[]



Сторінка19/40
Дата конвертації11.05.2018
Розмір9.42 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   40

РЕФОРМАЦІЯ ТА КОНТРРЕФОРМАЦІЯ.

ПЕРЕДУМОВИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ПРОТЕСТАНТСЬКОЇ КУЛЬТУРИ


      1. ПЕРЕДУМОВИ Й ПОЧАТОК РЕФОРМАЦІЙНОГО РУХУ. МАРТІН ЛЮТЕР

У XVI ст. Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, скандинавські країни, країни центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти католицької це- ркви — Реформація (від лат. reformatio — перетворення, виправлення). Представ- ники цього руху заперечували верховну владу папи римського, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про можливість «спасіння» віруючих

«добрими ділами» (тобто, пожертвуваннями і молитвами), культ святих, ікони, обов’язкову безшлюбність духівництва, більшу частину католицької символіки то- що. На противагу цьому висувалася вимога до національних церков, не підпоряд- кованих римській курії, проводити богослужіння рідною мовою. Джерелом віро- вчення послідовники реформаційного руху вважали саме лише Святе Письмо (Біблію) і відкидали Священний Переказ (рішення церковних соборів, вердикти римських пап).

Ідея реформації церкви «носилася у повітрі» в добу Гуманізму й Відродження так само, як ідеї відродження мистецтва й науки. Виразником цієї ідеї став чернець августинського ордену, син рудокопа Мартін Лютер. У 1517 р. Лютер представив до загального розгляду 95 тез проти папської влади. Він спалив папську буллу, що відлучала його від церкви. Ним був написаний для церкви новий катехізис.

Лютерівське вчення поширилося у Швеції, Данії, Франконії, Гессенських і Бранденбурзьких землях. Розпочалася війна протестантів з німецьким імператором Карлом V. Ця війна тривала з перервами до 1536 р., коли імператор змушений був укласти мирний договір у Нюрнберзі. З цього часу протестанти отримали грома- дянські права нарівні з католиками. Повстання Лютера стало сигналом до появи інших супротивників папської влади. Найзначнішими з них були Ульріх Цвінглі, Жан Кальвін та Філіп Меланхтон.

Релігійним наслідком Реформації у тих країнах, де вона перемогла, було утво- рення нових протестантських церков (в Англії, Шотландії, Нідерландах, Швейцарії, частині Німеччини, скандинавських країнах). Отже, діяльність Лютера спричинила до розколу в єдності західнохристиянського світу.


      1. ОСНОВНІ СОЦІАЛЬНІ, ПОЛІТИЧНІ Й РЕЛІГІЙНІ ІДЕЇ РЕФОРМАЦІЙНОГО РУХУ

У реформаційному русі переплелися соціальні й політичні елементи, які змінили вигляд Європи. Лютер наголошував на необхідності релігійного оновлення й відро- дження до нового життя. Усе висловлювалося у дусі Відродження: з цієї точки зору протестантську Реформу можна розглядати як результат великого й різноманітного ренесансного руху. Лютер звернувся до принципу «повернення до витоків». Усе, що традиційне християнство створювало віками, йому здавалося накипом, штуч- ною конструкцією, важким тягарем.

Учення Лютера містить три основні положення:


  1. вчення про виправдання людини за допомогою віри;

  2. вчення про непогрішимість Святого Письма як єдиного джерела істини;

  3. вчення про свободу самостійного тлумачення Святого Письма.

Традиційне вчення церкви полягає у тому, що людина спасається за допомо- гою віри й добрих діянь. Лютер відкинув цінність діянь. Віра, на його думку,

«виправдовує без всяких діянь». Людина після гріхопадіння Адама настільки збідніла, що сама по собі вже не здатна ні на що. Усе, що людина виробляє для себе, — це жадання — термін, яким Лютер позначив усе, що пов’язано з егоїз- мом та себелюбством. Тому спасіння людини залежить тільки від божественної любові, яка дається безкорисливо. Віра полягає у тому, щоб це розуміти й дові- ритися Господові.

Лютер вважав, що всі знання про Бога та взаємозв’язки «людина — Бог» подані Господом у Святому Письмі. Писання треба розуміти у відповідності до написано- го, воно не потребує ані доводів розуму, ані богословських коментарів. Тільки Пи- сання має непогрішимий авторитет, а папи, єпископи, собор і вся традиція пере- шкоджають розумінню священного тексту. Звідси й заклик Лютера до відмови від церковних таїнств та церковної ієрархії. Будь-яка людина, за твердженням Лютера, може проповідувати слово Боже.

Ядром лютерівського вчення є рішуча відмова від будь-яких цінностей, гу- маністичної літератури й філософії. Людський розум — ніщо перед Богом, тому тайна спасіння цілком належить вірі. Ніяке зусилля не спасе людину, крім Божої благодаті й Божого співчуття. Переконання у цьому, на думку Лютера, дарує мир. У цьому аспекті лютерівська позиція є антигуманістичною, оскільки гума- нізм як спосіб мислення спирається у першу чергу на свободу волі й людський розум.

Послідовники й прихильники лютерівського вчення. Переконаним прихильни- ком лютерівських ідей був Ульрих Цвінглі (1484—1531). На його думку, Писання є єдиним джерелом істини. Римський папа й собори не мають влади, яка б ішла далі того, що означено у Писанні. Спасіння досягається лише вірою, а не діяннями. Людська доля є визначеною наперед.

Інший послідовник Лютера — Жан Кальвін — був по суті теократичним прави- телем Женеви з 1541 до 1564 р. Його правління було надто суворим відносно релі- гійного життя і до моральності громадян, і особливо —до інакомислячих.

Так само, як Лютер, Кальвін був переконаний, що спасіння можливе лише за допомогою Слова Божого. Будь-яке уявлення про Господа, що походить не від Біблії, а від людського розуму, є порожній продукт фантазії, просто ідол. Розум і людське бажання були невиправною і ризикованою помилкою, гріхом Адама, оскільки розум спотворює істину й волю, схиляє їх до зла. Саме первородний гріх, на думку Кальвіна, зменшив і послабив природні дари людини й повністю виключив у ній надприродне. У питанні щодо визначеного наперед Кальвін навіть перевершив Лютера. Він вважав, що Божій волі необхідно цілком підпорядкову- вати людську волю й наміри.

Ще один із послідовників Лютера — Філіп Меланхтон (1497—1560) — спроміг- ся майстерно обійти різкість свого вчителя. Він намагався узгодити лютеранську позицію і традиційну католицьку теологію. Меланхтон прагнув виправити Лютера у трьох ключових пунктах:



  1. підтримуючи тезу, що у справі спасіння головна роль належить вірі, він уточнював, що людина своїми діяннями «співпрацює» з нею, і це стає причиною її спасіння;

  2. з метою покласти край теологічним суперечкам, які викликало лютерівське вчення про свободу вибору, Меланхтон прагнув відродити значення традиції, яку відкидав Лютер;

  3. він звинувачував Лютера у деспотичній суворості й войовничості.

Однак майстерний план замирення християн розладнався у 1541 р. у Ратисбоні. Лютерани, кальвіністи й католики, що зібралися у цьому місті, не прийняли запро- поновану Меланхтоном основу угоди. По Західній Європі прокотилася хвиля повс- тань і кривавих війн між протестантами й католиками.



Поширення реформаційних ідей в /талії. Минуло 20 років з моменту відкрито- го виступу Лютера, і цей приклад спричинив появу сотні релігійних реформаторів. Престол римського первосвященика заколивався. Від папського престолу відпали Англія, Голландія, Північна Німеччина, Швеція, Швейцарія, Данія й Норвегія. Ідея перетворення католицизму почала знаходити послідовників у П’ємонті, Савойї, у долинах Альпійських гір, на берегах Рейну, у Франції і навіть у Польщі. Ідеї рефо- рмації поширилися і в самій Італії: Феррарська герцогиня Рене вчилася богослов’ю в самого Кальвіна. Становище папи стало вкрай загрозливим.

Римський престол у цей час обіймав папа Павло ІІІ. З метою визначити стан, у якому перебувала католицька церква, папа призначив особливу верховну ко- місію. Комісія мала виявити причини занепаду віри, а також накреслити заходи для покращання ситуації. Після ретельного розслідування комісією була подана обширна доповідна записка. У цьому документі були перераховані 28 найголов- ніших лих, що перетворюють Рим на табір нероб, розпусників і злочинців. Були перераховані й заходи, необхідні, на думку комісії, для виправлення становища: установити сувору цензуру над ганебною поведінкою ченців, ретельно викорі- нити забобони, що підтримувалися й підсилювалися монастирями; обов’язково припинити торгівлю церковними посадами; звільнити духівництво від обітниці безшлюбності, оскільки позашлюбні статеві стосунки зробилися у церкві по- всякденним явищем; докорінно виправити зміст і спрямування університетської освіти, що підривала авторитет церкви; заборонити свавілля при продажу інду- льгенцій; з метою викорінення хабарництва призначати священикам і капеланам певне утримання.




      1. КОНТРРЕФОРМАЦІЯ. ВИНИКНЕННЯ ОРДЕНУ ЄЗУЇТІВ

З’ясувавши у загальних рисах стан, у якому перебувала католицька церква, пап- ська влада зуміла організувати могутній опір. Католицька реакція на реформацій- ний рух отримала назву контрреформації. Головним знаряддям контрреформації стали орден єзуїтів та реорганізована інквізиція.

У цей самий час на історичній арені з’являється така постать, як Ігнатій Лойола. Він та кілька його сподвижників були рукоположені на священиків папою Павлом ІІІ. Згодом Лойола висловив побажання створити духовний орден, покликаний по- вернути католицькій церкві її блиск та велич. Папа римський прихильно поставився до цієї ідеї. Так утворився орден єзуїтів, або Товариство Ісуса — організація, яка мала виступити на захист католицького вчення. Єзуїти завзято проповідували про- ти єресей та хибних поглядів. Крім звичних чернечих обітниць, в устав нового Ор- дену була вміщена і четверта — присвятити своє життя постійному служінню Xри- сту й папі, виконувати військову службу під знаменом хреста, служити тільки Ісусу та римському первосвященику, як Його земному наміснику; таким чином, тільки чинний папа та його наступники будуть керувати орденом у справах спасіння душі й поширення віри….

Лойола створив зразкову організацію внутрішнього устрою ордену. Головним завданням Товариства Ісуса було виховання молоді, викладання у нижчих, середніх і вищих навчальних закладах. Благодійність, місіонерство та тлумачення богослов-


ських істин при цьому відходили на другий план. Оскільки папа римський силою обставин знаходився під загальним контролем, Лойола призначив незалежного від нього владику — «чорного папу». Згідно з уставом, цей «чорний папа» міг цілком самостійно йти до поставленої цілі.

Орден єзуїтів продовжував існувати і після смерті Лойоли. Товариство Ісуса розвивалося й багатіло, накопичувало скарби в усіх частинах світу. Контрреформа- ція перемогла в кількох європейських країнах: Південній Німеччині, Австрії, Польщі. її перемога була ознаменована суворими гоніннями проти будь-якого про- яву вільнодумства. Так, наприклад, у 1559 р. було вперше опубліковано «Індекс за- боронених книг», що підлягали знищенню.

Якщо на початку XVI ст. католицький Рим намагався виступити у розтерзаній Італії від імені усієї нації, і папська курія у цей час робила все можливе, щоб пов’язати зі своєю світською, державною політикою найвищі досягнення гуманіс- тичної культури й класичного національного стилю, то у добу реформації, а згодом і контрреформації церковний і світський абсолютизм розпочинає послідовну боро- тьбу проти гуманістичної культури Відродження і класичного художнього стилю цієї доби. Однак ця боротьба велася не тільки в хронологічних, а й в ідеологічних межах доби Відродження. Використовуючи внутрішню кризу світогляду Відро- дження, церква і світський абсолютизм намагаються протиставити формалізовану філологію studia humanitatis етико-політичному змістові гуманізму XV — початку XVI ст.

Орден єзуїтів намагався засвоїти абстрактну форму studia humanitatis, пристосу- вати її до потреб своєї «культурної політики». Справжні продовжувачі традицій Відродження відмовилися від цієї форми тому, що вона зробилася абстрактною, тобто перестала відповідати новому змістові гуманістичного світорозуміння. Джо- рдано Бруно висловлювався про єзуїтський, формалізований «гуманізм» у більш, ніж рішуче: називав гуманізм попросту лайном. Страта Джордано Бруно ніби зме- ншувала кінець італійського Відродження. Бруно пішов на вогнище тому, що для нього істина все ще не знаходилася поза людиною і не могла бути відокремленою від конкретної особистості.


ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ


  1. Розкажіть про передумови й початок реформаційного руху.

  2. Чому лютерівське вчення поширювалося в європейських країнах?

  3. Які основні соціальні, політичні й релігійні ідеї реформаційного руху?

  4. З яких положень складається вчення Лютера?

  5. Розкажіть про послідовників Лютера.

  6. Що таке контрреформація?

  7. Допишіть речення:

Високе Відродження втілилося у творчості.... Лютерівське вчення поширилося у....

Релігійним наслідком Реформації було створення.... Учення Лютера містить три основні положення.... Послідовниками Лютера були....

Меланхон прагнув виправити три ключові пункти вчення Лютера:.... Католицька реакція — це....

Головним знаряддям контрреформації були....
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДО VI РОЗДІЛУ


  1. Аникст А. А. Ренессанс, маньеризм и барокко в литературе и театре Западной Ев- ропь // Проблема стилей в западноевропейском искусстве XV—XVIII веков. Ренессанс. Барокко. Классицизм / Под. ред. Б. Р. Виппера, Т. Н. Ливанова. — М.: Наука, 1966. — С. 178—245.

  2. Брагина А. М. Итальянский гуманизм. Зтапь развития // Типология и периодизация культурь Возрождения / Под. ред. В. И. Рутенбурга. — М.: Наука, 1978. — С. 26—38.

  3. Брагина А. М. Проблемь итальянского Возрождения в трудах Зудженио Гарзна // Зу- дженио Гарзн. Проблемь итальянского Возрождения. Избраннье работь: Пер. с итал. Под ред. Л. М. Брагиной. — М.: Прогресс, 1986. — С. 3—33.

  4. Виппер Б. Р. Борьба течений в итальянском искусстве XVI века (1520—1590). К проблеме кризиса итальянского гуманизма. — М.: Издательство Академии наук, 1956. — 372 с.

  5. Гарзн З. Проблемь итальянского Возрождения. Избраннье работь: Пер. с итал. / Под ред. Л. М. Брагиной. — М.: Прогресс, 1986. — 400 с.

  6. Гнедич П. П. История искусств. Живопись. Скульптура. Архитектура. — М.: Изд-во

«Зксмо», 2004. — 848 с.

  1. Горфункель А. Х. Основнье зтапь развития итальянской философии в зпоху Возрож- дения // Типология и периодизация культурь Возрождения / Под. ред. В. И. Рутенбурга. — М.: Наука, 1978. — С. 52—60.

  2. Гриценко Т. Б., Кондратюк А. Ю., Мельничук Т. Ф. Відродження: Навчальний посіб- ник. — К.: НАУ, 2006 — 125 с.

  3. Гуковский М. А. Итальянское Возрождение. — Т. 1. — Л., 1947.

  4. Дмитриева Н. А. Краткая история искусств. — Вьп. 1: От древнейших времен по

XVI век. Очерк. — М.: Искусство, 1987. — 319 с.

  1. Дмитриева Н. А. Краткая история искусств. — Вьп. 2: Северное Возрождение; странь западной Европь XVII и XVIII веков; Россия XVIII века. — М.: Искусство, 1989. — 318 с.

  2. Історія світової та української культури: Підручник для вищ. закл. освіти / В. А. Гречан- ко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А. Режко. — К.: Літера ЛТД, 2002.— 464 с.

  3. Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб. / За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 368 с.

  4. Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій. — К.: ЦУЛ, 2003. — 508 с.

  5. Лазарев В. Н. Происхождение итальянского возрождения. — М.: Издательство Ака- демии наук, 1956. — Т. 1: Искусство проторенессанса. — 440 с.

  6. Либман М. Я. Проблемь стиля в изобразительном искусстве зпохи Возрождения в Италии

// Ренессанс, барокко, классицизм. Проблема стилей в западноевропейском искусстве XV— XVII веков / Под. ред. Б. Р. Виппера, Т. Н. Ливанова. — М.: Наука, 1966. — С. 12—46.

  1. Либман М. Я. Дюрер и его зпоха: Живопись и графика Германии конца XV и первой половинь XVI в. — М., 1972.

  2. Лисичкина О. Б. Мировая художественная культура: Возрождение. Учеб. пособие для ста- рших классов средней школь. — Часть II. — Кн. 2. — СПб.: СпецЛит, 2000. — 304 с.

  3. Люблинская А. Д. Государство зпохи Возрождения в Западной Европе // Типоло- гия и периодизация культурь Возрождения / Под. ред. В. И. Рутенбурга. — М.: Наука, 1978. — С. 7—15.

  4. Маркс К., Знгельс Ф. Сочинения. — Т. 22.

  5. Немилов А. Н. Грюневальд. Жизнь и творчество мастера Матиса Нитхарда-Готхарта. —

М., 1972.

  1. Овсійчук В. А. Українське мистецтво XIV — першої половини XVIIстоліття. — К.: Мистецтво, 1985. — 186 с.

  2. Немилов А. Н. Специфика гуманизма Северного Возрождения // Типология и периодиза- ция культурь Возрождения / Под. ред. В. И. Рутенбурга. — М.: Наука, 1978. — С. 39—51.



173

Осиновский И. Н. Томас Мор. — М.: Наука, 1974. — 168 с.

  1. Рутенбург В. И. Великий итальянский атеист Ванини. — М., 1959.

  2. Рутенбург В. И. Италия и Европа накануне Нового времени. — Л., 1974.

  3. Рутенбург В. И. Возрождение и религия // Типология и периодизация культурь Воз- рождения / Под. ред. В. И. Рутенбурга. — М.: Наука, 1978. — С. 16—25.

  4. Рутенбург В. И. Титань Возрождения. — Изд. 2. — СПб: Наука, 1991. — 160 с.

  5. Смирнов А. А. Из истории западноевропейской литературь. — М. — Л., 1965.

  6. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко та ін. / За ред. М. М. Заковича. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. — 622 с.

  7. Хлодовский Р. И. О ренессансе, маньеризме и конце зпохи Возрождения в литературах Западной Европь // Типология и периодизация культурь Возрождения / Под. ред. В. И. Рутенбурга. — М.: Наука, 1978. — С. 120—139.

  8. Хлодовский Р. И. Франческо Петрарка. — М.: Наука, 1974. — 176 с.

  9. Зпштейн А. Д. Из зкономической и социальной истории Аугсбурга в XV и начале

XVI в. // Средние века. — Вьп. X. — М., 1957. — С. 134—156.

  1. Юренева Т. Ю. Музееведение: Учебник для вьсшей школь. — М.: Академический Проект, 2004. — 560 с.


Ðîçä³ë 7
КУЛЬТУРА ЕПОХИ

АБСОЛЮТИЗМУ І ПРОСВІТНИЦТВА



    1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ЗМІНИ У ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ ХVІІ—ХVІІІ СТ.

XVІІ і XVІІІ ст. відкрили нову еру в світовій історії. Вони стали тим рубежем, який відокремив у Західній Європі дві соціально-економічні формації — феодаль- ну, яка виникла після падіння Римської імперії, та буржуазну, початком якої стали дві революції — в Англії (XVІІ ст.) та Франції (XVІІІ ст.). Посилилась роль буржу- азії в суспільному житті. Вона очолила торгівлю, сприяла розвитку економічних відносин, мореплавства, науки тощо. Зрозумівши практичне призначення науки та матеріалістичного світогляду, буржуазія підтримала наукові пошуки, експеримен- таторство та дослідження.

Культура Західної Європи XVІІ ст. багато в чому розвивала тенденції, які намі- тилися ще в попередній період. XVІІ ст. — це нова структура суспільства, із нови- ми політичними реаліями, новою економікою, новим розумінням світу й людини, новими естетичними смаками. При цьому в кожній країні ці загальні особливості епохи набувають своєрідного характеру.

Релігійні сутички попереднього століття між католицизмом і протестантизмом вибухнули в першій половині XVІІ ст. великою європейською війною, що тривала 30 років (1618—1648). У цій війні протестантські країни в союзі з католицькою Францією вели війну з Католицькою лігою — Австрією, Іспанією, Баварією, Неа- полем і Папою Римським.

Унаслідок цієї війни посилився вплив Франції на всю Європу. Французька мова поступово витісняє з міжнародного спілкування італійську і латинь. Голландія отримує незалежність і величезного значення набуває як торгова країна. Невелике німецьке князівство на сході — маркграфство Бранденбурзьке зі столицею Берлін розширилося і стало називатися королівством Прусія1.

У результаті революції в XVІІ ст. Нідерланди поділилися на дві частини: на Голландію і Фландрію (сучасна Бельгія), що залишилася під владою Іспанії.

Під кінець Тридцятилітньої війни Європу приголомшила звістка про Англійську буржуазну революцію, що розпочалася в 1643 р., а в 1649 р. закінчилася стратою короля Карла І Стюарта. Після перемоги революції при владі на деякий час опини- лися пуритани. Пуритани заборонили всі театральні вистави, концерти світської музики, вороже й нестерпно ставилися до будь-якого світського мистецтва.

XVІІ ст. — не тільки епоха руйнівних війн, революційного потрясіння англійсь- кого суспільства, інквізиційних трибуналів Італії й Іспанії (засудження Бруно, Ва-


1 Шейко В. М., Гаврюшенко О. А., Кравченко О. В. Історія світової культури: Навч. посібник / Наук. ред.

В. М. Шейко.—К.: Кондор, 2006. — С. 287—288.


ніні, Галілея), тиранії Людовіка XІV у Франції. XVІІ ст. — це і століття науки, ба- гатьох видатних учених, натуралістів, філософів, просвітителів, педагогів, час ви- датних наукових відкриттів у різних галузях науки. Розвивається раціональний спосіб пізнання. Учені стверджували, що раціональні висновки повинні спиратися на досвід, факт, йти від реального світу речей. Це вік, що приніс європейським на- родам упорядкованість державного життя, припинення релігійних воєн, осмислен- ня високого поняття громадянськості і громадянського обов’язку.

Значних успіхів досягають медицина, астрономія, механіка, філософія. Німець- кий астроном Іоганн Кеплер (1571—1630) відкрив закони руху планет; англійський лікар Уільям Гарвей (1578—1657) першим відкрив кровообіг і став засновником фі- зіології та ембріології як науки; італійський фізик і математик Еванджеліста Торі- челлі (1608—1647) винайшов барометр і дав основу науці метеорології; наприкінці XVІ — у першій половині XVІІ ст. англійський астроном і геофізик Галілео Галілей (1564—1642) відкрив рух зірок, вичислив орбіти понад двадцяти комет, винайшов телескоп; нідерландський натураліст Антоні ван Левенгук (1632—1723) винайшов мікроскоп з однією лінзою, що давала ефект 150—300-кратного збільшення; анг- лійський експериментатор Роберт Гук (1635—1703) відкрив клітинну будову тка- нин, а також ртутні термометри, вдосконалив мікроскоп. Учені вдосконалили ком- пас і годинник.

Підсумком у науковій революції XVІІ — початку XVІІІ ст. стали відкриття ве- ликого англійського фізика, астронома і математика, засновника класичної і небес- ної механіки Ісаака Ньютона (1643—1727). Він був яскравим представником мате- матичного природознавства. Вченому випала доля підбити підсумок попередніх наукових відкриттів. Ньютон зробив вагомий внесок у розроблення диференціаль- ного та інтегрального обчислення, описав дисперсію світла в оптиці, побудував дзеркальний телескоп, теоретично обгрунтував закони Й. Кеплера, пояснив обер- тання планет навколо Сонця, припливи в океанах, ініціював створення єдиного під- ходу до вивчення фізичних явищ на базі механіки, заклав основи механіки суціль- ного середовища та акустики.

Культурологи зазначають, що тріумфальний перебіг наукових знань починаєть- ся з другої половини XVІІ ст., тобто після англійської буржуазної революції. Він охопив усі країни Європи і мав міжнародний характер. Учені обмінювалися між собою листами, повідомляли один одному про свої спостереження, відкриття, ви- находи, теорії. Одна за одною виникали наукові академії — центри, де не тільки провадилися досліди й демонстрації, але куди надходили повідомлення від учених кореспондентів.

До перших таких організацій належить академія математичних наук, заснована у Мадриді іспанським королем Філіппом ІІ. У 1635 р. Арман Жан Дюплесі, герцог Рішельє, заснував Французьку академію — об’єднання вчених, переважно філоло- гів. 1648 р. була створена Королівська акдемія живопису й скульптури. У 1663 р. організовано Академію написів і медалей. А через три роки (1666 р.) офіційно офо- рмляється Паризька природничо-наукова Академія, членами якої, крім французь- ких учених, були й іноземці. У XVІІ ст. виникли і перші загальнонаціональні ака- демії наук.

Одним з творців славетної Лондонської академії наук став хімік і фізик Роберт Бойль (1627—1691) у 1662 р., до якої з 1672 р. належав Ісаак Ньютон. Першою ака- демією в галузі суспільних наук була Португальська академія історії. Значну роль у виробленні засадних принципів створення Петербурзької та Лейпцігської академії наук відіграв німецький філософ-ідеаліст, математик, фізик, мовознавець Готфрід- Вільгельм Лейбніц (1646—1716).


Для XVІІ ст. характерним лишалося захоплення науковців містицизмом. Найви- датніший німецький філософ-пантеїст, містик Якоб Беме (1575—1624) визнавав справжнім лише такий раціоналізм, який спирається на конкретний містичний до- свід спілкування з надприродним. Містиком був видатний французький математик, фізик, письменник і філософ Блез Паскаль (1623—1662), автор відомого закону гід- ростатики і теореми проективної геометрії, які носять його ім’я. Отже, під впливом наукової революції та промислового розвитку відбулася активна зміна способу ми- слення та світобачення особистості. Науково-філософська та суспільна думка ево- люціонували від схоластики, натурфілософії, теологізму до раціоналізму, емпіриз- му, наукового експерименту та індукції.

Початок філософії нового часу було покладено Рене Декартом (1596—1650) — французьким філософом, математиком, фізиком, фізіологом, представником класич- ного раціоналізму. Вчений по-новому підійшов до наукових знань, в основі яких бу- ло багато неперевіреного, приблизного, здогадного, часткового. Він намагався досяг- ти цілісного наукового пояснення Всесвіту. Декарт передбачав, що прогрес пізнання прискорюється відповідно до накопичення людством знань, порівнював цей процес з прогресуючим накопиченням багатств. Отже, раціоналізм, наукові дослідження Все- світу стали визначальною тенденцією культурного розвитку XVІІ—XVІІІ ст.

Основоположником емпіричного (досвідного) методу пізнання став англійський філософ Френсіс Бекон — (1561—1626). Він зумів передбачити величезну роль на- уки в житті людства, доводив доцільність практичного втілення її результатів для примноження могутності людини, її влади над природою та поліпшення добробуту. Учений розробив детальну класифікацію наук, перейняту пізніше французькими енциклопедистами, став основоположником у розробленні індуктивної логіки1.

Англійський філософ середини XVІІ ст. Томас Гоббс (1588—1679), основопо- ложник першої закінченої системи механістичного матеріалізму, вважав, що люди рівні від природи, але в процесі розвитку виникає нерівність, а через нерівність утворюється взаємна недовіра. Через взаємну недовіру починається війна. За відсу- тності громадянського стану завжди точиться війна всіх проти всіх, збиткова для всіх. Тому люди шляхом договору об’єднались у державу, щоб дістати захист і мо- жливість гуманного життя.

Суспільно-політичні ідеї голландського філософа Бенедикта (Баруха) Спінози (1632—1677) відображали інтереси буржуазії, яка прийшла до влади і була заін- тересована в упокоренні народу. Крім «людей розуму», на думку Спінози, є «на- товп», яким керують пристрасті, а не розум. Тому потрібна сильна держава, яка забезпечує людям мирне життя, їх права, зокрема, право приватної власності, свободу совісті й думки.

Розвиток науки і передової філософської думки відбувався у XVІІ ст. в дуже складних умовах. Існував контраст, особливо у першій половині сторіччя, між сві- домістю ще дуже вузького прошарку освіченої гуманістичної інтелігенції й світо- відчуттям усього населення. Глибокі корені пустив і релігійний фанатизм. Не тіль- ки серед простого народу, а й у колах буржуазії і дворянства набула поширення віра в чудеса й знамення, в існування примар, чаклунів, відьом тощо. Церква, пе- решкоджаючи поширенню наукових знань, підтримувала ці марновірства, заохочу- вала «полювання на чаклунів і відьом», суворо розправлялася з усіма підозрювани- ми у вільнодумстві. В Італії й Іспанії лютувала інквізиція. Не могли не справити сильного враження на розум сучасників — передових діячів культури — страждан-


1 Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб. / За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — С. 213 — 217.
ня, які випали на долю Кампанелли (27 років тюремного ув’язнення), фізично зни- щених науковців, учених і переслідування церковниками Мольєра, Галілея.

У політичному житті завершувався процес формування великих національних держав на основі абсолютистських монархій — на ті часи прогресивної форми по- літичної організації. У класичному вигляді політичний абсолютизм реалізує тенде- нцію до загальної регламентації, прагне поставити під повсякденний контроль усі сфери громадського життя: промисловість і торгівлю, майнові відносини і побут, релігію і моральність, мистецтво, науку й філософію. З цим було пов’язано зрос- тання національних особливостей культурного життя, в авангарді якого були Італія, Іспанія, Франція, Фландрія, Голландія.





    1. Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   40


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка