[]



Сторінка20/40
Дата конвертації11.05.2018
Розмір9.42 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   40

СТИЛЬ БАРОКО У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ МИСТЕЦТВІ

Кінець XVІ — перша половина XVІІ ст. належать до найскладніших періодів в історії європейської літератури й мистецтва. В Англії, Іспанії й Польщі саме в цей період досяг свого розквіту припізнілий Ренесанс.

В Італії ж криза гуманізму й культури Відродження проявилася вже в середині XVІ ст., і на цьому грунті виник маньєризм, який у другій половині XVІ ст. набув значного поширення й у самій Італії та за її межами.

Xоч нерідко це мистецтво й розглядають як «вторинний стиль» Ренесансу, есте- тико-художня основа в нього все-таки була не та, що в Ренесансу й класицизму. На відміну від представників цих напрямів, які виходили з міметичного розуміння природи мистецтва й головне його призначення вбачали в наслідуванні природі, маньєристи у своїй творчості перенесли наголос на суб’єктивне. Уже десь близько 1600 р. маньєризм починає сходити зі сцени, поступаючись місцем новим художнім напрямам — бароко, класицизму й реалізму1.

XVІІ ст. — це особлива епоха в культурному житті європейського суспільства. По-своєму воно суперечливе: несучи на собі яскраво виражений відбиток кризи гу- маністичних ідеалів епохи Відродження, воно, водночас, болісно шукає способи збереження найважливіших досягнень Ренесансу. І головне, що визначає вірність XVІІ ст. попередній епосі — це раціоналістичність. Навіть у суперечностях бароко чітко прослідковується думка про неможливість відмови від найбільшого завою- вання Відродження —віри в непереможну силу людського розуму.

Бурхливі події політичного та соціального життя, наукові досягнення і відкрит- тя, виникнення нових філософських систем не могли не викликати певних процесів у художній культурі, сприяти зародженню нових напрямків і методів творчості. У XVІІ ст. в культурі Західної Європи панують два головних напрямки — бароко і класицизм.

Бароко було пов’язане з прогресивними явищами й процесами епохи, виступало їх породженням і специфічним художнім вираженням. Бароко містить у собі течії різної ідеологічної спрямованості. Поряд з аристократичним і католицьким розви- валося бароко буржуазно-протестантське, особливо в Англії, Голландії, північній Німеччині; буржуазно-міщанське бароко одержало значне поширення у тих роман- ських і західнослов’янських країнах, де панівною релігією залишався католицизм.

Цей термін був введений швейцарськими вченими — істориком та філософом культури Якобом Буркхардтом (1818—1897), мистецтвознавцем і культурологом Ген-


1 Шейко В. М., Гаврюшенко О. А., Кравченко О. В. Історія світової культури: Навч. посібник / Наук. ред.

В. М. Шейко. — К.: Кондор, 2006. — С. 297—298.


ріхом Вельфліном (1864—1945) у кінці XІX — на початку XX ст. Бароко охопило різні сфери духовного й культурного життя: архітектуру й музику, живопис і літературу, де- коративне мистецтво, філософію, історіографію, церковну проповідь тощо. У мистецт- ві бароко відобразились уявлення про безмежність, багатоманітність і вічну мінливість світу, інтерес до середовища, оточення людини, природної стихії. Це мистецтво тяжіло до урочистого, патетичного «великого стилю», приголомшливих ефектів і відзначалося пишністю, декоративним розмахом, бурхливою динамікою.

Xудожній стиль бароко, зародившись в Італії, поширився в Іспанії, Португалії, Франції, Фландрії, яка залишилась під владою Іспанії, згодом у Німеччині, Австрії, Англії, Скандинавії, Польщі, Литві, Україні, Білорусі. У XVІІІ ст. бароко набуло своєрідного і блискучого розвитку в Росії. Бароко відкрило нові можливості для розвитку мистецтва.



Архітектура. Найяскравіше цей художній метод проявився в архітектурі. Архі- тектура бароко тяжіла до ансамблю, до організації простору. Це майдани, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни тощо. У міських і заміських резиденціях архітектура і скульптура мають єдине вирішення: переважають пластичне оздоб- лення з тривожною грою тіні і світла, парадні інтер’єри з багатоколірною скульп- турою, ліпленням, різьбленням, позолотою, розмальованими плафонами, які ство- рюють ілюзію розверзнутих склепінь.

Раннє бароко не створило нових типів палаців, вілл, церков, але надало їм різ- них декоративних елементів. Інтер’єри ренесансних палаццо перетворилися на ан- філаду пишних покоїв, багато уваги майстри бароко приділяли внутрішньому дво- ру, палацовому саду. Скульптури, фонтани, гроти прикрасили парки, декоративний ефект посилився і розташуванням усього ансамблю терасами на крутих схилах.

У цей час виникають нові форми в архітектурі. Архітектура бароко не терпить прямих ліній й чітко окреслених статичних площин. Відмовляється від прямих лі- ній і півкіл ренесансу, але і не повертається до сполучення прямих ліній у гострому куті, характерному для готики, — у її спорудах домінують вигнуті й хвилеподібні лінії, площини стін маскуються прикрасами і теж починають вигинатися або ж то- нуть у напівтемряві. Барочні фасади подібні до хвилеподібної лінії, завдяки чому стираються чіткі обриси будівлі, вона немовби розчиняється у просторі. Високі й величні бані барочних храмів прагнуть створити ілюзію безодні зоряного неба.

У храмовій архітектурі зрілого бароко (друга половина XVІІ ст.) спостерігають- ся надзвичайна пишність і величність, мальовничість фасаду, але й інтер’єр церкви, як місце театралізованого обряду католицької служби, становить собою синтез усіх видів образотворчого мистецтва (згодом додається органна музика). Скульптура ті- сно пов’язана з архітектурою, у бароко (найчастіше) не можна відокремити роботу архітектора від роботи скульптора.

У практиці містобудування сформувались тип площі, простір і забудова, які під- порядковувались одній монументальній споруді як композиційній домінанті. Вна- слідок цього площа перетворювалась на своєрідний відкритий вестибюль перед храмом. Найкраще таке завдання вирішив у період зрілого бароко італійський архі- тектор і скульптор Лоренцо Джованні Берніні (1598—1680), коли споруджував ко- лонаду св. Петра в Римі (1657—1663). Це головний його витвір. Глибина майда- ну — 280 м; у центрі височіє обеліск, фонтани обіч нього підкреслюють поперечну вісь, а самий майдан утворено могутньою колонадою з чотирьох рядів з 284 колон тосканського ордера заввишки 19 м, прикрашених 96 статуями, що утворює строге незамкнене коло.

Берніні звертався до античних і християнських сюжетів у скульптурі. Він став творцем барокового портрета — парадного, театралізованого, декоративного, який,


проте, відображав реальне обличчя; був автором багатьох творів, завдяки яким ка- толицька столиця і набула барокового характеру.

Xарактерним для світської архітектури бароко є подальший розвиток міського палацу. Цікавими зразками цього типу є церква Сан-Лоренцо (1624—1683), палац- цо Каріньяно в Турині, які спорудив великий майстер пізнього бароко, архітектор і вчений Гваріно Гваріні (1624—1687). Привертає увагу фасад цього палацу з ефек- тивно вигнутою центральною частиною, увінчаною складним криволінійним фрон- тоном, і прикрашений оригінальними оздобами в центрі. Він справляє враження насиченої і вишуканої архітектурної декорації.

В епоху бароко було створено багато вражаючих своєю красою будівель: це- рква Санта-Марія делла Вікторія у Римі, церква Санта- Марія делла Салюте у Венеції, будинок Рубенса, Єзуїтська колегія в Саламанці, церква святого Карла Борромея у Відні, палаццо Пезаря у Венеції, палац Бельведер у Відні, палац Цвінгер у Дрездені, Зимовий палац у Санкт-Петербурзі й ансамблі Царського Села (архітектор Варфоломій Растреллі (1700—1771)). Будівлі (церкви Сан- Карло алле Куатро Фонтане, Сант-Іво в Римі) за проектами італійського архітек- тора Франческо Борроміні (1599—1667) поєднували химерну пластику й оригі- нальну форму, були прикрашені численною ліпниною і різьбою, скульптурою, горе- і барельєфами.

Тісно з архітектурою була зв’язана скульптура. Динамізм скульптури бароко, на відміну від ренесансної скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття мо- гутності, величі, можливостей людини, а захоплення легкістю, витонченістю, яко- юсь нереальністю, неземною привабливістю.

Одним із цікавих жанрів барокової скульптури був портрет. Насамперед, це — роботи, образне втілення яких не виходило за межі однобічно витлумаченої урочи- стості, станової належності. Проте і серед них було чимало яскравих і виразних об- разів (портрети герцога Моденського Франціско Д’Єсте та Людовіка XІV, виконані Берніні). Значне місце у світській скульптурі епохи бароко посіли статуї для місь- ких фонтанів (фонтан Треві у Римі) та садово-паркова пластика.

Живопис. У європейському живопису доби бароко значного розвитку досяга- ють побутовий жанр, пейзаж, натюрморт, портрет. Нові образи вимагали нових способів зображення реальних об’єктів через мову і організацію живописного тво- ру. На матеріалі жанрів реальної дійсності розвивається позаміфологічна концепція картин світу. Міфологічна картина світу на основі християнської (Рембрандт) і ан- тичної традицій (Пуссен) співіснують в рівновазі з позаміфологічною концепцією, що принципово відрізняє XVІІ ст. від XVІІІ ст., і XІX ст., коли міфологеми уступи- ли місце образам реальної дійсності.

Видатними представниками бароко в живопису були італієць Мікеланджело Караваджо (1573—1610) і голландець Пітер Пауел Рубенс (1577—1640). На по- чатку століття вони обидва працювали в Римі. Караваджо отримав гарну худож- ню освіту. Приблизно 1590 р. їде до Риму — центр культури Італії. Сюди з’їжджалися художники, архітектори, скульптори. Там доля зробила перший крок назустріч Караваджо, коли доволі відомий художник Джузеппе Чезаре д’Арпино взяв його помічником у свою майстерню. Молодий художник пише натюрморти, портрети, сюжетні картини («Xворий Вакх», «Xлопчик, що чис- тить грушу», «Продавець фруктів»).

Поступово Караваджо тяжіє до монументальних творів. У кінці 90-х рр. ху- дожник написав такі монументальні роботи, як «Жертвоприношення Авраама»,

«Марія Магдалина кається», «Відпочинок по дорозі в Єгипет». Головною вимо- гою Караваджо стало звернення до реальної дійсності: простої людини, персо-


нажів типу картярів, шулерів, ворожок тощо. У циклі картин, присвячених діян- ням апостолів, Караваджо зображує їх простакуватими, народними типами, змо- ршкуватими, незграбними. Він любив усе справжнє, неприкрашене, тілесне, мі- цне. Його герої життєво достовірні: святі часто схожі на ремісників, селян. Зображаючи цих людей, митець поклав початок глибоко реалістичному побуто- вому живопису («Лютняр», «Гравці»). Караваджо першим у європейському мис- тецтві почав писати станкові натюрморти. В останні роки життя художник на- писав картини: «Мадонна пілігримів» — перед мадонною на колінах стоять босі, нищі старі люди з ціпками, а вона співчутливо нахилена до них, «Успіння Марії», «Муки св. Петра» тощо. Караваджо у своїх творах говорив мовою баро- ко по-своєму і про своє.

Рубенс Пітер Пауел — великий фламандський живописець, неперевершений колорист і рисувальник, глава фламандської школи живопису в стилі бароко. Він же архітектор, видатний колекціонер, знавець нумізматики, державний діяч і дипломат.

Початкову художню освіту Рубенс отримав у місцевих художників. У 1600 р. Пітер Пауел їде в Італію вдосконалювати свою художню освіту. Зупиняється при дворі герцога Мантуанського Вінченцо І Гонзанга, де спочатку копіює картини ве- ликих майстрів. З 1605 р. по 1608 р. Рубенс навчається в Римі. Восени 1608 р. він отримує з дому листа — важко хвора мати. Поспіхом залишає Італію і, як з’ясува- лося, назавжди.

Вісім років, проведених Рубенсом в Італії, не тільки визначили його живописну ма- неру, а й принесли йому успіх і визнання, закріпили віру у власні сили. Вони були пе- ріодом формування його мистецтва. Майстер намагався об’єднати різні школи, як ан- тичні, так і сучасні, і на такому синтезі творити своє, власне художнє бачення.

Надзвичайна працездатність і велике працелюбство Пітера Пауела були, як сві- дчать його сучасники, неймовірними. Робочий день завжди починався о четвертій ранку і тривав до вечора з короткою перервою на обід.

Рубенс був різноплановим художником. Картини на релігійні та античні теми, пейзажі, алегорії, побутовий жанр, портрети — все він писав прекрасно. До якої б теми художник не звертався, він неодмінно возвеличував і оспівував рідну Фланд- рію з її багатостраждальним народом, прославляв національний тип краси.

Його живопис дуже характерний для бароко, але має свої національні особливо- сті: насамперед переважання почуття над безпристрасністю, цілковита відстороне- ність від містики, фізична сила, почуттєвість, захоплення природою («Герцог Лер- ма на коні»), грандіозні полотна для антверпенського собору — «Підняття хреста» та «Зняття з хреста», «Персей та Андромеда», «Поклоніння волхвів» тощо). Усі композиції ніби в русі. Навіть античні сюжети митець вибирав динамічні.

Рубенс на замовлення королеви написав понад два десятки картин для Люксем- бурзького палацу — сцен із життя французької королеви Марії Медічі, в яких істо- ричні особи змальовані поруч з античними божествами, реальні події уживаються з алегоріями.

В останнє десятиліття музою художника стала його юна дружина Єлена Фоур- мент. Пітер Пауел пише її у вигляді біблійної Версавії, богині Венери («Суд Пари- са»), включає її зображення в картину «Сад кохання», створює понад 20 портретів. Він малює її на прогулянці разом з собою, у саду з дітьми, одягненою й оголеною. У юній Фоурмент Рубенс знайшов ідеал жінки. її портрети належать до кращих з тих, що він написав. Рубенс славить жінку як символ життя. У цей період живопис майстра стає інтимним і задушевним, наповнений великою силою особистого пе- реживання.
Рубенс створив особливий жанр живопису, в якому історичні, реальні образи поєднувалися з алегоричним уславленням героїв в античному стилі. Рубенс був майстром портрета і, водночас, пейзажу; в ряді картин він дав чудові зразки селян- ського побуту.

У Рубенса був улюблений учень — Антоніс Ван-Дейк (1599—1641). Народив- ся в багатій купецькій сім’ї. Антоніс отримав хорошу освіту. Крім фламандської мови він володів іспанською, французькою, італійською, англійською, знав істо- рію, теологію і світову культуру. Перші уроки малювання Антоніс отримав від матері, а художню освіту (з 10 років) в майстерні Гендріка ван Балена, відомого антверпенського художника. Там він легко і швидко оволодів основами живопис- ної техніки. Свідченням цього є перший «Автопортрет» Ван-Дейка, написаний близько 1615 р. У 19 років юнак стає самостійним майстром. Роботи цього пері- оду написані під впливом Пітера Рубенса, який надовго стане не тільки учителем, а й другом молодого художника. В юності він був під сильним впливом свого вчителя, працював у його майстерні. Xудожник прагне до монументальних бага- тофігурних композицій релігійної і міфологічної тематики. Удалими серед них були «Поцілунок Іуди», «Св. Мартін». Але в ті роки стає очевидним, що покли- канням художника є портретний живопис. Це «Портрет Корнеліса ван дер Геста»,

«Портрет художника Франса Снейдерса», «Сімейний портрет», «Коронування те- рновим вінком».

З 1621 р. Ван-Дейк подорожує по Італії (Римі, Неаполі, Турині, Палермо, Фло- ренції, Венеції, Генуї) до 1627 р., де завоював несподіваний успіх як портретист, особливо в Генуї, серед генуезької аристократії. У портретах і автопортретах ху- дожник підкреслював аристократизм, тендітність, вишуканість, витонченість форм. Вони є психологічно виразними і водночас декоративно насиченими. Своїх героїв він показує у багатих інтер’єрах, ефектних позах, яскравому та багатому вбранні.

Ван-Дейк повернувся на батьківщину вже знаменитим. Писав великі картини на міфологічні і релігійні теми, але вони занадто театральні і поступаються пор- третам.

Останнє десятиріччя він жив в Англії, де Карл І пожалував йому звання голо- вного королівського живописця, дав рицарське звання. На віддяку Ван-Дейк ство- рив галерею парадних портретів англійської придворної аристократії: 35 портретів Карла І, 20 портретів королеви і їхніх дітей та портрети членів двору. Його портре- ти відзначалися глибоким реалізмом, стрункістю композиції, прозорістю й силою фарб; у них правдиво відображено характери.

Роки, проведені художником в Англії, були наповнені величезною працею. За цей час він написав близько 400 полотен. Помер незадовго до початку англійської буржуазної революції.

Продовжувачем фламандської живописної школи був Якоб Йорданс (1593— 1678). Знаменитий живописець народився у великй бюргерзькій сім’ї в Антверпені. Xудожню освіту здобував у місцевого живописця Адама ван Ноорта, відомого в основному тим, що був учителем Рубенса.

Перші картини Йорданса відображали життя реального світу. Навіть у релігій- них сюжетах художник зображував правдиві життєві ситуації і персонажі («Святе сімейство з Св. Анною», «Святе сімейство», «Святе сімейство з пастухами», «Чо- тири Євангелісти», «Втеча в Єгипет»).

Йорданс написав велику кількість портретів на замовлення фламандських бюр- герів, а також сімейні («Портрет чети Зурпель», «Сімейний портрет»). Його тво- ри — втілення фламандського життєлюбства. У Йорданса були два улюблені сюже-


ти — «Сатир у селянина» і «Король п’є»: він їх писав багато разів в різних варіан- тах. Перший — самобутній сплав міфологічного барочного жанру з чисто побуто- вим і гумористичним. Другий — традиційне фламандське свято «Бобового короля». У 1638 р. Йорданс створив міфологічні сцени в мисливському павільйоні Торре де ла Парада, а в 1648 — серію декоративних композицій на замовлення шведської королеви Xристини.

Серед багаточисленних творів кінця 40-х рр. («Блудний син», «Св. Павло в Ліс- трі», «Діоген шукає людину») — останній спалах самобутнього таланту життєлюб- ного фламандця.

У 1652 р. Йорданс виконав грандіозний цикл монументально-декоративних ро- біт у замку вдови принца Оранського, Амалії Xолмс. Величезна алегорична компо- зиція (8,5 × 8,2 м) «Тріумф принца Фредеріка Гендріка Нассауського» вражає кіль- кістю персонажів і предметів.

Знаменитим фламандським художником-живописцем, великим майстром натю- рморта, анімалістом був Франс Снейдерс (1579—1657). З його іменем зв’язаний один із яскравих періодів фламандського натюрморта. Більшість творів художника умовно можна назвати натюрмортами, оскільки вони одночасно є картинами ані- маційного жанру і побутовими сценами. Снейдерс — новатор натюрморта. Він оживив цей жанр, облагородив сюжет.

Навчався живопису у знаменитого Пітера Брейгеля Молодшого, а також у Генд- ріка ван Балена, учителя Ван-Дейка. Картинам молодого Снейдерса притаманні яс- краві фарби, чіткі, точні лінії зображення («Пташиний концерт»), натюрморти з плодами і квітами. Така манера виконання ріднить їх з творами Яна Брейгеля Бар- хатного — пейзажиста, майстра натюрморту і анімалістичного живопису, до якого Снейдерс був дуже близьким в ранній період творчості.

Xудожню майстерність вдосконалював в Італії протягом двох років (1608— 1609). Усе наступне життя було зв’язане з рідним містом Антверпеном. Багато років працював у майстерні Рубенса як помічник, малюючи в його картинах квіти, фрукти і тварин. Робота в Рубенса дала поштовх Снейдерсу перейти до великого монументального і декоративного стилю.

У 1610-х рр. Франс Снейдерс на замовлення Філіпа ІІІ Іспанського виконав се- рію «полювань». Пензлю живописця належать і майстерно написані анімалістичні етюди («Пташиний концерт», «Три мисливські собаки», «Собака і кіт», «Кіт і ди- чина» та ін.).

Майстерність в передачі розмаїття живої природи, пристрасність в оспівуванні земних щедрот, життєрадісність ставлять роботи Франса Снейдерса в один ряд з найкращими творами видатних фламандських живописців.

Одним з найвизначніших портретистів XVІІ ст. вважався Франс (Xальс, Xалс) Гальс (1585—1666), ім’я якого сміливо можна поставити поруч з іменами Рембран- дта, Веласкеса, Рубенса, Ван-Дейка. Йому властивий особливий хист безпосеред- ньої, яскравої характеристики людини.

У ранньому періоді своєї творчості він створив велику кількість групових порт- ретів. Перші роботи митця — групові портрети членів стрілецьких організацій — одне з найбільших досягнень світового мистецтва. Особливо чудовими є групові портрети, датовані 1627 р., як живе втілення святкових веселощів, наприклад, «Бе- нкет офіцерів гільдії Св. Георгія». Але не тільки багатофігурними композиціями став відомим живописець. Він зображував і жанрові сцени, наприклад, «Веселе то- вариство», «Кавалер Рамп», «Xлопчик, що сміється», «Флейтист, що співає», «Діти з кухлем» тощо. Для нього немає нецікавих облич: він вдало виділяє характерне, цікаве навіть у звичайному, непривабливому персонажі. У нього задерикувата ци-


ганочка сміється і злегка підморгує («Циганка»), хлопчак регоче («Мулат»), бабуся на когось кричить — і все це природно, жваво. В індивідуальних портретах часто підкреслюється імпозантність, гордовитість, чванливість і одночасно проглядається втома, сум. Є багато картин, в яких митець відобразив ідеали молодої республіки, почуття свободи, рівноправності. Живописна палітра лаконічна, базується на тон- ких градаціях.

Нове в жанровий живопис вносить Ян Вермеєр (1632—1675), відомий в істо- рії мистецтва як Вермеєр Дельфтський. Шедеврами Вермеєра гордяться най- кращі колекції світового живопису. А про автора, який жив у центрі Європи, ві- домостей мало. Завдяки архівним і церковним документам установлені окремі факти з його життя. Наскільки мало відомостей про творчість, настільки велика слава одного з найкрупніших представників золотого періоду голландського живопису.

Xудожник своєю творчістю прославив рідне місто. Вермеєр з натури малював види Амстердама, писав побутові сценки з життя: «Молочниця», «Лютнистка»,

«Урок музики», «Концерт», «Офіцер і усміхнена дівчина». До першого періоду творчості належить «Xристос в домі Марти і Марії», «Діана з німфами», які зобра- жені у вигляді образів своїх сучасників. Ці роботи витримані в традиціях карава- джистів. Індивідуальність стилю проявилась в дивовижних інтер’єрах і портретах, повних світла. Для них характерна вдосконаленість і заворожена легкість. Світло і його відображення стають в більшості картин художника головними дійовими осо- бами. Атмосфера спокою і тиші в композиції «Дівчина, що спить», промені світла заливають профільну фігуру «Дівчини з листом», живе сонячне світло переливаєть- ся на обличчі «Молодої дами біля вікна» та ін.

Шедеврами його залишаються «Вигляд Дельфта», «Вулиця в Дельфті» — безмежна відданість в любові до свого міста. Митець умів створити ілюзію роз- чинення предметів у світлоповітряному середовищі, що й визначило його славу у XІX ст.

Вермеєр Дельфтський посідає особливе місце серед голландських жанристів за- вдяки своєрідній тематиці і винятковій якості виконання.

Вершиною голландського барочного мистецтва XVІІ ст. стала творчість Ремб- рандта Xарменса ван Рейна (1606—1669), творця багатьох шедеврів у портретному і жанровому живопису, «чародія світла і тіней», найвидатнішого реаліста, який з любов’ю зображував у своїх творах народні типи.

Xудожньому ремеслу спочатку навчався у місцевого лейденського живописця Якоба Сваненбрюха (Сваненбурха), а продовжив навчання в Амстердамі у знаме- нитого живописця Пітера Ластмана. Там він оволодів основами анатомії, навчився писати оголену натуру, освоїв граверну справу. Творчість Рембрандта має декілька етапів, вони пов’язані зі ступенями майстерності і подіями життя.

У 1625 р. Рембрандт повертається в рідний Лейден, дев’ятнадцятилітній юнак стає незалежним художником. Разом зі своїм земляком Яном Лівенсом відкриває майстерню, набирає учнів, бере замовлення. Кожну роботу молодого художника лейденського періоду без перебільшення можна назвати шедевром. Це полотна —

«Побиття Святого Стефана», «Притча про нерозумного багача», «Xристос в Емма- усі», «Плач Ієремії в зруйнованому Єрусалимі», «Портрет матері», «Іуда повертає тридцять срібляків», «Варлаамська ослиця».

В Амстердам Рембрандт повертається після смерті батька, в 1631 р. У столиці він разом з своїм новим другом Гендріком ван Ейленбюрхом засновує так звану академію живопису, реставрації і торгівлі картинами. У перші роки амстердамсько- го життя художник працює переважно як портретист. Серед десятків портретів, на-
писаних живописцем з 1631 по 1635 рр., найцікавішими є «Портрет Бургграфа»,

«Портрет корабельного майстра і його дружини», «Портрет Мартіна Дай», «Порт- рет Мартена Соольманса», «Портрет художника Жака де Гейна». Всюди, окрім пе- редачі ідеальної схожості, Рембрандт знаходить яскраву соціальну характеристику портретованих.

Вершиною портретного мистецтва митця стає картина «Урок анатомії лікаря Тульпа», написана на замовлення корпорації хірургів. Того щасливого періоду до живописця прийшло все, про що тільки міг мріяти: віра у власні сили, слава, ма- теріальний добробут і …кохання. Одруження з чарівною і життєрадісною Саскі- єю ван Ейленбюрх, покупка двоповерхового будинку в центрі міста, колекціону- вання творів образотворчого мистецтва, рідкісних речей, одягу, побуту, прикрас тощо. Саскія стає його постійною і улюбленою моделлю. Його картини щасливо- го періоду життя — кохання до юної дружини, написані в стилі бароко — (роман- тичні портрети Саскії та автопортрети в розкішному вбранні: «Автопортрет з Са- скією на колінах», «Портрет дружини в 21 рік», написаний на третій день після весілля).

Знамените полотно художника «Даная», написане 1636 р. і переписане ним піс- ля смерті Саскії 1645 р., викликало велику кількість суперечок. Багато спеціалістів твердить, що зображений на ньому сюжет не відповідає міфу про дочку аргоського царя Акрісія, до якої у вигляді золотого дощу проникає Зевс, оскільки його образ на картині відсутній.

Творчість другого періоду — період високої майстерності художника. У творах цього часу він зображує повсякденне життя з усіма його принадами. У сюжетах, взятих із Святого Письма, змалював звичайний побут, простих людей, глибоко роз- кривши їх психологічний стан («Святе сімейство», «Жертвоприношення Авраама»,

«Бенкет Валтасара», «Осліплення Самсона філістімлянами» тощо).

Останній період у житті Рембрандта був складним і навіть трагічним, але це по- ра його шедеврів. Образи цих років монументальні і величні, глибоко філософські і високопоетичні («Пейзаж з руїнами на горі», «Пейзаж з млином», «Зречення апос- тола Петра», «Аман, Ассур і Есфір», «Євангеліст Матфій», «Апостол Варфоломій»,

«Портрет Ієремії Деккера», «Єврейська наречена» тощо). Головними виражальними засобами для митця був колір і світло. Композиція живописних робіт будувалася на рівновазі кольорових гам. Новизна картин Рембрандта полягала в реалістичному зображенні людей з різних прошарків суспільства, у глибокому відображенні їх внутрішнього духовного світу.

Графічна спадщина Рембрандта не менш значуща, ніж живописна. Це в основно- му біблійні та євангельські сюжети, але малюнки часто жанрові. Офорти сповнені філософського змісту, присвячені таємницям буття, трагізму людської долі. У них часто звучить співчуття знедоленим («Сліпий Товіт», «Зняття з хреста» «Поклоніння пастухів» та ін.). Як офортист Рембрандт не має собі рівних у світовому мистецтві.

Творча спадщина становить понад 600 картин, 300 офортів і близько 2000 рису- нків. Рембрандт залишив близько ста автопортретів, виконаних у різних техніках.

Рембрандт вважається вершиною голландського реалізму. Твори Рембрандта за змістом сповнені внутрішнього драматизму і філософських узагальнень, емоційні за колоритом. Рембрандт — майстер групового портрета. Писав картини на біблійні та міфологічні теми.

Головне досягнення голландського мистецтва XVІІ ст. — станковий живопис. Об’єкти спостереження і зображення художників — людина і природа. Майстри пензля знаходять поетичну красу у звичайному, буденному, вміють одухотворити світ матеріальних речей.


Коріння іспанської духовної культури «золотого віку» сягає в епоху доби рекон- кісти — національно-визвольної боротьби іспанців з арабами. Ще на зорі середньо- віччя весь Піренейський півострів був завойований арабами. Корінні іспанці не мо- гли протистояти завойовникам. Маленький клаптик землі в горах на півночі Піренеїв — єдиний, що залишився у VІІІ ст. незавойованим, самостійним, став цет- ром упертої, стійкої, яка тривала понад сім століть, реконкісти, тобто зворотного відвоювання Іспанії у маврів (так називали арабів). Рухаючись з півночі на південь, освоєні території зростали, і, нарешті, залишилась остання цитадель арабів — Гра- надський халіфат, яка теж впала у кінці XV ст.

Таким чином, уся середньовічна історія Іспанії, все становлення цієї нації про- ходило в постійній боротьбі проти іга чужоземців. Народ, який пройнявся усвідом- ленням своєї гідності і своєї значущості, в центрі уваги мала перебувати людина — реальна і водночас героїзована.

Об’єднання країни як завершення реконкісти сталося в кінці XV ст. З початку XVІ ст. Іспанія — наймогутніша держава Європи, а в другій половині XVІ ст. — форпост загальноєвропейського контрреформаційного руху. У самій країні лютува- ла інквізиція, яка чинила страшенні жорстокості. Такою була Іспанія в період «зо- лотого віку». І при цьому — злет національного художнього генія наприкінці XVІ — першої половини XVІІ ст., не бачений раніше і надалі не пережитий іспан- ською культурою.

Основоположником «золотого століття» іспанського живопису вважають Доме- ніко Теотокопулі (Доменікос Теотокопулос), якого прозвали Ель Греко (був грець- кого походження) (1541—1614). Народився художник на острові Кріт. Xудожню освіту отримав у місцевих іконописців старої візантійської школи. Потім відправ- ляється у Венецію, навчається у Тиціана. У 1570 р. Ель Греко приїхав у Рим і зупи- нився в мініатюриста Джуліо Кловіо. Тут художник швидко завоював широку по- пулярність, отримав замовлення. Ним тоді були написані «Оплакування Xриста»,

«Благовіщення», «Портрет Вінченцо Анастаджи».

У 1577 р. Ель Греко несподівано залишає Італію і їде до Іспанії, яка стала, по суті, другою батьківщиною. Розраховуючи отримати замовлення від Філіпа ІІ на оформлення аскетично-суворого палацу-монастиря Ескоріал, він оселяється в Мадриді. Але мрії його не здійснилися. Ель Греко їде в Толедо, стає засновником толедської школи і виконує замовлення переважно місцевих монастирів і церков. Він малює релігійні сюжети («Моління про чашу», «Трійця», «Воскресіння Xрис- та», «Вознесіння Марії», «Святе сімейство»), найчастіше вівтарні образи, рідше античні («Лаокоон»), види Толедо, багато портретів, один з них — «Рицар з ру- кою на грудях». Його картинам притаманне напруження, збудження, неспокій. Обличчя портретованих видовжені, аскетичні, очі посаджені асиметрично. Греко, художник пізньоренесансної епохи, пройшов усі спокуси передової італійської школи, прекрасно володів законами перспективи, анатомії, освітлення, свідомо їх видовжує в ім’я підкресленої виразності «Благовіщення», «Xрещення», «Воскре- сіння». Пейзажі Толедо — це різний стан природи, наприклад, «Толедо під час грози».

У глибоко своєрідному і виразному мистецтві Ель Греко, що народилося в сере- довищі старого кастильського дворянства і фанатичного чернецтва, багато містики, екзальтованості, несамовитості, навіть фальшивої патетики і надлому, що дає під- стави деяким дослідникам віднести його творчість до художників маньєристичного напряму.

Наступним представником іспанського живопису і одним з найкращих офортис- тів Європи епохи бароко був іспанець Xусепе де Рібера (1591—1652). У 1615 р. Ві-


домості про дитячі та юнацькі роки маємо дуже скупі. Відомо лише, що народився у Валенсії, навчання в університеті поміняв на майстерню живописця Фр. Рібальти. Здобувши основні знання з рисунка, живопису, композиції, Рібера залишає Іспанію і їде до Італії. Живе і працює в Римі, Неаполі, інших містах. Входить у контакт з художниками-караваджистами, які приїхали з Північної Європи — до їхнього сти- лю близькі перші відомі роботи Рібери. У Неаполі віце-король стає першим його покровителем і доручає йому значні роботи, які художник написав у караваджист- ській манері. У Неаполі займається графікою і здобуває визнання як художника- графіка («Оплакування»,»Роз’пяття апостола Петра»,»Чоловіча голова з пов’яз- кою», «Святий Ієронім за читанням»). В експресивному стилі написані композиції, які оригінально інтерпретують караваджистські принципи («П’яний Сілен»), і тво- ри, в яких світлі кольорові тони, покладені широкими площинами, нагадують про вплив венеціанських майстрів. У його стилі появляються м’якість і одухотвореність барочного характеру завдяки впливу Рубенса і Ван-Дейка. У 1637 р. створені

«Аполон і Марсій», «Свята трійця» із серії картин, замовлених монастирем Сан- Мартіно — одне з найкращих його творінь. Цікава його галерея філософів та апостолів: «Філософ», «Діоген», «Демокріт», який сміється з «Філософа з дзер- калом». Постать Сократа, попри непривабливу зовнішність, сповнена величі, значущості і сили.

У 40-х роках Рібера працює не так інтенсивно, як в попередні роки, у виконанні замовлень часто бере участь майстерня.

Останні роки життя знаменитий живописець провів у своєму будинку в Позіліп- по (передмістя Неаполя), всіма забутий, хворий. Творчість Рібери лягла в основу всього іспанського живопису.

Сучасником Рібери був живописець, один із найяскравіших представників се- вільської школи, майстер монументальних композицій — Франсіско Сурбаран (1598—1664). Xудожню освіту Сурбаран отримав у маловідомого художника Пед- ро Вільянуева в Севільї. Живучи в Севільї, Сурбаран пише багато картин на замов- лення домініканського монастиря Сан-Пабло Ель Реаль. Майстерно зумів передати глибоке і водночас особисте, духовно напружене релігійне почуття, причому його образи відрізняє суворість і деяка архаїчність, об’єми виділені сильними контрас- тами світлотіні, «Народження Богоматері», «Xристос-хлопчик», «Непорочне зачат- тя», «Свята Касильда». Ці стилістичні риси характерні і для натюрмортів. У 1634 р. їде до Мадрида, де з Веласкесом пише роботи для Буен Ретіро (нині Прадо) на тему

«Подвиги Геракла». Через рік повертається в Севілью, поновлює роботи для монас- тирів і церков, створює багато картин із зображенням молодих дівчат з атрибутами Святих («Юність Марії»). Xудожник вмів виразити красу форми, фактури, кольору зображення речей.

Найвидатнішим представником іспанського живопису «золотого століття» був Дієго Родрігес де Сільва Веласкес (1599—1660). Дитинство і юність майбутнього майстра пройшли у Севільї. Xудожній майстерності навчався в майстерні відомого художника Франціско де Еррери в Севільї. Згодом батьки переводять його на на- вчання до талановитого художника і теоретика мистецтва Франсіско Пачеко. Учи- тель надавав йому повну свободу дій і не нав’язував свою волю у виборі сюжету. Перші самостійні полотна Веласкес писав в основному на побутові сюжети. їхніми героями були нужденні і прислуги, бідні торговці і вуличні музиканти («Прислуж- ниця», «Два юнаки за їдою», «Молода жінка», «Музикант»).

У 1622 р. Веласкес переїжджає до Мадрида. Знайомиться з картинною галере- єю, на той час однієї з найбагатших у Європі, копіює роботи Леонардо да Вінчі, Веронезе, Рафаеля, Рубенса, Тиціана. Знаток і цінитель мистецтва Філіпп ІV на-


звав севільського художника прекрасним портретистом і висловив бажання позу- вати йому. Веласкес сорок років служив придворним художником при Філіппі ІV. Але це не завадило йому йти творчим шляхом у мистецтві. Новаторською (в ком- позиції) була його картина «Здача Бреди», присвячена переможній події у безсла- вній для іспанців війні з голландцями: переможці і переможені подані достойно, на рівних.

Релігійні сюжети перших років творчості змінюють портрети. Веласкесові порт- рети (Філіппа ІV «Ла Фрага», його дітей, графа Олівареса та інших придворних), сповнені гідності і сприймаються неоднозначно. Пронизливий погляд портретова- ного папи Інокентія X, холодних світлих очей, виразу губів, вказують на жорст- кість, мужність і сильну натуру. Сучасники твердили, що, побачивши свій портрет, папа сказав: «Надто правдиво!» На зміну портрету-ідеалу епохи Відродження баро- ко висуває портрет людини у всій її складності.

Благородство і міра, властиві художнику, проявилися в портретах королівського карлика Ель Прімо (улюбленого блазня Філіппа ІV), який замислився над велетен- ським в його маленьких руках фоліантом; виряджений, наче принц.

Одночасно з портретами придворної знаті художник створив серію пейзажів

(«Алея в королівському саду», «Фонтан у королівському саду» тощо).

Творчості Веласкеса притаманна яскраво виражена світська спрямованість. Він вважається одним з творців жанру парадного портрета. Зображення його монумен- тальні та лаконічні, сповнені барокового психологізму. Відомими творами Веласке- са є «Венера з дзеркалом», «Меніни» (фрейліни). Однією з останніх робіт Веласке- са стала картина «Прялі» (1657) — одна з перших робіт, присвячених жінкам- трудівницям. Для написання цієї картини художник спеціально відвідував мануфа- ктуру і спостерігав там за роботою пряль.

Завершує період «золотого віку» у другій половині XVІІ ст. один з найвидатні- ших художників Мурільо Бартоломео Естебан (1618—1682), майстер релігійного та жанрового живопису. Народився в Севільї, рано став круглим сиротою, виховував- ся у родині тітки по матері. Подружжя віддало його в учні Xуану де Кастильо, ху- дожнику, який працював у дусі іспанських романістів XVІ ст.

1640 р. Мурільо на п’ять років відправляється в Мадрид. Там доля звела його з великим Веласкесом, який допоміг молодому художникові отримати дозвіл на ко- піювання у королівських палацах полотен Тиціана, Рубенса, Ван-Дейка.

У 1645 р. художник виконав перше важливе замовлення — серію картин для дворика монастиря Сан-Франциско в Севільї. У севільській школі панував реаліс- тичний стиль, зв’язаний з творчістю Сурбарана, у якого Мурільо запозичив інтерес до сильних світлових контрастів і скульптурно чіткої передачі об’ємів «Мадонна дель Росаріо». У творах наступних років, наприклад, «Різдво Богородиці», світло й тіні передані м’яко, гнучко, явно під впливом Ван-Дейка.

Для вільного продажу ним були написані різні варіанти мадонн — «Мадонна з немовлям», «Мадонна з немовлям і хлопчиком Іоанном», «Мадонна з яблуком». Відрадно, що Мати Божа у Мурільо — завжди прекрасна андалузька, смуглява дів- чина з красивими очима.

Пізніше написав цикл полотен для головного вівтаря і бокових капел церкви монастиря капуцинів. Серед найпопулярніших сюжетів — діти, зафіксовані в при- родних позах і ситуаціях. У зрілі роки став одним із засновників, а потім і першим президентом Севільської академії мистецтв.

З кінця XVІІ ст. образотворче мистецтво Іспанії занепадає, лише в кінці XVІІІ ст., після появи Гойї, знову набуває загальноєвропейської слави як батьківщини вели- ких художників.


Взагалі XVІІ ст. увійшло в історію як «золоте століття» живопису. Ці великі майстри живопису втілили у своїй творчості нові пошуки.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   40


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка