціалу. Державна політика в галузі культури повинна сприяти цьому, адже стати рівноправним членом загальносвіто- вого співтовариства можна лише тоді, коли цілеспрямовано буде розвиватися не лише економіка, а й культурний процес.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ


  1. Як вплинули суспільні події початку ХХ ст. на розвиток західноєвропейської культури?

  2. Які модерністські течії Ви знаєте?

  3. Розкрийте основні риси модернізму.

  4. Охарактеризуйте розвиток образотворчого мистецтва Західної Європи першої половини ХХ ст.

  5. Як розвивалася зарубіжна література ХХ ст.?

  6. Проаналізуйте творчість вашого улюбленого зарубіжного письменника.

  7. Розкрити історію світового кіно.

  8. Проаналізуйте Ваш улюблений кінофільм.

  9. Що таке «масова» та «елітарна» культура?

  10. Які основні риси постмодернізму?

  11. Які напрями сучасної естрадної музики Ви знаєте?

  12. Розкрийте історію розвитку телебачення.

  13. Охарактеризуйте український авангард початку ХХ ст.

  14. Як вплинула політика українізації на розвиток української культури?

  15. Охарактеризуйте літературний процес України у 20—30-х рр. ХХ ст.



340

Проаналізуйте розвиток українського кінематографа у першій половині ХХ ст.

  1. Яких змін зазнала освітня система України у першій половині ХХ ст.?

  2. Охарактеризуйте літературну дискусію 1925—1928 рр. в Україні.

  3. Як розвивалася українська культура в час Другої світової війни?

  4. Що таке соціалістичний реалізм?

  5. Що таке тоталітаризм?

  6. Яке значення громадської діяльності «шістдесятників»?

  7. Охарактеризуйте розвиток освіти на сучасному етапі.

  8. Проаналізуйте обставини розвитку культури в Україні на сучасному етапі.


СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДО 9 РОЗДІЛУ


  1. Асеев Ю. С. Стили в архитектуре Украинь.— К.: Будівельник, 1986. — 104 с.

  2. Багацький В. В., Кормич Л. І. Культурологія: історія і теорія світової культури XX сто- ліття: Навч. посібник. — К.: Кондор, 2004. — 304 с.

  3. Гаврюшенко О. А., Шейко В. М., Тишевська Л. Г. Історія культури: Навч. посіб. / На- ук. ред. В. М. Шейко. — К.: Кондор, 2004. — 763 с.

  4. Виткалов В. Г., Митровка М. М. Українська культура: Навчально-методичний посіб- ник. — Рівне: Волинські обереги, 2001. — 168 с.

  5. Історія світової культури. Культурні регіони. Навчальний посібник/ Керівник авто- рського колективу Л. Т. Левчук.— К.: Либідь, 2000. — 520 с.

  6. Історія української архітектури / Ред. В. І. Тимофієнко.—К.: Техніка, 2003.— 472 с.

  7. Історія української літератури XX ст. У 2-х кн. Кн. 1. Перша пол. XX ст.: Підр. для студ. гуманітарних спец. вищ. закл. освіти / За ред. В. Г. Дончика. — К.: Либідь, 1998. — 464 с.; Кн. 2. Друга половина XX ст. — К.: Либідь, 1998. — 456 с.

  8. Історія української літератури. XX століття. У 2 кн. Кн. 1.: 1910—1930-ті роки: Навч. посібник / За ред. В. Г. Дончика. — К.: Либідь, 1993. — 784 с.

  9. Історія української та зарубіжної культури: Навчальний посібник /За ред. С. М. Клапчука, В. Ф. Остафійчука. —К.: Знання, 2002. — 356 с.

  10. Подольська Є. А., Лихвар В. Д., Іванова К. А. Культурологія. Навчальний посібник.— К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 288 с.

  11. Полікарпов В. С. Лекції з історії світової культури. Навчальний посібник. —К.: Знан- ня, 2000. — 360 с.

  12. Попович М. Нарис історії культури України.— К.: Артек, 1998. — 728 с.

  13. Українська культура: історія і сучасність: Навч. посібник / За ред. С. О. Черепанової. —

Львів: Світ, 1994. — 456 с.

  1. Українська та зарубіжна культура. Навчальний посібник / За ред. М. М. Заковича та ін. — К.: Знання, 2000. — 622 с.

  2. Хоменко В. Я. Українська і світова культура: Підручник. —К.: Україна, 2003. — 336 с.



СЛОВНИК ТЕРМІНІВ
А


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   40


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка