[]



Сторінка25/40
Дата конвертації11.05.2018
Розмір9.42 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   40

Архітектура і скульптура. Становлення професіональної художньої культури України за своєю складністю порівнянне з розвитком науки. Якщо в Західній Євро- пі мистецтво XVI ст. — це мистецтво пізнього Відродження, то в українській куль- турі деякі ренесансні тенденції перепліталися з середньовічними.

В архітектурі середини XVI ст. відбуваються суттєві зміни. Зникають оборонні риси, будівлі перетворюються на звичайні житлові палаци. Це характерно не ли- ше для зовнішніх форм. Змінюється комплекс у цілому: замки у Бережанах, Ост- розі, Кам’янці-Подільському та ін. Збагачення феодалів дає їм можливість спору- джувати палаци з просторими дворами для лицарських турнірів, розкішними залами для прийому гостей і влаштування балів. З цією метою запрошуються іно- земні спеціалісти.

Із прийняттям Магдебурзького права в Україні почалася регулярна забудова міст за європейськими зразками: у центрі, на площі, зводиться ратуша, а вся міська територія розбивається на прямокутні квартали. Землі обмаль, тому будинки по фа- саду вузькі, у два-три поверхи, тягнуться до середини кварталу, на першому повер- сі розташовуються службові або торгові приміщення, на другому — житло. Місцеві майстри виробили власний напрямок в архітектурі. Цей період залишив по собі пам’ятники великої мистецької і культурної вартості (забудова Площі Ринок у Львові та ін.).

У культовій архітектурі розвиваються дві течії: продовжують зводитись де- рев’яні церкви, що характерно для лісових районів Карпат та лісостепової зони, а також розвивається кам’яне мурування. У містах храм тягнеться вгору (храми Львова, Ужгорода, Києва та ін.). У сільській місцевості храми компактні, чудово вписуються в навколишнє середовище. У той же час з середини XVI ст. виразними стали основні тенденції загальноєвропейського культурного процесу, у першій чве- рті XVII ст. в архітектурі з’являються елементи стилю бароко. Він передбачає ве- лику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної констру- кції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва.


Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українсь- кого мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським, або «коза- цьким» бароко. Видатний український вчений минулого сторіччя В. М. Щербаків- ський сказав, що українському бароко властива простота і ясність, вона взяла гору над химерністю, і стиль бароко в Україні став простішим і спокійнішим, ніж на своїй батьківщині, не втративши нічого в красі. У другій половині XVII ст. в Украї- ні поширюється стиль бароко, що став цілісною художньою системою, під впливом якої розвивалися всі види і жанри мистецтва.

Дивовижне розмаїття архітектурних форм українського бароко зумовило їх ба- гатоджерельність. Тут творчо поєднались європейські досягнення з традиціями на- родної дерев’яної архітектури. Це Троїцька церква в Густині (1671), Покровський собор у Xаркові (1689), Іллінська церква в Києві (1692), Всехсвятська надбрамна в Києво-Печерській лаврі (1696-1698), Вознесенський собор у Переяславі (1700), Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві (1696—1701), Воскресенсь- ка — у Сумах (1703), Катерининська — у Чернігові (1710), Покровська церква у Києві (1776—1772) та ін. Другий напрямок — поєднання трансформованого дав- ньоруського храму з класичною композицією фасадів: собор Троїцького Іллінсько- го монастиря в Чернігові (1679), собор Мгарського монастиря поблизу Лубен (кі- нець 1689—1709) та ін.

Провідним типом споруд стає так званий козацький собор — п’ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це — Миколаївський собор в Ніжині, Георгіїв- ський — у Видубицькому монастирі. Повне злиття з природою досягнуто при по- будові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (До- нецька область). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий український народний зодчий С. Ковнір, а проект, очевидно, розробив І. Г. Григорович-Бар- ський, який багато років займав посаду головного архітектора київського магіст- рату. У внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев’яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів. Крім нового бу- дівництва, у XVII ст. на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхий собори, цер- кви Києво-Печерської лаври. Фасади були оштукатурені та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І. Мазепі. За словами Ф. Прокоповича, Київ стараннями І. Мазепи перетворився в новий Єрусалим.

У XVIII ст. в Києві видатні архітектурні споруди були створені за проектами іноземних архітекторів. Йоган Шедель (1680—1752) на запрошення Києво-Печер- ської лаври керував будівництвом великої дзвіниці, яка згодом стала називатися дзвіниця Шеделя. На той час вона була найвищою спорудою в Російській імперії (висота — 96,52 м). Він же добудував верхні поверхи Софійської дзвіниці. Творін- ня Й. Шеделя оцінюють як програмні для подальшого розвитку архітектурного ви- гляду Києва.

У Києві працював молодий Бартоломео Растреллі (1675—1744). Всесвітньо зна- менитою стала його Андріївська церква, яка завершувала перспективу головної ву- лиці Києва. Місце для будівництва було обране так вдало, що невелика за розміра- ми, легка і витончена церква зайняла домінуюче положення. Цей ефект архітектор посилив, спроектувавши високий підмурівок. Улюблені кольори Растреллі — бла- китний, білий і золотий роблять церкву чепурною і гармонують з київським небом.
Ним же був створений Імператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнсь- ким, який нині використовується для урочистих президентських прийомів.

В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, на- ціональне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).

Вигляд українських міст змінювався у зв’язку з тим, що поряд з дерев’яними спорудами все більше створюється кам’яних будівель. Особливу популярність отримав будинок купця Корнякта у Львові, прикрашений багатоповерховими від- критими галереями з арками та просторим внутрішнім двором. Однак при забудові міст квартали і вулиці довго розташовувалися хаотично. Лише в кінці XVIII ст. нові міста півдня України — Одеса, Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єди- ного архітектурного плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр.

У XVIII ст. починає активно розвиватися палацова архітектура. Зводяться пала- ци гетьмана К. Розумовського в Батурині та Глухові; у Ляличах на Чернігівщині будується маєток графа Завадовського та ін.

Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські будівлі- палаци вельмож, магістрати, школи, ринки. Популярними були фонтани і парки, які розбивалися відповідно до традицій французького, або так званого регулярного па- рку. Симетричне розташування насаджень, надання геометричних форм кущам і деревам, екзотичні квіти — такі вимоги відповідали смакам знаті того періоду. З другої половини XVIII ст. ця традиція змінилася: в моду входять англійські парки (ландшафтне планування). У другій половині XVII ст. на території України закін- чуються воєнні дії. Настає мир. Починається активний період зведення цивільних і культових споруд, другу половину сторіччя можна вважати «золотим» віком украї- нського мистецтва.

Кінець XVІІ — початок XІX ст. характеризується в українській архітектурі зна- чним зростанням обсягу будівництва, поширенням нового стилю — класицизму. У своїх кращих зразках мистецтво класицизму дало важливі естетичні і виховні функції. Урочиста простота будинків, площ і вулиць несла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури великою мірою зумовлюється прогресом будівель- ної техніки. В цей час поступово впроваджуються у будівництво металеві констру- кції, проте, як і раніше, поширене було дерев’яне будівництво.

У розвитку класицизму можна визначити три етапи: становлення стилю, зрілість і занепад.

Архітектура першого етапу відзначається переходом від бароко до класицизму, пошуками нових засобів художньої виразності й новим підходом до ансамблевої забудови. За часів класицизму набуває значення відкритий характер композиції ан- самблів площ, вулиць і окремих комплексів.

Основним досягненням другого етапу було створення великих ансамблів, а в ар- хітектурі — застосування декоративного мистецтва для втілення значних художніх задумів.

На третьому етапі поширилося багатоповерхове будівництво, зростали промис- лові підприємства, навчальні заклади. Занепад класицизму виявився також у відхо- ді від творчого розуміння й використання форм античності у пануванні канонів і штампів, у прояві електризму.

Кращі набутки зрілого класицизму знаходять підтримку, поширення у творчій практиці українських архітекторів та скульпторів.

Серед значних і найкращих споруд кінця XVІІІ ст. виділяється п’ятибанний Спа- со-Преображенський собор у Новгороді-Сіверському, закладений за планом петер- бурзького архітектора Дж. Кваренчі. Собор розміщено у центрі забудови монастиря.


Розвиток архітектури Києва значною мірою пов’язаний з ім’ям визначного архі- тектора Андрія Миленського. Миленський за короткий час перетворив патріарха- льний Київ з його численними монастирями і руїнами колишньої могутності й сла- ви на сучасне європейське місто. Під його керівництвом було покладено багато вулиць, він також визначив і Xрещатик як головну в майбутньому вулицю Києва. На Xрещатику Миленський збудував перший у місті театр із залом на 470 місць (не зберігся). У 1802 р. за проектом Миленського споруджено перший в Україні «Пам’я- тник на честь поновлення магдебурзького права», що являє собою тосканську ко- лону з п’єдесталом у вигляді арки.

У другій половині XVІІІ ст. розгорнулися значні будівельні роботи на півдні України. За короткий час там виникли такі значні міста, як Єлисаветград, Xерсон, Маріуполь, Катеринослав, Одеса.

У плануванні й забудові цих міст брали участь видатні петербурзькі архітектори. У 1790 р. архітектору Івану Старову (1745—1808) доручили обрати нову тери-

торію, скласти проект міста Миколаєва. В архітектурі Миколаєва у прямих вулицях і великих площах відразу відчувається характер міста, спланованого на класицис- тичних засадах. Центральна площа була на перетині двох головних широких ву- лиць. її забудова складалася з церкви на честь Григорія Вірменського, будівель ма- гістрату з кам’яними лавками. Найзначнішою з них є кам’яний двоповерховий будинок. До нього симетрично прилягають з обох боків крила у вигляді відкритих галерей, які надають будівлі легкості. Перший поверх магістрату має вигляд арка- ди, на яку спирається стіна другого поверху, а колони бокових галерей пов’язують будинок з іншими будівлями площі.

В інших будівлях у Миколаєві також відчувається намагання по-новому тракту- вати класику сміливим застосуванням форм дерев’яної архітектури, навіяних на- родною творчістю.

Найбільшого розвитку серед міст кінця XVІІІ ст. досягла Одеса. її збудували в 1794 р. на місці турецької фортеці Xаджибей. У забудові Одеси брали участь пе- тербурзькі архітектори, такі як Ф. К. Боффо, Г. І. Горічеллі. Ф. К. Боффо був родом із Сардинії. За сорок років творчої діяльності він спорудив кілька найзначніших бу- дівель. Основним архітектурним акцентом є центральна напівкругла площа, збудо- вана двома симетрично розташованими увігнутими будинками. Саме ця архітекту- рна ідея яскраво виявлена у величезних Потьомкінських сходах. Сходи, пам’ятник і вулиця між увігнутими будинками становлять композиційну поперечну вісь буль- вару, що поділяє його на дві частини. Бульвар обмежують з двох боків комплекси будов — садиба Воронцова та будинок Старої біржі. Воронцовський палац збудо- ваний за проектом Боффо. Палац має чудові інтер’єри, які відзначаються декорати- вним багатством і художнім смаком.

Скульптура була тісно пов’язана з архітектурою. У другій половині XVІІ— XVІІІ ст. скульптура розвивалась у двох взаємопов’язаних, але далеко не тотожних у духовних основах і основоположних мистецьких принципах, напрямах. В україн- ській мистецькій культурі вона поширювалася, насамперед, у вигляді орнаменталь- ного декоративного різьблення, фігурна скульптура тут виступала спорадично, спроби ввести її до церковних інтер’єрів як на західноукраїнських землах так і на Лівобережжі залишилися поодинокими епізодами.

Головним напрямом розвитку української скульптури залишалася вироблена від початку XVІІ ст. система оздоблення комплексів іконостасів, основою іко- нографічного репертуару якого була виноградна лоза із залученням декоратив- них орнаментальних форм європейського походження та стилізованих рослин- них мотивів.


Розвиток скульптури в Києві та на Лівобережній Україні у XVІІІ ст. пов’язаний з діяльністю майстрів Івана Андрійовича Равича (1677—1762) й Сисоя Шалматова.

Для оформлення київської ратуші Іван Равич створив серію мідних овальних ре- льєфів. Монументальну дарохранительницю для Флорівського монастиря Равич оздобив скульптурними статуетками-алегоріями, що розповідають про діяльність церкви. З сюжетних рельєфів найкраще виконано «Тайну вечерю».

Відомий скульптор і різьбяр по дереву Сисой Шалматов є автором іконостаса для собору Мгарського монастиря, що поблизу міста Лубен, який завершувала ори- гінальна скульптурна група з чотирьох фігур на тему біблійної легенди про ство- рення світу. Він виконав і чотириярусний іконостас церкви Покрови в Ромнах (1768—1773). Роботи Шалматова пов’язані й з будівництвом міського собору в Полтаві, де в композицію іконостаса він увів круглу скульптуру і барельєф.

Лише середина XVІІІ ст. на західноукраїнських землях принесла новий різно- вид іконостаса, вторований на європейській мистецькій традиції, з круглою ску- льптурою. Найпоказніший з них створено для новозбудованого львівського собо- ру св. Юра.

Вершинним досягненням у скульптурі є доробок визначного європейського ску- льптора під псевдонімом Пінзель. Ми не маємо про нього жодних біографічних ві- домостей, не знаємо його навіть імені, невідомо, коли він з’явився на обрії україн- ського мистецтва. Іван-Георгій Пінзель у середині 40-х рр. XVІІІ ст. потрапляє в маєток відомого магната Миколи Потоцького у невеличке містечко Бучач на По- діллі. У Бучачі працював архітектор Бернард Меретин, німець за походженням. Можливо, він рекомендував Потоцькому скульптора, з яким передбачав у майбут- ньому спільну творчу співпрацю. Вважається, що першими роботами Пінзеля в Бу- чачі стали алегоричні постаті (12) на побудованій Меретином міській ратуші. Ску- льптури втілювали 12 подвигів Геракла і повинні були прославляти заслуги і чесноти Миколи Потоцького. Ці твори збереглися до наших днів. Роботи свідчать про монументальний талант Пінзеля, його новаторське вирішення пластичних форм. Вже у перших роботах скульптор показав свої творчі можливості у розкритті обра- зної глибини скульптур. В околицях Бучача Пінзель ставить дві монументальні кам’яні фігури Св. Яна Непомука та Богоматері, а також працює над скульптурами святих для Покровської церкви. Порівняно з бучацьким кам’яним доробком Пінзе- ля дерев’яна скульптура, що заповнювала інтер’єри храмів Галичини та Поділля, збереглася набагато краще.

На початку 50-х рр. XVІІІ ст. Іван-Георгій працює у м. Городенці. Тут він ви- конує найбільше замовлення Миколи Потоцького — п’ять вівтарів для костьолу О. Месіонерів та чотири — для парафіяльної церкви, а також ставить колону з по- статтю Богородиці. Саме в Городенці Пінзель виявив себе як майстер світового рівня. Скульптор досягає нової на той час виразності трактуванням драпіровок, які стають у нього самостійним елементом. Важкі їх маси, що клубочаться навко- ло тіла, ламаючись і вигинаючись, стрімко пульсують у різні боки, іноді, немов відриваючись від основного об’єму, ширяють у повітрі. Складки одягу передані широкими темпераментно різаними площинами, з вугластими, кристалічними гранями.

Скульптури, що їх виконав Пінзель для фасаду собору Св. Юра у Львові в 1759—1761 рр.; дві великі статуї святих — Афанасія і Лева на другому поверсі фа- садної стіни та фігура Св. Юра на коні в завершенні фасаду свідчать про характерні риси новаторського підходу до вирішення монументальної скульптури.

На окрему увагу заслуговують статуї костьолу в містечку Монастирську на Тер- нопільщині, над якими Пінзель працював у 1761 р.


Скульптура традиції пізнього центральноєвропейського бароко — одна з найяс- кравіших сторінок мистецької історії західноукраїнських земель. Високо оцінюючи це явище, не можна не відзначити, що його розквіт знаменував один з кульмінацій- них моментів поширення мистецької культури західноєвропейського родоводу на Правобережжі, найбільший успіх якої зумовлений занепадом національної традиції на місцевому грунті.

Живопис. Він також увібрав найкращі досягнення бароко — багатий декор, по- золоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної творчості. Поряд з існуючими культурними центрами — Львовом, Києвом — сформувалися нові ху- дожні школи в Чернігові, Новгород-Сіверському, Жовкві. До храмових розписів входять пейзаж, портрет, жанрова картина. Доба бароко залишила велику кількість пам’яток різьбярства, дерев’яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконо- стасів, що прикрашались особливо пишно. У живопису, графіці, скульптурі спосте- рігається перехід від середньовічних канонів до реалістичних форм з виразними демократичними елементами. Подальшого розвитку набуває фресковий живопис, формуються головні іконописні школи — волинська, київська, львівська, при Киє- во-Печерській лаврі, Софійському соборі, у Межигірському й Троїце-Іллінському монастирях та ін. Український іконопис вирізнявся живописною розмаїтістю, світ- ськими мотивами, впливом народного світогляду. В іконописі почали широко ви- користовуватись народні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на чолі зі своїм гетьма- ном, студентів Києво-Могилянської академії, міщан і селян України. Найхарактер- нішими зразками можна вважати розписи Успенського собору та Троїцької над- брамної церкви Києво-Печерської лаври, Густинського та Xрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.

На живопис дедалі більшою мірою впливає світський жанр. Визвольна війна по- требувала від художників нових образів, близьких і зрозумілих широким масам. Наприкінці XVI ст. від іконопису відокремлюється ландшафтний живопис, портре- тний, історичний та батальний жанри, які, у свою чергу, впливають на розвиток іконопису. Оригінальним національним явищем стали народні ікони — так звані Козацькі Покрови, на яких зображувалися козаки, старшини, гетьмани. Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві — популярних картинах «Козак Мамай», «Козак-бандурист», що втілюють ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу. Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку XX ст.

Xарактерною складовою храмового живопису стає ктиторський портрет, тоб- то зображення історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів, услави- лися благодійними ділами, князів та царів. Наприклад, у вівтарній частині Ус- пенського собору в Києві було зображено 85 видатних діячів — від князів Київської Русі до Петра І; у церкві с. Старогородців поблизу Остра відтворено битву запорожців із татарами, а в Покровській церкві Переяслава був зображе- ний Ф. Прокопович із генеральною старшиною та ін. Серед майстрів іконопису почесне місце належить І. Рутковичу (розпис іконостасу П’ятницької церкви в с. Жовква) та Й. Кондзелевичу (Богородчанський іконостас у Манявському скиті). Талановитим, вихованим на традиціях українського мистецтва майстром був та- кож І. Бродлакович у Галичині.

Новим явищем у світському мистецтві став парсунний портрет. Він відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети цього періоду певною мірою ідеалізовані. Перевага надається зображенню визначних політичних, культурних


діячів та міщан. Жіночі портрети зустрічаються рідко, серед них, як перлина, сяє портрет львівської міщанки Варвари Лангиш, виконаний Миколою Петрахновичем. У мистецькому середовищі та серед широкого загалу зажили слави портрети геть- манів Б. Xмельницького, І. Самойловича, І. Скоропадського, І. Мазепи, славетних воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених Й. Галятовсько- го, Л. Барановича та ін.

Xудожникам іноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII ст. припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час проявляється тенденція від’їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв: так, найвідоміші художники Росії того часу: Дмитро Левицький — родом з Києва, Володимир Боровиковський — з Мир- города. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мисте- цтва Антон Лосенко. У жанрі монументальної та монументально-декоративної ску- льптури працював виходець з України (м. Ічні) — Іван Мартос.

Активно розвивалося графічне мистецтво. Найвідомішими були школи графіки Києво-Могилянської академії, Києво-Печерської лаври, Чернігівська та Львівська.

У XVIІ—XVIIІ ст. в Україні складається декілька шкіл церковного монумента- льного живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII ст. в київських монастирях. Xудожники працювали переважно в жанрах монументаль- ного живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Фе- дір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадіс- ність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін.



Музика. Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI ст. в Україні широко використовувалися ноти. Популярними були друковані збірки свя- ткових пісень — ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускни- ків потрапляла за традицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хорис- тів царської капели склали вихідці з України. У XVIII ст. місцева знать також праг- нула створювати в своїх маєтках вокальні та інструментальні капели.

Друга половина XVІІ—XVІІІ ст. — один з найплідніших періодів в історії української музики. У цей час значного розвитку набув музичний фольклор, і на середину XVІІІ ст. сформувався його основний класичний фонд, що є великим над- банням українського народу.

Вершини свого розвитку досяг музичний епос — думи та історичні пісні. Епос став народним літописом, що відобразив найголовніші історичні події епохи — на- ціонально-визвольну боротьбу під проводом Богдана Xмельницького проти поль- сько-шляхетського поневолення. Центральне місце в українському епосі цього пе- ріоду займають постаті Богдана Xмельницького, Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса, Нестора Морозенка та ін. — (дума «Про Xмельницького і Ба- рабаша», «Про корсунську перемогу», історичні пісні «Засвіт встали козаченьки»,

«Ой Богдане, батьку Xмелю»).

У професійній музиці яскраво проявився стиль бароко, а в другій половин XVІІІ ст. — і стиль класицизму. До провідних галузей музичного мистецтва нале- жала церковна музика, яка досягла художніх вершин у творчості М. Дилецького, М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя. У цей час виникли нові світські жанри — пісня-романс, опера, інструментальна музика. Особливість цього історич- ного періоду полягала в тому, що деякі українські композитори творили поза ме-
жами України — в Росії та Італії. Скажімо, композитор Дмитро Бортнянський по- трапив до Москви ще дитиною. Проте в його творчості присутні українські мотиви. Композитори Максим Березовський і Артемій Ведель були більш тісно пов’язані з Батьківщиною. Шедеврами для свого часу вважаються вокальні концерти, розрахо- вані на поліфонію (багатоголосся).

Музика відігравала значну роль у козацькому побуті. Існувала музика, яка складалася з кобзарів, довбишів, литавристів, сурмачів, трубачів, скрипалів, ци- мбалістів. Вона використовувалася під час походів, а також у повсякденному житті. Розмаїта музика звучала у гетьманській резиденції та старшинських має- тках під час різних урочистостей, на прийомах, балах. У багатьох поміщицьких маєтках існували кріпосні капели, оркестри, оперні та балетні трупи Вважають, що оркестр був у гетьмана І. Мазепи, у представників козацької старшини — А. Полуботка, Я. Марковича. Гетьман К. Розумовський від середини XVІІІ ст. мав у глухівській резиденції прекрасний хор, оркестр і навіть театр. При деяких капелах відкривалися школи, які готували музикантів, співаків та артистів бале- ту. В 1738 p. було відкрито Глухівську співочу школу, а в 1773 p. у Xаркові — спеціалізовані музичні класи, якими керували М. Концевич та А. Ведель. Для XVIII ст. характерний розвиток світської музики. У цей період у Києві створю- ються міська капела, музична школа та музичний цех. Музичні цехи відкрива- ються по всій Україні.

Інші магнати (українські, російські, польські), що жили в Україні, також мали домашні оркестри, хори, театри. Музика відігравала значну роль у родині Галаганів (в Сокиринцях на Чернігівщині). Там існував оркестр, театр, який перейшов у спа- док від Івана Галагана до Григорія Галагана.

Великий хор і оркестр мав протягом 1770—1780 рр. генерал-губернатор Мало- росії російський граф П. Румянцев-Задунайський у маєтку Вишеньки на Чернігів- щині. Велика капела була в російського князя Г. Потьомкіна, яка складалася з 200 музикантів.

Польські магнати, що жили в різних містах України, мали оркестри, хори й теа- три. Серед них були обдаровані музиканти і співаки, але у своїх магнатів вони пе- ребували на становищі слуг.

У другій половині XVІІ — першій половині XVІІІ ст. в Україні розквітла бага- тоголоса церковна музика барокового стилю, яка за своїм високим художнім рів- нем, національною самобутністю не поступалася українській бароковій літературі, архітектурі та малярству. Цей спів в Україні називали партесним (від лат. рars — частина, участь, партія), і така назва збереглася до наших днів. Виникла дуже вели- ка кількість партесних творів.

Створюючи українську партесну музику, митці засвоїли композиторську техніку концертуючого стилю західноєвропейської та польської церковної музики. У бага- тоголосому викладі українські композитори орієнтувалися на чотириголосу акор- дову вертикаль, яка може подвоюватися і потроюватися.

У партесній музиці яскраво проявилися барокові стильові риси, зокрема, і в жа- нрі партесного концерту. До барокових рис належить об’ємне відчуття простору в партесній музиці. Багатохорова фактура партесних творів з колористичним зістав- ленням великої і малої кількості голосів, їх поступовим імітаційним включенням створювала ефект широкого різнотембрового простору.

Українська музика доби бароко — найвище досягнення національного мистецт- ва. Отже, провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюска, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партес-
ний спів відзначався стриманістю образного ладу, гармонійністю і простотою. Як

«київський розспів» він набув поширення в Москві та інших містах Росії.

З розвитком партесного співу почали з’являтися й Теоретичні посібники, які да- вали необхідні знання з теорії написання цієї музики та її співу. М. Дилецький, бу- дучи творцем партесної музики, став її найвизначнішим теоретиком. Він перший у Східній Європі написав теоретичний трактат «Граматика музикальна», яка стала дуже важливим посібником для композиторів, що творили партесну музику, та для співаків-хористів, які її виконували.

У хоровому концерті другої половини XVІІІ ст. важливим чинником стає ав- торство, і творчість композиторів позначена індивідуальними стильовими рисами. Новий стиль церковної музики в Україні розпочав композитор Андрій Рачинсь- кий (1729—1800). Здобув освіту у Львові і там же був диригентом єпископської капели. У 1753 р. Рачинський переїхав на Лівобережну Україну і протягом десяти років служив придворним капельмейстером гетьмана Кирила Розумовського в Глухові.

Найвидатнішим композиторм того періоду був Максим Созонтович Березовсь- кий (1745—1777). Народився в Глухові і там же навчався в музичній школі. Навча- вся також у Києво-Могилянській академії. У 1758 р. його взяли до царського двору в Петербург. Він співав у трупі придворного театру, виступав у головних ролях іта- лійських опер, співав у Придворній співацькій капелі, а в 60-х рр. уже писав церко- вну музику. У 1769 р. Березовський приїздить до Італії і навчається у славнозвісно- го педагога Болонської академії Джованні Батіста Мартіні. У 1771 р. Березовський склав іспит і йому присвоїли титул академіка Болонської академії. Його ім’я вписа- не на спеціальній дошці на будівлі цього закладу поруч з іменем Вольфганга Моца- рта — як академіків Болонської академії. У 1773 р. Березовський повертається до Санкт-Петербурга. Суспільна атмосфера в столиці була для композитора задушли- вою і нестерпною. Xоч в Італії він здобув високий титул, проте в Росії його не оцінили, не просували по службі й ставилися як до звичайного рядового службов- ця капели. У 1777 р. Березовський у розквіті сил, таланту покінчив життя само- губством.

На церковній музиці М. Березовського позначилося велике обдарування компо- зитора, його яскрава індивідуальність і висока професійна майстерність. За корот- кий час свого життя він написав багато церковних творів — це шедеври української церковної музики.

Традиції нового класичного стилю в церковній музиці розвинув Дмитро Степа- нович Бортнянський (1751—1825). Народився в Глухові, очевидно, там здобув по- чатки музичної освіти. У 1758 р. його відправили до Петербурга — у Придворну співацьку капелу. Першим учителем був земляк Марко Полторацький. Тринадця- тирічним хлопчиком Бортнянський співав у оперних виставах при дворі. Молодого композитора послали в Італію, де він пробув десять років (1769—1779). Це був час не тільки навчання, а й засвоєння багатих досягнень італійської та західноєвропей- ської музики в цілому, роки шліфування своєї майстерності та досягнення компози- торської зрілості.

У спадщині композитора досить значна кількість церковних творів. Переважна більшість творів була опублікована. У церковній музиці композитор досягнув висот художньої та професійної майстерності. Його церковна музика захоплює яскравою мелодійністю, ніжністю і глибиною почуттів, класичною урівноваженістю, природ- ною простотою і великою майстерністю.

На відміну від Березовського і Бортнянського, які жили, навчалися і писали церковну музику в Росії та Італії, Артем Лук’янович Ведель (1767—1808) тво-
рив її в Україні. Народився в Києві, з 1776 р. навчався в Києво-Могилянській академії, де дістав загальну й музичну освіту. Музично обдарований, з прекрас- ним голосом, А. Ведель співав у хорі академії, а в старших класах диригував ним. Добре грав на скрипці в оркестрі. Слава про Веделя як співака й диригента вийшла далеко за межі Києва. У 1788 р. виїхав до Москви, де керував хоровою капелою до 1792 р. Повернувшись до Києва, композитор вступив на військову службу і був призначений капельмейстером корпусного хору. Деякий час пра- цював у Xаркові. У 1798 р. повернувся до Києва. Останній період його життя повний загадковостей. Взимку 1799 р. Ведель поступив у Києво-Печерську лав- ру послушником і був там короткий час, не ставши ченцем. Через ці, і досі не до кінця з’ясовані, обставини у 1799 р. за розпорядженням губернатора його оголо- сили божевільним. Молодого Веделя (йому було 32 роки) — композитора вели- кого таланту ув’язнили в божевільню.

Доробок Веделя церковних творів досить великий. Досі його твори повністю не надруковані.

Твори М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя — це кульмінаційний злет української церковної музики. Значні її досягнення в другій половині XVІІІ ст. зу- мовлювалися багатими надбаннями в попередню епоху барокового партесного концерту і дуже високим рівнем хорового виконавства.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   40


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка