[]



Сторінка30/40
Дата конвертації11.05.2018
Розмір9.42 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   40

Музичне мистецтво середини і другої половини ХІХ ст. Сорокові і шістдесяті роки XIX ст. характерні великим піднесенням в російському громадському житті: усе більше розвивається прагнення до народності і реалізму, боротьба за освіту на- роду. Це знайшло своє відображення в революційно-демократичній літературі та в живописі художників-передвижників, а також у музиці. Пожвавилося музично- громадське життя: організовувалися музичні товариства, розвивалася концертна ді- яльність, створено безкоштовні музичні школи, відкрито консерваторії в Петербур- зі (1862) і в Москві (1866), розвивається професіональна музична освіта, створю- ються кадри музикантів-професіоналів. Провідну роль в організації музичних товариств і консерваторій відіграли брати Рубінштейни: Антон Григорович — у Петербурзі і Микола Григорович — у Москві.

У галузі музичної критики необхідно відзначити діяльність О. М. Сєрова. Це був видатний музичний критик, який, на відміну від деяких тодішніх критиків, прагнув підійти до оцінки музичних явищ не з точки зору музичного смаку, а на основі нау- кового аналізу музичних творів. Він вимагав змістовності й ідейності в музичному мистецтві.

Серед композиторів виникають різні творчі напрями. Найвизначнішим з них бу- ла нова російська музична школа або, як її назвав критик В. В. Стасов, «Могуча куч- ка». Главою і натхненником «Могучої кучки» був М. О. Балакірєв, учасниками — Мусоргський, Бородін, Римський-Корсаков і Кюї. Як ідейний керівник і пропаган- дист нерозривно зв’язаний з ними був Стасов.

У своїй творчості представники нової російської музичної школи прагнули створити ідейну, змістовну музику, яка правдиво відображає життя народу, його думки і почуття. Композитори створювали національне, самобутнє реалістичне ми- стецтво, боролися з низькопоклонством перед західноєвропейською музикою. За основу музичної мови «кучкисти» брали характерні риси і звороти російської на- родної пісні.

Поряд з російським фольклором представники нової російської музичної шко- ли використовували мелодії інших народів, особливо східних. Як і Глінка, вони обробляли народні українські, грузинські, вірменські, татарські та інші мелодії. Так, Бородін в опері «Князь Ігор», а Римський-Корсаков у симфонічній сюїті

«Шехерезада» та опері «Золотий півник» широко використали інтонації і ритми східних народів.

Для «кучкистів» характерні прагнення до реалізму, правдивості музичних обра- зів і характерів, різноманітність виражальних засобів. За глибиною реалізму і дра- матизму високої оцінки заслуговують опери «Борис Годунов» і «Xованщина» Му- соргського, «Псковитянка» і «Царева наречена» Римського-Корсакова, «Князь Ігор» Бородіна та ін. Представники нової російської музичної школи яскраво відо- бражали у своїх творах глибоку давнину, перекази, старовинні обряди, сільський побут, казкові теми та ін. Прикладами таких творів можуть бути опери «Снігуронь- ка» і «Садко» Римського-Корсакова, «Сорочинський ярмарок» Мусоргського та ін.

У творчості «кучкистів» переважають вокальні твори — опери і романси. їх ін- струментальні твори пов’язані з певним конкретним задумом або сюжетом. Такими є симфонічна сюїта «Шехерезада» і симфонічна поема «Садко» Римського-Корса- кова, симфонічна картина «Ніч на Лисій горі» і фортепіанна сюїта «Картинки з ви- ставки» Мусоргського, симфонічна картина «У Середній Азії» Бородіна та ін.

Поряд із композиторами «Могучої кучки» жив і творив П. І. Чайковський —

глибоко національний композитор, творчість якого нерозривно пов’язана з російсь-


кою дійсністю, з російською музикою. Як Римський-Корсаков, так і Чайковський своєю творчістю і безпосередньою педагогічною діяльністю справили величезний вплив на розвиток російської музики, створивши в ній два напрями, дві школи — петербурзьку і московську.

Петербурзька музична школа перебувала під впливом Римського-Корсакова. Найбільшими представниками цієї школи були Лядов і Глазунов. У їх творчості пе- реважають інструментальні твори. Для творчості Лядова і Глазунова характерні програмність, близькість до народної музики і висока майстерність. Особливо ви- значними є П’ята і Шоста симфонії, квартети і концерти Глазунова, обробки росій- ських народних пісень і фортепіанні п’єси Лядова.

Для московської музичної школи, очолюваної П. І. Чайковським, характерні глибокий ліризм і реалізм, інтерес до людини, її переживань і почуттів. У творчості композиторів цього напряму велике місце займає вокальна музика. Найбільшими її представниками були Танєєв, Аренський, Рахманінов, Скрябін, Стравінський.

Протягом другої половини XIX ст. російська музика завойовує провідне місце у світовому мистецтві.



Опера. О. С. Даргомижський. Молодший сучасник Глінки О. С. Даргомиж- ський є творцем першої російської народно-побутової музичної драми «Русалка». У цьому творі вперше було показано переживання і трагічну долю простої селянсь- кої дівчини та її батька — Мельника.

Важливу роль Даргомижський відіграв у розвиткові і поглибленні драматичної виразності вокальної партії в опері і романсах. Він прагнув надати мелодії і речита- тиву змістовних та правильних мовних інтонацій. Через інтонацію, близьку до ін- тонації розмовної мови, він прагнув передати в музиці найтонші відтінки почуттів і переживань людини. «Xочу, щоб звук відображав правду», — писав Даргомижсь- кий у 1857 р. в листі до Л. І. Кармаліної.

Прагнення до реалізму виявились у Даргомижського вже в «Русалці». У цьому творі визначними є сцени Наталі з князем та батьком у першій дії і сцени Мельника з князем у другій картині третьої дії. Вони побудовані на безперервному розвиткові мелодійного речитативу, що іноді переходить в аріозо-пісенні епізоди або невеликі ансамблі.

Вокальна музика. О. С. Даргомижський. Розвиваючи деклараційну виразність в романсах, Даргомижський досягає глибокого драматизму. Прикладами є романси

«Мне грустно», «Расстались гордо мь», «Я все ещё его люблю», «Не скажу нико- му» та ін.

У галузі дрібної вокальної форми Даргомижський створює нові жанри драматич- ної пісні («Старьй капрал»), жартівливо-гумористичної («Мельник» та ін.) і сати- ричної пісні («Червяк», «Титулярньй советник»).

Україна. Становлення нової української літератури та літературної мови. Другий період розвитку нової української літератури охоплює 40—60-ті рр. XІX ст. Центральним фактором розвитку літератури у цей час стала діяльність основопо- ложника нової української літератури і літературної мови Т. Шевченка. З його ім’ям та творчістю його сучасників і послідовників пов’язане розширення національ- ної тематики до рівня загальнолюдських параметрів літератури, кристалізація наці- онально-визвольних ідей, постановка на порядок дня політичної боротьби проти самодержавства та інших форм деспотії, розвиток аналітичного начала в художній творчості, формування засад реалізму, дальший розвиток романтизму, поява як окремої галузі професійної літературної критики. Українська література в 40— 60-ті рр. стає загальноєвропейським явищем із яскраво вираженим обличчям. Твор- чість Т. Шевченка великою мірою визначила шляхи розвитку української літерату- ри в наступний період і справила вплив на поступ інших слов’янських літератур.
Із 40-х рр. XІX ст. починається новий період розвитку українського письмен- ства, позначений дальшою активізацією літературного процесу. Xарактерною особ- ливістю цього періоду був високий розвиток романтизму та формування якісно но- вих напрямів реалізму. У суспільному житті це був період, коли всі питання зводи- лися до проблеми ліквідації кріпосного права. Джерелами формування визвольних програм були і соціальні прагнення селянства, й політичні, антисамодержавні на- строї частини дворянства. У цей час поширюються нові віяння у громадському житті під впливом прогресивної думки Європи, оформлюючись в ідеї лібералізму і революційного демократизму. Могутнім поштовхом до посилення революційних настроїв були революційні події у Франції, Німеччині, Італії, Угорщині й особливо Австрії, які безпосередньо зачіпали населення західноукраїнських земель. Увесь комплекс визвольних прагнень українського народу своєрідно відбився в діяльності першої української таємної політичної організації — Кирило-Мефодіївському брат- стві, що виникло в Києві в грудні 1845 — січні 1846 рр.

У програмних документах братства (насамперед у «Книгах буття українського народу») відчувається вплив республіканських ідей декабристів і польського націо- нально-визвольного руху, політичних та загальнокультурних ідей слов’янської єд- ності. Велике значення мали культурно-освітні ідеї кирило-мефодіївців, спрямовані на піднесення національної свідомості, патріотичнї гордості, на розвиток і утвер- дження рідної мови й культури, зміцнення зв’язків із іншими народами з метою культурного та духовного взаємозбагачення.

Прогресивне значення для народів західноукраїнських земель мало створення на хвилях революційних подій політичних і науково-культурних інституцій, таких як

«Головна рада руська», «Руський собор», «Галичо-руська матиця», «Народний дім», «Собор руських вчених». Вони сприяли розвитку національної культури, осві- ти, видавничої справи.

Розгром Кирило-Мефодіївського братства збігся зі смугою реакції в Російській імперії. В Україні з арештом кирило-мефодіївців були розгромлені не лише основні політичні, а й культурні сили. Фактично ще до Валуєвського циркуляру 1863 р. розпочався систематичний урядовий наступ на українську національну культуру. На ціле десятиліття було загальмовано український літературний процес і зовсім заборонено видавничу справу.

Поразка Росії в Кримській війні 1853—1856 рр., масовий селянський рух, що посилювався з кожним роком, у тому числі й у більшості губерній України, дедалі зростаючі опозиційні настрої серед усіх шарів населення змусили уряд Олександра ІІ піти на скасування кріпосного права та на ряд реформ у громадсько-політичній, економічній, адміністративній структурі управління. Ці реформи загалом мали про- гресивне значення для суспільно-політичного й соціально-економічного розвитку народів Російської імперії. Але земельна реформа 1861 р. й ліберальні зміни не ви- вели самодержавну систему зі стану глибокої кризи. Боротьба проти численних за- лишків кріпосництва ще протягом багатьох наступних десятиліть становила гли- бинну суть соціально-економічного життя Росії. Важливу роль у посиленні визвольних прагнень українського народу відіграло польське повстання 1863 р., в якому брали участь студенти Київського університету й демократично настроєні офіцери, зокрема А. Потебня. Деякі учасники польського визвольного руху виявля- ли інтерес до суспільного життя України, пропагуючи її культуру (Б. Залеський. З. Сераковський, Г. Баталія), а іноді брали й безпосередню участь у її творенні (П. Свєнціцький, В. Антонович, Т. Рильський, М. Михальчук).

У Галичині й Закарпатті з розвитком національно-визвольної боротьби окрес- люється суспільно-політичний напрям серед української інтелігенції. Це привело
до утворення своєрідних партій «москвофілів» і «народовців», політична орієнтація яких (перших — на російське самодержавство, а других — на цісарську монархію) певною мірою визначила й особливості їхніх ідейно-культурних програм.

Після реформи 1861 р. політичний рух у Східній Україні організаційно оформив- ся у вигляді культурно-освітніх об’єднань — «Громад», що виникали у Києві, Чер- нігові, Xаркові, Полтаві, Одесі та інших містах, а також у середовищі української інтелігенції Петербурга. Громади як одна з форм загальнодемократичного руху об’єднували навколо себе представників різних соціальних верств — від прогреси- вно настроєних ліберальних поміщиків і чиновництва до різночинської інтелігенції (культурно-освітніх діячів, учителів, студентів, літераторів, які перебували під впливом революційної демократії). Серед активних діячів громад були М. Костома- ров, П. Куліш, Л. Глібов, О. Кониський, М. Драгоманов, М. Старицький, М. Лисен- ко, С. Подолинський, І. Нечуй-Левицький та ін.

70—90-ті рр. XІX ст. в українській літературі — це час активізації інтересу до соціальних учень, політичного життя і боротьби. Динамічний процес розвитку сус- пільного життя сприяв якісному зростанню рівня національної і соціальної свідо- мості, інтересу до історії України. При цьому утверджувалось реалістичне світоба- чення, підхід до оцінки явищ, заснований на практичному досвіді наукових даних, що заступав міфологічні й старі традиційні уявлення. З виділенням особистості з колективу, зростанням почуття власної гідності, розумінням своїх суспільних і громадянських прав людина бачила себе у тісному зв’язку із соціально-історич- ними умовами. За цих умов українська література, літературно-естетична думка, лі- тературна критика, журналістика, публіцистика стали провідними формами суспі- льної свідомості, а письменство — виявом громадянської діяльності.

Література 70—90-х рр. звертається до важливих суспільно-історичних про- блем, у розв’язанні яких відчувається сильний вплив просвітительських ідей, віра в розум, освіту, науку. Це період реалізму як зрілої естетико-художньої системи та світосприйняття, що з’являється на високому рівні суспільного і художнього розвит- ку, коли на перше місце висувається структура самого суспільства, соціальний і психологічний аналіз, взаємовідносини особистості і суспільства. Змінюється харак- тер аналітичності в літературі; діапазон її охоплює вже не емпіричні життєві факти, а найширші сфери суспільного буття. Для літератури 90-х рр. притаманні дві осно- вні тенденції: прагнення до збереження національної культурної ідентичності (літе- ратурне «народництво») й орієнтація на художній універсалізм західноєвропейсь- кого літературного процесу, що дістає свій подальший розвиток наприкінці XІX — на початку XX ст.

Естетика реалізму активно взаємодіє з художніми досягненнями романтизму. Поряд із цим функціонує натуралізм, який, з одного боку, включається в реалістич- ні структури, а з іншого — свідчить про кризу класичного реалізму.

Літературна діяльність І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого та особливо І. Франка, який виступає центральною фігурою літературного процесу 70—90-х рр., сприяє, з одного боку, розвиткові й оновленню в літературі шевченківських традицій, а з іншого — подо- ланню тих чи інших спроб наслідування його творчості та відкриває нові шляхи художнього пізнання дійсності. Паралельно з поглибленням соціального історизму зображення внутрішнього світу людини, психологічний аналіз стає головним ін- струментом художнього дослідження дійсності. На відміну від перших двох пері- одів у літературі провідними стають великі епічні форми, здійснюється перехід від оповіді, ліричної повісті до епічної розповіді, широких об’єктивно-описових та со- ціально-аналітичних картин, до аналізу формування характерів у тісному зв’язку з


обставинами. На перше місце за своїм значенням виходять великі соціально- побутові, соціально-психологічні романи й повісті, ідеологічна повість, соціально- психологічна новела та філософська поема. Високого розвитку у порівнянні з 40— 60-ми рр. досягає українська драматургія, зокрема побутова й психологічна драма. У літературі з’являються нові, досі не торкані теми з життя робітничого класу, інтелігенції та інших прошарків суспільства. У ній з’являється образ соціально- активної особистості, «нових людей» — різночинців-демократів.

Українська архітектура й образотворче мистецтво другої половини ХІХ ст. Шевченко і його послідовники. Малярські й графічні твори Шевченка за глиби- ною почуттів, силою драматизму та суворою правдою життя стоять поряд з його пристрасними поезіями. Один із найзначніших живописних творів майстра — «Ав- топортрет» 1860 р. Цей твір пройнятий психологізмом і високою духовністю, у ньому Шевченко наближається до традицій великого Рембрандта. «Автопортрет» сприймається як пронизлива сповідь людини про її сповнене страждань життя. Творчість Т. Шевченка — художника запліднила українське мистецтво не тільки новими темами й образами, а й новим відношенням до України і її людей.

Xудожня спадщина Т. Г. Шевченка стала основою для розвитку реалістичного мистецтва ІІ половини XІX ст. Його Муза для сучасників поета стала мовби гро- мадським дзвоном; а кожен твір — «перлина високої лірики» (С. Єфремов) — бу- див сумління схвильованим словом, захоплював красою і глибоким змістом. Вира- жена Шевченком у поезії велика любов до рідного краю і народу прозвучала і в живописі, і в графіці. Реалістичні демократичні традиції, закладені у мистецтві ще О. Венеціановим та В. Тропініним, у творчості Т. Шевченка розвинулися і були збагачені критичною спрямованістю. Національна ідея згуртованості, боротьби за волю стала могутньою силою, що об’єднала всю Україну. Ця ідея у мистецтві про- лунала закликом до викриття пороків суспільно-політичного устрою засобами ху- дожньої мови.

Ідеї Т. Г. Шевченка, його світоглядні позиції визначили творчий шлях художни- ків Л. Жемчужникова, К. Трутовського, І. Соколова. їхні твори, присвячені україн- ському народові, стверджували загальнолюдську цінність культури України.

Л. Жемчужников — художник, графік і живописець. Ранній період творчості митця позначений авторством портрета славнозвісного Козьми Пруткова, мальова- ного разом з Л. Ф. Лагоріо. Xудожню освіту Л. Жемчужников здобув у Петербурзь- кій Академії мистецтв, яку, однак, не закінчив. У 1852 році він уперше приїхав в Україну і певний час жив у с. Ковалівка на Полтавщині, відвідав Седнів, який по- лонив його причетністю до особи Великого Кобзаря. Одне з найзначніших живопи- сних полотен Л. Жемчужникова — «Кобзар на шляху» (1854). Образи цього тво- ру — сліпого кобзаря і хлопчика-поводиря, котрий просить милостиню, — навіяні поемою Т. Шевченка «Катерина». Фігури зображені на тлі безкрайого степу. У цьому полотні виражено глибоке співчуття художника до тяжкої долі бідних лю- дей, пригнічених безнадією та, водночас, позначених духовною красою і гідністю.

І. Соколов — художник-жанрист, автор багатьох картин з життя українського села. Тема рекрутчини, що звучала в поетичних творах Т. Шевченка, у народних думах і піснях, знайшла своє втілення у картині «Проводи рекрутів». Xудожник правдиво змалював суворе, трагічне випробування для всієї родини солдата — ба- гаторічну і невиправдано тяжку службу.

У 1850-х рр. приїхав з Петербурга в Україну художник К. Трутовський. Старан- ною працею він здобував професійні знання у галузі живопису, адже повного курсу в Академії цей митець, як і Л. Жемчужников, не пройшов. Розмаїтість сюжетів, по- етична краса обрядів, звичаїв та одягу українців викликали у художника сповнений


захоплення відгук: «Боже мій, скільки не розроблених матеріалів знайде на Україні художник...» (лист до М. Рамазанова). Реалізм картин К. Трутовського позначився у виборі сюжетів, що відображають селянські будні. Це ранні твори 1850 — почат- ку 1860-х рр. — «Лірник у селянській хаті», «Жінка з полотном» та «Масниця. П’яного везуть» (1861). У них помітне вміння знайти у повсякденному характерне й істотне. У цих полотнах виявляється своєрідний гумор художника, споріднений з гоголівським.

У своїх графічних працях майстер нищівною їдкою сатирою висміював мо- рально деградоване панство. У 1860—1880-ті рр. митець звернувся до селянсь- кої теми, написав низку картин на сюжети свят, багатолюдних подій, що відтво- рювали поетичний світ українських народних обрядів, звичаїв («Білять поло- тно» (1874), «Через кладку» (1875). У картині «Весільний викуп» (1881) К. Тру- товський відобразив один із стародавніх українських обрядів — весільний торг на околиці за перепустку для нареченої, котра виїжджає з села. Жанрова сцена органічно доповнена мальовничим пейзажем із церковкою вдалині. Мажорний лад твору, соковитий живопис виявляє в авторі вправність колориста і чутливу до поетичної краси душу.

У кращих своїх творах І. Соколов, Л. Жемчужников та К. Трутовський підніма- ються до критичного осмислення явищ дійсності, що було характерним для передо- вих художників того часу.

Жанровий живопис. У 1870—1890-ті рр. більш широкого розвитку набуває український жанровий живопис. У Києві, Xаркові, Одесі влаштовуються пересувні виставки російських художників-передвижників. Процес обміну між творчою інте- лігенцією культурними та художніми здобутками стає більш активним. Новаторсь- ке мистецтво передвижників завдяки виставкам ставало здобутком широких верств населення, виховувало у людей естетичні смаки і громадянські почуття. А ідейно- художні принципи — реалізму та національності в мистецтві наснажували худож- ників-жанристів до глибинного узагальнення явищ суспільного життя у порефор- мений час. Провідною в українському мистецтві стала селянська тема. Звертаючись до неї, українські передвижники прагнули до відтворення правдивої та узагальненої картини життя свого народу.

Активний передвижник, один з організаторів Товариства південноросійських художників М. Кузнєцов відіграв велику роль у розвитку українського жанрового живопису. У картині «На заробітки» (1882) він зобразив типову життєву сцену — вимушених пошуків шукання заробітку збіднілого після царського маніфесту се- лянства. У трактуванні образів селян художник не наголошував на драматичності їх існування, а, навпаки, вбачав здорову красу простих людей, властиве їхній натурі оптимістичне сприйняття світу.

Широке, правдиве зображення життя українського села — основна тема творчо- сті провідного майстра жанрового живопису, художника-передвижника М. К. Пимо- ненка. Звернення до цієї теми свідчить про міцний зв’язок художника з традиціями українського мистецтва 1860—70-х рр., які він розвиває відповідно до нових потреб часу. У картині «Весілля в Київській губернії» (1891) серед осінньої сльоти худож- ник зображує святкову подію. Через село їде на чолі процесії молоде подружжя. Лейтмотивом настрою є прониклива мелодія суму, безрадісності, що видно в обра- зах молодих і в похмурому осінньому пейзажі. Викривальна сила реалістичного мистецтва художника знайшла свій вияв у картині «Жертва фанатизму» (1899). Життєстверджуючого характеру набуває творчість М. Пимоненка у другій половині 1890—1900-х рр. У цей час було написано полотна «Ідилія» (1908), «У затінку»,

«Біля криниці. Суперниці» (1909). Вони відзначаються широким письмом з пластич-


ним рухом пензля. Сонячне світло, що відбивається рефлексами на обличчях лю- дей, є допоміжним засобом підкреслити красу людських образів.

У скульптурах жанрового характеру передвижника Л. Позена (зокрема у «Лір- нику з поводирем» (1884) селянська тема вирішується у викривальному ключі. Об- рази насичені багатьма деталями, почерпнутими з життя.



Одеська школа живопису. У другій половині XІX — на початку XX ст. вели- кого значення набуває одеська школа живопису.

Киріак Костанді — визнаний глава одеської школи. Вихованець, а згодом ака- демік Петербурзької Академії мистецтв, голова і засновник Товариства південноро- сійських художників, багато сил і років свого життя він віддав педагогічній діяль- ності, викладаючи живопис в Одеському художньому училищі. Уже ранні твори митця, наприклад полотно «В люди», принесли йому успіх та визнання на пересув- них виставках. Роботи майстра зрілого періоду позначені співзвучними імпресіоні- зму колористичними пошуками, що були покликані передати особливості освітлен- ня і барв природи південного краю. Xарактерним стає протиставлення ніжної сили пробудженої природи та безсилля людської істоти, життя якої змарноване. Ці твори часом автобіографічні. К. Костанді — цій щедро обдарованій, проте закріпаченій службовими обов’язками та нестатками людині, належать слова: «Xудожник щас- ливий тоді, коли він має змогу працювати».

Учнями та молодшими товаришами художника були Петро Нілус, Соломон Кишинівський, Євген Буковецький.

Петро Нілус — автор невеликих за розміром і чудових за живописом реалістич- них жанрових сценок — «Відпочинок», «У майстерні художника». Ці твори принес- ли йому визнання серед сучасників. У зрілі роки художник відчув потяг до симво- лічних мотивів та образів. Проте ці твори зрілого періоду були сприйняті критикою неоднозначно, як такі, що не відповідають особливостям художнього дару Нілуса.

Для творчості одеситів характерне звернення до тем із міського життя, у той час як більшість українських художників орієнтувалися переважно на сільську темати- ку та «чистий» пейзаж. Полотном «У буцегарні» Соломон Кишинівський підняв за- вісу над животінням міського дна.

Євген Буковецький у картині «В суді» ставить перед собою складне завдання: відмовившись від показу дійства, не характеризуючи жодної зі сторін судового процесу, дати глядачеві уявлення про нього лише з допомогою зображення реакції присутніх у залі. Як талановитий портретист, Є. Буковецький зробив чималий вне- сок для розвитку цього жанру в Україні і у XX ст.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   40


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка