[]



Сторінка21/40
Дата конвертації11.05.2018
Розмір9.42 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   40

Музика. Важливу віху залишили XVІІ—XVІІІ століття в історії музики. Це був час виникнення нових музичних жанрів. Італія в той час була джерелом нових явищ в музичному житті Європи.

Протягом XVІ—XVІІ ст. в Італії розвивається і досягає розвитку опера, синте- тичність якої дозволяє найповніше відобразити багатомірну картину дійсності та складні внутрішні переживання людини.

У другій половині XVІІ ст. опера досягає розквіту у Франції. У Німеччині та Австрії розвивались такі форми музичних творів, як ораторія, меса і концерт.

Найвизначніші тогочасні композитори Італії — Александро Скарлатті (1660— 1725), у Франції — Жан-Батіст Люллі (1632—1682), у Німеччині — Генрі Шютц (1585—1682), а в Англії — Генрі Перселл (1658—1695). Це справді національні митці, що прекрасно виразили себе і епоху в своїх творах.

В Англії опера мала коротку історію. Після буржуазної революції театр і музика вважалися втіленням образу життя королівського двору та феодальної аристократії. Тому музику обмежували в її правах у церкві та побуті, і це серйозно завадило роз- витку національної музичної культури Англії. Народженню опери Англія завдячує Генрі Перселлу. Найбільш відома його опера — «Дідона та Еней», сюжет якої ком- позитор взяв з «Енеїди» Вергілія. Пізніше в Англії набула розвитку баладна опе- ра — різновидність комічної опери.

Постійний оперний театр був відкритий у Парижі в 1669 р. Творцем французь- кої опери був Жан Батіст Люллі. Свої опери називав «ліричними трагедіями». Най- відоміші з них — «Альцеста», «Психея», «Арміда». Сюжети опер написані перева- жно на основі античних міфів. Один з найвизначніших представників французької опери XVІІІ ст. був також Жан Філіпп Рамо.

У Німеччині в цей період панувала італійська опера. 1678 р. в Гамбурзі — най- більшому культурному центрі Німеччини — відкрився оперний театр. Національні зразки німецької опери виявились у зінгшпілі (спів з грою). її героями ставали про- сті жителі міста і села, строга мораль яких протиставлялася розбещеності аристок- ратії. У такому ж плані звучали й австрійські — віденські зінгшпілі.

В усіх операх згаданих композиторів узаконюються античні мотиви. Одночасно з оперою розвивається ораторія та кантата — вокально-інструментальні жанри (для солістів, хору та оркестру) на релігійні, біблійні, а іноді й на світські сюжети. Бурх- ливо розвивається також інструментальна музика для органа, клавесина, смичкових інструментів.

Жанр опери завоював прихильність і в столиці католицького світу — Римі. Церква побачила в ній можливості впливу на парафіян. У першій половині XVІІ ст. в Римі був побудований великий оперний театр. Майже одночасно у Флоренції та Римі виник інший жанр — ораторія (говорю, молю). Ораторія — це великий музичний твір для хору, солістів та оркестру на біблійні сюжети, який спочатку виконувався в ораторіях — спеціальних приміщеннях при церкві, де збиралися віруючі.

У другій половині XVІІ — початку XVІІІ ст. опера збагатилася таким різнови- дом як опера-серіа (буквально — серйозна опера). Для неї характерні помпезність, пишне оформлення, зображення батальних сцен, стихійних лих. її героями були бо- ги, імператори, полководці. Центром оперного мистецтва стає Неаполь. Найкруп- нішим представником оперної школи був Александро Скарлатті. Крім цього вини- кає новий жанр — опера-буффа (комічна опера). її перший автор — Джованні Баттіста Перголезі, який написав оперу «Служниця-господиня».


Інструментальна музика епохи бароко вражає розмаїттям жанрів, форм та ін- струментальних ансамблів. З минулих віків у XVІІ ст. перейшов орган — клавішно- духовий інструмент. Головним жанром органної музики стала фуга (біг, швидка те- чія) — найбільш розвинута форма поліфонічної (багатоголосої) музики. У багатьох європейських країнах з’явилися талановиті композитори і виконавці органної музи- ки. Італійські, французькі, німецькі, нідерландські церкви часом перетворювалися в концертні зали, де слухачі із захопленням сприймали віртуозну гру музикантів.

Популярним інструментом епохи бароко були також клавікорд і клавесин — попередники фортепіано. У клавірному репертуарі велике місце посідали танці, які об’єднувались у сюїту (послідовність). Це одна з різновидностей багаточастинних форм інструментальної музики. Паралельно з сюїтою виникає соната (звучати) — один з основних жанрів сольної або камерно-інструментальної музики. Поряд з ци- ми жанрами народжується також концерт (змагання) — твір для багатьох виконав- ців, в якому менша кількість інструментів чи голосів або один соліст протистоїть більшості.

Камерна музика передбачала виконання поза церквою. Пізніше цим терміном почали називати твори, в яких кожна партія доручалася певному інструменту.

Якщо Італія славилася струнними інструментами — скрипкою, альтом, віолон- челлю, то у Франції панівним інструментом був клавесин. Уже в XVІ ст. він корис- тувався популярністю і в городян, і при королівському дворі. Вершиною клавесин- ного мистецтва вважається Франсуа Куперен. Саме в його творчості отримав досконале втілення стиль рококо.

Стиль бароко поглиблює, розвиває і переробляє найкрупніший представник епохи, німецький композитор Йоганн Себастьян Бах (1685—1750). Змінюючи тема- тику, трактування форм, засоби музичної виразності, він створює власний стиль, не схожий на пишну, важку манеру старих майстрів, підноситься до вершин мистецт- ва поліфонії, наповнюючи свої численні твори гуманістичними ідеями, живими об- разами, жанровими епізодами. Великий німецький композитор і органіст створив сотні музичних творів для церковного хору та індивідуального співу, концертів для оркестрів, п’єс для органа, скрипки, флейти, клавесину.

Велична і, водночас, проста, мелодична, і в той же час строга, музика Баха стала вершиною всього попереднього досвіду музичної культури.

Усе життя композитора супроводжував улюблений інструмент — орган. Орган- не мистецтво було дуже поширеним у Німеччині, оскільки протестантизм, який зробив церковний обряд скромним і простим, водночас підняв значення в ньому музики. Церква стала центром музичного мистецтва, а церковний органіст вважався головним його представником.

Упродовж всього життя Бах писав музику для попередника сучасного фортепіа- но — клавесина. Цей інструмент був поширеним у домашньому музикуванні як се- ред музикантів-професіоналів, так і серед любителів. Чимало творів композитор написав для різних складів оркестрів.

Творча спадщина Баха становить величезну кількість творів різних жанрів і різ- них спрямувань — це сотні композицій для органа — фуги, токкати з фугами, хо- рали; для клавесина — сюїти, варіації, фантазії. У жанрі вокально-інструментальної музики Бах дав світові 200 кантат, пов’язаних із протестантським релігійним куль- том, 24 світських кантати підкреслено гумористичнонго змісту, цикл із 48 прелюдій і фуг. Оркестрова спадщина складається з багатьох інструментальних концертів для клавесина, скрипки, віолончелі, флейти та ін. Розмаїта його творчість у камерному і вокальному жанрах. Титанічна спадщина його обіймає близько 1700 творів у всіх жанрах музики, за винятком опери.
На жаль, за життя ніхто не помітив його геніальних творінь. Він помер самотній, незрозумілий і невизнаний, залишивши велику спадщину, яку оцінили лише через 80 років після його смерті. Його творчий внесок залишається наріжним каменем у світовій музичній культурі.

Творча індивідуальність більшості майстрів того часу складалася в надрах баро- ко. Бароковими були образи й колізії опер, які створив німецький композитор і ор- ганіст Георг Фрідріх Гендель (1685—1759), його інструментальна музика. Проте сила фантазії, почуттів, зримість образів у поєднанні з епічною величчю і героїч- ним оптимізмом зрілого етапу його творчості створили класичну врівноваженсть концепції цілого, не характерну для бароко. Творча спадщина Генделя величезна. Вона обіймає 40 опер, 24 ораторії на біблійні сюжети, що уславлюють людську гід- ність, силу і доблесть; інструментальна музика (сюїти, сонати, п’єси для органа, клавесина, флейти, скрипки та інших інструментів).

Музика Генделя, в якій особливо глибоко синтезовані на німецькій основі еле- менти англійської, італійської та французької мелодики, відзначається широким диханням, могутнім звучанням, шляхетною витонченістю.

Визначальними в музиці бароко стають піднесені, величні образи, сильні почут- тя й емоції. Тому провідними є монументальні, масштабні жанри, в яких людський голос поєднується з можливостями оркестру та хору — опера, ораторія, меса тощо.

У центрі музичної культури стає композитор, виконавець, які безпосередньо звертаються до слухача. Продовжується процес його професійного становлення, розгортання музичного життя, освіти, нотодрукування. Інтенсивно розвивається ін- струментальна музика.


    1. ВИТОКИ ТА ОСНОВНІ ЗАСАДИ ПРОСВІТНИЦТВА

Переломним моментом в історії людства вважається XVІІІ ст., коли розгорнувся інтелектуальний соціально-політичний рух, який назвали Просвітництвом. Термін

«просвітництво» використовують Вольтер, Гердер, остаточно ж він закріплюється після статті І. Канта «Що таке Просвітництво?» (1874). Просвітництво — явише досить складне і багатогранне. У широкому значенні під цим терміном розуміють просвіту широких верств населення, прилучення їх до культури, наук, мистецтва. У вужчому, історико-культурному значенні цей термін використовується для озна- чення ідейного руху, що розгорнувся у країнах Європи під гаслом подолання зако- снілих форм соціально-політичного, соціально-економічного і соціокультурного жит- тя в ім’я ідеї всебічного соціального прогресу. У XVII ст. на всій культурі Європи позначився просвітницький вплив, який виявився у прищепленні європейській культурі ідеології постійного соціального прогресу.

У XVIIІ ст. воно поступово охопило всі країни континенту, але проявилося в них із різною масштабністю й радикальністю, що залежало, насамперед, від соціа- льно-політичного становища тієї або іншої країни. Xронологічно — це приблизно друга половина XVII—XVIII ст. Період характеризується подальшим зростанням і зміцненням національних держав Європи, докорінними економічними зрушеннями, бурхливим розвитком промисловості та напруженими соціальними конфліктами1.

Батьківщиною Просвітництва вважається Англія, де в другій половині XVІІ ст. під впливом буржуазної революції зародилось багато ідей, характерних для всієї
1 Шейко В. М., Гаврюшенко О. А., Кравченко О. В. Історія світової культури: Навч. посібник / Наук. ред.

В. М. Шейко. — К.: Кондор, 2006. — С. 308.


епохи Просвітництва. Свого розквіту Просвітництво досягає в середині XVІІІ ст., а завершенням Просвітництва стала Французька буржуазна революція, на знаменах якої були написані його гасла: свобода, рівність і братерство. Французька револю- ція провела межу між минулим і майбутнім, прискоривши хід історії. Ідеї, наро- джені європейською культурою епохи Просвітництва, поширилися у світі, стали частиною його надбання. Серед них — ідея нації як людської спільноти, що склада- ється історично на основі єдиної території, економічних зв’язків, мови, особливос- тей культури й характеру.

У Німеччині культура Просвітництва розгорталася на тлі феодальної роздробле- ності, збереження старих форм життєдіяльності й організації суспільства. Просві- тительство за таких умов звернулося до проблем духу, критики, формування теорій і форм відносин людини з природою, суспільством і пізнанням. Xоча епоха Просві- тництва тут була у своєму прояві пасивнішою, Німеччина стала батьківщиною ба- гатьох геніальних ідей, насамперед знаменитої класичної німецької філософії, біля джерел якої стояв Імануїл Кант.

Розвиток культури в окремих країнах американського континенту у XVІІІ ст. відбувається в умовах виняткових контрастів. Далеко вже була «епоха відкриттів», підходив до кінця «колоніальний період». У два останні десятиліття XVІІІ ст. Пів- нічна, Центральна і Південна Америка пережили серйозні політичні події. Перши- ми в низці численних національно-визвольних рухів були революційні повстання в тринадцяти англійських колоніях (1776—1789) і у французькій колонії Гаїті (1790—1803).

Подальший процес визвольного руху, що вінчав ці й інші подібні виступи, охо- пив Сполучені Штати, іспанські колонії, Бразилію. Під впливом ідей Великої фран- цузької революції американська революція повинна була виконати два основні за- вдання: боротьба за незалежність і утвердження капіталізму в західній півкулі. Поширенню просвітительських ідей усіляко сприяла діяльність таких американсь- ких політичних діячів, як Б. Франклін (1706—1790), Т. Пейн (1737—1809), Т. Джеф- ферсон (1743—1826).

Англія, Франція, Німеччина — провідні країни, діючі у європейському культур- ному просторі, їм належать головні досягнення епохи Просвітництва, але їх внесок у культуру різний за значенням і глибиною. Вони пережили великі соціальні потря- сіння і вийшли з цих потрясінь також із різними результатами. Але для всіх держав, мабуть, головним пафосом часу було прагнення до знищення феодалізму.

Xарактерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до пе- ребудови всіх суспільних відносин на основі розуму, справедливості, рівності. Просвітництво в різних країнах мало специфічні відмінності, зумовлені особли- востями їх історичного розвитку. Саме специфічні умови історичного розвитку західноєвропейських країн в добу Просвітництва, художні традиції, що склалися в цих країнах у попередні століття, були причиною того, що культура і мистецтво кожної з них мали свої особливості та відмінності. Разом з тим у культурі захід- ноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говори- ти про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської ду- ховної культури.

Як ідеологічна течія Просвітництва було явищем усеосяжним, таким, що знай- шло вираження в різних сферах духовного життя — політиці і соціології, філософії й естетиці, літературі і мистецтві, педагогіці тощо. У кожній з цих сфер проявилася характерна для багатьох просвітителів багатогранність і енциклопедичність, яка продовжує традиції ренесансної культури. Поширені були такі випадки, коли про- відні діячі епохи з успіхом виступали як філософи, громадські діячі, учені в різних
галузях знань, теоретики мистецтва й письменники. Прикладом може слугувати ді- яльність Вольтера, Монтеск’є, Гельвеція, Дідро, Руссо — у Франції; Локка, Шефтс- бері, Свіфта, Фільдінга — в Англії; Вінкельмана, Лессінга, Гердера, Міллера, Ге- те — у Німеччині.

Французьке Просвітництво, що визначилось, насамперед, своєю ідейно- організаційною завершеністю, послідовністю, висунуло ідеї буржуазної демократії. Спираючись на теоретичні положення Джона Локка (1632—1704) — видатного ан- глійського філософа-матеріаліста, просвітителя, засновника ідейно-політичної док- трини лібералізму, який розробив емпіричну теорію пізнання, просвітники висуну- ли ідею свободи, свободи слова, совісті, друку, рівності, вільної праці на благо суспільства, розумного егоїзму та всебічного розвитку особистості, що знайшли втілення у «Декларації прав людини і громадянина» (1789). Джон Локк був першим філософом, який написав Конституцію для Північної Кароліни, схвалену 1669 р. народними зборами. Просвітники вели боротьбу з релігійним фанатизмом, офіцій- ною догматикою католицької церкви, абсолютизмом, становими умовностями та іншими феодальними пережитками, активно пропагували вивчення природи, роз- виток науки і техніки, поширення освіти та наукових знань. Просвітники ідеологіч- но підготували революційні події 1789 р., здійснивши «філософську революцію» у свідомості людей не лише Франції, а й усієї Західної Європи та Америки1.

Просвітництво охопило майже всю Європу, хоча більшість просвітителів зали- шалися при цьому яскравими особистостями з власними, часто відмінними від ін- ших діячів культури ідеями. Просвітники Франції зробили внесок у розроблення теоретичних засад суспільного прогресу, який став гегемоном духовного життя Єв- ропи. «Володарем дум» усіх освічених людей XVІІІ ст., найвидатнішим діячем французького просвітництва був Франсуа Марі Аруе, відомий під псевдонімом Во- льтер (1694—1778). Усе XVІІІ ст. називали «століттям Вольтера». Сучасники нази- вали Вольтера «некоронованим королем Європи», «королем філософів».

Йому не було рівних у викритті недоліків, вад феодального суспільства, абсо- лютистського режиму, в зруйнуванні та подоланні всякого роду забобонів. Вольтер залишив після себе колосальну як за обсягом (понад 70 томів творів), так і за широ- тою жанрової палітри творчу спадщину. Він писав у всіх жанрах — трагедії, вірші, історичні твори, філософські романи, сатиричні поеми, політичні трактати і статті.

Вольтер в основу теорії суспільного прогресу поклав ідею просвітління людсь- кого розуму, яке перебуває в постійному протистоянні з невіглаством та забобона- ми. У своїх творах Вольтер критикував клерикалізм, лицемірство офіційної церкви та її слуг, висміював позірне святенництво та релігійний фанатизм.

Як історик, автор ряду історичних праць, Вольтер вимагав опори на точні дже- рела, намагався вивчати культуру, взагалі історію народу, а не тільки життя королів і полководців. Він вірив у історичний прогрес, але не зв’язував його з політичним розвитком мас. Звідси у нього виникла ідея так званого просвітницького абсолюти- зму, тобто свої надії просвітитель покладав на «освіченого монарха».

Поруч із Вольтером «патріархом» раннього французького Просвітництва спра- ведливо називають письменника, публіциста і філософа Шарля Луї Монтеск’є (1689—1755). Ставлячи за взірець Англію, що пережила буржуазну революцію, він у своїй праці «Роздуми про причини величі римлян та їхнього занепаду» (1734) пропонував обмежити монархію конституційними установами й законодавчими ді- ями двопалатного парламенту, підносячи ідеали римського республіканізму та
1 Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб. / За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — С. 216—217.
стоїцизму, розвивав учення про залежність юридичних норм держави від типів державного устрою — республіканського, монархічного чи деспотичного. У своїх творах він піддав критиці феодально-абсолютистський лад Франції, сформулював ідеї політичної та громадянської свободи, поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Далекий, як і інші представники раннього просвітництва, від думки про революційну перебудову суспільства, філософ пов’язував особисту сво- боду людини з вибором оптимального типу правління, який, на його думку, зумов- люється географічними й кліматичними умовами країн, звичаями, традиціями, ре- лігійними поглядами народів.

Не меншу відомість отримав інший співвітчизник Вольтера Жан-Жак Руссо (1712—1778), ідеолог революційної дрібної буржуазії. Він став автором особливої світоглядної системи поглядів, яку було на його честь названо руссоїзмом. На ду- мку Руссо, цивілізація не лише не дала людям щастя, а, навпаки, примножила їх вади. Філософ наголошував на необхідності повернення до природного життя. Також він писав про витоки нерівності серед людей, головною причиною чого є приватна власність та засади виховання. Він виступав поборником права людини на свободу, рівність, щастя.. Руссо є одним із основоположників ідеї народного суверенітету, яка передбачає безпосередню участь кожного громадянина у влад- них відносинах на відміну від принципу представництва, коли громадянин пере- дає свою волю іншій особі.

Вчення Руссо зводилося до вимоги вивести суспільство зі стану загальної зіпсо- ваності моралі. Вихід він бачив у правильному вихованні, матеріальній та політич- ній рівності, в прямій залежності моралі та політики, моралі та суспільного ладу. Він протиставляв зіпсованості, моральній деградації «культурних» націй чистоту і простоту вдачі народів, які знаходились на архаїчному ступені розвитку.

Мистецтво революційної пори, яскрава сторінка світової художньої культури, логічно вписалося в художній контекст Просвітництва, з яким генетично пов’язане основними своїми ідеями. В його естетичних вимогах і критеріях повно і різнобіч- но відображені антифеодальний пафос Просвітництва, його філософські, соціальні й моральні засади, своєрідне розуміння «природної людини», природи розуму. На вірі в загальнолюдську єдність, спільність кардинальних завдань, можливість бути

«громадянином світу» грунтувалося мистецтво.

Разом з тим просвітницький рух неоднорідний. Усередині його кипіли пристрас- ті, точилася боротьба між різними течіями. І все ж була основа для консолідації — активна суспільна позиція всіх без винятку митців Просвітництва. Зростає значення публіцистики, підкріплене збільшенням газетно-журнальної продукції. Утверджен- ням за національними мовами функції основних носіїв інформації (латина остаточ- но витісняється з науки), виникає популярна пропагандистська література. Еволю- ціонує художня література, наповнюючись авторськими відступами, соціально- політичними узагальненнями, документальноточними характерами. Розвивається памфлетна література.

Із занепадом абсолютної монархії в мистецтві починається пошук тієї естетичної сутності, яка б адекватно відображала процеси, що відбувалися в суспільстві. Ліде- ром у цьому стає Франція, яка впродовж десятиліть зберігає високе звання культу- рного центру Західної Європи й законодавця художніх нововведень. Тому аналіз мистецтва епохи Просвітництва є перш за все розглядом французької художньої спадщини — яскравої, складної й самобутньої. У ній дістали розвиток усі ті проце- си, що характеризували вступ європейських країн у нову епоху. У другій половині XVІІ — першій половині XVІІІ ст. європейська культура розвивалась під безпосе- реднім впливом двох революцій — Англійської та Французької. Революційні події
наклали відбиток на творчість філософів, публіцистів, літераторів того часу. У роки Реставрації відроджується світський напрямок у літературі, музиці та образотвор- чому мистецтві, який в попередній період пригнічувався пануванням пуританської нетерпимості й суворої релігійної моралі.

Одним із наймогутніших засобів для цілей Просвітництва стала література, яка зайняла провідне місце в системі видів мистецтва. Для літератури того часу харак- терне поглиблене осмислення дійсності, вироблення та розповсюдження нових жа- нрових форм, головною з яких став роман.

Жоден із представлених напрямів (класицизм, реалізм, сентименталізм) не міг стати єдиним виразником свого часу, відображаючи його по-своєму. Та всіх їх по- єднувало прагнення наблизити літературу до життя, зробити її дійовим чинником формування суспільної моралі. Тому вона мала публіцистичний характер, несла ви- сокі громадянські ідеали, пафос утвердження позитивного героя.

Якщо у Франції Просвітництво послуговувалось засобами класицизму (О. Поп, Вольтер), то в деяких країнах виникає інший стильовий напрям, що ді- став назву просвітницького реалізму (Д. Дефо, Д. Дідро, А.-Ф. Прево, Г.- Е. Лессінг), якому притаманні інша проблематика, своєрідна стилістика і поети- ка та течія сентименталізму (С. Річардсон, Л. Стерн, Ж.-Жак Руссо). Суть реалі- зму полягає в зображенні характерів у їх взаємовідносинах з суспільством, а та- кож в аналізі структури самого суспільства, його рушійних сил. У найдоверше- нішому вигляді просвітницький реалізм ми зустрічаємо в англійській культурі XVІІІ ст. Англія вже з середини XVІІ ст. стала на шлях капіталістичного розви- тку. Тут сталися серйозні зрушення в суспільстві. Провідну роль починає віді- гравати — буржуазія. її представники хотіли бачити у творах літератури та мис- тецтва зображення реалій повсякденного життя.

На службу Просвітництву була поставлена велика сила впливу, притаманна те- атрові. Філдінг, Гольдоні, Бомарше, Шіллер писали для демократичного глядача, зі сцени виносили вирок феодальному світові. Та, вихваляючи енергію, цілеспрямо- ваність, міць людини нової епохи, вони не ідеалізували буржуа, використовуючи навіть злу пародію. Відкриттям XVІІІ ст. стала міщанська драма, великого розквіту досягла комедія. Важливим було XVІІІ ст. і для розвитку реалізму. Вимоги життє- вої правди, глибокого пізнання людської природи знаходили вирішення в різних жанрах, у різних авторів.

Панівні тенденції у культурному розвитку Європи того часу звертають нашу увагу на Францію, батьківщину Вольтера, Дідро, Руссо, котрі уособили дух Просвітництва. Декілька поколінь мислителів і письменників формувалися під впливом ідей Вольтера. Життя письменника, філософа-Вольтера, стиль його ми- слення, світосприймання, система поглядів, особливості таланту зробили його символом передової думки свого часу. Він вважався першим поетом Франції XVІІІ ст.

Загальну увагу до себе Вольтер привернув пропагандою прогресивної соціаль- ної системи й передової філософії в книгах «Філософські листи» та ‘Основи філо- софії Ньютона’. Авторитет провідного майстра слова закріплюється за ним вели- ким успіхом історичних праць, пронизаної ідеями просвітницького абсолютизму історичної поеми «Генріада», знаменитої поеми «Орлеанська діва», що розвінчува- ла церковне трактування історичного прототипу. Минуле під пером письменника й філософа набуло чітко окреслених рис сучасності.

Офіційного визнання в літературі Вольтер досягає як драматург («Едіп»,

«Брут»,»Заїра», «Смерть Цезаря», «Фанатизм, або Пророк Магомета»), творець просвітительського класицизму, відмінного від класицизму XVІІ ст.
Авторитет Вольтера як письменника, психолога, філософа культури й історії був величезним, вплив всеосяжним і довгочасним. Його ідеї визначили ідеологічну па- літру Великої французької революції, яка вшанувала його пам’ять величним поста- ментом, складеним із каміння зруйнованої Бастилії над могилою письменника в Пантеоні.

Віддали свої яскраві таланти відкриттю нових шляхів розвитку людства, куль- тури, літератури — французькі філософи-матеріалісти, письменники — Дені Дідро (1713—1784) й Жан-Жак Руссо (1712—1778). Продовжуючи діяльність Вольтера, Дідро у творах «Лист про сліпих на науку зрячим», «Розмова Д’Аламбера з Дідро» відкинув компромісну деїстичну версію про існування Бога як конструктора розу- много устрою природи і став на позиції матеріалізму й атеїзму. Виголошені ним ідеї про незалежність матерії від духу, єдності органічної й неорганічної природи, про еволюцію природних форм дістали широкий суспільний резонанс.

Естетичні погляди Дідро мали надзвичайне значення для розвитку європейсько- го мистецтва, зокрема літератури. Дідро стверджує об’єктивну основу краси, роз- глядає мистецтво як діяльність, що не поступається науці в пізнанні, розвиває філо- софські основи реалізму, приділяє увагу питанням типізації у створенні художнього образу. Вагомий внесок Дідро зробив у європейський роман. Його «Черниця» ви- ступила проти всілякого приниження людської гідності, стала утвердженням суспі- льної природи людини.

Руссо був представником радикального крила французького Просвітництва. Над усе автором ставиться моральна позиція героя, що гартується в зіткненні з дійсністю, з носіями протилежних поглядів, у конфлікті нового й старого. Це новаторське зображення людського характеру як арени боротьби суперечностей, добра і зла, стали епохальним досягненням європейського сентименталізму. Людина у Руссо — істота складна, суперечлива, здатна вступати у внутрішню боротьбу сама з собою.

Його творчий вплив виявився вирішальним для майбутнього письменства, особ- ливо для романтиків кінця XVІІІ ст.

Діяльність Руссо, як і інших представників просвітительського руху, сприяла тому, аби Просвітництво увійшло до скарбниці світової культури своєрідною й не- обхідною частиною.

Література Просвітництва створила такі жанри як роман, філософська повість, казка, сімейна і філософська драма, піднесла естетичні цінності, демократизувала літературу, наблизивши мистецтво слова до широких верств суспільства.

У соціальних питаннях просвітники були ідеалістами. Вони вважали, що досяг- нення ідеального суспільства можливе лише через звільнення людини від релігій- них та станових забобонів, через розповсюдження освіти й науки. Просвітники не могли передбачити того, що висунуті ними гасла свободи, рівності, братства, під якими пройшла Французька революція 1789 р., не будуть використані сповна. Про- світителі походили з різних соціальних прошарків, класів і станів: аристократії, дворян, духовенства, службовців, які часто сперечалися між собою. У них було ба- гато непослідовного, помилкового. Об’єднувала їх віра в людину, її розум, вони вважали її творцем історії.

Просвітницький реалізм вивів на перший план героїв з демократичного середо- вища, показав їхню боротьбу за існування, за визнання в суспільстві, за утверджен- ня почуття гідності.

З ідеологією та практикою Просвітництва тісно був пов’язаний енциклопедизм — духовно-інтелектуальний та освітній феномен європейської культури другої полови- ни XVІІІ ст. Енциклопедистами називали осіб, які входили до складу колективу авто-


рів французької «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесл» (1751—1780), опублікованої в 35-ти томах тексту з ілюстраціями. Дідро був голо- вним редактором і натхненником «Енциклопедії». Попри усі непорозуміння між ба- гатьма видатними ученими, філософами, публіцистами, він зумів їх об’єднати й залучи- ти до співпраці: Вольтера, Монтеск’є, Руссо, Тюрго, Гельвеція, Гольбаха, Ж. Д’Алам- бера, Дюкло, Бюффона, Доббантона і багатьох інших.

Енциклопедисти вивели суспільну думку з глухого кута релігійно-догматичних суперечок, протистояли невігластву та фанатизму, сприяли піднесенню рівня осві- ченості, розвитку та популяризації наукових знань, трансформації світогляду осо- бистості на демократичних засадах, утвердженню в суспільстві ідей рівності й сво- боди особи, свободи слова, думки, совісті та друку, що вплинуло на прискорення соціального та науково-технічного прогресу. Стверджувалося, що освіта робить людей практично рівними перед законом і забезпечує реальну політичну рівність. Саме вона дає людині справжню свободу, звільняючи її від забобонів, невігластва, дикості й озброюючи знаннями у галузі природничих, соціальних та технічних ди- сциплін.

Підсумовуючи, можна сказати, що духовна культура Просвітництва була складною і водночас важливим етапом в розвитку світової культури. Епоха Просвітництва може бути названа революційною не лише в розумінні соціаль- но-економічних та політичних перетворень, а й перетворень у сфері духовної культури. Внаслідок творчості вчених, філософів-просвітителів, літераторів, композиторів, художників, архітекторів людство отримало принципово нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем, які не втра- тили своєї актуальності і сьогодні.


    1. СТИЛЬОВІ І ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ МИСТЕЦТВА ХVІІІ СТ.

На XVІІІ ст. припадає виникнення нових художніх напрямків — рококо і ро- мантизму та утвердження класицизму. Вони позначилися на різних жанрах мис- тецтва, але насамперед знайшли своє втілення в архітектурі та образотворчому мистецтві. Стиль рококо був продовженням стилю бароко в мистецтві. Виник на початку XVІІІ ст. у Франції і панував до середини століття, але його вплив на європейську культуру відчувався аж до кінця XVІІІ ст. Таку назву він отримав за манірність, легкість, декоративність, химерність і фантастичність орнамента- льних мотивів, вигадливість форм. Цей стиль був досить популярним у феода- льно-аристократичних колах французького двору, хоч стилістично наближений до бароко. Деякі мистецтвознавці вважають, що рококо — це відгалуження піз- нього бароко, що втратив монументальність великого стилю. Проте рококо склався у власну закінчену стильову систему, яка частково наслідувала бароко, але більше видозмінила його.

Рококо мало переважно світський характер. Воно більш камерне й інтимне, щире, пов’язане з побутом людини. Найбільшого свого розвитку воно набуло у галузі прикладного мистецтва. Світ мініатюрних форм рококо знайшов свій най- більший вияв у посуді, бронзі, меблях, порцеляні, шпалерах, оформленні ін- тер’єру. Мистецтво рококо побудовано на асиметрії, грі уяви. Сюжетна тематика часто еротична, любовна. Історичні, міфологічні, біблійні чи жанрові мотиви по- дано через призму кохання. Однак за зовнішньою легковажністю цього стилю відчувається потяг до сентименталізму, зображення тонких почуттів, інтерес до особистості та пошуку життя.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   40


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка