[]



Сторінка26/40
Дата конвертації11.05.2018
Розмір9.42 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   40

Театр. Витоки театрального мистецтва України сягають княжої доби, коли ман- дрівні актори-скоморохи розважали народ своїми дійствами — танцями, піснями, завжди доречними та актуальними.

Учені припускають, що ті зразки народної творчості, які дійшли до нашого часу, у другій половині XVІІ — упродовж XVІІІ ст. мали якнайширше побутування в Україні.

На другу половину XVІІ — першу половину XVІІІ ст. припадає період даль- шого розвитку започаткованого наприкінці XVІ ст. українського шкільного теа- тру. Якщо до першої половини 30-х рр. XVІІ ст. головним осередком українсь- кого шкільного театру був Львів, то у другій половині XVІІ ст. його центром стає Київ, власне, Києво-Могилянський колегіум. Саме наприкінці XVІ — на початку XVІІ ст. український театр розвивається у вигляді найпростіших його виявів — декламацій і діалогів. Декламація — це віршовані панегірики у формі привітань, надгробних промов, написів, послань. Темами їх були герби або їх елементи, якісь найновіші події (війна, укладання миру, зустріч або відправлен- ня посольства, чиясь смерть, перемога, релігійні свята — Різдво, Великдень та ін., важливі історичні події тощо). Виконувались декламації гуртом у шкільних класах або в церквах без сценічних атрибутів, але під час свят урочистостей до- пускалося скупе сценічне оформлення (виконавці, одягнуті у відповідні костю- ми реальних або алегоричних постатей, декламували серед декорацій, вдаючись до відповідних жестів).

Збереглися декламації Лазаря Барановича, Димитрія Туптала, Петра Поповича- Гученського, присвячені Ісусу Xристу.

З курсів поетики і риторики, які викладалися в українських школах у другій по- ловині XVІІ ст., до нас дійшли тільки деякі, починаючи з XVІІ ст., але й вони дають конкретне уявлення про той обсяг знань, які здобували студенти в галузі драматич- ної творчості і сценічного мистецтва. Написанням і розігруванням драматичних творів керував учитель поетики, хоча початки декламації, виразного читання ви- кладав учитель риторики. Xоч ці твори мали релігійно-дидактичний характер, того- часна дійсність відбивалася в них у вигляді світських елементів, де були відгуки на окремі животрепетні питання сучасності.
У XVІІ ст. на території Східної Галичини й у Києві з’являються зразки поетич- них панегіриків, написаних у формі декламації та у стилі бароко.

Розвиток шкільного театру припадає на другу половину XVІІ — першу полови- ну XVІІІ ст. У київських шкільних драмах, окрім релігійних тем, піднімалися пи- тання утвердження загальнолюдських цінностей, втілених в алегоричних образах і релігійних розмірковуваннях.

Шкільний репертуар у кожному окремому випадку диктував сценічне облад- нання сцени. Найбільша частина його вимагала містеріальної сцени для виставлен- ня різдвяних і великодніх драм, у яких відповідно до тогочасної барокової естетики зображувались різні місцевості на землі, уявні картини неба, раю і пекла в алегори- чних образах. Історичні п’єси обмежувалися доволі скупими декораціями. Інші ви- ди п’єс — декламації і діалоги — виставлялися взагалі без сценічних пристосувань, за наявності лише завіси.

Алегоричні постаті українського шкільного театру одягалися відповідно до античних і середньовічних уявлень про одяг міфічних, біблійних та історичних осіб. Кожна постать мала в руках характерні символи, які відрізняли один образ від іншого.

Серед шкільних драм, написаних і виставлених протягом першої половини XVІІІ ст., основне місце продовжують посідати драми різдвяного й великоднього циклів. Деякі з них дійшли до нас без заголовків, дат створення, деякі — анонімні і без дат написання чи вистави.

Найкращою українською шкільною драмою типу мораліте є «Воскресіння мерт- вих» Георгія Кониського. У п’єсі змальовано картину соціальної нерівності, жорс- токої експлуатації простих людей панівною верхівкою, беззахисність бідняків пе- ред представниками влади, викрито несправедливе судочинство, пов’язане з хабарництвом.

Драми на історичні теми стали вершиною української шкільної драматургії першої половини XVІІІ ст. («Владимер» Феофана Прокоповича (1705), «Іосиф Пат- ріарха» Лаврентія Горки (1708), «Милость Божія...» невідомого автора (1728).

У трагікомедії «Владимер» розповідається про прийняття християнства князем Володимиром Святославичем, але насправді йдеться про державно-культурницьку діяльність гетьмана Івана Мазепи, якому й присвячено цей твір.

На другу половину XVІІ — першу половину XVІІІ ст. припадає значна кількість давньої української інтермедії. Вони відзначаються яскравими характерами персо- нажів, гострими, дійовими, комедійними контрастами і композиційною стрункістю. В одних із перших інтермедій, що дійшли до нас, сюжет був простим, а в інших він взагалі нерозвинений. В основі одних лежать мандрівні анекдоти й казки, в ос- нові інших — веселі бувальщини з народного життя, але всі інтермедії за своєю природою близькі до імпровізаційного театру різних народів — від грецького міма до італійської комедії масок. Шарж, гротеск, бурлеск, пародія, макаронічна мова були в інтермедії засобами комічного. Дійовими особами виступають українські селяни, козаки, цигани, євреї-корчмарі, німці, студенти. Зміст інтермедій зводиться в основному до суперечок, які здебільшого закінчуються бійками. Сперечаються іудеї з християнином, батько з сином, німець з українським селянином, польський

шляхтич з козаком, циган і єврей з селянином тощо.

У кращих своїх зразках українська інтермедія була гострою політичною сати- рою на окремі соціальні явища тогочасного суспільства, в ній звучали мотиви виз- вольної боротьби українського козацтва проти польської шляхти, викривалися гно- бителі народу — шляхтичі, євреї-орендарі, православні, уніатські католицькі свя- щеники.
Українські інтермедії та інтерлюдії надавали виконавцям надзвичайно широкі можливості для відтворення різноманітних, індивідуалізованих рис зображуваних персонажів, для застосування різнобарвних художніх засобів і виразних сценічних прийомів акторської майстерності.

Популяризаторами інтермедій у народному середовищі були переважно спудеї (студенти) Києво-Могилянської академії, школярі тогочасних колегіумів в Україні. Особливо під час вакацій, щоб заробити собі на прожиття, вони влаштовували ін- термедійні вистави.

У практиці українського шкільного театру XVІІ—XVІІІ ст. інтермедії посідали другорядне місце стосовно серйозної драми.

У середині XVI ст. з’являється вертеп — ляльковий народний театр. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Xристос. Для вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка, а ляльки приводились у рух за до- помогою ниток. У верхній частині розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у ниж- ній — народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувалися на торгових площах, у будинках заможних козаків та міщан. Дійовими особами вертепних вистав були се- ляни, козаки, «москалі», «ляхи», євреї, попи та інші герої, широко відображалися народний побут і звичаї. Дотепні сцени із життя можновладців, панів та священиків часто містили сатиру, за що їхні автори переслідувалися урядовцями.

Час його виникнення досі не з’ясований. Перше документальне свідчення про ходіння з ляльками в Україні фіксується 1573 р., але невідомо, чи ця лялькова гра якось стосувалася того своєрідного театру, що дійшов до нас у пізніших зразках. Цікавим є свідчення українсько-польського етнографа Еразма Ізопольського (1843) про те, що він бачив у Ставищах (є кілька Ставищ — у Київській, Волинській, Жи- томирській і Рівненській областях) триповерхову вертепну скриньку з датою 1591 р., а в Дашівщизні (тепер село Дашів Іллінецького району Вінницької облас- ті) — з датою 1639 р. За описом Ізопольського скринька мала триповерховий палац з галереєю, висунутою з третього поверху, на якій безнастанно несуть варту група солдатів і барабанщик. Вистави у вертепі відбуваються на третьому і першому по- верхах, а другий поверх служив складом і місцем для перебування акторів (ляльок) та притулком всієї вертепної машинерії.

Протягом другої половини XVІ — першої половини XVІІ ст. у народному побу- ті зберігаються й елементи театральних дійств, успадковані від попередньої доби. Водночас шкільний театр в Україні набирає барокових прикмет, причому однією з істотних рис культури стає підкреслена театральність. Театральні елементи були однією з ознак властивого добі бароко синтезу мистецтв, що відбивають супереч- ливість тодішнього світогляду, поєднання в ньому середньовічної спадщини і по- шуків шляхів самовираження людини.

Тісно пов’язана з шкільною драмою та інтермедією, розрахованими передусім на міську публіку, вертепна драма протягом XVІІІ ст. і особливо у другій його по- ловині була улюбленим видовищем, задовольняючи естетичні потреби найширших народних мас.

До XVІІІ ст. належать початки аматорського театру демократичних прошарків населення міст України. За свідченнями дослідників театрального мистецтва відо- мо, що якісь аматорські вистави відбувалися в 30-х рр. XVІІІ ст. у Глухові. Г. Квітка-Основ’яненко пише, що в Xаркові у 80-х рр. XVІІІ ст. існував аматорсь- кий театр, але через відсутність постійного приміщення почав занепадати, а з часом припинив своє існування.

Відомо, що в Києві з розпорядження губернатора протягом 1789—1790 рр. у царському палаці, названому в XІX ст. Маріїнським, влаштовувались російськомо-
вні вистави для «благородного товариства», а наприкінці 1790 р. — на початку

1791 р. тут виступала італійська трупа.

Український театр другої половини XVІІ—XVІІІ ст. посів видатне місце в істо- рії української культури. Бароковий за своєю природою, він виріс на західноєвро- пейському культурному грунті, орієнтуючись на шкільні драми, що побутували в різних країнах Заходу. Український шкільний театр був значною мірою залежний від своїх джерел — народних звичаїв та ігор, церковних обрядів. Він же й впливав на розвиток народної драми — так званого фольклорного театру (в обох його варіа- нтах — ляльковому і живому). При шкільному театрі другої половини XVІІ — першої половини XVІІІ ст. існувала інтермедія — попередниця української комедії в новому українському театрі початку XІX ст.

Український професійний театр на Лівобережній Україні під протекторатом Ро- сійської імперії ще не міг з’явитися у другій половині XVІІІ ст., як не міг з’явитися і на Правобережній Україні та в Східній Галичині в умовах польського, а згодом австрійського панування.

XVIІ—XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури. Продо- вживши традиції давньоруської культури, українська культура виявилася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести її до зникнення, асиміляції іншими культу- рами. Але в народі знайшлися сили, які забезпечили не тільки виживання націона- льної культури, але і подальше її піднесення як самобутньої, з властивими тільки їй рисами. Розвиток української культури відбувався у тісному взаємозв’язку з націо- нально-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648— 1657 рр. Однак розділ українських земель між двома імперіями, згортання автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського суспільства до кінця XVIII ст. знову створили важку ситуацію для української культури.

У козацьку добу Україна посідала чільне місце серед держав Східної Європи.


ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ


  1. Витоки та основні засади Просвітництва.

  2. Художнє життя Європи періоду Просвітництва.

  3. Стиль бароко епохи Просвітництва в українському мистецтві.

  4. Бароко і класицизм як провідні стилі епохи Просвітництва.

  5. Літературно-мистецьке життя в Україні гетьманської доби.

  6. Чому школа й виховання є найважливішими чинниками виховання?

  7. Українська освіта й педагогіка епохи Просвітництва.

  8. Яку роль відіграли православні братства у культурному житті України в ХV—ХVІІ ст.?

  9. Ідеї Просвітництва у європейській літературі.

  10. Музична культура Європи у ХVІІ—ХVІІІ ст.

  11. Видатні українські композитори другої половини ХVІІІ ст.

  12. Де і коли було відкрито перший оперний театр?

  13. Європейське музичне мистецтво доби Просвітництва.

  14. Видатні європейські художники епохи Просвітництва.

  15. Видатні діячі англійського Просвітництва.

  16. Видатні діячі французького Просвітництва.

  17. Якою була культурно-просвітницька діяльність Києво-Могилянської академії?

  18. Меценатська й культурницька діяльність І. Мазепи.




  1. Який внесок зробили письменники-полемісти (І. Гізель, Л. Баранович, І. Галя- товський) ХVІІ ст. в українську культуру?

  2. Яке вчення лежало в основі філософських поглядів Г. С. Сковороди?

  3. Філософські погляди Г. С. Сковороди.

  4. Розвиток друкарства в Україні.

  5. Видатні українські архітектори ХVІІ—ХVІІІ ст.

  6. Які Ви знаєте українські пам’ятки архітектури, побудовані у стилі бароко?

  7. Яким був внесок у розвиток духовності українського народу першодрукарів слов’ян?

  8. Роль і значення Києво-Могилянської академії в культурному розвитку України.

  9. Яким був культурний процес в Україні у XVIII ст.?

  10. Розвиток української науки та її вплив на національну свідомість.

  11. Особливості козацьких літописів.

  12. Становлення театрального мистецтва в Україні.


СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДО VII РОЗДІЛУ


  1. Асеев Ю. Стили в архитектуре Украинь. — К.: Будівельник, 1989.— 186 с.

  2. Горелов А. А. Культурология: Учеб. пособие. — М.: Юрайт-М, 2002. — 400 с.

  3. Гуляницкий. История архитектурь. — М.: Стройиздат, 1984.— 273 с.

  4. Европейское просвещение и Французская революция XVІІІ в.: Сб. статей / Под ред. Г. С. Кучеренко.— М., 1988.— 409 с.

  5. Жолтовський П. М. Xудожнє життя на Україні в XVІ—XVІІІ ст. К.: Наукова думка, 1983.— 180 с.

  6. Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми.— Львів, 2002.— 412 с.

  7. Золоте слово // Xрестоматія літератури України-Русі епохи Середньовіччя ІX— XV століть. У 2-х кн. // За ред. В. Яременка.— К.: Аконт.— 2002.

  8. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб. // С. М. Клапчук, В. Ф. Оста- фійчук, Ю. А. Горбань та ін. — К.: Знання-Прес, 2002.— 351 с.

  9. Історія української літератури. У восьми томах. — К.: Наукова думка, 1967.

  10. Історія української культури. У п’яти томах // За ред Б. Є. Патона.— К.: Наукова дум- ка, 2001—2003. Т. 3—4 (перша книга).

  11. Історія українського мистецтва у 6-ти томах.— К.: УРЕ, 1965—1967.

  12. Кагарлицький М. Ф. Коли мовчать слова. Образи великих композиторів. У 2-х т. — К.: Музична Україна, 1969.— 400 с.

  13. Корінний М. М., Порапов Г. Г., Шевченко В. Ф. Короткий термінологічний словник з української та зарубіжної культури.— К., 2002.— 214 с.

  14. Костюк О. Г., Федорук О. К., С. Мосаковський та ін. Українське бароко та європей- ський контекст. — К.: Наукова думка, 1991. — 460 с.

  15. Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб. / За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Гор- була. — К.: Центр навчальної літератури, 2004.— 368 с.

  16. Культурология: Учеб. пособие для студ. вьсш. учеб. заведений / Под ред. А. И. Шапова- лова. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2003.— 320 с.

  17. Крип’якевич І. Історія української культури. — К.: Либідь, 1994. — 656 с.

  18. Макаров А. М. Світло українського бароко.— К.: Мистецтво, 1994. — 288 с.

  19. Левчук Л. Т., Гриценко В. С. та ін. Історія світової культури: Навч. посібник.—К.: Ли- бідь, 2003. —368 с.

  20. Логвин Г. Н. Украинское искусство X—XVІІІ веков. — М., 1963. — 486 с.



233

Лосєв І. В. Історія і теорія світової культури: Європейський контекст. — К., 1995. — 548 с.

  1. Мишанич О. В. Українська література другої половини XVІІІ ст. і усна народна твор- чість. — Київ, 1980. — 343 с.

  2. Немировская Л. З. Культурология. История и терия культурь. — М., 1992. — 319 с.

  3. Памятники градостроительства и архитектурь Укр. ССР. Т. 4. — К.: Будівельник, 1986.— 476 с.

  4. Пасічний А. М. Образотворче мистецтво. Словник-довідник. — Тернопіль: Навчаль- на книга. — Богдан, 2003.—216 с.

  5. Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998.— 765 с.

  6. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. — Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1985. — 567 с.

  7. Січинський В. Чужинці про Україну.—Львів, 1991.— 314 с.

  8. Словник українського сакрального мистецтва / За наук. ред. М. Станкевича. — Львів, 2006. —287 с.

  9. Советский знциклопедический словарь. — М.: Советская знциклопедия, 1980. — 1600 с.

  10. Степовик Д. Олександр Тарасевич. — К., 1975. — 386 с.

  11. Тимофієнко В. І. Архітектура і монументальнее мистецтво. Терміни та поняття.— К.: Вид-во Інституту проблем сучасного мистецтва. Головкиївархітектура, 2002. — 472 с.

  12. Українська література XVII ст.: Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Беле- тристика / Упоряд., приміт. В. І. Крекотня. — К.: Наукова думка, 1987. — 608 с.

  13. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Се- машко та ін. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2001.— 550 с.

  14. Философия зпохи ранних буржуазньх революций. — М.: Наука, 1983. — 487 с.

  15. Xудожня культура світу: Європейський культурний регіон: Навч. посіб. /

Н. Є. Миропольська, Е. В. Бєлкіна, Л. М. Масол, О. І. Оніщенко. — К., 2001. — 268 с.

  1. Чорненький Я. Я. Культурологія. Теорія. Практика. Самостійна робота. Навч. по- сіб. — Київ: Центр навчальної літератури, 2004. — 392 с.

  2. Шейко В. М., Гаврюшенко О. А., Кравченко О. В. Історія світової культури: Навч. по- сібник / Наук. ред. В. М. Шейко. — К.: Кондор, 2006. — 408 с.

  3. Шейко В. М., Тишевська Л. Г. Історія української культури: Навч. посібник / Наук. ред. В. М. Шейко. — К.: Кондор, 2006. — 264 с.

  4. Шкаруба Л. М., Спанатій Л. С. Російсько-український словник художніх термінів: Навч. посіб. для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Каравела, 2004. — 320 с.


КУЛЬТУРА В ЕПОХУ

Ðîçä³ë 8


ПРОМИСЛОВОГО ПЕРЕВОРОТУ ТА СОЦІАЛЬНИХ ЗРУШЕНЬ



    1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОЗВИТКУ КРАЇН ЄВРОПИ ТА ПІВНІЧНОЇ АМЕРИКИ У ДРУГИЙ ПЕРІОД НОВОЇ ІСТОРІЇ

Новий час — це історико-культурна система, що склалася та існувала з поча- тку XVII ст. до 80-х рр. XIX ст. у Західній Європі й Північній Америці. Ця сис- тема — неповторне поєднання цивілізаційних, економічних, соціальних, полі- тичних, культурних явищ, історичних форм життя людини. У XVII—XIX ст. новоєвропейська цивілізація досягає розквіту, реалізує закладені у ній можливо- сті. З кінця XІX ст. розпочинається період переосмислення та критики ідей і цінностей Нового часу.

XІX ст. майже повністю вкладається у другий період нової історії. Xронологічні межі цього періоду — 1789—1880 рр. Це доба ствердження капіталістичної форма- ції в усій Європі. Вирішальну роль у цьому процесі відіграла Велика Французька революція 1789—1799 рр. і правління Наполеона Бонапарта (до влади Наполеон прийшов у 1799 р. — у цьому році він був обраний першим консулом. З 1804 до 1815 р. Наполеон — імператор Франції). У державі Наполеона економічна, полі- тична і правова системи буржуазного суспільства набули своїх класичних форм. Ці форми у ході наполеонівських війн нав’язувалися іншим державам або перейма- лися ними добровільно. Відбувається промисловий переворот, виникає механізова- не виробництво, різко прискорюється економічний розвиток Європи й Північної Америки. У середині XІX ст. загострюються класові й національні суперечності, що призводить до революцій 1848—1849 рр., цілої низки внутрішньоєвропейських війн, громадянської війни у США (1861—1865). У 80-ті рр. XІX ст. в Європі вста- новлюється політична стабільність, яка зберігалася до першої світової війни (1914—1918).

У XІX ст. продовжується бурхливий розвиток науки. У літературі й мистецтві виникають такі стилістичні напрями, як романтизм, імпресіонізм та постімпресіо- нізм. Міцно стверджується в літературі й образотворчому мистецтві творчий метод реалізму.

Розвиток європейської цивілізації у другий період Нового часу поєднує еволю- ційні й революційні моменти, повільне накопичення певних явищ та різкі болісні стрибки, що спричиняли перевороти в економіці, політиці, культурі.


      1. МАТЕРІАЛЬНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ

У КРАЇНАХ ЄВРОПИ ТА ПІВНІЧНОЇ АМЕРИКИ ХІХ СТ.
Головним елементом способу життя людини у добу Нового часу стає принципо- во нове ставлення до праці. Праця перетворюється на справу (бізнес). Головною метою і критерієм успіху бізнесу є отримання прибутку, а також постійне зростан-


ня й розширення справи. Крок за кроком бізнес завойовує позиції у сфері ремісни- чого виробництва та сільського господарства. Найважливішу роль починають віді- гравати грошові відносини. Банки й біржі регулюють рух товарів і грошей, які вкладаються у справу, боргові зобов’язання тощо. Капітал, тобто гроші, що прино- сять гроші (прибуток), стає самостійною силою, яка не залежала від соціального стану її власника. У штучно створюваному світі бізнесу найважливішими стають такі людські якості, як діловитість, підприємництво, майстерність, зростає роль спеціалістів. Головний закон бізнесу — найбільший результат із найменшими за- тратами, причому і те, і друге має грошовий вираз.

Прагнення до безперервного зростання бізнесу прискорило темп життя, сприяло розриву з традиціями, порушенню органічності розвитку. З цим боком нового часу пов’язана велика роль у його історії переселенців, емігрантів, національних і релі- гійних меншин. З діловою активністю була також тісно пов’язана колонізація євро- пейцями країн в усіх частинах світу. У XVIII—XІX ст. починається вивіз з Європи до колоній капіталу й технологій і організація там виробництва й торгівлі. Таким чином, ділова сфера європейської цивілізації почала зростати й розширюватися за рахунок колоній.

У XIX ст. розвиток бізнесу виглядає як спрямований у безкінечність процес, у якому обмежене життя окремої людини — безкінечно мала величина. Економіка відмежовується від конкретної праці. Головними факторами у ній стають цінні па- пери, продаж акцій на біржі, а грандіозна робота промисловості виглядає лише як відображення обігу паперів. Завдяки акціям власність віддаляється від людини, стає анонімною. Господарем будь-якої справи стає підприємець. Він (або його довірена особа) керує бізнесом і отримує прибуток. Господар залучає до участі у справі й інших людей. У цьому випадку він виступає як роботодавець, а всі залучені осо- би — наймані працівники різних типів (інженери, управлінці, робітники). Між ро- ботодавцем і найманими працівниками укладається договір про оплату праці. Ви- рішальним фактором при розподілі ролей у бізнесі є власність на нього. Володіння набуває характеру приватної власності. Юридичне оформлення права приватної власності стало одним із найважливіших завдань суспільної і політичної системи Нового часу.


      1. РОЗВИТОК НАУКИ Й ТЕХНІКИ

Надзвичайно важливим фактором постійного розширення бізнесу стає техніка. У добу Нового часу постало завдання створити кероване людьми механізоване ви- робництво. Надзвичайні можливості для механізації відкрив створений Дж. Уайтом універсальний паровий двигун (1784), що був здатний зрушити машини будь-якого типу. Справжньою революцією була поява галузі «машинобудування». У 1794 р. англійський механік Г. Модслі винайшов рухомий суппорт (утримувач різця) для токарного верстата. Згодом суппорт був застосований і у верстатах інших типів; він виконував також операції, які раніше здійснювала людська рука. Завдяки суппорту токарні, фрезувальні, шліфувальні, свердлильні та інші верстати перетворилися на робочі машини.

Радикальні зміни у ритм життя внесло створення парового транспорту: назе- много (паровоз Дж. Стефенсона — 1814), річкового (пароплав Р. Фултона — 1807), морського (1819), а також винахід у середині XІX ст. електромагнітного телеграфу (у 1844 р. С. Морзе передав телеграфне повідомлення електричним способом) і швидко друкуючих поліграфічних машин. Сучасники називали
XІX ст. «століттям пари та заліза»: парові установки застосовувалися в усіх га- лузях промисловості і сільського господарства, завершився перехід від мануфа- ктури — великого підприємства, заснованого на ручній праці, до машинної ін- дустрії.

У 1839 р. виникає фотографія — французький художник і винахідник Л.-Ж.- М. Дагер розробив перший практично придатний метод фотографування — дагеро- типію і доповів про це Паризькій академії.

У 1869 р. американський винахідник і промисловець Д. Вестінгауз одержав па- тент на пневматичне залізничне гальмо — гальмо Вестінгауза. Німецький винахід- ник К. Ф. Дрез сконструював транспортну машину на залізничному ходу, яка при- водиться у рух вручну або двигуном внутрішнього згоряння — дрезину. У 1863 р. в Лондоні побудована перша підземна залізниця (3,6 км) — метро. З 1868 р. метро діє в Нью-Йорку. Найстаріші метрополітени на європейському континенті — Будапе- штський (1896 р.), Віденський (1898 р.) і Паризький (1900 р.).

У 1869 р. відбулося відкриття Суецького каналу. Його довжина становила 164 км, ширина по дну — 22 м, первісна глибина — 7,5 м. Згодом канал був погли- блений і розширений.

Різке зростання попиту на метал призвело до винаходу англійцем Г. Бес- семером конвертного способу переробки чавуну на сталь, так званого бесеме- рівського процесу (патент 1856 р.). У 1864 р. французький металург П. Мартен для виробництва сталі шляхом окислювальної плавки залізомістких матеріалів (чавуну, стального лому) збудував піч, яку згодом, як і спосіб плавки, назвали його іменем.

З кінця 70-х рр. XІX ст. почав поширюватися телефонний зв’язок, розпочалася ера електричної лампочки. Американський винахідник і підприємець Т. Едісон у своїх майстернях, які стали згодом основою знаменитої «Дженерал електрик», роз- робляє всю техніку електроосвітлення. У 1882 р. він побудував у Нью-Йорку першу в світі теплову електростанцію загального користування, а в 1896 р. дала струм найбільша гідроелектростанція — Ніагарська. У 80-х рр. на вулицях Берліна з’яв- ляються перші трамваї. У 1897 р. німецький інженер Р. Дізель реалізував свою ідею двигуна внутрішнього згорання, названого його іменем.

У 1897 р. італійський радіотехнік і підприємець Г. Марконі одержав патент на винахід радіоприймача.

Наприкінці XIX ст. відбувся справжній переворот у науковому мисленні. Були подолані стереотипи наукової свідомості, що склалися під впливом класичної ме- ханіки. Наприкінці 1895 р. німецький фізик В. К. Рентген повідомив про існування нового роду променів із дивовижними якостями. Залишаючись невидимими, вони пронизують різні предмети. Раніше за Рентгена «х-промені» відкрив в Австро- Угорщині видатний український учений І. Пулюй. Він став піонером у їх вивченні і виготовив скляну лампу для світлоскопії.

У кінці XІX ст. почалося становлення як самостійної галузі науки атомної фізи- ки. У 1896 р. французький фізик А. Бекерель уперше виявив радіоактивність солей урану. Радіоактивність різних елементів, радіоактивне випромінювання вивчали видатні французькі фізики П. Кюрі та його дружина М. Складовська-Кюрі. Вони запровадили в науковий обіг поняття «радіоактивність». М. Склодовська-Кюрі ке- рувала Радієвим інститутом у Парижі. Разом з чоловіком дослідниця у 1898 р. від- крила нові елементи: полоній і радій.

Специфічною формою інтеграції науки й техніки стало відкриття кінематог- рафа, який винайшли і в 1895 р. запатентували брати Люм’єр у Парижі. У наслі- док цього була вироблена система фотографічної фіксації реальності в русі й


подальша її проекція на великий екран. У грудні 1895 р. в підвалі «Гран кафе» на бульварі Капуцинів (Париж) відбувся перший публічний платний сеанс кі- но. Глядачі були ознайомлені зі сценами, знятими з натури: «Вихід робітників із заводу Люм’єра», «Прибуття поїзда на вокзал Ла Сьота». Усього фірма Люм’єр випустила близько 1,5 тис. одно- та двохвилинних фільмів. У жанрово- му відношенні це були прості репортажі, ігрові сцени на літературні та історич- ні сюжети.

XІX ст. відзначилося і прогресом будівельної техніки. Цей прогрес був пов’я- заний зі зростанням населення та перебудовою міст відповідно до потреб промис- ловості, транспорту. Багато міст було переплановано: вузькі заплутані проїзди, що збереглися з доби Середньовіччя, замінювалися на геометрично чітку сітку вулиць і проспектів. Починають застосовувати портландський цемент, потім поширення на- були суцільнометалеві конструкції. У середині XIX ст. з’явився новий тип споруди з металу та скла — «Кристалпалас» у Лондоні (1851 р.).

До кінця XIX ст. розвиток техніки зробив життя людей у новоєвропейській цивілізації відмінним від життя в усі інші історичні епохи. Людина все більше вилучається з природних умов і поміщається у штучні. Вулиці міст стають яск- раво освітленими — порушується цикл день-ніч; будинки стають комфортабе- льними — порушується цикл зима-літо; паровоз, пароплав, телеграф змінюють сприйняття простору й часу. Побут стандартизується, підкоряючись законам масового виробництва. Поступово зникають національний стиль в архітектурі, різниця в одязі тощо. У дусі раціоналізму, властивого добі, по всій Європі були створені художні галереї, і завдяки низці публікацій, посібників та видань зраз- ків у художній справі з’явилася можливість у серійному мануфактурному виро- бництві наслідувати справжні художні твори і пропонувати найширшим верст- вам нові, сучасні товари.

Чисельні винаходи вдосконалили технології виготовлення освітлювальних при- ладів і зробили можливим їх повсюдне застосування. У першій половині XІX ст. свічки все ще залишалися найважливішим джерелом освітлення і довго не поступа- лися місцем олійній лампі Аргана, яка давала яскравіше світло. І те й інше було ви- тіснене близько 1860 р. керосиновими лампами Сіллімана. Однак форми тодішніх освітлювальних приладів були перешкодою для широкого розповсюдження всіх цих винаходів. Аж до кінця XІX ст. шукали новизни й неповторності в імітаціях іс- торичних стилів, які однак не відповідали життєвому устрою, що радикально змі- нився1.




      1. СОЦІАЛЬНІ Й ПОЛІТИЧНІ СИСТЕМИ ДРУГОГО ПЕРІОДУ НОВОГО ЧАСУ

Витоки суспільної структури, держави й права Нового часу, як і багато інших його елементів, сформувалися у надрах Середньовіччя. Однак середньовічна соціа- льна система була повністю перетворена, причому періоди поступової перебудови змінювалися періодами революційної насильницької і кривавої ломки цієї системи. Насамперед діловій основі новоєвропейської цивілізації не відповідав суворий по- діл суспільства за соціальними станами. Він гальмував підприємницьку активність, заважав залученню людей до ділової сфери, що постійно розширювалася. Серед- ньовічна людина залежна від тих, хто знаходився вище неї у становій ієрархії, по-


1 Большая иллюстрированная знциклопедия древностей / Д. Гейдова и др.: Пер. с чешск. Б. Б. Михайло- ва. — Прага: Артия, 1980. — С. 341.
винна була вести спосіб життя, відповідний до її соціального стану. Середньовіч- ний європеєць служив Богові, государю, феодальному сеньйору, своїй корпорації або громаді. Європеєць нового часу служив справі, усі учасники якої мали бути ма- ксимально вільними від усіх неділових стосунків.

Тривалий процес руйнації середньовічного суспільства остаточно завершився лише у середині XІX ст. Він призвів до виникнення нової суспільної системи, за- снованої на принципах юридичної рівності людей, єдиного позастанового грома- дянства, прав людини й громадянина, свобод, що були закріплені на законодавчому рівні. Права людини й громадянина розумілися як такі, що належать людині від природи і примусово обмежуються лише на користь суспільства. Уявлення про права і свободи людини, що були характерні для Нового часу, відобразили дійсне звільнення від середньовічних форм залежності, а також реальні ділові відносини капіталізму, в яких брали участь юридично вільні особистості, що мають певні пра- ва і обов’язки.

Основою відмінності в соціальному стані стала власність на справу. Виокре- милися групи власників великих промислових, сільськогосподарських та торго- вельних підприємств — крупна буржуазія; власники капіталу й цінних папе- рів — банкіри, фінансисти, рантьє; власники землі й ресурсів. У Новий час в Європі й США продовжує існувати значний прошарок дрібних товаровиробни- ків — ремісників і фермерів. Однак багато людей були позбавлені власності на бізнес і брали в ньому участь як наймані працівники: управлінці (менеджери), інженери, техніки, промислові робітники, некваліфіковані робітники та ін. Із зростанням ділової сфери суспільства ускладнювалася й система соціальних зв’язків. Вирішення головних завдань — гарантувати право власності і регулю- вати відносини підприємців та найманих робітників — стало неможливим без втручання держави.

Середньовічна держава була нецентралізована й станова, найважливіші функції передавалися лицарству (армія, суд, податки), церкві (суд, податки, освіта), міським комунам (суд, поліція, податки) крупні феодали мали власну дипломатію. На поча- тку Нового часу практично вся внутрішня і зовнішня політика зосередилася в руках центрального уряду. У XІX ст. остаточно завершується знищення решток середньо- вічної політичної системи.

Процес централізації мав два важливі аспекти. З одного боку, влада переходила від представників суспільних станів до державних службовців (чиновників), що бу- ли призначені урядом або обиралися населенням. З іншого боку, переосмислюється поняття суверенітету — верховної влади, джерела влади. У Новий час панівною стає ідея громадського, народного суверенітету. Вона простежується в основній формі держави XІX ст. — парламентській державі.

Привілеї дворянства й духовенства в Європі знищувалися у процесі революцій і були остаточно знищені у XІX ст. При цьому як перехідна форма часто встановлю- валася військова диктатура (наприклад Наполеона у Франції). Найхарактерніші для XІX ст. політичні системи — конституційно обмежена монархія і демократична ре- спубліка. їх можна назвати двома різновидами парламентської держави. Значення парламенту зростало, бізнес ставав основою європейської економіки. У революцій- ну та післяреволюційну епохи парламент став замість короля представником на- родного суверенітету (верховної влади). У парламентській державі дуже велика роль виборних посадових осіб: президента, прем’єр-міністра, депутатів, суддів. По- діл виконавчої (уряд), законодавчої (парламент) і судової влади дав змогу узгоджу- вати інтереси окремих соціальних груп та краще контролювати державний апарат, що надзвичайно ускладнився.


Виборність багатьох, у тому числі й вищих чиновників призвела до створення партій і суспільних організацій (наприклад професіональних спілок). На їхню під- тримку кандидат міг розраховувати за умови реалізації їхніх програм. Партії, проф- спілки та інші громадські організації утворили сферу «громадянського суспільст- ва», яке було відносно незалежним від держави. Тут формувалися політичні рішен- ня й політична лінія. На кінець XІX ст. класовий характер багатьох партій став сла- бшим, остаточно склалася двопартійна система, що гарантувала мирний перехід влади до опозиції.

Для Нового часу була типова національна держава, що об’єднувала більшу час- тину певної нації і захищала її національні інтереси. Зіткнення цих інтересів часто призводило до воєн; крім того, деякі держави (особливо Франція) прагнули гегемо- нії в Європі. Деякі держави провадили активну колоніальну політику, створювали величезні колоніальні імперії, наприклад Британську. Відображенням цих процесів стали ідеї націоналізму, національної зверхності і зверхності європейських «цивілі- зованих» народів над неєвропейськими «нецивілізованими».




      1. КАРТИНА СВІТУ У ДРУГИЙ ПЕРІОД НОВОЇ ІСТОРІЇ

Порівнюючи картини світу Нового часу й Середньовіччя, слід відзначити на- самперед нерелігійний характер перших. Інтелектуальні системи Нового часу є спробами дати опис природи, історії і культури, спираючись лише на людський ро- зум. На перший план виступають такі поняття, як «природний закон», «поступ»,

«розвиток», «еволюція», «прогрес» тощо.

У природничих науках XІX ст. поширюються концепції еволюції, саморозвитку природи. Космологічна інтерпретація цієї ідеї сягає XVIII ст., коли Кант і Лаплас висунули гіпотези про утворення планет з газової хмари, що обертається навколо Сонця. Важливу роль відіграли вчення Бюффона й Лайеля про еволюцію Землі і безперервну зміну земної поверхні. Теорії розвитку в біології XІX ст. втілилися у концепції еволюції видів. Перша з них, що виходила з уявлення про безпосередню зміну спадковості під впливом зовнішніх умов, була запропонована Ламарком (1809). Вчення Дарвіна про еволюцію шляхом природного відбору (1859) стало об- грунтованою дослідним шляхом теорією еволюції. Універсальність клітинної будо- ви організмів була встановлена німецьким біологом Шванном; у 1865 р. австрієць Мендель відкрив закон спадковості і створив генетику.

У фізиці величезним відкриттям XІX ст. стали закон збереження енергії, ви- явлення електромагнітної індукції й розробка вчення про електрику. Уявлен- ня про атомно-молекулярну будову речовини отримало загальне визнання. У 1868 р. російський вчений Менделєєв відкрив періодичний закон хімічних елементів.

Xарактерними рисами науки Нового часу стали її математизований та експе- риментальний характер, використання спеціальних наукових мов, колективний, а іноді й інтернаціональний характер досліджень, нерозривний зв’язок науки й техніки. Паралельно до наукової картини світу і під її впливом розвивалася фі- лософія.

Новий час — це також доба ідеологій. Вони були необхідні для обгрунтування революцій і реформ, класової і партійної політики. Ідеологічні концепції XІX ст. були надзвичайно різноманітні. Одним із найзначніших ідейно-політичних напрям- ків цього часу був лібералізм. Він об’єднав прихильників парламентської держави або «правової держави» — конституційного правління, заснованого на поділі влади
між виконавчими й законодавчими органами, яке забезпечувало основні політичні права громадян, включаючи свободу слова, друку, віросповідання, проведення зі- брань тощо. Протягом XІX ст. лібералізм відстоював ідею суспільного устрою, за якого регулювання економічних і соціальних відносин здійснювалися б через меха- нізми конкуренції й вільного ринку, без втручання держави. Єдиною функцією останньої, на думку лібералів, мала бути охорона власності громадян і встановлен- ня загальних рамок вільної конкуренції між окремими підприємцями. Найбільшого розквіту лібералізм досяг у Великобританії, де його видатним представником був Спенсер.

Для політичної думки Нового часу є характерним критичне ставлення до ново- європейського суспільного ладу, пошуки альтернативи йому. Найповніше ці на- строї виразилися у соціалістичних і комуністичних теоріях. Загальними рисами цих ретельно розроблених концепцій були вимоги повної рівності, знищення суспільної ієрархії і того, на чому вона грунтується: приватної власності, сім’ї, держави, релі- гії. На початку XІX ст. широко розповсюдилися вчення Сен-Сімона, Фур’є, Оуена, які передбачали чисельні практичні заходи стосовно соціалістичного перетворення суспільства з використанням досягнень техніки. У середині XІX ст. соціалізм пере- творився на масовий рух. Значну роль у цьому відіграли Маркс та Енгельс. Марк- сизм претендував на звання «наукового соціалізму», який доводив об’єктивну не- обхідність переходу до комуністичного суспільства.

У XІX ст. традиції Просвітництва продовжував позитивізм. Він базувався на думці, що все справжнє, «позитивне» знання можна отримати лише як ре- зультат окремих наук та їх синтетичного об’єднання. На думку засновника по- зитивізму Конта, те, що називається філософією, можна звести до загальних ви- сновків з природничих та соціальних наук. Наука не пояснює, а лише описує природне явище і відповідає не на питання «чому?», а на питання «як?». Наслі- дуючи просвітників, Конт та його послідовники у багатьох країнах Європи та за її межами висловлювали впевненість у здатності науки до безперервного розви- тку, у необмежених можливостях науки, у тому числі й у перетворенні громад- ського життя. Ідея прогресу є підсумком розвитку картин Нового часу (XVII— XIX ст.).


      1. СВІТОГЛЯДНІ ЗАСАДИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ХІХ СТ.

Розвиток філософської думки протягом XІX ст. був спрямований на відкрит- тя нових можливостей людини, переосмислення її місця й ролі у багатомірному і складному світі, що дало нові імпульси для розвитку мистецько-художнього процесу.

Ще французькі просвітителі високо оцінювали моральне значення мистецтва, акцентуючи увагу на його високій виховній місії. Проте згодом був переоцінений вплив культури на розвиток суспільства. Якщо раніше цей вплив розглядався як благо, то зростання соціальної нерівності в суспільстві, моральна і фізична дегра- дація людини переросли в глобальну філософську проблему, що стала домінантною в наступних культурологічних дослідженнях.

Філософією Просвітництва сутність культури пов’язувалася з досягненням осо- бистої свободи людини в межах соціальної системи. Природа створила людину та- кою, що тільки через діяльність вона формує і себе, і навколишній світ, підкреслю- вав видатний німецький філософ І. Кант. Культура в його розумінні — це здатність людини контролювати свою біологічну сутність, уміння поставити моральний


обов’язок вище від власних інтересів. Подальший розвиток дослідження проблем культури пов’язують з ім’ям І. Гердера. Одним із перших він проголосив, що немає культурних і некультурних народів, заперечував поділ людства на раси. Філософ підкреслював, що фізичні й духовні якості людей формуються під впливом приро- дного і соціального середовища, існує лише певна різниця у рівні їхнього розвитку. Культурно-філософська концепція І. Гердера мала великий вплив на подальше гу- маністичне розуміння культури, особливо щодо проблеми історичної спадковості в розвитку культури людства.

Важливим для розвитку світоглядних засад європейської культури став висно- вок провідного німецького філософа Г. Гегеля про те, що суть культури полягає у звільненні людини від суб’єктивного свавілля і в піднесенні її до рівня суспільної істоти. Велике значення для розвитку світоглядних засад культури XІX ст. набула антропологічна концепція Л. Фейєрбаха, в якій обстоювалася необхідність поєд- нання інтересів кожної людини і суспільства. Щасливою людина може бути тільки при існуванні відповідних умов. Л. Фейєрбах наголошував, що умови життя мають бути людяними. Саме в необхідності надати людині можливості для задоволення найважливіших потреб наголошував представник класичного утопічного соціаліз- му А.-К. Сен-Сімон.

Бурхливий розвиток капіталізму, до того часу змальований ідеальним, продемон- стрував глибокі суперечності між багатством і бідністю, між громадянським потя- гом і егоїзмом правлячих кіл. Важливо, що представники класичного утопічного соціалізму, насамперед Ш. Фур’є, передбачали розквіт культури, науки, освіти як життєво важливих складових майбутнього суспільства — гармонійного, радісного і морально чистого.

Проте реальне суспільне життя було далеке від цього ідеалу. Революційні пере- творення збудили національні почуття європейських народів. Відгуком на ці суспі- льні явища був розвиток філософських підвалин романтизму в Німеччині на зламі XVIII і XІX ст. членами «ієнського гуртка» (м. Ієн поблизу Веймара) братами Шле- гелями. Вони пропагували розкуте, нічим і ніким не обмежене мистецтво. Згодом представники романтичного напряму обстоювали концепцію вічної боротьби зі злом, тому що саме ця боротьба не дає злу панувати у світі. Романтики підходили до аналізу дійсності з позицій вічних суспільних ідеалів, сконцентрувавшись на внутрішньому світі людини.

Під впливом науково-технічних досягнень доби панівний до цього часу релігій- но-естетичний досвід усе більше розглядався як другорядний. Усе це зруйнувало традиційну механістичну картину світу, водночас породило впевненість у доміну- ванні науки над мистецтвом. Засновники прагматизму Ч. Пірс та У. Джеймс вважа- ли, що будь-який висновок, який претендує на істину, має мати практичні наслідки. B «Основах психології» (1890) У. Джеймс зазначав, що прагматизм не визнає нічо- го, що практично не стосується людського життя.

Наприкінці XIX ст. відбулися суттєві зрушення в багатьох сферах суспільного життя. Криза духовних засад сприяла появі нового світогляду, який базувався на індивідуалізмі, аристократичному презирстві до всього буденного, вимагав витон- чених форм. Філософією опановує розчарування в ідеї прогресу як прогресі розуму. Намагання людини зрозуміти суть своєї біологічної природи привело до втрати її попереднього світоглядного статусу як «вінця природи», натомість з’явилося розу- міння людини як «комбінації фізико-хімічних сполучень», homo faber, який вироб- ляє знаряддя праці.

Здобутки технічного прогресу неправомірно розглядалися як прогрес усієї куль- тури, що призвело до переоцінки економічного фактора в житті суспільства. Як за-
значав М. Вебер, активність і підприємливість, індивідуалізм і лібералізм, раціона- лізм і практицизм стали характерними рисами західної буржуазної культури. He інтелектуалізація, a граничне спрощення «економічної людини», що стала фана- том своєї справи, відмова від колективних цінностей і гуманізму були характерни- ми ознаками провідного буржуазного стану.

Поряд з цим у філософії все більше актуалізується проблема людського існу- вання. Апокаліпсичним відчуттям історії відзначався російський символізм. Філо- соф В. Соловйов — теоретик ортодоксального натхнення, — вбачав у величі Росії батьківщину спасіння людства, третій Рим. Одним з головних завдань російські фі- лософи (М. Бєрдяев, П. Флоренський) вважали створення нової релігійної свідомо- сті на підставі синтезу християнської ідеї та філософії.

Ha зламі століть істину все більше шукають у несвідомому. На цих підвалинах формується філософія життя в поглядах Ф. Ніцше: основа життя — це воля, ін- стинкт влади, a якщо його немає, тo істота деградує; А. Бергсона: життя — це без- перервне творче становлення; О. Шпенглера: про початок «закостеніння» творчих джерел культури, розповсюдження культури «вшир» і появу масової культури. По- ступово набуває популярності психоаналіз З. Фрейда npo творчо-спонукальну роль несвідомого і сексуального почуття, що згодом набуло поширення в практиці пси- хоаналітичного дешифрування художніх образів.

Надзвичайно швидкі темпи соціальної поляризації суспільства, розвиток техніч- ної основи культури багатьма культурологами розглядалися як фатальне явище для культури. Але головною тенденцією в розвитку культури тих часів була потреба у формуванні новиx духовних орієнтирів, своєрідного бачення краси світу, ствер- дження естетично розвиненої особистості.




      1. УНІВЕРСАЛІЗМ КУЛЬТУРНОГО ПРОЦЕСУ


Еволюція національних культур. XIX ст. — це час бурхливого розквіту світо- вої культури. Цей розвиток торкнувся всіх сторін життя і позначився на еволюції як матеріальної, так і духовної культури людства. Унаслідок стрімкого розвитку тех- ніки у XІX — на початку XX ст. культурний процес зазнав значних змін. Удоско- налилась матеріальна база культури, сформувалися нові соціальні верстви населен- ня, збільшився інтелектуальний потенціал суспільства. Епоха породила різні літературно-мистецькі течії. Вони відбивали розмаїття почуттів, нестабільний ха- рактер тогочасного суспільства.

Для періоду останніх десятиліть XVIII — початку XIX ст. характерне величезне напруження соціальної й ідейної боротьби, що охопила всю Європу. На цьому етапі могутнім прискорювачем революційних процесів і у громадській свідомості, і в ми- стецтві виступила Франція. Однак із встановленням наполеонівської диктатури ка- ртина суттєво змінилася. Xоча завойовницькі війни наполеонівської імперії сприя- ли встановленню у ряді країн Європи буржуазних порядків, у першу чергу вони переслідували мету забезпечення інтересів французької буржуазії. Це, природно, викликало бурхливе піднесення національної свідомості народів Європи. Літерату- ра й мистецтво Франції, особливо архітектура, продовжували бурхливо розвивати- ся, однак глибоко новаторські процеси виявили себе з величезною силою й у мис- тецтві інших європейських країн.

У Франції, починаючи з передодня революції, рушійною стильовою формою художнього розвитку був класицизм. Xарактерна риса його найпослідовніших представників — прагнення звеличити справу буржуазної революції, апеляція до
античності, до героїв демократичної Греції й республіканського Риму. У своєму зверненні до програмно-героїчного, сповненого суворого аскетизму мистецтва французький класицизм по-новому переосмислив традиції просвітницької культури другої половини XVIII ст.

Серед численних проявів тогочасної духовної культури помітне поширення мав романтизм, що відзначався великою багатогранністю. У сфері художньої творчості він яскраво втілився у вигляді напрямку в літературі, образотворчому мистецтві, музиці, театрі. Разом із тим романтизм був певним світоглядом: романтичний на- прямок складався у сфері філософських та естетичних ідей, історичної науки, ви- ник романтичний тип особистості й поведінки.

Другим провідним напрямком, що визначив обличчя європейської культури означеного періоду, був реалізм. Твори художників і письменників-реалістів відзначаються широким охопленням дійсності і домінуванням соціальної про- блематики. Обидва ці напрямки — романтизм і реалізм — у найдовершеніших формах складаються у Франції. Ця країна за вісімдесят років пережила чотири революції: 1789, 1830, 1848, 1871 рр. Особлива атмосфера революційного бро- діння, постійної «вагітності» революцією наклала особливий відбиток на розви- ток французького мистецтва. У ньому виразно звучить тема героїчного звели- чення сучасної людини.

Уже в творчості головного представника революційного класицизму в образот- ворчому мистецтві — Жака Луї Давида та французьких художників початку XІX ст. намітилися деякі риси, характерні для культури цієї доби в цілому, однак у повній мірі, в усій завершеності художній переворот, що відбувся в мистецтві, виявився лише у творах майстрів романтичного напрямку.

Xарактерною ознакою духовного життя часу була багатоманітність національ- них художніх шкіл і глибина їх безпосереднього взаємозв’язку. Завдяки своєрід- ності національної історичної долі, особливості своїх національних традицій роз- виток мистецтва у країнах Європи не був одноманітним. При глибинній спорід- неності естетичної проблематики навіть близькі один одному художні напрямки суттєво відрізнялися. Так, сентиментально ідеалізуючий класицизм Німеччини кінця XVIII — початку XІX ст. не був тотожний пафосові революційного класи- цизму француза Жака Луї Давида. Демократизм і народність Давида та його су- часника, іспанця Гойї, також суттєво відрізнялися один від одного. Романтизм пе- рших десятиліть XІX ст. у Франції і Німеччині — також суттєво відмінні явища. Реалізм француза Дом’є глибоко відрізняється від реалізму дюссельдорфської школи, так само як реалізм француза Курбе суттєво відрізняється від реалізму ні- мецького художника Менцеля. Ці відмінності пов’язані не тільки зі своєрідністю творчої індивідуальності кожного з майстрів — вони невід’ємні від своєрідності здійснення загальноєвропейських етапів розвитку мистецтва у кожній національ- ній художній школі. Однак як диференціація національних шкіл, так і кінцева єд- ність всесвітньо-історичного художнього процесу отримують у цю добу свій най- послідовніший вираз. Так, наприклад, з багатьох національних і місцевих літератур утворюється одна всесвітня література. І разом з тим слід відзначити внесок кожної нації у розвиток світової літератури.

Національні культури різних народів Європи неповторно розробляють ті чи інші комплекси естетичних проблем, що особливо гостро стояли у даній країні. Вони ж презентували різні аспекти художньої проблематики людства в цілому. Тому світове значення тієї чи іншої національної школи, або історичного регіону, визначається об’єктивною цінністю неповторного внеску означеної школи до за- гальної — світової або європейської культури. Так, живописець Гойя міг створи-


ти свій відомий твір «Розстріл у ніч на 3 травня» лише виходячи з конкретних умов народної партизанської боротьби іспанців проти французького нашестя і спираючись на традиції схильної до сильних контрастів іспанської культури. Ли- ше особливі умови визрівання революції у Франції могли породити звернення до громадянської героїки античного світу, створити «Клятву Гораціїв» Давида. Піз- ніше безпощадно тверезий критичний аналіз дійсності породив соціальні романи Стендаля, Бальзака, Золя. Розквіт німецької філософської думки доби Канта, Фіх- те, Гегеля супроводжувався появою специфічного філософсько-художнього уні- версалізму образів «Фауста» Гете, він знайшов також свою аналогію у філософсь- кій багатозначності краєвидів німецького живописця Каспара Давида Фрідріха. Притому у кожному з цих настільки неповторних художніх явищ одночасно з пі- знанням специфічної долі розвитку «національного» духу втілюються глибинні питання, що хвилювали сумління і думку доби. Специфічною рисою співвідно- шення національного і загальносвітового у XІX ст. є усвідомлення кращими ума- ми зв’язку проблем духовного життя свого народу з корінними проблемами часу, його місця у всесвітньо-історичній драмі епохи.

Капіталістична економіка — це економіка світова, що залучає до свого коло- обігу всі народи світу. Вона створює єдине світове господарство, унаслідок чого неминуче виникає єдина у своїх внутрішніх суперечностях світова культура. Суперечлива єдність визначається також і тим, що у ній з більшою гостротою і глибиною, ніж будь-коли, виникає питання, на яких шляхах слід шукати вирі- шення основних проблем, які час поставив перед художньою свідомістю. Один із шляхів вирішень виходив із прийняття панівних відносин, інший — з їх кри- тики, неприйняття. Один із найсуттєвіших аспектів в історії європейського мис- тецтва XІX ст. визначає боротьба двох різних типів культури у кожній національ- ній культурі.



Загальна проблематика художньої культури Х/Х ст. Одна з головних осо- бливостей європейської художньої культури XІX ст. — це становлення істориз- му як принципу підходу художника до дійсності, тобто відкриття здатності ху- дожньої свідомості пізнавати долю народів у їх реальному історичному розвитку. Історизм суспільної свідомості в цілому, уявлення про еволюцію, про- грес, прагнення до аналізу конкретних форм громадянської, соціальної еволюції суспільства саме в цю добу досягли свого найбільшого розвитку. Діалектичний метод Гегеля і праці таких істориків, як Гізо, Тьєррі та інші проникнуті глибо- ким почуттям історизму.

Ці тенденції знайшли своє втілення і в мистецтві доби. Якщо у добу револю- ційного класицизму історизм виступає у відстороненій героїзованій формі, то вже романтики рішуче долають цю особливість класицизму, прагнуть прорвати- ся до коренів реальної характерності історичного життя народів. При усій емо- ційній особистісній інтонації романтизму, його тяжінню до екстраординарного та екзотичного історизм є його суттєвою стороною. У своїх найвищих проявах він підіймається до створення символічних і водночас життєвих образів («Сво- бода, що веде народи» Делакруа, «Марсельєза» Рюда). У подальшому конкрет- ний історизм, втілення подій і оголення глибини трагічно непримиренних зітк- нень історичних сил, знаходять нові форми, типові для реалізму середини і другої половини XІX ст. Досить згадати графічні серії Менцеля, творчість Су- рикова, історичні картини Алеша і Матейка. Приклад творчості цих художників дозволяє зрозуміти, як проблема історизму в європейському мистецтві цього ча- су нерозривно пов’язана з іншою, не менш важливою його якістю — зі ствер- дженням у мистецтві проблеми народності.


Народ як об’єкт зображення у новий час набуває особливого значення. У реалі- змі XІX ст. демократизм поглядів ряду митців і досвід революцій, що потрясали Європу, зростання історичної активності народу визначили глибокі зміни у поста- новці проблеми народності. Народна тема перетворилася на таку тему, що визнача- ла обличчя часу. Звідси особливе значення побутового жанру у мистецтві розвине- ного реалізму XІX ст. Побутовий жанр у ряді випадків трансформувався у своє- рідний монументальний літопис доби. Якщо історична тема пронизана пафосом на- родності, то так звана побутова тема своїм пафосом стверджувала значення народу у сучасному житті і надавала історичної значущості цим образам. Тому відобра- ження й узагальнення конкретного життя, етична оцінка народного буття досяга- ють такого розмаху і такої безпосередньої життєвої конкретності, яких не знало мистецтво попередніх часів.

Образотворче мистецтво Х/Х ст. У системі просторових мистецтв у XIX ст. панівну роль мав живопис, особливо станкова картина. Цей вид живопису мав та- ку саму властивість, як тогочасний роман: широко показувати події і явища конк- ретного соціального життя.

Архітектура, що визначала й у минулі часи художній стиль епохи, з другої чвер- ті XIX ст. занепадає, її питома вага у втіленні ідеалів доби у художньому житті знижується. До кінця століття пластичний вигляд споруд найчастіше визначався еклектичним використанням «історичних стилів». У художній промисловості пану- вав дух показової розкоші, хоча вже в другій половині століття в Англії виникають перші спроби знайти шляхи до створення органічного стилю для художньої проми- словості.

Занепад архітектури зумовив кризу синтетичних форм мистецтва. Для розви- тку монументального малярства і монументальної скульптури умови були не- сприятливі. Саме у XIX ст. завершується процес розпаду «стилю» як певної ці- лісної системи художніх форм, прийомів і методів, ця система охоплювала всі види мистецтва і передбачала тісний зв’язок образотворчого мистецтва, зодчес- тва і прикладних мистецтв.

У європейському живописі XІX ст. продовжують розвиватися великі традиції портретного мистецтва. У цій галузі мистецтво XІX ст. зробило свій внесок у розу- міння світу особистості, виявило свій особливий підхід до моделі. Зазначимо, що на початку століття портретному мистецтву були притаманні здатність до втілення га- рмонійної краси душі й тіла людини, що поєднувалося з розкриттям індивідуальних рис портретованого. Ці якості, зокрема, виявляються у ранніх портретах французь- кого живописця Енгра. Однак для основної лінії розвитку реалістичного портрета XІX ст. типовим є відчуття гострої аналітичної характерності образу, органічна єд- ність психологічно індивідуальної неповторності особистості і соціально-психоло- гічної сторони образу. У Німеччині ці риси по-своєму виявилися у портретах Рун- ге. В Іспанії Гойя підкреслював у портреті інтенсивність пристрастей своїх героїв, у Франції Енгр створив об’єктивний і аналітичний образ ділка Бертена, розумно- го, огрядного, майже значного у своїй банальній самовпевненості, — персонажа, що ніби зійшов зі сторінок романів Бальзака. У цілому ж єдність особистого й за- гального у розкритті моральності особистості — дорогоцінна якість по-справ- жньому гуманістичного портрета XІX ст. У певних випадках соціально-психоло- гічна характеристика переростає у розкриття моральної відповідальності особис- тості перед тим світом, у якому вона живе й бореться (деякі портрети Давида, Ру- нге, Перова).

У живописі XІX ст. особливе місце займає пейзаж. «Чистий» пейзаж як само- стійний жанр мистецтва сформувався ще у XVII ст. і не тільки отримав поширення,
але й втратив героїзовано-узагальнені риси. З образу світу він перетворився на своєрідний «портрет» даної місцевості. Разом з тим у кращих майстрів це зовсім не описово-інформативний краєвид. У англійця Констебла, француза Коро, німця Ка- спара Давида Фрідріха, у кращих майстрів російського краєвиду він втілює в обра- зах природи складний духовний світ особистості в усьому його інтимному зв’язку зі світом природи. Образ рідної землі, ліричне, інтимне переживання природи, жи- вий особистісний психологізм — характерна риса пейзажу нового часу. Починаючи з 60-х рр. XІX ст., пейзажисти оволодівають пленером, передачею чарівності «пуль- сації» природного середовища, тонким і гострим втіленням миттєвих відтінків по- чуттів, що виникають при сприйнятті природи. Усе більшу роль із зростанням мі- ського життя починає відігравати міський пейзаж.

Найбільш розвинуті європейські країни у XІX ст. проходили через два великих історичних етапи еволюції мистецтва. Перший — від Великої Французької рево- люції 1689 р. до Паризької комуни (1871) і другий етап — з 1871 р. до початку XX ст. Після 1871 р. поступово з’являються ознаки глибоких змін у самому харак- тері мистецтва. Тип реалізму, характерний для попередньої епохи, поступово трансформується. Виникають нові художні тенденції, що досягають свого послідо- вного розвитку уже в XX ст. Різко зростає питома вага напрямків, що більш відкри- то поривають із засадами реалістичного мистецтва. Одночасно у художньому житті Європи й світу після 1871 р. починають відігравати деякі національні художні шко- ли, що раніше не мали помітного впливу на еволюцію світового мистецтва.


ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ


  1. Перерахуйте основні періоди Нового часу.

  2. Охарактеризуйте соціальну структуру європейського суспільства у Но- вий час.

  3. Назвіть основні принципи політичної системи в Європі Нового часу.

  4. Назвіть типи державного устрою в Європі Нового часу.

  5. Як розвиток науки й техніки вплинув на мистецькі пошуки ХІХ ст.?

  6. Яких визначних діячів української науки і культури ХІХ ст. Ви знаєте?

  7. Охарактеризуйте картини світу Нового часу.

  8. Розкрийте значення ідеологій у європейській культурі Нового часу.

  9. Розкажіть про новий соціальний і духовний досвід та його породження — ін- дивідуалістичну культуру.

  10. Напишіть реферат на одну із запропонованих тем:

  • Світоглядні засади та головні напрямки розвитку європейської культури ХІХ ст.

  • Провідні художні течії в європейській культурі ХІХ ст.

  • Основні наукові досягнення і найвідоміші винаходи ХІХ ст.

  • Соціальні й політичні системи другого періоду Нового часу.

  • Провідні ідеологічні концепції ХІХ ст.

  • Загальна проблематика художньої культури ХІХ ст.

  1. Допишіть речення:

  • Новий час — це історико-культурна система, що склалася та існувала з…

  • Вирішальну роль у процесі ствердження капіталістичної формації в Європі ві- діграла

  • Головним елементом способу життя людини у добу Нового часу стає прин-

ципово нове ставлення до праці. Праця перетворюється на …


    • Надзвичайно важливим фактором постійного розширення бізнесу у добу Но- вого часу стає

    • На початку Нового часу практично вся внутрішня і зовнішня політика в дер- жавах Європи й Америки зосередилася в руках





    1. Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   40


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка