[]



Сторінка3/40
Дата конвертації11.05.2018
Розмір9.42 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДИСЦИПЛІНИ


Для усвідомлення специфіки культурологічного знання студентам необхідно мати чітке уявлення про предмет і завдання дисципліни, місце культурології у сис- темі гуманітарних та природничих наук, ознайомитися з основними методами й принципами дослідження культурології, що відкривають ширші можливості пі- знання життя та глибин істини, ніж кожна наука окремо. Серед основних наукових концепцій культурологічного знання в розділі відзначено три напрями української культурології. Велика увага приділяється розкриттю поняття «культура» як пред- мета культурології.




    1. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ДИСЦИПЛІНИ

Формування культурології як своєрідної галузі наукових досліджень розпочало- ся наприкінці XX ст., коли розмежування, уточнення та поглиблення досліджень світоглядних дисциплін призвело до виокремлення напрямів різноманітних знань. У процесі свого становлення та розвитку культурологія узагальнювала й зводила до спільного знаменника понятійний апарат, єднала культурно-мистецькі дисципліни, надаючи можливість цілісно осягнути культурологічне сприйняття світу й діяльно- сті людства. Таким чином, культурологія — це система знань про закономірності й розвиток культури, засоби усвідомлення її суті. Вона відкриває цикл гуманітарних предметів, що викладаються у вузах. Основні функції культурології полягають у тому, що, не підміняючи викладання філософії, історії, політології й релігієзнавст- ва, вона знайомить читачів із методикою аналізу й вивчення духовних здобутків народів світу, певний внесок до яких зробив український народ. Отже, культуро- логія — це комплексне гуманітарне дослідження явищ і законів культури. Культурологія розширює історичний аспект культури філософськими, антрополо- гічними1, соціологічними підходами до аналізу, вивчення та узагальнення теорети- чних проблем, явищ та феноменів культури.

Культурологія — це особлива галузь гуманітарного знання, що синтезує у собі філософські, історичні, антропологічні, етнографічні, соціологічні та інші дослідження культури, тобто специфічний спосіб життєдіяльності людини, го- ловним змістом якої є гуманізація природи й суспільства. Культурологічний підхід до вивчення естетичних явищ характеризується своєю багатоплановістю. Це не тільки комплекс історичних, філософських і культурознавчих дисциплін, а й самостійна наукова дисципліна в системі соціально-гуманітарних знань. Та-
1 Антропологія — букв. наука про людину. Комплекс наук про людину, суспільство й культуру.
ким чином, культурологія — це наука, яка вивчає специфіку розвитку матеріа- льної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв’язки та взаємовпливи. Культурологія могла б концептуаль- но впливати на формування культури суспільства, розробляти засоби втілення її у життя, а також розробляти основи державної політики, направленої на задо- волення духовно-культурних потреб як усього суспільства, так і конкретної лю- дини.

Методи й принципи культурології. Оскільки культурологія базується на стику багатьох наук, спектр методів і принципів дослідження її досить широкий. Він ста- новить епістемологію культури1, представлену загальною системою методологіч- них підходів, принципів і методів пізнання, систематизації й аналізу світових куль- турних процесів:

Діахронний — виклад явищ, фактів і подій світової та вітчизняної культури у хронологічній послідовності.

Синхронний — порівняльне дослідження в одному обраному проміжку часу без звертання до історичної ретроспективи або перспективи.

Порівняльний — виявлення загальних та особливих закономірностей, тенде- нцій розвитку, сфери взаємовпливу культур, визначення їх своєрідності або спорідненості.

Типологічний — виявлення типологічної близькості історико-культурних про- цесів.

Археологічний вивчення загального стану розвитку культури минулих поко- лінь на підставі матеріальних знахідок.

Семіотичний — грунтується на вченні про знаки, що дає змогу вивчити знако- ву систему, структуру або текст будь-якого артефакту.

Психологічний — вивчення суб’єктивних механізмів функціонування культури, індивідуальних якостей людини та несвідомих психічних процесів.

Біографічний — тлумачення явищ культури через відображення біографії та особливостей творців культурних цінностей.

Цивілізаційний — осмислення явищ культури через інтегративні галузі спеціа- лізованих гуманітарних і природничих знань у контексті культурної епохи.

У 2003 р. на відміну від курсу «Українська та зарубіжна культура», що обмежу- вався рамками історії культури, «Культурологію» було введено як базову навчаль- ну дисципліну в перелік предметів, що вивчаються у вищих навчальних закладах України.

Термін «культурологія» у 1909 р. запропонував німецький філософ і фізик В. Освальд, який виявив різницю між культурологією й соціологією2, а також вико- ристав цей термін для опису специфічних явищ, яким є культура як феномен суто людської діяльності. У 1939 р. американський філософ Леслі Уайт (1900—1995 рр.) увів цей термін у контекст антропологічних досліджень про культуру. Його праця

«Наука про культуру» (1949 р.) сприяла виділенню культурології в окремий напрям досліджень, поставила питання про необхідність визначення предмета культуроло- гії як науки та започаткувала цілісний підхід до вивчення явищ культури. Однак у західноєвропейській науковій традиції культурологія у розумінні цілісного сприй- няття культури не утвердилася. Феномен культури розглядався там із соціально- етнографічних позицій. Тому провідними науками про культуру у Європі та Аме-


1 Епістемологія — це теорія пізнання. Гносеологія — розділ філософії, що вивчає джерела, форми й методи наукового пізнання, умови його істинності, здатність людини пізнавати дійсність; теорія пізнання.

2 Соціологія — наука про суспільство, суспільні відносини й проблеми соціальної взаємодії.
риці стали соціальна та культурна антропологія, соціологія, структурна антрополо- гія, історична культурологія, семіотика1 і посткультурна лінгвістика. Як окремий напрям наукового дослідження «культурологія» закріпилася в Україні та ряді країн СНД, поєднавши у собі культурно-історичний, філологічний, просвітницький та ідеологічний аспекти культури, філософію, міфологію, етнографію, психологію, художню практику.

В українській культурології визначилися три напрями дослідження:



Перший. Традиційна історична культурологічна школа. Вона займається ви- явленням та описом фактів, подій і досягнень світової, національної або регіональ- ної культури чи певної культурно-історичної епохи (Середньовіччя, Відродження, Просвітництва та ін.).

Другий. Філософія культури або теорія культури. її завдання полягає, по- перше, в осмисленні та поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси, по-друге, у розкритті провідних тенденцій в еволюції культури, причин роз- квіту або кризових явищ.

Третій. Соціологія культури досліджує функціонування культури в цілому або наявні у ній субкультури — масову, елітарну, міську, сільську, жіночу, молодіжну та ін. Цей напрям дослідження вивчає зрушення та зміни, що відбуваються у куль- турі, а також реакцію на них різних верств населення.

Отже, культурологія — це наука, що орієнтується на етику соціального й гума- нітарного знання про людину й суспільство, вивчає культуру як цілісність, як спе- цифічну функцію й модель людського буття.




    1. КУЛЬТУРА ЯК ПРЕДМЕТ КУЛЬТУРОЛОГІЇ

Термін «культура» походить від латинських слів «colo», «cultio», що означає об- робіток, «colore» — обробляти, вирощувати, а пізніше — поклонятися та вшанову- вати богів чи предків. До середини І ст. до н. е. ці слова пов’язувалися із землероб- ською працею, але Марк Порцій Катон (234—149 рр. до н. е.) у своєму трактаті

«Про землеробство» уже пише не просто про обробіток землі, а про «обробіток окремої ділянки, яка неможлива без особливого душевного настрою» селянина. По- ступово поняття «культура» поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання, тобто вдосконалення самої людини — у листах Марка Тулія Цицерона (106—43 рр. до н. е.), відомих під назвою «Тускуланські бесіди» (45 р. до н. е.), у вислові «культура духу є філософія» йшлося саме про це. В епоху Серед- ньовіччя слово «культура» продовжує використовуватися у значенні аграрного ви- робництва («agri cultura»), але в інших сферах людського буття воно набуває зна- чення «культу» («cultus»). У XVII ст. слово «культура» починає вживатися як самостійний термін для означення духовного світу людини, що здатна протистояти природі, а культурна європейська людина Нового часу починає протиставлятися

«природній людині минулого».

Зараз культура — це складний суспільний феномен, що відіграє величезну роль у життєдіяльності людини: праця, побут, дозвілля, спосіб життя як окремої особи, так й усього суспільства, менталітет тісно пов’язані з рівнем розвитку культури. Культура впливає на характер поведінки, стиль і форми спілкування людей, їх сві- домість, духовні потреби, ціннісні орієнтації. Рівень культури визначає подальшу долю людини, ціль її життя.

1 Семіотика — дисципліна, що досліджує властивості знаків і знакових систем.
Отже, культура — це специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, представлений продуктами матеріальної й духовної праці, системою соціальних норм й настанов, духовними цінностями, сукупністю відносин людей з природою, між собою та ставленням до власної особистості, це система життєвих орієнтацій суб’єкта.

Культура та цивілізація. У значенні «культури» часто вживається поняття

«цивілізація». Цивілізація — це матеріальна культура або доцільна впорядкова- ність людського середовища.

Поняття «культура» вживається:


  • для характеристики певних історичних епох (первісна культура, антична культура, середньовічна культура і т. ін.);

  • для визначення конкретних людських спільнот, народностей, націй (україн-

ська культура, культура племені майя, американська культура тощо);

  • для визначення специфічних сфер життєдіяльності (культура праці, політич- на культура, художня культура), у вужчому смислі — як сфера духовної життєдія- льності людей;

  • як сумарний термін, що характеризує предметні результати діяльності людини: машини, споруди, результати пізнання, твори мистецтва, норми моралі й права і т. ін.).

Під поняттям «культура» розуміють людські сили й здібності, що реалізуються у процесі життєдіяльності: знання, вміння, навички, рівень інтелекту, морального й естетичного розвитку, світогляд, засоби й форми спілкування людей.

Поняття «цивілізація» (< лат. civilis — громадянський, державний) подекуди вживається як синонім культури, у вузькому смислі — матеріальної культури. У даному випадку — це рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної та духов- ної культури (антична цивілізація, християнська цивілізація, сучасна цивілізація).

Цивілізація виникає тоді, коли накопичення матеріальних і духовно-культурних здобутків призводить до необхідності організації їх у систему, що сприяє появі пи- семності, класової диференціації суспільства, утворенню держави, появі міст як окремих суспільних організмів, будівництву монументальних споруд.

Базове значення поняття цивілізація лежить в уявленнях стародавніх греків і римлян про переваги існування людей за законами й у державі. Держава — це сус- пільство, у якому править закон, за яким живуть усі люди даного суспільства, отже, вони розглядаються як цивілізовані, тобто такі, що мають громадянські права й відповідні достоїнства. Народи, що не знали законів і були підпорядковані царю, стародавні греки не відносили до цивілізованих, вважаючи, що ці народи позбавле- ні таких доброчесностей вільної людини, як мужність, справедливість та людська гідність.

Значення поняття «цивілізація» змінилося у XVIII ст., коли французькі мате- ріалісти-просвітники стали визнавати цивілізованими тільки суспільства, побу- довані на засадах розуму, справедливості й приватної власності. У подальшій історії людства стало очевидним, що цивілізація разом із культурою становлять суперечливу єдність, виступаючи у ролі її функціонального підрозділу: якщо культура є системою смислу людського буття, то цивілізація становить предме- тний ресурс культури1.

Цивілізація й культура також становлять два різні способи реалізації творчих сил людини. Якщо в культурі усе матеріальне й практичне слугує духовному, то в рамках


1 Гуревич П. С. Современньй гуманитарньй словарь-справочник. — М.: Олімп; ООО «Фирма «Изд-во АСТ», 1999. — С. 486—487; Кононенко Б. И. Культурология в терминах, понятиях, именах. — М.: Изд-во

«Щит-М», 2001. — С. 254—255.


цивілізації дух слугує матеріальному й практичному. Цивілізація характеризується засобом і рівнем оволодіння силами природи, а культура виникає у результаті оволо- діння людиною своєю власною природою. Відтворення робочої сили, збільшення ві- льного часу — це ознака цивілізації, а відтворення особистих структур людини шля- хом виховання й навчання — ознака культури, її традицій, норм і цінностей.

Співвідношення культур. Культура — це фактор, що організовує усі рівні життя людей. Вони взаємопов’язані, але неоднорідні:

народна культура (корінна) створюється у глибинах народного духу, у повсяк- денній трудовій діяльності народних мас на основі багатого життєвого досвіду, на- копиченого століттями;

«висока культура», до кращих зразків якої мають відношення окремі геніальні особи: художники, вчені, винахідники, проповідники, пророки, вожді, вони вихова- ні народною культурою і справжні її носії;

елітарна культура — культура, притаманна еліті суспільства, до якої належать родова аристократія, фінансово-промислові магнати, політичні лідери з владними повноваженнями. Вона включає у себе ритуально-етикетні, мовні та морально- етичні особливості, запозичення елементів інших культур, дистанціювання від на- роду й зверхнє ставлення до нього;

демократична культура — культура, невіддільна від культурного буття трудо- вого народу, цілий пласт його життя, культура вільна, майже не формалізована;

масова культура з’явилася на початку XX ст. Для неї характерні стандартизація культурної діяльності, профанація, активне тиражування за допомогою ЗМІ (мода, кіно, телебачення і т. ін.). «Масова культура» суперечлива: з одного боку, вона ро- бить доступними культурні здобутки «високої культури», а з іншого — вульгаризує їх, підмінює оригінальність копією, робить пересічним спілкування з мистецтвом, наукою, породжує конформізм та посередність.

Культура як цілісне явище умовно поділяється на підгрупи: побутова, полі- тична, правова, художньо-творча, технічна, виробнича.

Побутова культура характеризується особливостями народів, що тривалий час проживають на певній території;

Політична культура — важливий фактор суспільства, що формується відпові- дно до реальних соціально-економічних відносин, які сформувалися у різних наро- дів у різні часи;

Правова культура формується на базі перших двох, чим вищий рівень суспі- льства, тим вищий рівень правових відносин, але нині, з ускладненням соціально- економічних умов і державних структур, дедалі важче стає впорядковувати правові відносини, які часто суперечать нормам побутової та етнічної культури і служать не людині, а потребам партій і великого капіталу, хоча подаються як загальнолюд- ські чи загальнонаціональні;

Художньо-творча культура уособлює багатоаспектність і багатовимірність людської художньої діяльності, охоплюючи народну художню творчість і профе- сійну мистецьку діяльність. Якщо народна творчість не передбачає опанування пе- вним видом діяльності на рівні професії, то для професійно-мистецької роботи по- трібно пройти серйозну школу професійного навчання;

Технічна культура — оскільки нині техніка супроводжує людину протягом усього життя і відіграє суттєву роль у формуванні її характеру й поведінки, нагаль- ним питанням є відносини та взаємозв’язки людини й машини, які визначає техніч- на культура;

Виробнича культура стосується проблем і норм етичних відносин між собою членів виробничих колективів та їх взаємин з керівництвом. Вона потребує вироб-
лення оптимальних моделей виробничих відносин із максимальною адресною прив’язкою, тому загальні етичні норми, розроблені в часи колишнього СРСР, не придатні нині, бо не враховують психологічні особливості людей, сформованих в одній політичній системі і раптом кинутих у іншу.

Форми вираження культури. У своїй багатогранності та розмаїтті культура має такі форми вираження: наукові, технологічні, мистецькі, світоглядно- релігійні та ін.

Наука як уособлення і найвищий рівень розвитку культурного процесу узагаль- нює, класифікує, формує освітній процес. Це стимулює розвиток суспільної думки, що сприяє нагромадженню національного валового продукту, національного вало- вого доходу та визначає суспільно-економічний рівень життя людей.

Технологічна культура забезпечується науковим рівнем розвитку суспільства. Вона полегшує працю людини, вивільняє кількість позаробочого й вільного часу, завдяки чому людина одержує більше можливостей для розвитку та самовдоскона- лення.

Світоглядно-релігійна культура розділилася на дві незалежні системи — партій- ну й релігійну. Якщо партійна обіцяє усі блага людині відразу, то релігійна, відволі- каючи від земного буття, здійснення своїх програм переносить у потойбічний світ.

Мистецтво — це процес і сукупний результат людської діяльності, особлива форма суспільної свідомості, що являє собою вираження дійсності в художніх об- разах. Будучи складовою духовної культури, мистецтво дає можливість людині ви- явити свої художньо-творчі здібності, утвердитися на рівні самодостатнього суб’єкта. Мистецтво включає в себе всі види художньої творчості — літературу, архітектуру, скульптуру, живопис, графіку, декоративно-прикладне мистецтво, му- зику, танок, театр, кіно та інші види людської діяльності. Його суть полягає у чут- тєвому вираженні надчуттєвого, воно є також естетичним освоєнням світу в проце- сі художньої творчості. Розкриваючи питання про співвідношення культури та мистецтва, студенти повинні враховувати характерні особливості мистецтва: по- перше, його тісний зв’язок з переживаннями й чуттєвими емоціями, по-друге, його чуттєве сприйняття та суб’єктивне бачення дійсності, по-третє, образність і твор- чий характер, по-четверте, його неперевершене значення як могутнього засобу спі- лкування людей.

Функції культури слід зазначити такі:



  • людинотворча — засвоюючи досягнення культури, людина пізнає себе і ви- значає своє місце в суспільстві й у світі, мету свого життя;

  • інформативна — збагачення людини попереднім досвідом, тобто, щоб стати куль- турною, людині необхідно пройти через усі епохи попередньої культури (І. В. Гете);

  • регулятивна — культура створює норми і правила для організації спільного проживання людей;

  • аксіологічна — встановлення ціннісних пріоритетів;

  • гедоністична — спрямування на отримання задоволення, насо-лоди.

Таким чином, культура — це специфічна форма об’єднання людей і форму- вання духовної свідомості окремої особи.

Історична типологія культури (< гр. typos — відбиток, зразок + logos — слово, вчення) являє собою основні соціокультурні періоди людства: культура Стародав- нього світу, культура Середньовіччя, культура Нового та Новітнього часу, які включають у себе культуру первісного суспільства, культуру народів Стародавньо- го Сходу, культуру Античного світу, культуру Середньовіччя, культуру епохи Від- родження, культуру абсолютизму й Просвітництва, культуру епохи промислового перевороту і соціальних зрушень, культуру XX ст.
Історія культури українського народу є одним із ланцюгів історії світової куль- тури. Народи сучасного світу формувалися у неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних факторів, разом з ними формувалися і зростали їх унікальні культури. Не є винятком і українська культура. її особливості великою мірою зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, сприятливого для землеробства. Українська культура належить до культур східно- слов’янського типу, суттєві риси якої поєднують її з культурою інших племен, що у другій половині І тис. н. е. утворили державу Київська Русь. Формування сучасної української культури відбувалося у складних умовах, визначених перебуванням нащадків давніх русичів у складі таких європейських держав, як Литва, Польща, Австро-Угорщина, Румунія й Росія, де, вбираючи досягнення інших народів і зба- гачуючи їх власним надбанням, вона формувалася як унікальне світове явище. Ни- ні, розвиваючись як культура власної держави, культура українського народу всту- пає в новий етап свого розвитку — культурний ренесанс України XXІ ст.


    1. ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ КУЛЬТУРОЛОГІЇ

Знайомлячись з основними концепціями культурології, ми повинні мати на ува- зі, що до першої половини XІX ст. феномен культури розглядався лише на засадах її раціонального осмислення. У другій половині XІX ст. його аналіз здійснювався в рамках науково-концептуальних напрямів культури, які стали фундаментальною ос- новою культурології. Із зростанням духовної кризи людського суспільства, незва- жаючи на видимі успіхи сучасної цивілізації, між природним середовищем та лю- диною постала колосальна техногенна перепона, що призвела до дисгармонії свідомості та людського духу. Блага цивілізації й потреби духовного розвитку су- часної людини перебувають у постійній конфронтації. Нині культурознавство уже відмовилося від раціональних цінностей європейської культури. Зневірившись у спекулятивно-філософських композиціях, воно стало на шлях широких культуро- логічних узагальнень позаєвропейської конкретики й виявлення проблемного поля самозначущих і самобутніх культур.

У період від Ренесансу до Просвітництва сформувалася теорія про можливості людини, покликаної змінювати й удосконалювати світ за допомогою власного ро- зуму. Так виникло світське уявлення про культуру як реалізацію людського розуму. Але це твердження містило у собі протиріччя, оскільки нічого не говорилося про прогрес розвитку самого людського розуму.

Філософія Гегеля як теорія культури. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770— 1831) — представник класичної німецької філософії, уперше поставив питання про співвідношення культури й людського розуму. У філософській системі Гегеля культура продовжувала виступати як реалізація розуму, але не людського, а всесві- тнього. Він вважав, що розвиток світової культури виявляє таку цілісність і логіку, що не може виводитися зі складової індивідуальних зусиль людей. Не ігноруючи розмаїття культурних форм і якісної різниці національних культур, Гегель вважав їх лише ступенем у саморозвитку Всесвітнього Духу.

Філософія культури Шпенглера. Визначний німецький філософ, історик Освальд Шпенглер (1880—1936) розвинув учення про культуру як безліч замкне- них «організмів» (єгипетського, китайського, індійського і т. ін.), що виражали

«колективну душу народу», яка проходить певний цикл життя, який триває упро- довж тисячоліть. На його погляд, органічна культура, умираючи, перероджується на свою супротилежність — цивілізацію, пануючим принципом якої є голий прак-


тицизм і раціоналізм. Шпенглер став виразником больових проблем європейської культури. Незважаючи на те, що він не пояснив процес зародження нових культур, він уперше поставив питання, які стали відправною точкою серйозного сучасного дослідження про людину, культуру й цивілізацію.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка