[]



Сторінка28/40
Дата конвертації11.05.2018
Розмір9.42 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   40

Симфонії Бетховена. З усієї творчості Бетховена слід, насамперед відзначити дев’ять симфоній, серед яких особливо виділяються Третя, П’ята. Сьома і Дев’ята. У них найяскравіше виражено героїчні прагнення Бетховена, його близькість до народу, віра в людину, у перемогу справедливості.

Третя симфонія, названа «Героїчною», значно відрізняється від усіх, створених до Бетховена симфоній, глибиною змісту і музичною формою.

В основі П’ятої симфонії лежить ідея боротьби і перемоги. Симфонія почина- ється з теми, про яку композитор сказав: «Так доля стукає в двері». Спочатку вона звучить з великою силою, але поступово затихає. Мотив поклику долі, що лежить в основі головної теми, проходить через усю симфонію і в останній частині звучить м’яко і невпевнено. На противагу їй друга лірична тема — тема людини, що викла- дена в першій частині дуже лаконічно, — у подальшому розвитку симфонії набуває широти й різноманітності. У цій симфонії Бетховен виразив в узагальненій формі ідею перемоги людини над усім, що стоїть на її шляху, ідею єднання людства та її торжество. Ця ідея торжества і радості людства, яке долає всі перешкоди, лежить також в основі Сьомої і Дев’ятої симфоній.

Дев’ята симфонія є винятковим за глибиною свого змісту твором. Новим при- йомом є введення в четверту частину цієї симфонії хору на слова оди Шіллера «До радості». Цей гімн радості, єднання людства («Обнімітесь, мільйони») виражений простою, позбавленою всяких зовнішніх ефектів, радісною мелодією, що поступово розростається в характерний для Бетховена могутній і урочистий фінал.

Чудовими є ті частини творів Бетховена, які подані в повільному темпі. Вони стримані, урочисто величні, зосереджені, сповнені глибоких роздумів. Завдяки цьому ці частини творів створюють яскравий контраст з бурхливими першими час- тинами і наступними рухливими, легкими скерцо або менуетами та стрімкими, по- ривчастими або радісними фіналами.

Музика Бетховена до драматичних творів. Серед героїчних творів Бетховена необхідно відзначити його музику до трагедії Гете «Егмонт». Сюжет цієї музики пов’язаний з історією боротьби Нідерландів у XVI ст. за свою незалежність проти панування Іспанії. Одним із вождів, які очолювали цю боротьбу, став Егмонт, що був підступно вбитий іспанцями. Ім’я Егмонта було оточене любов’ю народу і ста- ло прапором його боротьби й перемоги. Образ героя, борця за свободу свого наро- ду, привернув увагу Бетховена. У ряді музичних епізодів, особливо в увертюрі, ві- дображені боротьба Егмонта, загибель його і торжество народу, який переміг.

Починається увертюра похмурим, трагічним вступом, в якому важким акордам іс- панської сарабанди протистоїть скорботна лірична тема. Основна частина, алегро, по- казує зіткнення і боротьбу двох тем: першої, теми Егмонта, — стрімкої, напруженої і другої, теми іспанців, — акордової, суворо рішучої. У кінці алегро похоронні акорди (смерть Егмонта) є переходом до урочисто-переможного маршу — фіналу.



Франц Шуберт. Весь життєвий і творчий шлях цього митця був сповнений су- перечностей, які є характерними для всіх художників-романтиків тієї епохи. Весе- лість і життєрадісність у творчості Шуберта поєднуються з меланхолійно-сумними настроями, які іноді переходять у трагічну безнадійність. Композитор написав ба- гато творів, великих і малих. Шуберт відомий не тільки як автор чудових пісень і вокальних ансамблів, а й як автор інструментальних творів — камерних і оркестро- вих: симфоній, струнних ансамблів, творів для фортепіано. Франц Шуберт є одним з найпопулярніших композиторів. Його музика чарує своєю щирістю, життєвою правдивістю, виразністю і простотою.
Симфонії Шуберта. Одна з кращих його симфоній — велика симфонія в До- мажорі, що складається з чотирьох частин. Вона життєрадісна, в її основі — народ- ні мелодії.

Дуже популярна симфонія в Сі-мінорі, так звана «Незакінчена». Ця симфонія, всупереч встановленій традиції, складається не з трьох або чотирьох частин, а тіль- ки з двох. Але, незважаючи на це, вона справляє враження цілком завершеного тво- ру. Основною частиною, що визначає зміст і характер всього твору, є перша части- на. Вона починається зі вступу, зосередженого і похмурого, переданого повільною, протяжною мелодією в низькому регістрі. Ця мелодія в подальшому розробляється поряд з головною і побічною темами і набуває значення теми, яка визначає харак- тер всієї частини; нею починається розробка, вона звучить також і наприкінці. Піс- ля вступу йде перша партія (головна), співуча, трохи смутна, що нагадує за своїм характером і складом пісню — спочатку вступає акомпанемент, потім звучить ме- лодія. Ця тема майже без переходу змінюється другою, побічною партією, більш світлою, рухливою. Мелодійне багатство, щирість і доступність мелодій у симфонії зробили її дуже популярною.



Опера. Крім симфоній Бетховен написав оперу «Фіделіо». Перед створенням опери композитор написав на цей самий сюжет три увертюри, з яких найбільш до- сконалою є «Елеонора № 3».

Видатними майстрами оперного жанру в Німеччині XІX ст. були композитори Вебер, автор опери «Чарівний стрілець», і Вагнер, автор опер «Лоенгрін», «Тангей- зер», «Перстень Нібелунгів» та ін.



Інструментальна музика. У XIX ст. поряд із симфоніями, сонатами великих композиторів, зокрема, у романтиків, провідним жанром є порівняно невеликі тво- ри ліричного, а іноді й танцювального характеру. Для творчості композиторів- романтиків характерні елементи фантастики, казковості, образності, програмності. їхні твори часто близькі до народної тематики, до природи. Твори нерідко об’єд- нуються якою-небудь спільною ідеєю і становлять цикл. Такими є, наприклад, фор- тепіанні цикли Шумана «Карнавал» і «Метелики», цикли Шуберта «Експромти» й

«Музичні моменти».



Людвіг ван Бетховен. Бетховен написав десять скрипкових сонат, з яких найбільш відома Дев’ятаа, присвячена Крейцеру, і 32 фортепіанні сонати, серед яких найвизначнішими є № 8 — «Патетична», № 14 — так звана «Місячна» і

№ 23 — «Апасіоната». Сонатна форма дала змогу Бетховену найповніше і най- глибше виразити ідею зіткнення, боротьби і перемоги. Бетховен розвинув і вдо- сконалив сонатну форму.

Чудові також квартети і тріо Бетховена. У деяких із них композитор використав народні мелодії.

Теми Бетховена відзначаються могутністю, силою, глибиною, іноді трагізмом і скорботою. Для багатьох його тем характерні мелодійність, співучість, ліризм.



Франц Щуберт. У Шуберта багато фортепіанних творів. Серед них головне мі- сце займають невеликі п’єси здебільшого танцювального характеру, такі як лендле- ри, екосези, марші. Більше всього Шуберт любив вальси, його вальси невеликі, ча- рівні за своєю простотою, у них багато безпосередності і мелодійності. З інших фортепіанних творів найбільш відомі «Експромти», «Музичні моменти», зокрема

«Музичний момент фа-мінор».



Роберт Шуман. Цей німецький композитор-романтик писав здебільшого фо- ртепіанні твори, пісні і романси. Менш відомі його симфонії. У його творчості своєрідно поєднувалось відображення навколишнього життя з фантастикою. Кі- лька своїх творів він називає «Фантастичними п’єсами». Для творів Шумана ха-
рактерні контрасти: поєднання поривчастості, бурхливого настрою і ніжності, задушевності, мрійності. Дуже цікаві його «Карнавал» і «Метелики». У святко- вій ході, зображеній в «Карнавалі», музичні образи масок чергуються з танцями.

«Альбом для юнацтва» і «Дитячі сцени» Шумана — це збірники п’єс, яскравих, різноманітних за змістом, доступних для дітей. Великої популярності набув та- кож квінтет Шумана.



Вокальна музика. Поряд з невеликими інструментальними п’єсами великого поширення набули у XIX ст. і невеликі вокальні твори, тобто пісні і романси. Ко- жен із композиторів вніс щось своє, індивідуальне в цей жанр, але всі пісні, роман- си виходять в основному з пісенної творчості Шуберта. Чудовими є вокальні цикли Шуберта «Прекрасна мельничиха», «Зимовий шлях», цикли пісень Шумана «Лю- бов поета», «Мірти» та ін., вокальні твори Брамса.

Людвіг ван Бетховен. Багато уваги Бетховен приділив також і вокальній твор- чості: він написав близько 70 романсів і пісень, зробив велику кількість обробок народних шотландських та ірландських мелодій, з яких часто виконуються «Застоль- на», «Краса рідного села», «Милий Джеммі» та інші.

Франц Шуберт. Пісні займають центральне місце в творчості композитора. Він написав їх понад 600. Шуберт високо підніс значення пісні. У цю невелику музичну форму він зумів вкласти глибокий і багатий зміст. З великим теплом і проникливіс- тю Шуберт розкрив перед нами внутрішній світ людини з її почуттями радості, смутку, любові. Велике місце в його пісні займає зображення природи.

Музично-виражальні засоби в піснях Шуберта вражають різноманітністю. У во- кальних партіях він не обмежується тільки пісенною мелодією, а широко викорис- товує і декламаційні, і речитативні прийоми вираження. Фортепіанна партія в його творах набуває самостійного, рівноправного значення, створюючи яскраві музичні образи, часто зображального характеру.

«Лісовий цар» — це пісня-балада, глибоко драматична за своїм змістом. Xарак- теристики дійових осіб у ній дуже контрастні: звабливе звернення Лісового царя (м’яка і вкрадлива мелодія); заспокійливі, стримані інтонації батька і схвильований плач дитини (речитативні інтонації, хроматизми, високий для даного голосу ре- гістр). Фортепіанна партія допомагає розкрити характер-образ, стрімкий рух октав- акордів створює враження напруженої скачки, тривоги і, обірвавшись раптово в самому кінці, підкреслює трагізм пісні.

«Баркарола» захоплює своєю плавною мелодією і м’якою партією фортепіано, яка художньо створює враження плескоту води.

Пісня «Форель» є жанровою картиною. У перших двох строфах зображено жваві рухи швидкої рибки, що грається в прозорій воді. Вони передані легкою, грайли- вою мелодією і швидкими злетами в супроводі, немовби сплесками води. У першій же половині строфи, коли рибалка, намагаючись впіймати рибку, каламутить воду, ловить рибку, яка б’ється в його руках, музика зовсім змінює свій характер. У голо- сі замість мелодії з’являється схвильований речитатив, а в фортепіано гармонія стає напружено нестійкою, рухи акордів — поривчасто різкими.

У Шуберта є чудові цикли пісень — «Прекрасна мельничиха» і «Зимовий шлях», у яких розповідається про мандрування юнака, про його любов і страждан- ня. Перший цикл пісень Шуберта складається з двадцяти творів, у яких переважає світлий, життєрадісний настрій. Найбільш відомі пісні цього циклу «В дорогу»,

«Куди», «Мельник і струмок» та ін. Другий цикл пісень, що складається з двадцяти чотирьох творів, має похмурий, іноді навіть трагічний характер. Більшість пісень цього циклу сповнені почуття розчарування, смутку, самотності. Найпопулярнішою з цього циклу є пісня «Шарманщик».
Шуберт — композитор-лірик. Основним засобом вираження в нього є мелодія, і тут він справді невичерпний. Пісенність характерна для всієї творчості Шуберта, але з особливою силою і різноманітністю виявляється вона у вокальній творчості. До нього пісня займала в творчості композиторів другорядне місце. Шуберт підніс пісню на виняткову висоту, зробивши її за глибиною і важливістю рівноправним жанром поряд з іншими провідними в той час жанрами — оперою і симфонією.

/талія. Музичне мистецтво. Опера в XIX ст. В Італії на початку XIX ст. най- видатнішим оперним композитором був Джоаккіно Россіні. Кращими його творами є опери «Севільський цирульник» і «Вільгельм Телль».

Опера «Севільський цирульник», так само як і опера Моцарта «Весілля Фігаро», написана на сюжет Бомарше. В яскравих музичних образах в опері показано весе- лого, спритного, вдалого цирульника Фігаро. В опері гостро висміяно представника духовенства продажного Дона Базіліо. Музика опери сповнена гумору, життєрадіс- ності. Уся опера відбувається в стрімкому темпі. «Севільський цирульник» є одні- єю з найпопулярніших опер.

Опера «Вільгельм Телль» написана на сюжет легенди епохи боротьби швейцар- ського народу за свою свободу. У ній багато жвавих народних сцен, картин приро- ди, побуту, характерна народна мелодика.

У другій половині XIX ст. провідну роль в оперному мистецтві Італії відіграє італійський композитор Джузеппе Верді, один із найулюбленіших і найпопулярні- ших оперних композиторів. Його музика мелодійна, доступна, щира. Сюжети Вер- ді, як правило, брав з життя. Найпопулярнішими його операми є «Травіата», «Ріго- летто» та «Аїда».

По шляху Россіні й Верді пішли й інші представники оперного мистецтва Італії XIX — початку XX ст. Це, в першу чергу, композитори Пуччіні, автор опер «Ма- дам Батерфляй» («Чіо-Чіо-сан»), «Богема» і «Флорія Тоска», і Леонковалло, автор опери «Паяци».

/нструментальна музика. У першій половині XIX ст. велику славу здобув іта- лійський скрипаль-віртуоз і композитор Ніколо Паганіні. Його виконавська майс- терність і творчість справили великий вплив на наступний розвиток інструменталь- ної музики.

Чехія. Музичне мистецтво. Опера. Кращий представник чеського оперного мистецтва XIX ст. Берджих Сметана також пішов по шляху, накресленому велики- ми композиторами Россіні, Верді та Бізе. Найкращим твором Сметани є опера

«Продана наречена».



Польща. Музичне мистецтво. Опера. Кращим представником оперного ми- стецтва Польщі XIX — початку XX ст. був композитор Монюшко, автор опери

«Галька».



/нструментальна музика. Найвидатнішим майстром інструментального жанру у Польщі був Фрідерік Шопен. Більшу частину життя цей митець прожив у Фран- ції, однак його серце завжди залишалося з батьківщиною. Творчість Шопена пов’язана переважно з фортепіано. Великий польський композитор змусив форте- піано звучати зовсім по-новому. Він розширив можливості фортепіанної техніки і збагатив її виражальні засоби. Видатний російський піаніст Антон Рубінштейн на- звав Шопена «душею фортепіано».

За порівняно коротке життя Шопен написав дуже багато. У творчості для фор- тепіано у нього було кілька улюблених жанрів, до яких він весь час звертався. Сю- ди належать 56 мазурок, 25 прелюдій, 27 етюдів, 15 вальсів, 12 полонезів, 20 нок- тюрнів і т. ін. В основу творчості Шопена покладена польська народна музика, мелодійні і ритмічні особливості польських танців і пісень.


Особливо яскраво виражена любов до свого народу, до польської народної му- зики в мазурках, які є немовби поетичними картинами рідної Польщі. Мазурки Шопена — елегантні, витончені, іноді блискучі.

Порівняно з мазурками і вальсами полонези є великими творами, що змальову- ють картини здебільшого героїчного минулого Польщі. У більшості з них багато блиску, пишноти, урочистості.

У часи Шопена вальс став одним із найпопулярніших танців, і хоч він є танцем не польського походження, проте вальси Шопена часто також пов’язані з польсь- кою національною музикою; у них використовуються інтонації і ритми польської народної музики, особливо мазурки. Вальси композитора різноманітні: поряд із спокійними, мрійними, зустрічаються в нього вальси блискучі, бравурні.

Танцювальні твори Шопена — мазурки, вальси, полонези — це не просто музи- ка для танців, а п’єси для концертного виконання.

Прелюдії композитора є самостійними короткими творами. За своїм змістом во- ни контрастні — бурхливо схвильовані або тихі й задумливі, похмурі та життєраді- сні, поривчасті та суворо стримані.

А його ноктюрни дуже поетичні. У прелюдіях виражено здебільшого один пев- ний настрій. А для ноктюрнів характерна зміна різноманітних почуттів, образів. Ноктюрни Шопена написані в трьохчастинній формі. Усі вони співучі, мелодійні, сповнені глибокого почуття. Середні частини в них більш схвильовані, поривчасті.

Етюди композитора дуже важкі для виконання. У кожному з них Шопен ставить певне технічне завдання, розвиток певного технічного прийому. Але кожний етюд перетворюється у нього в художній твір, де техніка є не метою, а засобом для вияв- лення художнього образу.

З великих творів Шопена найзначнішими є два фортепіанні концерти, чотири скерцо, друга і третя фортепіанні сонати, чотири балади і близька до них фантазія фа-мінор.

Балади композитора — глибоко національні твори, пов’язані з історичним ми- нулим Польщі. Написані вони під враженням поем знаменитого польського поета Адама Міцкевича.

У Шопена є 17 пісень, близьких до народної пісні. Вони відзначаються задушев- ністю, витонченістю. Особливо відомі його пісні «Бажання» і «Литовська пісня».

Твори Фрідеріка Шопена відрізняються великою глибиною змісту і поетичніс- тю. Його лірика багата і різноманітна. Поряд з мрійно-задумливими, смутними, іноді трагічними переживаннями в його творчості звучать життєрадісні і героїчні мотиви. Задушевність, натхненність і щирість творів Шопена створили йому вели- ку популярність і славу. Музика Шопена дуже складна, вона вимагає вдумливого і осмисленого виконання, співучого, м’якого, глибокого, виразного звука і великої майстерності. Технічні труднощі, віртуозність виступають у Шопена тільки засо- бом для вираження змісту твору.

Угорщина. Музичне мистецтво. /нструментальна музика. У музичній куль- турі Угорщини XIX ст. вирізняється постать піаніста-віртуоза й видатного компо- зитора-романтика Ференца Ліста. Він був також видатним педагогом, громадським діячем, музичним критиком і письменником.

Ліст написав великі твори програмного змісту для оркестру і особливо багато п’єс для фортепіано. Він переклав для фортепіано твори Баха, Шуберта, Бетхо- вена. Широко відомі його фантазії на музику різних опер, а також рапсодії, в основі яких лежать угорські мелодії. Цікаві також програмні твори Ліста, пов’язані з враженнями від подорожі по Італії та Швейцарії і об’єднані в три зошити під загальною назвою «Роки мандрувань». Особливо популярні п’єси з


першого зошита, пов’язані з картинами природи або народними легендами Швейцарії (наприклад, «Капела Вільгельма Телля»), і з другого зошита, написа- ні під враженням знаменитих творів італійського мистецтва, зокрема картин Ра- фаеля «Заручення» і сонетів Петрарки. Чудові етюди Ліста на теми природи або на фантастичні сюжети.

Ліст працював також у жанрі вокальної музики. Йому належать чудові пісні.



Норвегія. Для Норвегії, що здобула свою державну незалежність лише у 1814 р., XІX ст. було добою інтенсивного розвитку в усіх галузях життя, у тому числі й ху- дожній. Ця країна дала європейському мистецтву таких майстрів, як живописець Е. Мунк, письменник Г. Ібсен, композитор Е. Гріг.

Музичне мистецтво. У музичній культурі Норвегії XIX ст. одним із провідних жанрів стають порівняно невеликі твори ліричного, а іноді й танцювального харак- теру. Ці твори нерідко об’єднуються спільною ідеєю і становлять цикл. Такими, зо- крема, є фортепіанні цикли найвидатнішого митця цієї доби Едварда Гріга «Поетичні картинки» (шість фортепіанних п’єс).

Великого поширення у норвезькій музиці XIX ст. набули і невеликі вокальні твори, тобто пісні і романси. Чудовими є пісні того самого Едварда Гріга.



Росія. Образотворче мистецтво. У живописі російського романтизму провід- на роль належала портрету і пейзажу. Найвидатніші представники портретного жа- нру цього напряму — Орест Кипренський («Автопортрет», «Портрет батька») і Kарл Брюллов («Вершниця», портрети графині Самойлової). У пейзажному жанрі найпоказовішими є італійські краєвиди Сильвестра Щедріна.

Музичне мистецтво. Вокальна музика. На початку XIX ст. у російській музиці з’являється група обдарованих композиторів — О. Л. Гурільов, О. Г. Варламов, О. О. Аляб’єв та О. М. Верстовський. Головне місце в їхній творчості займали ро- манси і пісні, найбільш відомими з яких є «Матушка-голубушка», «Не шуми ть, рожь», «Однозвучно гремит колокольчик» Гурільова; «Что мне жить и тужить»,

«На заре ть ее не буди» Варламова; «Соловей» Аляб’єва та ін.

Основне значення цих композиторів, попередників і сучасників корифея росій- ської музики Михайла Глінки полягає в тому, що в їхній творчості значно розши- рено тематику, поглиблено лірику, використано багато текстів Пушкіна і Лермон- това («Я вас любил» Аляб’єва, «Белеет парус одинокий» Варламова та ін.). Поряд з лірично-побутовою тематикою з’являється тематика, пов’язана з мотивами любові до вітчизни, туги за батьківщиною («Иртьш», «Вечерний звон» Аляб’єва), соціаль- ного протесту («Кабак», «Нища» Аляб’єва). У той час співаються пісні, близькі до типу балади («Песня разбойника», «Песня Офелии» Варламова).

У зв’язку з розширенням тематики збагачуються та поглиблюються й засоби ви- разності у вокальній і в фортепіанній партіях, ускладнюється гармонія. Дедалі ши- рше використовуються елементи російської народної пісні як селянської, так і мі- ської. В окремих випадках це настільки яскраво виявлено, що деякі пісні, складені цими композиторами, довгий час вважались народними. Це було, наприклад, з піс- нею «Красньй сарафан» Варламова.



Опера. О. М. Верстовський. У творчості цього митця опери посідають основне місце. Серед них найвідомішою є опера «Аскольдова могила», що написана на дав- ньоруський сюжет. У цьому творі композитор використав елементи російських і польських народних пісень. Опера складається з багатьох арій, пісень і хорів, проте в ній немає ще достатньої зв’язності й цільності, музично-драматичного розвитку, мало єдності як у сюжеті, так і в музиці.

Російська музика кінця XVIII — початку XIX ст. була основою для розвитку ро- сійської національної музичної школи. Російські композитори-романтики виступи-


ли проти прагнень вищого суспільства насаджувати західну музику, особливо іта- лійську і французьку опери.

М. І. Глінка. У творчості цього митця остаточно формується національна опера. Тільки Глінка зумів поєднати самобутність, народний характер музики з високою майстерністю, зумів вкласти в свої твори глибокий ідейний зміст. Композиторові належить перша в російській музиці народно-героїчна опера «Іван Сусанін». Цей твір надовго став зразком для багатьох народно-героїчних монументальних опер і ораторій, в яких широко показані почуття і переживання народу, пов’язані з різни- ми драматичними або трагічними подіями його життя. Такими є, наприклад, опери

«Псковитянка» Римського-Корсакова, «Борис Годунов» Мусоргського, «Князь Ігор» Бородіна.

Друга опера Глінки — «Руслан і Людмила» — відкрила шлях епічно-казковим російським операм, таким як «Садко» Римського-Корсакова та ін. У той же час во- на справила вплив і на такі опери, як «Князь Ігор» Бородіна. В опері багато розгор- нутих арій-портретів, є елементи східної музики.

Україна. 3 кінця XVIII ст. українські землі перебували в складі Російської та Австрійської імперій. У Наддніпрянській Україні, що втратила свою державність, був утверджений жорсткий адміністративно-політичний режим, який існував у Ро- сії. Ставилося завдання переконати український народ, що для України найкращий лад — самодержавство, a власне Україна — це споконвічна російська земля без власної історії, мови, культури. Утвердженню самодержавної влади мала слугувати

«теорія офіційної народності», сформульована на початку 1830-х рр. реакційним міністром освіти Росії С. С. Уваровим, основними засадами якої стали православ’я — самодержавство — народність. Імперська тріада, що базувалася на централізації науки, освіти й культури, була основою виховання русифікованого українського дворянства XIX ст.

Для культурного розвитку України першої половини XІX ст. характерним є створення і діяльність вищих навчальних закладів, у яких формувалася україн- ська інтелігенція. У січні 1805 р. з ініціативи В. Н. Каразіна, громадського діяча, економіста, просвітителя, було створено Xарківський університет. У 1820 р. в Ніжині засновано гімназію вищих наук; у 1834 р. на базі Кременецького ліцею відкрито Київський університет Св. Володимира. Першим його ректором став М. О. Максимович.

Навчальні заклади створювалися з метою поширення «общерусской» культури, але з часом вони ставали вогнищами культури на українських землях. Xарківський університет до середини XІX ст. підготував три тисячі спеціалістів з різних галузей знань. Формувалася українська національна інтелігенція, яка по-різному ставилася до імперської ідеологічної доктрини.

У середовищі української інтелігенції вчені виділяють три основні суспільні течії, які по-своєму пояснювали імперську тріаду в цілому та кожну з її частин зокрема. Представники першої течії (М. Гоголь, М. Гнєдич, В. Капніст, В. Наріжний) названу тріаду сприймали беззастережно, поділяли й пропагували. Українці за походженням, вони, за збігом обставин, працювали на ниві російсь- кої культури.

До другої течії належить когорта освічених людей, які не поділяли офіційної думки про народність як ознаку «єдинонеподільності» (Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський, з певних питань — М. Косто- маров та ін.). Представники цієї групи не заперечували самодержавства, поділяли погляди на православ’я, а щодо народності, то її важливими ознаками вважали рід- ну мову, народні звичаї, фольклор.


До представників третьої течії належали члени Кирило-Мефодіївського братст- ва. Виступаючи проти імперської тріади, не заперечуючи лише православ’я, брат- чики закликали до повалення самодержавства, скасування кріпацтва і станових привілеїв. Майбутнє української мови вони вбачали в рівноправності з іншими мо- вами — російською, польською, чеською, болгарською і сербо-хорватською, а України — в єдиній федеративній слов’янській державі, побудованій на демокра- тичних засадах.

Отже, в умовах посилення асиміляторських дій проти України частина її інтелі- генції спрямовувала свою діяльність на українське національно-культурне відро- дження, під яким розуміла усвідомлення національної ідентичності, а народ — як діяльну особу історії та сучасного світу. Українське національне відродження ви- никло, як антитеза тяжкому політичному і соціально-економічному становищу та культурному занепаду, в яких опинився тоді український народ на всьому просторі заселеної ним землі.



Література. Доба XІX ст. в українській літературі являє собою цілісний ком- плекс традицій і новаторства в літературному процесі, об’єднаний єдністю ідейно- естетичних закономірностей. У цю добу була створена літературна класика такими її фундаторами, як І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, П. Ку- ліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький, І. Франко та ін. Наприкінці XІX ст., з одного боку, завер- шується столітній період розвитку нової української літератури, а з іншого — з’являються нові її якісні риси, що набувають розвитку пізніше, — у XX ст.

Як і в інших європейських літературах (щоправда з певним відставанням у ча- сі, але більш прискорено), у дошевченківський період української літератури складається просвітительський реалізм, сентименталізм, преромантизм і роман- тизм як основні літературні напрями і стилі, формується нова родова система по- езії, драми й художньої прози та її провідні жанри, зароджується літературно- естетична та літературно-критична думка, з’являються яскраві творчі індивідуаль- ності. Літературний процес у перші десятиліття XІX ст. в цілому розвивається під могутнім впливом ідей національно-культурного відродження, ідеології просвіт- ництва і романтизму та за змістом і художніми формами набуває ознак нової єв- ропейської літератури.



Західноукраїнські землі. Національно-культурне відродження в західноукраїн- ських землях першої половині XІX ст. відбувалося в умовах посилення національ- ного гніту з боку польського панства й австрійської адміністрації в Східній Гали- чині, румунізації на Буковині та мадяризації на Закарпатті. Та, незважаючи на це, у народі ще жили спогади про славетні походи Б. Xмельницького, пісні про ватажків повстань С. Наливайка, М. Залізняка, І. Гонту. Водночас українці зберігали в побу- ті, звичаях, обрядах і піснях традиції духовної культури народу.

На західноукраїнських землях у цей час прошарок освіченої молоді був дуже не- значним. І все ж окремі її представники цікавилися народним життям, мовою, зви- чаями та фольклором українського народу. Під впливом ідей романтизму вони ви- вчали народну творчість, записували її, виявляли живий інтерес до української літератури. Через відсутність національної інтелігенції ініціатором таких дій ви- ступили деякі представники греко-католицького духовенства. М. Грушевський під- креслював, що греко-католицька церква «стала для Західної України такою ж наці- ональною церквою, якою перед тим була церква православна».

Серед передових представників українського католицького духовенства переду- сім варто відзначити львівського митрополита (з 1816 р.), а згодом і кардинала (першого кардинала-українця) Михайла Левицького. Він дбав про організацію
українського шкільництва, видав катехізис і буквар для народних шкіл. М. Левиць- кий разом з каноніком Іваном Могильницьким заснував 1816 р. в Перемишлі перше в Галичині культурно-освітнє «Товариство галицьких греко-католицьких священи- ків», у статуті якого зазначалося, що книжки «мають бути написані... народною мо- вою, уживаною по селах», щоб неосвічене громадянство могло їх використовувати. 3 цією метою І. Могильницький видав 1816 р. книжку «Наука християнська», а 1817 р. — «Буквар словено-руського язика». У 1822 р. вiн першим написав «Грама- тику язика словено-руського», а в науковій розвідці «Відомість о руськом язиці» (1829) доводив самостійність української мови. Ця праця двічі перевидавалася (1837, 1848) окремою брошурою. Період розвитку української культури 1816— 1830 рр. І. Франко визначив як світанок національного відродження українців у Галичині, що, на його думку, був «довгим і холодним». За цей час вийшло лише 36 книжок, брошур та невеликих листівок, друкованих кирилицею, мовою церков-

ною, далекою від народної.



Фундатори нової української літератури в Галичині. Масовому утвердженню української мови в Східній Галичині сприяла дискусія з приводу вживання живої, а не штучної української мови, що розгорнулася в 1830-х рр. Початок їй поклало друкування польськими вченими польським алфавітом (латиною) українських на- родних пісень. Вони пропонували перейти на польський алфавіт.

Проти застосування польського алфавіту щодо українського письма гостро ви- ступив Маркіян Шашкевич, який видав брошуру «Азбука і абецадло» та написав критичну рецензію на брошуру Й. Лозинського «Руськоє вісілє», видану незрозумі- лою для простих людей мовою. Так розгорнулася в Галичині «азбучна війна», що велася аж до початку XX ст.

У відстоюванні української мови, розвитку української літератури та взагалі української культури в Галичині на власній основі, яка відображала життя, спосіб мислення і душу українського народу, велика заслуга належить «Руській трійці». Один з її засновників — Яків Головацьккий писав: «Коли б галичани у 30-х роках прийняли були польське «абецадло», пропала би руська індивідуальна народність, пропав би руський (український) дух».

Літературне угруповання «Руська трійця» було створене 1833 р. прогресивно налаштованими студентами Львівської духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким. Як пише дослідник О. Петраш, один із них — енергійний, наполегливий, сміливий, готовий до самопожертви, й подви- гу — Маркіян Шашкевич. Другий — людина палкої вдачі, з широким польотом фантазії, прагнув рішучих дій. Це — Іван Вагилевич. Третій — ініціативний, діло- вий, працьовитий, водночас — поміркований і обачний — це Яків Головацький».

Ці молоді й талановиті патріоти своєю діяльністю започатковують справжнє на- ціонально-культурне відродження Галичини, переміщуючи центр національного відродження галицьких українців з Перемишля до Львова. Гурток проіснував до початку 1840-х рр. і припинив свою діяльність 1843 р. зі смертю М. Шашкевича. Діяльність гуртка мала патріотичний характер і була спрямована на розв’язання важливих національно-суспільних та культурних завдань.

На діяльність гуртківців позитивний вплив мали як твори діячів українського відродження зі Східної України, так і твори польських, чеських й сербських пись- менників та вчених, які «відкрили великий світ Слов’янщини». «Трійчани» заціка- вилися народною творчістто. Вони «йшли в народ», записували перекази та пісні, вирази і слова, що вживалися простолюдом. Найактивнішим у цьому був Я. Голо- вацький, який здійснив мандрівку містами і селами Галичини, Буковини, а пізніше й Закарпаття, де збирав українські матеріали та робив записи власних спостережень


щодо народного побуту. І. Вагилевич виїздив до гірських районів Галичини і, крім фольклорних записів, закликав селян виступити проти національного й соціального гніту, за що його заарештували та заборонили там з’являтися.

Проте «Руська трійця» в основному займалася культурно-просвітницькою дія- льністю, хоча влада цю діяльність вважала ворожою. Зокрема, начальник львівської поліції своє обурення висловив так: «Ці безумці хочуть воскресити... мертву русин- ську національність».

І все ж захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебу- ваючи під впливом творів передових слов’янських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі» (1833). У 1835 р. «Руська трійця» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукува- ти народні пісні, твори гуртківців, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура забо- ронила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.

Попри всі залякування, завдяки наполегливості і цілеспрямованості «Руської трійці» за допомогою діячів сербського відродження в 1837 р. було видано літера- турний альманах «Русалка Дністрова» (Будапешт). Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного і літературного відроджен- ня західноукраїнських земель. «Русалка Дністрова» вміщувала народні думи і пісні, твори М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича, поетичні, публіцистичні та науково-історичні твори, казки. На її сторінках вперше пролунала не церковно- слов’янська суміш, а народна мова.

«Русалку Дністрову» цісарський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям та зберегти для себе, решту було конфісковано. її засновники зазнали переслідувань і найбільше серед них — М. Шашкевич, якого звинувачували в тому, що він як «агент Росії» нібито хоче

«відлучити від Австрії русинів».

Для «Руської трійці» мовне питання мало загальнокультурне і політичне зна- чення. Адже йшлося про утвердження в правах народної мови як однієї з головних ознак етносу, основи його самобутності, важливого чинника розвитку його націо- нальної самосвідомості та культури. I. Вагилевич у листі до визначного діяча чесь- кого та словацького відродження Павла Шафарика (1836) висловив упевненість, що українська мова, якій «пророкували» забуття та зневагу, воскресне в ряді своїх бра- тніх мов і розквітне в «своїй буйності і... розмаїтості».

«Руська трійця» залишила невелику, проте оригінальну спадщину. її «Русалка Дністрова» була першим провіщенням «народу Західної України про своє існуван- ня, про свою національну гідність». Проте діяльність «Руської трійці» мала не лише регіональне галицьке чи західноукраїнське значення, а й всеукраїнське. Саме такою бачили мету і сутність діяльності «Руської трійці» її учасники.

Незважаючи нa переслідування галицьких патріотів, процес національно- культурного відродження на західноукраїнських землях у 1840-х роках не припи- нявся. Представники прогресивної української інтелігенції Галичини підтримували зв’язки з Наддніпрянською Україною. Широку популярність серед галицьких українців здобули рукописні твори Т. Шевченка. Діячі колишньої «Руської трійці» знали твори М. Костомарова, а члени Кирило-Мефодіївського товариства — «Руса- лку Дністрову».

У 1846—1847 рр. Яків Головацький разом з братом Іваном Головацьким (студе- нтом Віденського університету) видав два томи альманаху «Вінок русинам на об- жинки». Ця збірка уже не мала такого бунтарського виклику, як «Русалка Дністро- ва». Однак вона теж стала явищем в історії української культури. Альманах містив


твори М. Шашкевича та інших авторів, статті, фольклорні записки, тексти історич- них пам’яток, а також деякі матеріали із забороненої «Русалки Дністрової».

Найзначніший внесок в українське національне відродження, у пробудження та розвиток національної свідомості русинів-українців на 3акарпатті зробив Олек- сандр Духнович — письменник, педагог, історик, етнограф, фольклорист, греко- католицький священик. Biн видав для українців рідною мовою молитовник, буквар, підручники граматики, географії, посібник з педагогіки для вчителів. О. Духнович збирав українські народні пісні, заснував «Литературное заведеніе Пряшевское» (1850), яке здійснювало серед населения культурно-освітню роботу. Biн написав народною мовою ряд патріотичних поезій, п’єс тощо. Найвідомішою поезією, де звучить його кредо, є «Вручаніє».



Образотворче мистецтво першої половини Х/Х ст. У першій половині XІX ст. посилюється процес взаємодії української та російської культур. Цьому сприяла петербурзька Академія мистецтв — єдиний навчальний заклад, що готував професійних майстрів. Академія з її сталими художніми канонами визначала й офі- ційну художню стилістику часу, й певний розвиток малярських жанрів. Творчість багатьох вихованців Академії залишила яскравий слід в культурі України. Серед них — відомий російський портретист В. Тропінін. Подільське село Кукавка — ма- єток його пана, графа І. Моркова, стали для художника справжньою школою життя та творчості. «Я мало вчився в Академії, проте навчався в Малоросії... Я там без перепочинку писав з усього і усіх...» — стверджував майстер. У створених ним об- разах подільських селян («Дівчина з Поділля», «Українець», «Пряля») відбився не лише національний етнотип, а й романтичні ідеали часу з його уявленням про красу та людську гідність. В. Тропінін був першим, хто свідомо звернувся до зображення народу, виявляючи при цьому гуманізм і демократизм поглядів, реалізм світоба- чення.

Якщо В. Тропінін загалом дванадцять років провів в Україні, то уродженець Ревеля К. Павлов після закінчення Академії залишився тут назавжди. Його ху- дожня та педагогічна діяльність сприяли розвиткові національного реалістично- го мистецтва. К. Павлов викладав малювання у Ніжинському ліцеї, де серед йо- го учнів були брати Гребінки, М. Гоголь, А. Мокрицький, А. Горонович, та у Київському університеті імені Св. Володимира. В «Автопортреті», «Портреті дочки» досить повно висвітлюється характер творчості майстра — демократич- на спрямованість його мистецтва, природність і безпосередність у зображенні людини.

В Україні того часу працювало чимало іноземних малярів. Наприклад, поляк О. Станкевич («Сімейний портрет»), угорець Й. Ромбауер («У парку»). Виконаний пензлем живописця Грота краєвид «Будівництво Микільського спуску до Дніпра в Києві» також має не лише мистецьку, а й чималу історичну цінність.

Одним із фундаторів нового українського пейзажного живопису та побутової картини, художні образи яких базувалися на засадах життєвої правди й реалізму, був В. Штернберг. Літні вакації 1826—1838 рр., він, студент Академії, проводив у Качанівці, у маєтку відомого мецената Г. Тарновського. Сюди, пізніше, В. Штерн- берг привіз свого друга Т. Шевченка. Написана за законами академічного живопису картина «Садиба Г. Тарновського в Качанівці» органічно поєднала забарвлену ро- мантичною таємничістю природу з реаліями життя пересічної людини, до якої ху- дожник завжди виявляв «чувства добрье» та повагу.

Портретні твори Г. Васька, Г. Шлейфера, А. Гороновича, М. Брянського, О. Рока- чевського характеризують розвиток цього жанру в Україні і відповідають усім ознакам живопису середини XІX ст. — правдивістю зображення зовнішнього ви-
гляду людини, певною романтизацією образів, ретельністю проробки деталей та матеріальної фактури предметного світу.

Романтичного настрою сповнений і «Портрет дружини» А. Мокрицького. В об- разі замріяної жінки художник втілив ідеали часу, що увібрали в себе поняття ду- ховності, гармонії почуттів, єдності людини з природою. А. Мокрицький входив до кола представників передової української та російської інтелігенції і був товари- шем Т. Шевченка. Він відіграв значну роль у долі Великого Кобзаря — сприяв його викупу з кріпацтва.

Близькими до Великого Кобзаря були й художники І. Сошенко та М. Сажин, чиї твори репрезентують романтичну лінію пейзажного живопису. Ці майстри прокла- дали шляхи для безпосереднього, правдивого відтворення дійсності.

Обличчя української культури середини XІX ст. визначила творчість Тараса Григоровича Шевченка. Його поетичне слово й художня спадщина не лише стверджували засади реалізму, критичний погляд на навколишнє життя, а й ви- значали менталітет самого народу, його національну самосвідомість. Шевченко- художник працював у техніці олійного живопису і займався офортом. Широко- відомі його графічні аркуші з серії «Живописна Україна», виконані після приїз- ду Т. Шевченка на батьківщину в 1843—1844 рр. У даних графічних аркушах показано історію України, її краєвиди, сільське життя. Вони є своєрідним мані- фестом подальшої творчості митця, визначальним критерієм якої стали реалізм і народність.



Музичне мистецтво. Основи класичної музики почали формуватися і розвива- тися в Україні, починаючи з другої половини XVIII ст. і в XIX ст., тобто в період розкладу феодально-кріпосницьких відносин і визрівання капіталістичних. У XIX ст. на цій базі розгортається національно-визвольний рух. Цей рух зумовив піднесення громадсько-політичного життя, розвиток національної демократичної культури та мистецтва, що зміцнювалися і гартувалися в Україні в боротьбі проти антинародної політики царського уряду. Демократична інтелігенція завжди відстоювала культур- ні і національні інтереси українського народу, стверджуючи його права на рідну мову, літературу і мистецтво.

Опера. C. C. Гулак-Артемовський. Одним із перших видатних майстрів опер- ного жанру в українській музиці є Семен Степанович Гулак-Артемовський. Найві- доміший твір цього митця — опера «Запорожець за Дунаєм». Опера заснована на українській народній пісенності.

«Запорожець за Дунаєм» належить до поширеного у XVIII і на початку XIX ст. жанру лірико-комічної опери. Відповідно до особливостей цього жанру вона скла- дається з невеликих музичних і танцювальних номерів, які чергуються з розмовною мовою. Склад дійових осіб також відповідає традиціям комічної опери: молоді за- кохані (ліричні персонажі) і старше подружжя, що свариться між собою (комічні персонажі). Реалістичне втілення українських народних образів, перетворення в опері багатств української народної пісні і танцю, невдаваний гумор, легкість і до- ступність форм — усі ці особливості зробили оперу Гулака-Артемовського одним із найулюбленіших творів оперного жанру.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   40


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка