[]



Сторінка32/40
Дата конвертації11.05.2018
Розмір9.42 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   40

Ðîçä³ë 9

КУЛЬТУРА ХХ —

ПОЧАТКУ ХХІ СТ.



    1. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ В ХХ СТ.

Розвиток зарубіжної та вітчизняної культури у XX — на початку XXІ ст. відбу- вається у складних, часто суперечливих обставинах, коли соціальні, політичні, вій- ськові, екологічні катаклізми впливають на людську особистість, змінюють її цінні- сні орієнтири, трансформують соціокультурний розвиток.

На рубежі XІX—XX ст. у світі завершується перехід до капіталістичного спосо- бу виробництва, створюються могутні монополії, провідні західні держави розподі- ляють світ на сфери впливу, колонізуючи відсталі в економічному відношенні краї- ни. Науково-технічна революція, започаткована у XІX ст., істотно вплинула на розвиток виробничих сил, сприяла індустріалізації, урбанізації, піднесенню загаль- ного освітнього рівня населення.

На фоні загального економічного зростання на початку XX ст. у світі нароста- ють економічні і політичні протиріччя, що, зрештою, призводять до Першої світо- вої війни та соціальних революцій. Перша світова війна (1914—1918 рр.) мала ка- тастрофічні наслідки для людської цивілізації, оскільки знищила традиційні уявлення про гуманістичні ідеали, створила сприятливі обставини для Жовтневої революції 1917 р. в Росії, що на довгі десятиліття поділила світ на два ворожих та- бори.

У 20-х рр. провідні західні держави на певний час вступають у період економіч- ного зростання, створюється Ліга націй (1919) — міжнародна організація, що ста- вила на меті обмеження озброєнь, боротьбу за мир і безпеку народів. У цей час на Заході зростав рівень життя населення, поліпшувалися умови праці і соціального захисту робітників, зменшувалася кількість масових виступів. На жаль, період соці- ально-економічної стабільності виявився нестійким. Деяким державам (США, Франція) вдалося подолати кризові явища демократичними засобами. Проте в ряді країн до влади приходять радикально настроєні політики. Фашистська диктатура встановлюється в Італії (Б. Муссоліні, 20-ті рр.), у Німеччині до влади приходять нацисти на чолі з А. Гітлером, в Іспанії розпочинається громадянська війна.

У XX ст. в ряді країн встановлюються тоталітарні режими. Тоталітаризм (фр. totalite — сукупність, повнота, від лат. totus — увесь, цілий) — форма держав- ного правління, що характеризується повним (тотальним) контролем суспільства, ліквідацією демократичних свобод (СРСР, фашистська Німеччина, згодом Китай). Сфера культури за таких умов також підконтрольна державному впливу. За умов відсутності свободи творчості митці змушені дотримуватись певних регламентова- них приписів, обмежень, а мистецтво в цілому має обгрунтовувати ідеї, що прого- лошуються владою. Тоталітарна держава бореться з усіма мистецькими напрямами


та діячами культури, які не підтримують офіційного курсу, не дотримуються дер- жавної ідеології. Проголошується цілковите підпорядкування інтересів і свободи особистості інтересам держави. Формується тоталітарна свідомість, коли людина, не маючи змоги брати участь у громадському житті, вірить, що правляча партія та її лідер повністю виражають її інтереси, стає пасивною, з пригніченою психікою, безпринципною.

Друга світова війна (1939—1945), жорстокіша і кровопролитніша за попередню, вплинула на світогляд мільйонів людей. «Багатомільйонні людські жертви, втрата незліченних матеріальних і культурних цінностей підірвали віру в гармонію світов- лаштування, спонукали до перегляду попередніх уявлень про призначення і крите- рії культури, духовності»1.

У XX ст. руйнуються колоніальні імперії, які мали численні володіння в Азії, Африці, Латинській Америці. Позбулися своїх заморських територій Великобрита- нія, Франція, Іспанія, Португалія, Голландія, Італія тощо, натомість на політичній карті світу з’явилися нові молоді незалежні держави. У кінці століття зазнала краху світова соціалістична система і розпалася одна з найбільших тоталітарних дер- жав — Радянський Союз.

Новітній час в історії людства — це період, коли наукові відкриття та технічні досягнення не лише поліпшували якість життя, а призводили до глобальних еколо- гічних катастроф, сприяли створенню зброї масового знищення, причому науковці не передбачали трагічних наслідків застосування своїх відкриттів у майбутньому. Нобелівські лауреати П. Кюрі, М. Склодовська-Кюрі, Е. Резерфорд, Н. Бор, дослі- джуючи питання радіоактивності та відкриваючи нові хімічні елементи, не знали, що колись їхні наукові здобутки перетворяться на жахи Xіросіми і Нагасакі чи Чо- рнобильську катастрофу.

Глобальними техногенними катастрофами з тяжкими наслідками для навколиш- нього середовища людство розплачується також за надмірну урбанізацію.

XX століття позначилося також нечуваним геноцидом, гонкою озброєнь, дегу- манізацією суспільних відносин. У той же час людина нечувано розширює свій на- уковий і творчий потенціал, реалізує ідеї, які раніше вважалися фантастичними, а в галузі художньої творчості прагне знайти нові, нетрадиційні форми самовиражен- ня. У минулому столітті людство почало усвідомлювати «історію як процес само- реалізації людини в культурі»2.

Отже, західна культура XX ст. розвивалася у тісному зв’язку з політикою, в умовах, коли змінювалися стереотипи людської поведінки з орієнтацією її на діло- витість, підприємливість, уміння забезпечити себе і родину матеріальними благами. На рубежі XX—XXІ ст. людство зіткнулося з проблемами, від вирішення яких залежить доля цивілізації. Ці проблеми прийнято називати глобальними (фр. global — загальний, всесвітній, від лат. globus — куля) — загальними, поширеними на всю планету. До першорядних з них сьогодні належать подолання екологічної кризи, пов’язаної з катастрофічними наслідками людської діяльності; відвернення війни із застосуванням зброї масового знищення, створення без’ядерного ненаси- льницького світу; подолання голоду, злиднів, неграмотності; пошуки нових джерел

сировини, що забезпечили б наступний розвиток економіки.

На зміст західної культури впливали наукові відкриття та технічні здобутки в рі- зних галузях: освоєння космосу, розвитку комп’ютерних технологій, систем кому-
1 Історія української та зарубіжної культури: Навчальний посібник / С. М. Клапчук, В. Ф. Остафійчук, Ю. А. Горбань та ін. — К.: Знання. — Прес, 2004. — С. 242.

2 Гаврюшенко О. А., Шейко В. М., Тишевська Л. Г. Історія культури: Навч. посіб. — К.: Кондор, 2004. —

С. 481.
нікації, появи нових синтетичних матеріалів, досягнення в галузі біології (клону- вання, генна інженерія). Завдяки таким глобальним змінам сучасне суспільство на- зивають «постіндустріальним», «інформаційним» тощо.

Західна культура, особливо образотворче мистецтво, розвивалася у двох напрямах:


  • дальший розвиток реалізму класичного мистецтва, удосконалення і пошук нових форм виразності у межах цього художнього напряму;

  • пошуки принципово нових засобів художньої виразності, що привели до по- яви культури модернізму.

Для художньої культури XX ст. властиві відсутність єдиного мистецького стилю і панування цілого ряду течій, особливо в образотворчому мистецтві; зв’язок мит- ців з політикою, протистояння їх мілітаризації, гонці озброєнь, кровопролитним війнам, боротьба за мир, проти фашизму і тоталітаризму; філософічність культури, постійне оновлення засобів художньої виразності, коли на зміну одному напряму приходить інший; поява нових видів мистецтва (кіно і телебачення), що роблять значний вплив на маси.

На рубежі XІX—XX ст. все більше європейських митців відмовляються від тра- диційних форм виразності і шукають нові естетичні зображальні засоби, відмінні від реалістичних. У цей час виникає велика кількість несхожих між собою худож- ніх напрямів, які прийнято називати терміном «модернізм». Модернізм (фр. moder- ne сучасний, новітній) характеризується розривом з ідейними і художніми прин- ципами класичного мистецтва, відмовою від відтворення чуттєво-конкретної дійс- ності, предметності світу. Модернізм відмовляється від правдоподібності, відобра- ження реальних узагальнених образів та форм реального життя.

Модернізм — це своєрідна художньо-естетична реакція на економічну, політич- ну, духовну кризу буржуазного суспільства XX ст.

Зараз у культурології використовуються два поняття — «модерн» і «модернізм». Модерном називають мистецтво кінця XІX — початку XX ст. Xронологічні рамки модернізму — початок XX ст. — 60-і рр. Культуру від 70-х рр. XX ст. до наших днів прийнято називати культурою постмодернізму.

У мистецтві початку XX ст. виникає також авангардизм (фр. avante-garde — пе- редовий загін), що об’єднав найрадикальніші кола модерністів, які прагнули доко- рінно оновити художню практику, шукали новаторські засоби вираження форми і змісту творів, боролися за все нове у мистецтві.

Модернізм виявився в усіх галузях художньої творчості. Основні естетичні принципи модернізму в літературі — потік свідомості, в образотворчому мистецт- ві — заперечення зображальності, у музиці — заперечення звукової організованості (мелодії, гармонії, поліфонії; електронна музика), в театрі — відсутність логіки розгортання драматичної дії. Часто формалістичне новаторство для митців ставало самоціллю. З’являються нові жанри: колаж, інсталяція, хепенінг, перформанс тощо. Для модернізму характерні елітарність, відстороненість від масової культури.

Найбільшого поширення модернізм набув у образотворчому мистецтві. Батьків- щиною модернізму стала Франція. У Парижі, французькій столиці, на початку XX ст. жило і працювало багато молодих талановитих художників, вихідців з різних країн, які шукали нові шляхи у мистецтві: П. Пікассо, А. Матісс, Ж. Брак, А. Модільяні, М. Шагал, О. Архипенко та ін. Молоді художники влаштовували виставки своїх творів, дискутували з приводу різноманітних художніх течій.

Одним із перших напрямків модернізму на початку XX ст. став фовізм (фр. fauves — дикий), для якого характерна кольорова експресія, поєднання яскравих кольорів, декоративність, життєрадісність, пластична деформація предметів. Фовізм як на- прям з’явився у 1905 р., коли молоді художники (А. Матісс, А. Марке, Ж. Руо,


А. Дерен) виступили з критикою натуралістичної правдоподібності класичного жи- вопису, зокрема імпресіонізму.

Визначним представником фовізму був Анрі Матісс. Творчості художника («Червоні рибки», «Танок» (іл. 1), «Музика») властиві життєствердність, оспіву- вання молодості і грації. Дослідники відзначають мотиви давньогрецького вазопису у творах французького художника. Сучасники фовістів побачили у їх творах лише відмову від вишуканості імпресіоністів. Проте «Фовізм був спробою повернути живопису первинну силу і перебороти вишуканий естетизм кінця століття, хист- кість форм, душевне сум’яття художників, вдихнути в мистецтво молодість і здо- ров’я, збільшити силу його впливу, прискорити темп і цим надати йому сучасного відчуття життя»1.

Один з найвідоміших напрямків модернізму — кубізм — з’явився у 1908 р. Ос- новоположниками цього напрямку вважаються П. Пікассо, Ж. Брак, Ф. Леже. Це була перша течія в живописі, яка повністю відмовилася від естетичного принципу наслідування дійсності класичного мистецтва.

Кубісти вважали, що живописний твір повинен передавати якісь узагальнені фі- лософські ідеї, а не об’єктивні реалії життя. Кубізм (фр. cubisme, від cube — куб) — напрям, представники якого зображували дійсність у вигляді комбінацій геометри- чних форм (куба, кулі, циліндра, конуса тощо) та деформованих фігур. Першим ку- бі стичним твором вважається картина П. Пікассо «Авіньйонські дівчата» (1907). Твір був настільки новаторським, що його не відразу сприйняло навіть найближче мистецьке оточення художника. Фігури жінок, зображених на полотні, спотворені і деформовані, плоскі, відсутня система перспективи та ілюзія тривимірного просто- ру. Кубісти зображували людську фігуру чи предмети не такими, якими бачили, а такими, якими їх уявляли чи знали. У творах кубістів переважає коричнева, темно- зелена, сіра кольорова гама. Часто в картинах кубістів початковий вигляд зображу- ваного предмета важко уловлювався («Скрипка і гітара» П. Пікассо (іл. 2)), бо ху- дожники через комбінації геометричних форм прагнули висловити внутрішню сут- ність образу, нові моделі світосприйняття.

Батьківщиною експресіонізму стала Німеччина, де у 1905 р. виникла мистецька група «Міст», куди увійшли студенти архітектурного факультету Вищого технічно- го училища в Дрездені Е. Кірхнер, Ф. Блейль, Е. Xеккель, К. Ротлуфф. Молоді ху- дожники, займаючись живописом та графікою, дискутували про естетичні принци- пи мистецтва і вважали, що їхня група повинна єднати класичне мистецтво минулого та сучасну художню культуру як міст єднає два береги ріки. Експресіоні- сти головним вважали відображення суб’єктивних уявлень автора, тяжіли до ірра- ціональності, загостреної емоційності, що призводило до різких кольорових конт- растів, геометрично спрощених форм, деформацій зображуваного, підкреслення предметів чіткими контурами графічних чорних ліній («Група художників» Е. Кір- хнера, «Вітрильні човни в гавані» Е. Xеккеля).

Xудожники-експресіоністи прагнули якомога виразніше передати ідейний зміст твору, загострено емоційне суб’єктивне сприйняття світу, не надаючи уваги точно- сті відтворення об’єктивної реальності, експресіонізм вплинув на інші галузі худо- жньої культури багатьох країн Європи та Америки.

Естетичні принципи абстракціонізму виклав основоположник цього напряму російський художник В. Кандинський (1866—1944) у книзі «Про духовне в мис- тецтві» (1911). Абстракціоністи (лат. аbstractus — відокремлений) цілковито ві-
1 Мєднікова Г. С. Українська і зарубіжна культура XX століття: Навч. посібник. — К.: Т-во «Знання»,

КОО, 2002. — С. 30.


докремилися від реалістичного зображення предметів і явищ навколишнього світу, намагаючись передати якісь ідеї, боролися проти сюжетності в живописі. Такий безпредметний живопис великої уваги надавав семантиці кольорів. В. Кандинський (іл. 4) вважав, що білий — колір добра, радості, щастя, асоцію- ється зі святістю, чистотою; зелений — символ надії, синій — викликає тяжін- ня до чогось надприродного; червоний викликає почуття тривоги; фіолето- вий має в собі щось хворобливе, чорний — колір смутку, жовтий — абсолют- ний колір.

Життя В. Кандинського пов’язане з багатьма країнами, відповідно, він зазнав впливу багатьох мистецьких напрямів — імпресіонізму, фовізму, експресіонізму. Xудожник народився в Москві, середню освіту здобув в Одесі, навчався в Москов- ському університеті, згодом жив за кордоном — у Німеччині та Франції. У своїй творчості послідовно відходить від відображення реального світу до напівабстрак- цій та абстракціонізму, намагаючись виразити глибинні істини буття, гармонійно поєднуючи плями, лінії, кольори, що впливають на людські почуття.

Абстракціонізм набув поширення в російському та українському живописі на- передодні Першої світової війни. Російський художник, поляк за походженням К. Малевич (1878—1935), який народився у Києві, став засновником супрематиз- му — одного з напрямів абстракціонізму, програмним твором цього напряму стала його картина «Чорний квадрат» (1913). Твори супрематизму являють собою комбі- нації кольорових геометричних фігур (квадрат, трикутник, коло); зображують світ, позбавлений об’ємів і відтінків, звільнений від побутовості. Супрематисти прагнуть знайти досконалу форму, яка, у поєднанні з кольором, є знаковою. Ідеї супрематиз- му поділяли О. Розанова, Л. Попова, О. Родченко, Е. Лісицький, В. Татлін тощо. На початку 1919 р. К. Малевич переїжджає до Вітебська, працює викладачем у ху- дожній школі, якою керував М. Шагал. Тут К. Малевич створює групу «Уновис» («Утвердители нового искусства»), об’єднавши своїх однодумців. Xудожники- супрематисти працювали в різних галузях і малювали плакати, вивіски, продовольчі картки, створювали рисунки для тканин, декорували будівлі і транспорт. У 1922 р. К. Малевич очолює інститут художньої культури в Петрограді, але ідеї художника не могли втілюватися за умов, коли мистецтво, «стало частиною загальнопролетар- ської справи» — за словами В. Леніна. Після організації персональної виставки в Німеччині К. Малевич був арештований. Після виходу з ув’язнення Малевич- художник повертається до предметності («Дівчата в полі» (іл. 5), «Сінокіс»), але не до реалізму. Для його полотен характерний монументалізм, а постаті без рис об- личчя (натомість кольоровий овал) — відгомін сумної тоталітарної епохи, коли особистість пригнічувалася і нівелювалася.

Ще одним основоположником геометричного абстракціонізму був голландський художник Піт Модріан (1872—1844), для творів якого характерні композиції з ко- льоровими прямокутниками і квадратами («Композиція з синім та жовтим»).

Одним з мистецьких напрямів початку XX ст. був футуризм (лат. futurum — майбутнє), що прагнув до створення мистецтва майбутнього, відкидав класичну художню спадщину. Засновником цього напряму є італійський поет Ф. Марінетті, автор «Маніфесту футуризму» (1909). Футуристи (У. Боччоні, Дж. Балла, Дж. Севе- ріні) вважали, що XX ст. потребує нового мистецтва, яке йшло б у ногу з віком тех- ніки, вітали війну, яка, на їх думку, очистить, оновить суспільство. Футуристи обо- жнювали техніку, натомість людські проблеми цікавили їх менше. У своїх творах намагалися передати динамізм життя і вражень людини («Динамізм мускулів» У. Боччоні, «Абстрактна швидкість — автомобіль проїхав», «Динамізм дога на швор- ці» Дж. Балла).
Футуристи частково запозичують прийоми кубістів, розкладаючи предмет на елементи і комбінуючи їх. У Росії та Україні цей напрям відомий як кубофутуризм.

У 1916 р. у Швейцарії виник дадаїзм (фр. dadaisme, від dada — дитячий коник, переносно — дитячий лепет) — модерністська течія в мистецтві, характерними ри- сами якої були зумисний примітивізм, антиестетизм (Т. Тзара, М. Дюшан, Г. Грос). Течія зародилася під час Першої світової війни як реакція на жорстоку криваву бійню, розв’язану провідними державами Європи. Дадаїсти стверджували, що жит- тя безглузде, мистецтво і митці ворожі людині, не рахувалися з визнаними автори- тетами, в тому числі у мистецтві. У 1922 р. дадаїзм поєднується з сюрреалізмом.

Сюрреалізм у культурі XX ст. з’явився після Першої світової війни як реакція на глибоку духовну кризу, що охопила світ в післявоєнний час. Сюрреалізм (фр. sur- realisme, букв. — надреалізм) джерелом художньої творчості вважав підсвідоме — сновидіння, галюцинації тощо.

Сюрреалізм продовжував розвивати ідеї дадаїзму про підсвідому природу твор- чості, про заперечення класичної культурної спадщини та естетичних цінностей минулого. Джерелом творчості сюрреалісти вважали не реальну діяльність, а під- свідомість. Філософським підгрунтям цього напряму є фрейдизм. З. Фрейд (1856— 1939) відкрив підсвідоме як самостійну, незалежну від свідомості основу людської душі. Сюрреалісти були дуже епатажними, протестували проти державних інститу- цій, сучасної цивілізації, різних політичних течій (комунізму, фашизму). Сюрреалі- сти повністю підтримували думку про вплив підсвідомого на життя кожної люди- ни. Представниками сюрреалізму були художники А. Бретон, М. Ернст, А. Массон, М. Дюшан, С. Далі, П. Пікассо, письменники Л. Арагон, Е. Іонеско. Один з осново- положників сюрреалізму А. Бретон стверджував, що творчість — загадковий про- цес, який не піддається логічному осмисленню, митець має користуватися лише асоціативними, інтуїтивними методами. Сюрреалістів різних країн єднала ідея со- ціального бунту.

Xудожники-сюрреалісти повністю відмовилися від зображення об’єктивної реа- льності, для їхніх творів властиві спотворені пропорції предметів та постатей, про- типриродне поєднання предметів. Світ жорстокий і безжалісний, людина в ньому самотня і нещасна, вважали сюрреалісти, а тому з-під пензля чи пера виходили пе- симістичні твори про приреченість людського буття, очікування смерті, руйнування всього, що оточує людину.

Відомим художником-сюрреалістом був Макс Ернст. У картині «Слон із Целе- бесу» (1921) він зобразив резервуар для зберігання зерна у вигляді механічного слона. Типовою для сюрреалізму є атмосфера нереальності цієї картини з голою поверхнею землі, жіночою оголеною постаттю без голови, зіставленням не пов’язаних між собою предметів, порушенням цілісності зображення.

Найвідомішим представником цього напряму був Сальвадор Далі (1904—1990), іспанець за походженням. На його творчість вплинула теорія психоаналізу З. Фрей- да, тому його творам властиві зображення галюцинацій, марень, психічних відхи- лень. Композиції його творів ірраціональні, абсурдні, іноді імітують кольорову фо- тографію («Постійність пам’яті», «Передчуття громадянської війни» (іл. 3), «Від- криття Xристофором Колумбом Америки», «Апофеоз долара»). Картина

«Передчуття громадянської війни» (1936) закінчена за кілька місяців до початку громадянської війни в Іспанії. На фоні мертвого пейзажу зображено жахливу конс- трукцію з фрагментів людських тіл, безглуздо поєднаних. Твір справляє моторош- не, відлякуюче враження абсурдності всякої війни.

На початку Другої світової війни він, як і багато інших сюрреалістів, виїхав до США. Осмислення жахів світової війни спричинило зміни світогляду художника: з
атеїста він став католиком, у своїх творах звертається до вічних тем добра і зла, зради і самопожертви тощо («Таємна вечеря», «Xристос св. Іоанна на Xресті»).

Найбільших успіхів сюрреалісти досягли у 40—50 рр. А 60-ті роки XX ст. по- значилися популярним напрямом в образотворчому мистецтві — поп-артом, що орієнтувався на загальнозрозумілість і на противагу абстракціонізму мав предмет- ний характер. Представники цього напряму використовували у своїх композиціях побутові предмети, промислові відходи, відтворювали типові продукти «масової культури» (комікси, манекени, плакати, афіші), висловлюючи тим самим свою реа- кцію на психологію споживання, що панували в суспільстві (Р. Раушенберг, Е. Уорхол).

Однією з поширених течій 60-х рр. став оп-арт (англ. optical art — оптичне мис- тецтво), представники якого створюють естетичне середовище за допомогою світ- лових і кольорових оптичних ефектів, завдяки вживанню лінз, дзеркал тощо. У живописі переважають геометричні комбінації ліній та плям.

У 60-х рр. набуло поширення так зване «мистецтво дії». Перформанс (англ. рerformance) — напрям, суть якого полягала у виконанні перед публікою попере- дньо запланованих дій. Публіка виступає лише у ролі глядача. Близьким для цього напряму є хепенінг, в основі якого — виконання художником якоїсь незапланова- ної дії перед глядачами та з їх участю. Представники боді-арту матеріалом для ху- дожньої творчості вважають людське тіло, вдаються до його розмальовування, де- монстрації різних поз.

Як реакція на надмірну емоційність експресіонізму виникає мінімалізм, що бі- льшого поширення набув в образотворчому мистецтві США, зокрема в скульптурі. Митці вдавалися до використання простих геометричних форм, їхні твори були по- вністю позбавлені декоративності. Живопис часто монохромний, а скульптори ви- користовували сучасні матеріали (пінопласт, сталь) та промислові технології (Р. Серра, Ф. Стелла, К. Андре, Р. Морріс та ін.).

У цей час з’являється кінетичне мистецтво (від грец. kinemos — руховий, ру- шійний), представники якого намагалися створювати рухомі конструкції, світлові ефекти, оскільки художників завжди цікавила мобільна зміна форми, можливість трансформувати свій витвір. При цьому митці використовують різні матеріали, принципи дії, види руху, джерела руху форми (Н. Шеффер, Ж. Тенглі, Г. Юккер, Б. Стучебрюхов тощо). Відомий твір Гюнтера Юнкера «Танцівники», що зміню- вався на очах публіки в результаті руху. Композиція являє собою мішки людсько- го зросту, зсередини проткнуті гвіздками. Коли глядач вмикав мотор, мішки обе- рталися, наїжачившись гвіздками, які до того звисали вниз. Кінетизм прагне об’єднати в єдине композиційне ціле різні види мистецтва (звукові композиції, світломузику).

Сукупність найновіших течій у світовій культурі від 70-х рр. XX століття до сьогодення найчастіше називають постмодернізмом. Народження постмодернізму пов’язане з кризовим явищами в західному суспільстві: так званою «холодною вій- ною», наростанням гонки озброєнь, американською війною у В’єтнамі, боротьбою трудящих за свої права, молодіжними рухами, екологічними катастрофами, що в останні десятиліття постійно супроводжують науково-технічний прогрес (Чорно- бильська катастрофа, зменшення озонового шару, глобальне потепління тощо). Останні десятиліття XX ст. довели, що людська діяльність, заснована на втіленні в життя найвищих досягнень інтелекту, поліпшенні якості і комфорту нашого життя, в той же час згубно впливає на довкілля, сприяє руйнуванню екосистеми і навіть може призвести до загибелі життя на планеті. Деякі філософи XX ст. (М. Xорк- гаймер, Ю. Xабермас та інші) роблять висновок про те, що людський розум нині є
найбільшою загрозою існуванню людини. Таке світовідчуття породило безліч на- прямів, які в естетичному плані близькі до модернізму, але за зображальними риса- ми інші.

На відміну від модернізму постмодернізм менш елітарний і більше орієнтований на комерцію. Для постмодернізму головне не проголошення кризи людського бут- тя, а «…заперечення старого, аналіз деформації самих принципів розуміння людсь- кого життя, зміна суті, якою керувався раніше гуманізм, пошук нових моральних регуляторів та їх нове обгрунтування»1.

Xудожники в цей період вдаються до колажу, монтажних і відеоефектів, гіпер- реалізму, часто у своїх творах намагаються показати нікчемність і величність жит- тя. Предметам побутового середовища часто надають символічного значення.

Живопис постмодернізму відмовляється від зображальності, естетичності, праг- не реагувати на важливі проблеми сучасного їм суспільного життя.

Одним із напрямів постмодернізму є гіперреалізм (інші назви цього напряму: суперреалізм, фотореалізм, слайдизм, документалізм тощо), для якого характерним є наслідування фотографії живописними та графічними засобами. Напрям виник у період, коли в живописі переважали напрями, які відмовлялися від забраження об’єктивної реальності, а тому поява гіперреалізму викликала значний інтерес. Зо- бражальні засоби гіперреалістів значною мірою новаторські. Знову звернувшися до предметності, художники все ж намагалися максимально дистанціюватися від кла- сичного мистецтва. Основою живописного твору ставала не об’єктивна реальність, а фотографія чи слайд, бо гіперреалісти вірили, що технічні засоби можуть переда- ти світ недеформованим, точно і неупереджено. Гіперреалісти, намагаючись досяг- ти «надреальності», використовували засоби, не вживані у традиційному малярстві: акрилові фарби, фарборозпилювачі, трафарети, шліфували і полірували поверхню картини, щоб позбутися мазків пензля. Полотна гіперреалістів часто були великого формату, зображували об’єкти з близької відстані (крупним планом). У представ- ників цього напряму найчастіше переважала тема великого міста.

У 70-ті рр. в Західній Європі, Японії, Латинській Америці набув поширення концептуалізм. Представники концептуального мистецтва відмовлялися від ство- рення традиційних художніх творів, а натомість зверталися до концептуальних об’єктів у формі ідей чи проектів, які супроводжувалися написами, текстами, ін- шими видами позаестетичної документації (Д. X’юблер, Р. Беррі, Л. Вейнер тощо). Твори концептуалістів поєднують несполучувані предмети, часто побутові речі і супроводжуються певним текстом (написом).

Живопис XX ст. продемонстрував величезну різноманітність напрямів і стилів, невпинні пошуки митців нових, відповідних часові, зображальних засобів.

У літературі XX ст. також простежувалися дві основні тенденції: подальший розвиток реалізму, провідного художнього методу мистецтва слова попередньо- го століття, та розвиток різних модерністських течій. Реалістична проза XX ст. намагалася розвивати і удосконалювати зображальні засоби роману, сміливо експериментувати, вбирати в себе риси всіх основних художніх стилів епохи, не стояла осторонь від життєво важливих проблем епохи (боротьба за мир, анти- фашистська тема).

Визначними французькими прозаїками першої половини XX ст. були Анатоль Франс (1844—1924), Ромен Роллан (1866—1944), Анрі Барбюс (1873—1935). А. Франс — ав- тор гротескно-пародійного філософського роману «Повстання ангелів». Р. Роллан у
1 Мєднікова Г. С. Українська і зарубіжна культура XX століття: Навч. посібник. — К.: Т-во «Знання»,

КОО, 2002. — С. 130.


романі-епопеї «Жан-Крістоф» синтезував два найбільші напрями XІX ст. — роман- тизм і реалізм, зображуючи духовний занепад у Західній Європі напередодні Пер- шої світової війни. А. Барбюс (романи «Вогонь», «Ясність», «Кільця ланцюга») був не лише письменником, а й громадським діячем, активним борцем за мир. Його ро- мани «Вогонь» (1916) та «Ясність» (1919) викривали імперіалістичну війну, пока- зували наростання соціального невдоволення серед солдат. У документально- публіцистичній книзі «Кати» (1926) викривав фашистський терор у балканських країнах.

Реалістичний напрям продовжували розвивати німецькі прозаїки брати Г. Манн (1871—1950) і Т. Манн (1875—1955), які у 30-ті рр. були змушені емігрувати за ко- рдон, оскільки були діячами антифашистського руху. Генріх Манн — автор сати- ричних романів «Земля обітована», «Вірнопідданий», публіцистичних творів, істо- ричної дилогії «Молоді літа короля Генріха ІV». Нобелівський лауреат (1929) Томас Манн у романах «Будденброки», «Чарівна гора», «Доктор Фауст» викривав негативні явища в буржуазному суспільстві, зокрема духовну кризу, відстоював ідеї гуманізму, демократії і прогресу.

Антифашизм, антивоєнна тема властиві творчості визначного німецького пись- менника Е. М. Ремарка (1898—1970). Учасник Першої світової війни, Е. М. Ремарк кращі свої твори присвятив зображенню «втраченого покоління», яке, розчарував- шись у духовних цінностях XX ст., шукає опору в міжособистісних стосунках — дружбі, коханні, фронтовому товаристві («На західному фронті без змін». «Три то- вариші», «Тріумфальна арка», «Час жити і час помирати»). Твори письменника пройняті ідеями гуманізму, осуду мілітаризму та фашизму.

В англійській літературі з’явилися епічні твори, присвячені аналізу внутрішньо- го світу людини, пройняті глибоким психологізмом. Герберт Уелс (1866—1946) розвивав жанр науково-фантастичного роману («Машина часу», «Війна світів»), гостро сатиричного («Острів доктора Моро»). Фантастичні романи Г. Уелса спов- нені геніальних соціально-філософських передбачень. Класик англійської літерату- ри Джон (олсуорсі (1867—1933) у своїх творах засудив лицемірство і егоїзм арис- тократичного суспільства, критикував англійську колоніальну політику. Світову славу прозаїкові приніс цикл романів про долю кількох поколінь буржуазної сім’ї («Сага про Форсайтів» та ін.). Автор змальовує занепад могутньої англійської бур- жуазної родини на фоні суспільно-історичних подій. Д. Голсуорсі цікавили про- блеми теорії літератури. У своїх критичних статтях («Література і життя», «Ство- рення характеру в літературі») відстоював принципи реалізму, критикував модерністські течії.

Літературі першої половини XX ст. властиве антивоєнне спрямування — надто важким випробуванням для Європи стала Перша світова війна. Цій проблемі при- свячений кращий твір чеського письменника Ярослава Гашека (1883—1923) «При- годи бравого вояка Швейка» (1923), перший варіант якого створений і виданий че- ською мовою у Києві. Автор роману — учасник Першої світової війни — засуджує мілітаризм тодішньої Австро-Угорщини, викриває реакційну сутність усіх її інсти- туцій — поліції, жандармерії, церкви, преси.

Риси реалізму та натуралізму поєднував у своїй творчості американський пись- менник, публіцист Теодор Драйзер (1871—1945). Перший роман Т. Драйзера «Сес- тра Керрі» (1900) — реалістична історія життя дівчини з робітничого середовища в тогочасному американському суспільстві — прозвучав запереченням матеріального успіху як втілення щастя. Роман «Дженні Герхард» також торкався жіночої теми і утверджував ідею моральної переваги і чистоти людини з народу. В «Американсь- кій трагедії» письменник показує згубність для людини капіталістичних відносин,


моральне падіння молодої людини, що прагне будь-якою ціною досягти життєвого успіху. Тема роману «Геній» — занепад мистецтва і загибель таланту в буржуазно- му суспільстві. Порушуючи важливі проблеми в художніх творах (частина з них була заборонена до друку або вилучена з книгарень), Т. Драйзер був активним ан- тифашистом, одним з організаторів Міжнародного конгресу проти війни (1932).

Нобелівський лауреат Ернест Xемінгуей (1899—1961) — американський пись- менник і публіцист, творчість якого також порушує проблеми, які хвилювали його сучасників. Письменник брав участь у боротьбі республіканської Іспанії проти фа- шизму і присвятив цій проблемі репортажі, нариси, роман «По кому подзвін». У романах «Фієста», «Прощавай, зброє!» йдеться про так зване «утрачене поколін- ня». Філософська повість-притча «Старий і море» (1952) є гімном мужності, яку повинна виявляти людина у скрутний час.

Отже, реалізм XX ст. увібрав у себе кращі традиції літератури попередньої доби, живився багатством соціального та історичного досвіду народів, виявляв суспільно-політичну позицію митців, їхню реакцію на всі важливі події, що від- бувалися у світі.

Поруч з реалістичним методом, який творчо розвивався, в літературі XX ст., як і в інших видах мистецтва, виникають різноманітні напрями, що об’єднуються зага- льною назвою «модернізм». Літератори, що тяжіли до модернізму, шукали нові ду- ховно-естетичні засади художньої творчості, тяжіли до філософських концепцій ек- зистенціоналізму, ніцшеніанства, фрейдизму. Одна з головних проблем у літературі модернізму — питання про місце особистості, індивідуальної свідомості у світі. Лі- тератори-модерністи заперечували класичну спадщину, шукали нові, нетрадиційні естетичні форми і зображальні засоби.

На межі XІX—XX ст. на позначення ряду новаторських напрямів у літературі вживається термін «декадентство» (фр. decadence — занепад). Спочатку цей тер- мін застосовували, характеризуючи власну творчість, французькі символісти, а потім ним почали позначати інші напрями кінця XІX — початку XX ст. Творчість митців-декадентів була пов’язана з пошуками нових естетичних та етичних цін- ностей. Декадентам були близькі ідеї про інтуїтивне пізнання світу, культ «над- людини», індивідуалізм, формалістичні пошуки, неприйняття дійсності, теорія

«чистого мистецтва».

Першою декадентською течією був французький символізм кінця XІX ст. (гр. symbolon — знання). Символісти відмовилися від реалістичного зображення життя, оспівували містичні таємниці, потойбічний світ. Змальовувати це, на думку представників цього напряму, можна лише за допомогою символів. На місце худо- жнього образу митці поставили художній символ, що містить у собі цілий ряд зна- чень. Символісти намагалися надати своїм творам співучості, мелодійності, оскіль- ки лише музику вважали справжнім мистецтвом. Тому для поезії поетів- символістів характерна вишукана форма і точне римування, чіткий ритм, алітерації і асонанси. Для символізму характерна поезія малих форм.

Одним з основоположників символізму був французький поет Поль Верлен (1844—1896). Його поезії із збірок «Сатурнічні поезії», «Добра пісня», «Романси без слів» пройняті мотивами смутку, самотності. Поет майстерно зображував сумні осінні пейзажі, дощ, намагаючись передати настрої ліричного героя, а не події. Ве- рлен вважає невід’ємною рисою символізму музикальність, про що заявляє у своє- му програмному вірші «Поетичне мистецтво».

Символістом був також Артюр Рембо (1854—1891). У ранніх віршах поет вітав Паризьку комуну («Паризька військова пісня», «Париж заселяється знову»). У збір- ках «Останні вірші», «Сезон у пеклі» він звертається до теми романтичного бунту,
протестуючи проти сучасних йому реакцій французької дійсності. А. Рембо багато працює над формою вірша.

У добу так званого «срібного віку» російської поезії (рубіж XІX—XX ст.) риси символізму властиві творчості Д. Мережковського, З. Гіппіус, В. Брюсова, А. Бєлого, О. Блока та ін. Для поезії російських символістів властиві мотиви смутку, меланхо- лії, похмурих осінніх пейзажів, вишукані поетичні форми з великою кількістю зву- конаслідувань. На початку XX ст. із середовища російських символістів виділився окремий напрям — акмеїзм (гр. acme — вершина, розквіт, вищий ступінь чого- небудь). До цього напряму належали М. Гумільов, С. Городецький, А. Ахматова, О. Мандельштам та інші. Лідери акмеїстів проголосили відхід від символізму з йо- го багатозначними словами-символами і повернення до реального життя. Твори по- етів-акмеїстів оспівували сильну особистість, утверджували культ біологічного на- чала в людині, проводили ідею про переважання біологічного над соціальним.

Літературний футуризм виник в Італії на початку XX ст., лідером цього напряму був поет Ф. Марінетті. У своєму маніфесті футуристи проголосили про народження нового мистецтва, співзвучного динаміці XX ст. з його машинною технікою. Футу- ристи заперечували традиції класичної літератури, у пошуках нових форм створю- вали нові, незвичні слова і словосполучення, зберігаючи римування, змінювали традиційну ритміку. Часто твори поетів-футуристів були вкрай формалістичними. Футуризм характерний для російської літератури початку XX ст. (А. Кручених, В. Маяковський, В. Xлебников та ін.).

Експресіонізм з’явився в німецькій літературі на початку XX ст. Термін вперше вжито німецьким поетом Г. Вальденом (1911). Німецькі поети-експресіоністи гру- пувалися навколо журналу «Der Sturm» («Буря») (А. Еренштейн, О. Кокошка та ін.). Письменники-експресіоністи намагалися виразити бачення світу через призму авторського «я». Експресіонізм мав виразне соціальне спрямування, на відміну від інших модерністських течій. Риси експресіонізму властиві творчості російських письменників Л. Андрєєва, О. Серафимовича, В. Вишневського.

Література XX ст. намагалася відобразити нове світовідчуття. У творах австрій- ського письменника Ф. Кафки (1883—1924) (романи «Процес», «Замок», «Амери- ка», збірки новел «Спостереження», «Сільський лікар», «Xудожник голоду») пока- зано безнадійність людського існування, відчуження особистості, її самотність в умовах сучасної цивілізації. Конфлікти, відображені Ф. Кафкою, мають соціальний та особистісний характер, його твори поєднують відображення повсякденного жит- тя зі світом нереального.

У час Другої світової війни та післявоєнний час у світовій літературі виникає екзистенціалізм. Філософським підгрунтям цього модерністського напряму було вчення С. К’єркегора, М. Xайдеггера, К. Ясперса. Xарактерними рисами творчості письменників-екзистенціалістів були песимізм, індивідуалізм, суб’єктивізм, запе- речення будь-якого насильства. Представники цього напряму вважають, що крім реального існування, людина має ще й «екзистенцію» — духовне існування. Життя, за екзистенціалістами, безглузде і абсурдне, це хаотичний потік, позбавлений будь- яких закономірностей. Єдиний вихід для людини, що перебуває в таких умовах, — самогубство або бунт.

Одним з лідерів цього напряму був французький письменник і філософ Альбер Камю (1913—1960), ідеї якого мали величезний вплив на письменників. Філософія А. Камю грунтується на пошуку сенсу людського існування в царині моралі. Згідно з А. Камю, життя — абсурдне, а сенс людського життя полягає у творчості. Біль- шість творів А. Камю мають філософський підтекст, звертаються до проблем сенсу людського буття. У філософському романі-притчі «Чума» (1947), написаному від-
разу після закінчення Другої світової війни, втілюється ідея боротьби з безглуздою дійсністю. У творі йдеться про чумний табір, де складається особливий спосіб жит- тя. Перебування в таких умовах стає випробуванням для моральних засад мешкан- ців табору. Письменник, якому довелося пережити навалу коричневої чуми фашиз- му, учасник французького руху Опору, втілює ідею трагічної мужності. Філософ- ське есе «Міф про Сізіфа» А. Камю написав у час, коли Франція була окупована фашистами, тому ідея непокори, мужньої боротьби зі складними обставинами була дуже злободенною. А. Камю цікавила проблема ролі митця в суспільстві. Він вва- жав, що людина мистецтва повинна бути поза класами чи партіями, хоча і є відпо- відальною перед людством.

Істотно вплинув на розвиток західної літератури роман ірландського письмен- ника Джеймса Джойса (1882—1941) «Улісс». Автор подає картину беззмістовного буття в умовах сучасної цивілізації, використовує прийом «потоку свідомості», ін- телектуалізацію мови, введення в реалістичний сюжет мотивів античної міфології.

«Потік свідомості» став часто застосовуватися як художній прийом у літературі, допомагаючи відтворити процеси духовного життя, роздуми і переживання у взає- мозв’язках, випадкових асоціаціях, часто алогічних.

У післявоєнній літературі продовжують звучати ідеї боротьби за мир, ідеї гума- нізму, інтерес до психоаналізу (Дж. Селінджер, Дж. Стейнбек, У. Фолкнер, Г. Грін, Е. Колдуелл, X. Кортасар, Г. Маркес та інші.). Зарубіжна література і далі продов- жує цікавитися проблемами сенсу людського буття, роллю митця в суспільстві, можливостями самореалізації людини у технократичному і мілітаризованому світі.

Драматургія і театр XX ст. також зазнали значних змін, хоча продовжували істотно розвивати традиції реалістичного театру, коли форми життя майже збі- галися з формами сценічної дії. Визначний англійський драматург Бернард Шоу (1856—1950) виступав за створення антибуржуазного театру, висміював мораль буржуазного суспільства («Професія місіс Уорен», «Будинки вдівця»). Демокра- тичними ідеями пройнята комедія Б. Шоу «Пігмаліон». Б. Шоу започаткував у світовій драматургії жанр драми-дискусії, для якої характерним є зіткнення пев- них ідеологій.

У 20-х рр. німецький письменник Бертольд Брехт (1898—1956) розробляв тео- рію «епічного театру» (п’єси «Матінка Кураж та її діти», «Кавказьке крейдяне ко- ло» та ін.). Дійство, розігруване на сцені, набуває характеру притчі. Публіка, спо- стерігаючи гру акторів, не тільки співпереживає, а й аналізує, робить висновки, бо п’єси німецького драматурга звернені, в основному, до інтелекту глядача. В епіч- них п’єсах Б. Брехта робляться великі узагальнення. Наприклад, п’єса «Кавказьке крейдяне коло» не сприймається як розповідь про події у екзотичній місцевості, віддаленій від Західної Європи, а як «… дослідження проблеми боротьби народу за своє майбутнє, осмислення механізму добра і зла»1.

У XX ст. у театральному мистецтві, як і в інших видах мистецтва, спостерігаєть- ся прагнення відійти від традицій класичного реалістичного відображення дійснос- ті на сцені. Під впливом французького екзистенціалізму в прозі виникає так званий

«театр абсурду». Естетичні принципи «театру абсурду» знайшли відбиток у п’єсах С. Беккета («Чекаючи на Годо»), А. Камю («Калігула», «Непорозуміння»), Е. Іонес- ко («Стільці», «Урок», «Носороги» та інші.). Більшість творів цих авторів пройняті песимізмом, зневірою, відображають кризові явища в культурі XX ст., прагнуть по- казати абсурд, безглуздя сучасного життя і безпомічність людини в такому світі.


1 Бичко А. К. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій. — К.: Либідь, 1992. —

С. 331.
Драматичні спектаклі втрачають логіку дії, бо, згідно з естетичними приписами

«театру абсурду», людина існує лише в певних ситуаціях, вчинки її невмотивовані, алогічні.

Складним і суперечливим був розвиток музичної культури XX ст. Як і інші види мистецтва, музика цього часу створила справжні художні цінності, використовую- чи традиції попередньої доби та сміливо вдаючись до новаторських експериментів. Саме на прикладі музики яскраво помітне формування масової культури, орієнто- ваної на індустрію розваг.

На початку XX ст. перед композиторами, як і перед іншими митцями, постала проблема відображення динамізму епохи, гострих соціальних проблем, пошуку но- вих виражальних засобів і рішень, нових форм втілення життєвого матеріалу. Не- зважаючи на новаторство, музичне мистецтво XX ст. пов’язане з класичною музи- кою XX ст., в тому числі з романтизмом та імпресіонізмом.

Традиції реалізму та романтизму продовжував австрійський композитор Густав Малер (1860—1911), який у своїй творчості зумів яскраво виразити соціальну обу- мовленість людських страждань, конфлікт митця і суспільства (симфонії, хорові та інструментальні твори).

Романтичні риси властиві були творчості С. Прокоф’єва, Д. Шостаковича, Б. Бар- тока (1881—1845), П. Xіндеміта (1895—1963). їх музична спадщина, гуманістична за своєю сутністю, утверджує духовну силу і красу людської особистості. Музичне мистецтво XX ст. прагнуло до використання традицій національного фольклору, до синтезу народних інтонацій і творчих знахідок сучасності (Б. Барток, Я. Сибеліус, К. Шимановський, В. Лютославський).

Виникнувши в кінці XІX ст., у першій половині XX ст. розвивається імпресіо- нізм. Композитори-імпресіоністи, як і художники, прагнуть до передачі безпосере- дніх вражень, художніх асоціацій, суб’єктивних відчуттів, психологічних станів. К. Дебюссі (1862—1918), основоположник цього напряму, один з найбільших май- стрів французької і світової музики на рубежі XІX—XX ст., вважав, що саме краса природи здатна збудити творчу фантазію композитора. Він виявляв у музиці нові можливості для передачі витончених відтінків різноманітної палітри настроїв лю- дини і навколишньої природи, створив особливу мелодику, розширив сферу музич- ного ритму, гармонії, оркестровки (симфонічна музика: «Ноктюрни», «Море»,

«Іберія», «Xмари»; вокальні твори: «Мандоліна», «Місячне світло», «В саду» то- що). Творчість К. Дебюссі (композитора, диригента) справила великий вплив на су- часників.

Імпресіоністи зверталися до тем античної міфології, національного музичного фольклору, середньовічних легенд, екзотики Сходу («Іспанська рапсодія», балет

«Дафніс і Xлоя» М. Равеля (1875— 1937); «Міфи», «Маски» К. Шимановського

(1882—1937).

У перші десятиліття XX ст. з’являється експресіонізм, що певною мірою проти- стояв засобам музичної виразності імпресіоністів. Спочатку цей напрям виник у лі- тературі та образотворчому мистецтві Німеччини та Австрії, а згодом набув поши- рення у музиці. Жахи двох світових воєн, мотиви протесту проти сучасної дійсності, криза свідомості інтелігенції, ідейно-естетичні і психологічні конфлікти епохи, передача суб’єктивного стану — все це намагаються відобразити компози- тори-експресіоністи. Експресіонізм мав тенденцію до увиразнення якихось явищ, виражав різні емоційні стани людини, настрої жаху, відчаю, безсилля. Основопо- ложником цього напряму став Арнольд Шенберг (1874—1951) — австрійський композитор, диригент, педагог. А. Шенберг намагався максимально дистанціюва- тися від звичайних класичних музичних засобів, від тонального принципу організа-
ції форми. Для побудови мелодій у своїх творах застосовував додекафонію (двана- дцятизвуччя), використовуючи весь набір звуків хроматичної гами. Для музики експресіоністів характерна розірваність, ламаність мелодійної лінії, різкі перепади звучності, використання людського голосу як музичного інструменту. А. Шенберг в мелодекламації «Місячний П’єро» (1912), опері «Мойсей і Арон», музичній драмі

«Щаслива рука» вперше в музичній історії вводить нотований спів-декламацію, на- туралістичні вигуки, різкі перепади звучності. Після Другої світової війни А. Шен- берг пише твори, що викривають зло і насильство («Ода Наполеону» на вірші Д. Байрона, «Уцілілий з Варшави»). Кантата «Уцілілий з Варшави» (1947) — роз- повідь одного з тих, хто пережив трагедію варшавського гетто в часи фашистської окупації. Тривожні настрої безвиході, неминучої смерті автор передає засобами, типовими для експресіонізму — жорстким, різким звучанням.

Експресіонізм характерний і для творчості Альбана Берга (1885—1935) — учня А. Шенберга, хоча він певною мірою зберіг зв’язок з традиціями класичного мис- тецтва. Для кращих творів композитора характерні різкі інтонації, близькі до мов- леннєвих, підвищена емоційність.

Фактично за рамки експресіонізму виходила творчість Антона Веберна (1883— 1945) — австрійського диригента, педагога, композитора, який тяжів до певних абс- тракцій, відходу від усього конкретно-образного (кантата «Світло очей», вокальна та інструментальна музика). Пишучи вокальні твори, звертається до німецької по- езії (Й. В. Гете, Р. Рільке). В інструментальних творах прагне до лаконічності, від- мови від повторів у музичній композиції.

У першій половині XX ст. з’являється неокласицизм, який протистояв модерні- стським пошукам, продовжував розвивати кращі традиції музичного мистецтва по- передніх епох, намагався відійти від гострих проблем сучасності. Представники цього напряму виявляли інтерес до національного фольклору та творчості компози- торів минулого («Класична симфонія» С. Прокоф’єва).

Представником неокласицизму у Німеччині був композитор, диригент і музич- ний теоретик Пауль Xіндеміт (1895—1963), для якого естетичним зразком стала творчість Й. С. Баха (опери «Свята Сусанна», «Xудожник Матісс», «Гармонія сві- ту», балети «Демон», «Чотири темпераменти», симфонічна і камерна музика).

Російський композитор І. Стравінський також звертався до традицій інструмен- тальної культури минулого, перш за все творчості Й. С. Баха. Неокласицист І. Стравінський поєднував здобутки своїх попередників з найновішими досягнен- нями музичної виразності (балети «Пульчинела» на теми Перголезі, «Поцілунок феї» на теми П. Чайковського). Античні сюжети («Цар Едіп», «Орфей», «Персефо- на») композитор використовує для втілення ідей XX ст.

У добу неокласицизму стає поширеним пряме цитування музичного матеріалу минулого. Неокласицизм сприяв створенню багатьох мистецьких шедеврів, викли- кав новий інтерес до музичної культури минулих століть.

У другій половині XX ст. набуває поширення модернізм, що намагався відме- жовуватися від естетичних норм і традицій класичного мистецтва. Композитори шукають нові засоби виразності, вважаючи, що нові ідеї можна висловити лише з допомогою нових засобів і експериментів.

Одним із напрямів модернізму стала так звана конкретна музика, яка замінила музичні звуки конкретними звуковими проявами життя — шумами, акустичними ефектами. При цьому сама музична композиція створювалася шляхом запису на плівку різних шумів, звуків природи, людського голосу, а потім все це монтувало- ся, використовуючи накладення, прискорення чи уповільнення плівки, прокручу- вання її у зворотному порядку (П. Булез, О. Мессіан). Представники цього напрям-


ку вважали, що майбутнє саме за такою музикою, оскільки, на їхню думку, конкре- тна музика відкривала перед композиторами великі можливості звукової різномані- тності. Конкретна музика використовувала електронну апаратуру, зокрема синтеза- тори, а не традиційні музичні інструменти.

Одним із напрямків розвитку музики другої половини XX ст. стала алеаторика (лат. аlea — гральна кісточка, випадковість), що відходить від логіки розвитку му- зичної композиції; покладається на випадок. Для алеаторики типовою є імпровіза- ція виконавця (П. Булез, К. Штокгаузен).

У XX ст. відбувається процес демократизації музики, що нерозривно пов’язаний з розвитком джазу. Ця музика близька до негритянського музичного фольклору, що неодноразово ставав творчим джерелом для професійних композиторів (Дж. Герш- він (1898—1937), опера «Поргі і Бесс», концерт «Рапсодія в блюзових тонах», сюїта

«Американець у Парижі»). У 50-х рр. народжується рок-музика, електронна музика, для якої характерне технічне втілення, посилена гучність, своєрідний зв’язок вико- навця і публіки.

Загалом музика XX ст., залишаючись новаторською, неодноразово поверталася до традицій романтичної музики XІX ст. та модерністських напрямів початку XX ст.

XX ст. — час розвитку найновішого виду мистецтва — кіно, поява якого стала можливою завдяки технічним досягненням. Кіномистецтво — вид художньої тво- рчості, який за допомогою кінематографічної техніки, оперуючи рухомим зобра- женням і звуком, відтворює реальну дійсність у художніх та художньо- документальних образах. Синтезуючи і вбираючи в себе художній досвід літера- тури, театрального й образотворчого мистецтва, музики і переломлюючи його че- рез свої особливості й специфіку, кіномистецтво володіє власними зображально- виражальними засобами, серед яких головні — фотографічна природа рухомого в часі зображення та монтаж.

Доступність і особливий ефект достовірності екранного зображення, інформати- вність визначають соціальні функції і значення кіномистецтва, яке справляє вели- чезний ідейно-художній вплив на формування поглядів та переконань, естетичних смаків і почуттів, духовної культури людей. Кіномистецтво значно розширює мож- ливості образної виразності і посилює громадський резонанс художньої діяльності.

Існує п’ять видів кіномистецтва: художнє або ігрове кіно, що засобами виконав- ської майстерності втілює твори кінодраматургії; документальне кіно, матеріалом для якого є зйомка дійсних подій; мультиплікаційне (анімаційне) кіно — вид кіно- мистецтва, що відображує дійсність за допомогою знятих на плівку малюнків або фотографій, об’ємних предметів; наукове кіно, що об’єднує в собі науково- популярне, науково-дослідне та техніко-пропагандистське кіно; відеокліп — різно- видність відеофільму, який характеризують швидкий монтаж, насиченість електро- нними спецефектами, лаконічність.

Ігрове кіно поділяється за жанрами (пригодницьке, мелодрама, трагедія, коме- дія, психологічна повість, вестерн, музичний фільм, трилер тощо).

Кіно з’явилося у Франції, де в 1895 р. брати Луї та Огюст Люм’єри розробили і запатентували апарат (кінематограф) для знімання та проекціювання рухомого зо- браження. Спочатку кіно вражало людину лише своїми технічними можливостями і було лише атракціоном; демонструвалися короткі репортажі. Згодом стає зрозумі- ло, що кінематограф може стати прибутковою справою, а тому швидко зростає йо- го матеріальна база, техніка зйомки, монтажу, показу. Спершу центром кіновироб- ництва була Франція, згодом кіностудії з’являються в багатьох країнах.

Одним із перших знімати художні фільми почав Ж. Мельєс, який створив кіно- студію у Франції (1896). Він зняв художні фільми «Попелюшка», «Червона шапоч-
ка», «Подорож на Місяць» — всього близько 4 тисяч фільмів. Мельєс-режисер роз- робив методику кінотрюків. Видатну роль у розвитку світового кіномистецтва віді- грав американський кінорежисер Ч. Чаплін (1889—1977, фільми «Золота лихоман- ка», «Вогні великого міста», «Нові часи», «Великий диктатор»), який створив трагікомічний образ «маленької людини».

Американський режисер Д. Гріффіт (1875—1948) у фільмах «Народження на- ції», «Нетерпимість» успішно вирішує проблеми художньої виразності: застосовує

«крупний план», монтаж кадрів.

Перший російський кінопідприємець О. Xанжонков в 1907—1908 рр. розпочав виробництво вітчизняних ігрових фільмів, побудував в Москві кінофабрику, кілька кінотеатрів, в тому числі «Xудожній» і «Москва».

В Україні з 1909 р. почали зніматися комедії, драми і водевілі з репертуару та у виконанні акторів українських театрів: «Шельменко-денщик», «Москаль-чарівник»,

«Ніч перед Різдвом».

Вагомий внесок у розвиток «німого» кіно зробили радянські кінорежисери С. Ейзенштейн, В. Пудовкін, О. Довженко, Дзига Вертов, їхні фільми «Бронено- сець Потьомкін», «Мати», «Земля» та інші стали важливим етапом розвитку сві- тового кіно.

Поява в кінематографі звуку (кінець 20-х рр.), а згодом і кольору (у 40-х рр.) да- ла можливість активніше здійснювати емоційний і естетичний вплив на глядача, домагатися більшої художньої виразності.

У світовому кіно другої половини 40—50-х рр. провідним напрямом став неоре- алізм, який сформувався в італійському кіно. Неореалізм зародився в середовищі антифашистського Руху Опору як реакція демократичної культури на духовний за- стій у період правління Б. Муссоліні. Естетичні принципи неореалізму сформулю- вав Ч. Дзаваттіні: максимальне зближення екранної розповіді з реаліями життя, відмова від сюжету та залучення непрофесійних акторів. Вони були вперше реалі- зовані в фільмах «Одержимість» Л. Вісконті і «Діти дивляться на нас» В. де Сіка. Маніфестом неореалізму стала картина Р. Росселіні «Рим — відкрите місто». Для неореалізму характерні демократизм і гуманізм, увага до життя простої людини, дотримання принципу вірності факту.

У 50—60-ті рр. новим кроком в освоєнні художніх засобів кінематографії стала творчість Ф. Фелліні, М. Антоніоні, П. Пазоліні і шведського режисера І. Бергмана. Французьке кіно того часу, відтворюючи проблеми повоєнної дійсності, також відобразило події Другої світової війни і Руху Опору (режисери Р. Клеман, Л. Да- кен, Ж. Беккер, Ж. П. Ле Шануа). Крім того в ньому зароджується напрям під на- звою «Нова хвиля», який представляли режисери Ж. Л. Годар («На останньому ди- ханні»), А. Рене («Xіросима — моя любов»), Ф. Трюффо («400 ударів», «Амери- канська ніч»), К. Шаброль («Красунчик Серж», «Кузени»), Ж. Демі «Шербурзькі парасольки») та інші. Дорогому комерційному кінематографу «Нова хвиля» проти- ставляла скромний, без кінозірок і постановочних ефектів, знятий на невеликі кош- ти, як правило, невідомим режисером за ескізним сценарієм. Представники «Нової хвилі» демонстрували інтерес до молодого покоління і скептичне ставлення до тра- диційних соціальних цінностей. Режисери «Нової хвилі» заперечували свою приче- тність до жодного художнього угруповання, проте їхні фільми мають багато спіль- ного. Поетика «Нової хвилі» розвинула принцип розповіді від першої особи, внесла репортажну безпосередність, змішання літературної мови з ненормованою лекси- кою, продемонструвала унікальну можливість розкриття внутрішнього світу персо-

нажа через самоаналіз.

Нині центром світового кіновиробництва є США.


Невід’ємною ознакою життя сучасної людини стало телебачення (гр. tele — да- леко) — передавання на відстань зображень рухомих і нерухомих об’єктів за допо- могою електричних сигналів, що поширюються каналами зв’язку.

Питання передачі зображення на відстань були розв’язані в працях У. Сміта (США, 1873), О. Столєтова (1988), О. Попова (1895). Б. Розінг у 1911 р. провів пе- ршу у світі телепередачу у лабораторних умовах.

Перша експериментальна передавальна телевізійна станція (чорно-біле зобра- ження) була створена у США (1929), постійні телетрансляції почалися у Велико- британії (1936). Кольорове телебачення з’явилося у США (1956). В СРСР регулярні телепередачі почалися з 1939 (Москва), з 1951 — у Києві.

Телебачення є засобом інформації, що має можливість одночасно звернутися до багатомільйонної аудиторії, зокрема завдяки прямому ефіру. В перші десяти- ліття свого існування телебачення обмежувалося роллю засобів масової інформа- ції, несучи повідомлення про події, що відбуваються у світі. Згодом складається система інформаційно-публіцистичного телебачення, створюються художні, му- зичні, розважальні, навчальні програми. Телебачення набуває все більшої попу- лярності через оперативність, можливість донести до великої аудиторії потрібну інформацію тощо.

У другій половині XX ст. набуває поширення масова культура, розрахована на доступний, занижений рівень сприйняття. її поява пов’язана з розвитком засобів масової комунікації — преси, радіо, телебачення, кінематографу, відео, звукозапи- су, мережі Інтернет, які сприяли тиражуванню і розповсюдженню явищ культури, донесенню їх до найширших мас. Батьківщиною масової культури вважаються США. Типовими жанрами маскульту стали детектив, жіночий роман, фантастика, трилер, вестерн, бойовик, телесеріал, мелодрама, фільм жахів, комікс, мюзикл, ест- радна музика, мода тощо.

Масова культура твориться з розрахунку на комерційний успіх і дуже часто є високопрофесійною, створеною талановитими кінорежисерами, письменниками ак- торами, композиторами, співаками. Твори масової культури, як правило, мають розважальний характер.

Масова культура є примітивним наслідуванням високої культури, тому по від- ношенню до маскульту вживається термін «кітч» (нім. kitsch — дешева продукція, несмак; verkitschen — дешево продавати).

Будучи доступною для мільйонів людей, масова культура справляє могутній ідейний та естетичний вплив, створюючи стереотипи поведінки і стилю життя.





    1. Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   40


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка