[]



Сторінка24/40
Дата конвертації11.05.2018
Розмір9.42 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   40

Література. Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літерату- ри. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, підні- малися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотріб- ними. Велася завзята полеміка між прихильниками унії та її опозицією, результа- том чого і став унікальний жанр українського письменства — полемічна література. Остання справила великий вплив на подальший розвиток культури, зокрема літера- тури та філософської думки. Основна маса православного духовенства, українська шляхта, міщани і особливо селяни не припускали думки про об’єднання церков, вбачаючи в цьому замах на батьківську віру.

Xарактерною рисою української літератури, що видавалася в умовах Великого Польсько-Литовського князівства, а надалі й у складі Російської імперії, стало утвердження ідей громадянського гуманізму, тобто ідей спільного блага громади, піднесення авторитету рідної мови, виховання молоді на принципах патріотизму. Яскраво ці мотиви виявлялись в педагогічній і ораторсько-учительній прозі другої половини XVII ст. Освіта, література й видавнича справа в польсько-литовську до- бу в Україні розвивались на рівні європейського культурного процесу.

Найяскравіше нові тенденції відображала перекладна література. У XVIІ ст. були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник «Аристотелеві врата». Поширюються переклади Святого Письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається «Пересопницьке Євангеліє», створене у 1561 р. Переклад з болгарсь- кої мови і підготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святого Письма вперше зроблено на «просту» українську тогочасну мову.

Поряд з перекладною літературою з’являються оригінальні твори. У XVIІ ст. відмічається розквіт українського епосу — створюються думи, балади, історичні пісні, які Т. Шевченко ставив вище гомерівських поем. Наприклад, популярними були цикли дум «Маруся Богуславка», «Самiйло Кiшка» та ін. Епічні твори присвя- чені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православ’ю.

У XVIІ—XVIIІ ст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими — учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони
1 Запаско Я. П. Мистецтво книги на Україні XVІ—XVІІІ ст. — Львів, 1971. — С. 387.
подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або пов’язаним зі смер- тю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епі- грам, віршів, поем були авторськими. Наприклад: Себастіян Кленович — «Рок- соланія», «Звитяжство богів», Мелетій Смотрицький — «Лямент у світа вбогих…», Касіян Сакович — «Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного», Симон Зиморович — книга любовних пісень

«Роксоланки, або Руські панни» та ін. Українські поети часто використовували біблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії, що відпові- дало тогочасним смакам. У той же час в цих творах рідко присутні художні об- рази, інакомовність, метафора. Все це додає поезії XVI — початку XVIIІ ст. де- що наївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної норми в українській мові на той час ще не було, у зв’язку з чим віршовані твори важко сприймаються сучасним читачем. Проте українська поезія XVI — першої половини XVIII ст. переживала важливий етап свого розвитку. У XVIII ст. най- більші досягнення поетичного мистецтва були пов’язані з ім’ям Григорія Ско- вороди.

Суспільно-політичні події середини — другої половини XVІІ ст. обумовили пе- релом в історії української літератури. З цього часу починається новий період її розвитку, що тривав до кінця XVІІІ ст. За усталеною періодизацією він розгляда- ється у комплексі всього давнього українського письменства XІ—XVІІІ ст., та ці- лий ряд ознак дає підстави вважати його як перехідний етап від літератури давньої до нової, розквіт якої припадає на добу українського Відродження.

Література другої половини XVІІ—XVІІІ ст. продовжує і розвиває традиції дав- нього письменства, використовує церковнослов’янську мову, культивує старі жан- ри ораторської, агіографічної, паломницької, частково полемічної прози. Водночас зароджуються і досягають вершин розвитку нові жанри — мемуарно-історична проза, бурлескно-травестійна та сатирично-гумористична поезія, шкільна драма, які визначили характер і стиль письменства.

Українська література цього періоду вписується в універсальний європейський стиль епохи — бароко з його витонченою алегоричністю і контрастністю образів, риторичністю і ускладненою метафоричністю, тяжінням до пишності. Бароковий стиль був панівним в українській літературі, проявлявся в усіх її жанрах і жанрових різновидах.

Українська література XVII ст. — різномовна. Вона творилася церковно- слов’янською (словеноруською), староукраїнською, старопольською, латинською та російською мовами. Багатомовність і відкритість — одна з характерних прикмет української літератури XVІІ—XVІІІ ст., ознака її європейського характеру. У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релі- гійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: місте- рія — таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Xристом; міракл — події життя святих; мораліте — драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гні- ву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру.

Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, а й світські теми. її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їх вивченні творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму «Комедія на Різдво Xристове», Симеон Полоцький — драму «Про Навуходоносора», Григорій Кониський — «Воскресіння мертвих».

У кінці XVІІ—XVІІІ ст. у літературі формуються нові риси, вона вивільняється від впливу теологічних вчень і набирає виразно світського змісту. До кінця XVІІІ ст.


занепадають полемічна, житійна і ораторсько-проповідницька проза, шкільна дра- ма, релігійно-моралізаторська лірика. На перший план виходять світські твори, пройняті критикою середньовічного укладу, зокрема сатирично-гумористичні вір- ші, органічно споріднені з фольклором.

Переважна частина літературних творів другої половини XVІІ—XVІІІ ст. ано- німна, збереглась у рукописах і рукописних списках без імені автора. Порівняно небагато авторів називали своє ім’я. Утвердилися як творчі особистості письменни- ки-професіонали: Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловсь- кий, Іван Величковський, Феофан Прокопович, Дмитрій Туптало (Ростовський), Стефан Яворський, Митрофан Довгалевський, Василь Григорович-Барський, Гри- горій Граб’янка, Самійло Величко, Петро Кохановський, Іван Некрашевич, Григо- рій Сковорода та ін.

Найвидатнішою постаттю у культурному й літературному житті України XVIIІ ст. був великий народний мислитель, освітній діяч і письменник Григорій Савич Ско- ворода (1722—1794). Його багатогранна творчість — це остання ланка переходу від давньої української літератури до нової. У своїх філософських трактатах і літерату- рних творах Сковорода розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для другої поло- вини XVІІІ ст., виражав передові погляди тогочасного суспільства.

Г. Сковорода був талановитим художником слова — байкар і поет. За п’ять ро- ків він написав 30 байок («Xарківські байки»), в основі яких лежать оригінальні сюжети. Байки пронизує пафос гуманізму і демократизму. Найвище письменник цінує високі моральні якості людини: чесність, доброту, працелюбність, скром- ність, природний розум, засуджує гонитву за чинами, високими титулами («Бджола і Шершень», «Олениця і Кабан»). На його думку тільки «сродний труд» приносить щастя людині і користь суспільству.

У байках Сковороди знайшли продовження і збагачення сатиричні мотиви дав- ньої української літератури. Письменник фактично завершив українську байкову традицію XVІІ—XVІІІ ст. і вивів байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку.

Крім збірки байок йому належить ще близько двох десятків поезій і поетичних перекладів, частина яких написана латинською мовою. Своєю поетичною творчіс- тю Сковорода завершив понад двохсотрічний шлях розвитку силабічного віршу- вання в українській поезії і започаткував силабо-тонічне. Кращі його поезії, що уві- брали в себе досягнення народної лірики, ще за життя поета стали народними піснями.

Самобутня творчість письменника належить до видатних досягнень української культури XVIIІ ст. В ній відбито протест проти тиранії, несправедливості й насиль- ства над людською особистістю, знайшли дальший розвиток ідеї гуманізму та Про- світництва. Сковорода завершив давній період розвитку української літератури і став предтечею нової української літератури.

Українська література XVІІ—XVІІІ ст. достатньо відбила духовний стан народу. Письменство цього періоду виконало своє історичне завдання, віддзеркаливши майже всі важливі події, показало сутність українського національного духу, украї- нської ментальності від найдавніших державницьких устремлінь до найменших проявів світової культури.



Літописи. Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи істо- ричними дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднують риси науки і мистецтва. Якщо перші редакції Київського літопису, створеного на початку XVI ст., тяжіли до давньоруської стилістики, то пізніші редакції мають ознаки нового часу. У XVII ст. з’явилися літописи, які відобразили яскраві і важливі
події того часу — формування козацтва, Визвольну війну 1648—1657 рр. та ін. — літопис Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літописи. Нарівні з документами автори літописів використовували фольклорні джерела, власні спогади. Літописи відіграли важливу роль у розвитку літератури та науки. За активної участі О. Бодянського, вченого секретаря «Общества исто- рии и древностей Российских», у 1846 p. побачив світ «Літопис Самовидця про війни Богдана Xмельницького і про міжусіб’я, що були в Малій Росії, і про його смерть». Автор літопису був скромною людиною, що було в традиціях літопис- ців, тому ім’я його невідоме. Він, як свідчить текст, був безпосереднім учасни- ком війни Б. Xмельницького.

Самовидець розповідає про події, які відбувалися в Україні, і пов’язує їх із про- цесами в сусідніх державах — Росії, Польщі, Молдавії. Висвітлюється діяльність сподвижників Б. Xмельницького, не залишаються поза увагою історичні діячі сусі- дів — російського царя Олексія Михайловича, Степана Разіна та ін. Він, на думку дослідників, напевно користувався архівом Коша Запорозького, оскільки в літописі наводиться низка документів про дипломатичні місії запорожців, точні цифри чи- сельності реєстрового козацтва тощо. «Літопис Самовидця» має непересічну цін- ність для науковців. Він дає змогу грунтовніше вивчити добу козаччини та особис- тостей, які її творили.

Перший козацький літопис анонімний, наступні — авторські. Григорій Граб’ян- ка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з тією повнотою ви- світлення матеріалу, яка була їм доступна. Безперечно, обидва автори знали «Літо- пис Самовидця», але кожен тлумачив події по-своєму.

Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб’янки — події визвольної вій- ни 1648—1654 рp., він чільне місце відводить питанню походження козацтва, по- лемізує з польськими письменниками Кохановським, Стриковським та Гвагніним. Він яскраво описує побут і життя козаків, їх моральні засади, стверджує, що за бре- хню, блуд і безчестя винний міг бути покараний на смерть. Г. Граб’янка щиро вбо- ліває за долю України, особливо після Люблінської унії 1569 p. Його обурюють утиски козаків та простих людей, які стали майже безправні й віддані на відкуп па- нам та орендарям, народ був приречений на вимирання. Образ Б. Xмельницького висвітлюється досить об’єктивно і, виходячи з контексту, з великою повагою. Літо- пис Г. Граб’янки й сьогодні є цінним першоджерелом. До нього додаються два ре- єстри Війська Запорозького — до Б. Xмельницького та після його смерті.

Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний «Літопис» С. Величка, ви- даний 1848—1864 рр. У літописі Величка використано велику кількість документа- льного матеріалу. Тут повністю наведено десятки урядових офіційних і приватних листів, актів, універсалів, грамот, дипломатичних документів, топографічних опи- сів, реєстрів тощо. Частина цих матеріалів, як виявили дослідники, не є автентич- ними документами. Та незважаючи на деякі сумнівні документи, пропуски, що сто- суються 1649—1652 рp., автор доносить до читача багато джерел української історіографії другої половини XVІІ — початку XVІІІ ст., літопис є видатною істо- ричною і літературною пам’яткою свого часу.

Як і в усіх козацьких літописах, центральною постаттю цього твору виступає Богдан Xмельницький. Величко наводить біографії і характеризує українських ге- тьманів після Xмельницького. Автор з любов’ю описує численні походи на турків і татар уславленого запорозького кошового Івана Сірка.

Текст літопису щедро пересипаний влучними народними виразами, прислів’я- ми і приказками, порівняннями тощо. Автор»Літопису» не відокремлює Україну 1648—1654 рp. від історичного розвитку країн, з якими її звела доля, наводить ба-
гато цитат з історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою оригіналу, зокре- ма, польського поета Самійла Твардовського і німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б. Xмельницького та його оточення. Автор стверджує, що український народ виживе, незважаючи на всі намагання сусідів звести його з іс- торичної арени.

Освіта і наука. Однією з характерних рис української культури XVIІ—XVIII ст. є особливий інтерес, який виявляло суспільство до освіти.

Оскільки культура розвивалася в польських умовах зіткнення католицької і пра- вославної церков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережа різноманітних шкіл.

Тривалий час основним типом навчальних закладів були початкові, парафіяльні (приходські) школи при православних монастирях і церквах. Рівень та форми на- вчання в них уже не відповідали вимогам часу. Після утворення Речі Посполитої у 1569 р. в Україні з’явилися єзуїтські колегіуми — по суті вищі школи, які були до- бре організовані і фінансово забезпечені. Головною умовою прийому до єзуїтського коледжу було сповідування католицизму. Ці навчальні заклади виконували функ- цію окатоличування і ополячення українського населення.

Незважаючи на те, що багато з представників української еліти орієнтувалися, як вже говорилося, на чужу культуру і мову, знайшлися все ж патріотично настроє- ні багаті феодали, які виступили ініціаторами створення православних шкіл, які б не поступалися єзуїтським. Традиції меценатства були в цей період яскраво вира- женими. Можна назвати імена князя Андрія Курбського, який в містечку Міляно- вичі на Волині створив цілий культурний гурток, і князя Юрія Слуцького, який у своєму маєтку зібрав багатьох діячів культури України, Білорусії та ін. Одним з найвідданіших українській культурі людей був князь Костянтин-Василь Острозь- кий. У 1576 р. у своєму маєтку він відкрив перший православний колегіум, куди для роботи були запрошені фахівці з ряду європейських країн. У колегіумі вивча- лися давньослов’янська, грецька і латинська мови, а також цикл дисциплін, який називався за традицією «сім вільних наук»: граматика, риторика, діалектика, ариф- метика, геометрія, астрономія, музика.

Ініціатива князя Острозького знайшла багатьох послідовників. Найактивнішими з них стають братства, і, треба сказати, шкільна справа входить до числа їх голо- вних турбот. Включається до створення шкіл і козацтво, особливо у XVII ст. Утве- рдження в ході Xмельниччини форм національної державності, полкового розподі- лу, місцевого самоврядування вело до масового відкриття початкових шкіл. Своя школа діяла, зокрема, в Запорозькій Січі. Офіційна гетьманська влада опікувалася створенням і підтриманням освітньої системи шкільництва. До початку XVIII ст. в Україні нараховувалися сотні шкіл, практично в кожному великому селі, в містеч- ках і містах були школи. Дуже добре справа освіти була поставлена в Ніжинському та Полтавському полках, де кількість шкіл перевищувала кількість поселень. Вони відрізнялися демократичністю статутів, у них безкоштовно вчилися діти всіх ста- нів, зокрема і сироти.

У Європі в цей час формуються два по суті протилежних підходи до навчан- ня і виховання. Якщо у Франції знайшли підтримку ідеї Руссо і Песталоцці про вільний розвиток духовних сил і здібностей людини через інтерес, через гру як форму навчання, то у Німеччині переважала думка про необхідність жорсткої регламентації і контролю за навчанням, постійного нагляду вчителів. Ці тенден- ції знаходили відображення і в Україні, що відбилося в ході конкурентної боро- тьби православних та єзуїтських шкіл. Про напруженість боротьби свідчать


приклади закриття ряду братств і братських шкіл на заході України. Навіть Ост- розький колегіум припинив своє існування після смерті князя Костянтина. Його внучка Анна-Елоїза на його базі відкрила єзуїтський колегіум. Львів Польща вважала своєю землею, і у 1661 р. уряд відкрив тут університет, перший в Україні.

Наступ єзуїтів привів до переміщення центру культурного життя з заходу України на Лівобережжя. У XVI ст. запорозьке козацтво сформувалося як окремий стан. До 1620 р. Брестська унія по суті втратила своє значення у центральному ре- гіоні України. За допомогою Війська Запорозького, його гетьмана П. Сагайдачного була відновлена православна митрополія.

Наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. в Україні істотно збільшується кількість шкіл при братствах. За Берестейською унією на зразок Львівської братсь- кої засновано Стрятинську, Луцьку, Кам’янську, Пинську та інші школи, в яких го- ловна увага приділяється вивченню грецької мови, тому ці школи називали «грець- кими». Гетьман П. Сагайдачний заповів спеціальні кошти на утримання вчителів грецької мови у Львівській та Київській школах. Освітній рух охопив майже все на- селення України. Як зазначив Павло Алепський 1654 p., навіть багато жінок були письменними.

У Києві 1615 p. відбулася знаменна подія для культурно-освітнього життя. Гал- шка Гулевичівна подарувала Київському братству земельну ділянку на Подолі під забудову монастиря та школи для дітей шляхетських і міських. Навчальний процес у школі відбувався на 4 відділеннях: граматики, риторики, філософії, мов — грець- кої, латинської, слов’янської, польської та української (руської). Зразком були про- грами провідних європейських університетів.

Привілей Владислава IV від 1635 p. дозволяв вивчати у школах України польсь- ку мову, але при цьому заборонялося викладати богословські дисципліни. П. Моги- лі не вдалося реалізувати свою ідею — зробити Київську колегію вищим навчаль- ним закладом з повним курсом навчання. Обмеження були суто прагматичні: щоб українські діти здобували освіту в польських католицьких академіях і відповідно покатоличувалися.

Києво-Могилянською колегією, а з 1701 p. за ініціативи І. Мазепи — Академією, завжди опікувалися визначні політичні й громадські діячі України. І. Мазепа, якого В. Ясинський називав благодійником, а Ф. Прокопович — ктитором преславної Академії Могило-Мазепіянської, спорудив для неї новий будинок, Братський собор і постійно піклувався про неї. Поліпшив стан Д. Апостол. Злет і піднесення були за гетьманування К. Розумовського. Тут працювали Г. Кониський, С. Ляскоронський, Ю. Щербацький, Д. Ніщинський, М. Максимович — сузір’я імен, що склали б честь будь-якому університетові Європи.

Києво-Могилянська академія істотно вплинула на розвиток культури. Професу- ра і викладачі, як правило, мали європейську освіту, більшість закінчила провідні вищі навчальні заклади і принесла до Академії кращі набутки методики наукових досліджень, організації навчального процесу. Вільне володіння латиною відкривало студентам шлях для продовження освіти в університетах Європи. Дружба, братерс- тво, взаємовиручка, участь в управлінні школою виховували повагу до школи і то- вариства. Вважалося за норму брати участь у диспутах та дискусіях, урочистостях, святах для всіх викладачів і учнів, а шкільні драматичні вистави здобули популяр- ність у киян.

Учні шкіл та слухачі колегії, або «бурсаки», під час вакацій розходили- ся по селах України і були тією живою ланкою, яка пов’язувала Академію з на- родом. Вони працювали вчителями, організовували вистави, показували вертеп,


співали колядки — виконували просвітницьку і культурну місію, розпочату коб- зарями.

Києво-Могилянська академія дала світові таких визначних діячів науки і куль- тури, як Ф. Прокопович, Є. Плетенецький. Г. Сковорода, М. Ломоносов, Г. Полети- ка, С. Яворський, П. Завадовський, О. Безбородько та багато інших, які гідно про- довжували справу Академії в Москві та Петербурзі. Першими професорами та викладачами у Московському та Санкт-Петербурзькому університетах були випус- кники Києво-Могилянської академії, а Ф. Прокопович став засновником Всеросій- ської Академії наук.

Уряд царської Росії позбавив Києво-Могилянську академію статусу світсько- го навчального закладу, перетворив її спочатку на духовну академію, а згодом на семінарію.

У 1700 р. колегіум з’явився у Чернігові, в 1726 р. — у Xаркові, у 1738 р. — у Переяславі. Таким чином, у XVIІ — першій половині XVIII ст. в Україні широко розповсюдилася шкільна справа та ідеї освіти. Був високий відсоток письменних людей. Позитивною рисою була доступність, демократичний характер освіти. Діти всіх соціальних груп могли вчитися, оскільки навчання було безкоштовним. Тради- ція широкої початкової освіти була перервана разом із закріпаченням українських селян до кінця XVIII ст. при Катерині II.

Як вже говорилося, українська культура довго розвивалася без державної під- тримки, за невеликої участі соціальної верхівки. Це призводило до відставання та- кої сфери культури, як наука. Особливо це стосується природничих наук, для роз- витку яких завжди були необхідні спеціальне обладнання, фінансове забезпечення.

Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема у самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пізно за європейськими мі- рками — у XVIII ст. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просві- тництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, демократизація різних сфер життя.

Ідеї Просвітництва розвиває філософ Феофан Прокопович, вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії. У своїх головних працях «Правда волі монаршої», «Слово в неделю цветную о власти и чести царской» Прокопович виклав свою концепцію. Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно Т. Гоббсу, Про- копович стверджує, що люди, побоюючись «війни всіх проти всіх», створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Однак, на відміну від Дж. Локка і Ш. Монтеск’є, він вважав, що люди передають турботи про дотриман- ня своїх прав державі назавжди. Народна маса повинна підкорятися монарху, тим більше, що освічений правитель не буде ні злим, ні несправедливим. Але народ во- лодіє в деяких випадках і активними функціями — він може висловлювати свою думку, критикувати політику монарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця престолу за тими або іншими причинами не виявиться.

Досить ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на люди- ну. Природа заклала у людину добро, зло ж з’являється з суспільства, від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти. Визнання у наро- ду активної функції, про яку писав Прокопович, є одним з істотних завоювань віт- чизняної суспільної думки.

Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, нау- кою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить лю- дину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і «сродний труд», тобто
улюблена праця, характер якої різний для кожної конкретної людини. Вільна твор- ча праця і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладені приро- дою, — так міркує Сковорода в творах «Благородний Еродій», «Убогий жайворо- нок», «Бджола і Шершень» та ін.

Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відродження про

«сильну особистість», яка багато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній ак- тивності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї філо- соф вбачає одну з головних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатс- тва, слави і влади вселяють в душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід з суперечності людського буття один — зречення зайвих бажань, в тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою. Бог зробив важкодоступне непотрібним, а потрібне легкодоступним — стверджує філософ.

Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його мо- жливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може бути більш коротким. Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє в людській діяль- ності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випере- див свій час. Винятково актуальна і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковорода вважав божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буде нескінченно черпати сили з неї.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   40


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка