[]



Сторінка18/40
Дата конвертації11.05.2018
Розмір9.42 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   40

(КІНЕЦЬ XVПЕРША ПОЛОВИНА XVII СТ.)
У другій половині XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Україна об’єдналася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці називали її Велике князівство Литовське, Руське і Же-
майтійське. Це найповніше відповідало національному та територіальному складу нової держави. Українські, білоруські та частково російські землі становили 9/10 загальної площі князівства.

Населення українських земель не чинило опору литовським князям. Останні до- тримувалися на захоплених землях правила: «Ми старину не рушимо; а новини не вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі землі — Черніго- во-Сіверщина, Київщина, Поділля — залишились автономними.

Зберегла свої позиції в Литовському князівстві православна церква. Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному гру- нті. Володарі Литви виявляли толерантність щодо різних конфесій. Вона сформу- валась усією історією цієї держави, що вистyпала своєрідним буфером між право- славним Сходом і католицьким Заходом.

Дещо інша ситуація склалася на руських землях Польського королівства. Тут позиції католицтва були значно міцнішими, ніж у Литовській державі. І хоч і тут православні користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія розгля- далася як нижча за католицьку. Ознакою цього було оподаткування православ- ного духовенства, обмеження окремих культових відправ, церковного будівниц- тва. Але останній Ягеллон — польський король і великий князь литовський Сигізмунд II Август — в 1563 р. зрівняв у правах шляхту католицького і право- славного віросповідань. Цим задовольнялися станові інтереси останньої та за- кладалися підвалини унії 1569 р.

За рішеннями Люблінської унії 1569 р. українська шляхта зрівнювалася в правах із польською та литовською. її вимоги були мінімальними. Вона виступала за збе- реження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання і руської мови в офіцій- ному діловодстві.

Фактично українська еліта у 60—70-х рр. XVI ст. не мала можливостей манев- рувати. Вона була поставлена перед необхідністю вибору між ягеллонською Поль- щею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним консти- туційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобу- тньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати українську еліту. Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, необхідно визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI — на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави.




      1. ОСВІТА І КУЛЬТУРА

Руська (українська) мова у литовській державі було визнана офіційною. Нею писалися законодавчі акти, розпорядження, судові присуди, листи до українських магнатів, що стосувалися місцевих справ. У збірнику законів 1565 р. було записано, що «писарь меський, по-руськи маеть літерами і словами руськими всі листи і по- зови писати». Руська мова існувала у двох варіантах — північному (білоруському) і південному (українському).

Розширюється сфера застосування української мови. У 1556—1561 рр. в Пере- сопницькому православному монастирі на Волині Михайлом Васильовичем із Ся- нока на замовлення Kнягинi Анастасії Гольшанської-Заславської було зроблено пер- ший з відомих донині перекладів текстів Євангелія з болгарської на розмовну
українську мову. У рукописі Пересопницького Євангелія чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови XVI ст.

Перебуваючи у складі Польсько-Литовської держави, Україна зближувалася з За- хідною Європою. Звідти йшли нові культурні впливи, зокрема латинізація. Ці впливи захопили верхи українського громадянства. Через Польщу Україна познайомилась із такими течіями в культурі Західної Європи, як гуманізм і реформація.

Західноєвропейські культурні впливи проникали в Україну через тих україн- ських інтелектуалів, які здобували освіту в Італіі та інших європейських краї- нах. Багато з них ставало вчителями, поетами, визначними громадськими й по- літичними діячами. Через це студентство прилучалося до загальноєвропей- ського культурного процесу, розвитку науки й освіти. У Паризькому універси- теті в 1353 р. підвищували освіту магістр Петро Кордован. Тут учився у 1369 р. Іван «з Рутенн», у 1397 р. — «Герцан Вілевич рутенської нації з Києва». З XV ст. при університетах у Празі (заснований 1348 р.) і в Кракові (виник у 1364 р.) іс- нували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. Тільки в одному Краківському університеті в 1510—1560 рр. здобули освіту 352, а протягом XV—XVI ст. — 800 вихідців з України. У списках студентів Краківського уні- верситету знайдено понад 30 імен уродженців Дрогобича та 70 — із Самбора. При університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси. Студенти з України вчилися також у Бо- лонському, Падуанському, Базельському, Гейдельберзькому, Лейденському та інших університетах.

У списках студентів університетів у Лейпцігу і Віттенберзі українці зустріча- ються вже у 1498—1534 рр., у Кенігсбергу — від 1544 р. Спеціальний підрахунок студентів-українців, які навчалися в університетах та інших навчальних закладах Німеччини в другій половині XVII—XVIII ст., становить близько 450 осіб. У Кеніг- сберзькому університеті Альбертіна з кінця XVI ст. і до кінця XVIII ст. вчилося 250 українських студентів.

Частина українських студентів залишалася працювати в Західній Європі. Де- які з них стали видатними представниками західноєвропейської гуманістичної культури.

Ученим європейського масштабу, проповідником гуманістичних ідей і нових досягнень науки був Юрій Котермак, більш відомий світові як Юрій Дрогобич. На- родився він у сім’ї дрогобицького міщанина Михайла Доната Котермака. 3а тодіш- нім звичаєм Юрій обрав собі нове прізвище — Георгій Дротбич де Русіа, що озна- чає власне Георгій Дрогобицький з Русі, бо земля, на якій знаходилось рідне місто Юрія, звалася тоді Червоною Руссю.

Писемна біографія Юрія починається у 1469 р., коли прізвище юнака з’явилося у списках студентів Ягеллонського університету в Кракові. Як незаможний вступ- ник він вніс лише один грош. Виявляючи надзвичайну наполегливість, через рік став бакалавром, а в 1473 р. склав іспити на ступінь магістра наук. Однак отримані знання його не задовольняють, і Ю. Дрогобич вирушає до Італії. З 1473 р. вчиться в найславетнішому тоді в Європі Болонському університеті.

Студент Джоржо де Леополі — Юрій (Георгій) з Дрогобича — грунтовно вивчає астрономію та медицину, досить швидко здобуває найвищі наукові звання. У 1478 р. отримує ступінь доктора філософії, стає професором. Протягом 1478—1482 рр. чи- тає лекції з астрономії в Болонському університеті, а в 1481—1482 рр. перебував на посаді ректора цього університету. У 1482 р. йому присвоюють звання доктора ме- дицини — першому серед вихідців із України. Він першим з українців почав роби- ти розтин людського тіла; щоб відкрити причини хвороб і віднайти засоби їх ліку-


вання, практикував як лікар. За великий внесок у національну культуру дістав ти- тул довічного громадянина Болоньї.

Ю. Дрогобич є автором першої друкованої книжки, виданої українцем за кордо- ном. Ця книга під назвою «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини університету Болоньї» ви- йшла у Римі латинською мовою 7 лютого 1483 р. і відома лише в двох примірниках. Вона належить до найдавніших, «колискових» книг людства.

Крім астрології книга подає окремі наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, reографії. Зокрема, у ній зроблено спробу визначити геогра- фічні координати Москви, Вільно (Вільнюса), Кафи (Феодосії), Львова, Дрогобича. Це перші відомості про Україну в друкованому виданні. Дрогобич розрахував рух небесних світил і передбачив два сонячних затемнення з точністю до хвилини. Прогнозуючи небезпеку епідемій та пошестей в Італії, Ю. Дрогобич зауважує, що вона може мати значні наслідки, якщо «не буде належного забезпечення міст». Книга написана на високому науковому рівні і свідчить про глибокі та різноманітні знання автора.

Відомо, що у 1488 р. Ю. Дрогобич знову переїхав до Краківського університету і почав читати лекції з астрономії, медицини, теорії мистецтв. Дехто з дослідників стверджує, що майбутній польський вчений Миколай Коперник — автор вчення про гeліоцентричну систему, слухав лекції професора «вільних мистецтв» Ю. Дро- гобича, бо саме на цьому факультеті почав учитися з осені 1491 р.

Серед гуманістів українського походження яскравою постаттю був Павло Про- целер (Русин). Biн походить із міста Кросна (нині воєводство Польщі). Ця терито- рія тоді була заселена лемками. П. Русин навчався у Краківському та Грейсвальдсь- кому (Німеччина) університетах, деякий час працював у Німеччині та Угорщині. Він викладав римську літературу в Краківському університеті, очолював там по- етичний гурток молоді. Свої вірші писав латинською мовою. Політичним здобут- ком новолатинської поезії XVI ст. була віршова збірка «Пісні Павла Русина з Крос- на» (1509 р.).

П. Русин своєю діяльністю помітно вплинув на формування плеяди відомих ла- тиномовних поетів Польщі. На думку польських істориків літератури, П. Русин становить ціпу епоху в історії польсько-латинської поезії. Biн був першим гуманіс- тичним поетом в українській літературі і одночасно основоположником гуманісти- чної латинської поезії в Польськомy королівстві. Xарактерно, що, перебуваючи за межами України, П. Русин завжди підкреслював своє русинське походження, про- пагуючи тим самим інтелектуальну силу свого народу, звеличуючи свою Батьків- щину в очах європейської громадськості.

У багатьох європейських країнах добре знали праці з філософії, публіцистичні твори й промови священика-гуманіста Станіслава Оріховського, уродженця села Оріхівців Перемишлянської округи Руського воєводства. Biн учився в Краківсько- му, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському й Болонському університетах. Більшу частину життя прожив в Італії, але слава про нього поширилася по всій Єв- ропі. Відзначаються художньою досконалістю і можуть бути віднесені до блиску- чих зразків української полемічної літератури прозові та публіцистичні твори С. Оріховського «Про турецьку загрозу слово...» (1543—1544), «Напучення польсь- кому королеві Сигізмунду Августу» (1543 і 1548), «Xрещення в русинів», памфлет

« Розрив із Римом». С. Оріховський одним із перших серед представників європей- ської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, кате- горично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, відстоював невтручання церкви у державні справи.


С. Оріховського вважали неперевершеним оратором і прозвали українським Демосфеном і сучасним Цицероном. Особливо прославився він своїми промо- вами проти турецько-татарської агресії. Переважна більшість учених вважає са- ме С. Оріховського засновником полемічної літератури. У полеміці з католиць- ким теологом Яном Сакраном з Освенціма він став на захист православної вiри. С. Оріховський пишався своїм «рутенським» походженням, завжди підкреслю- вав це у виступах.

Звичайно, західноєвропейські культурні впливи в литовсько-польську добу біль- ше зачіпали західноукраїнський регіон. Тут в останній чверті XVI ст. склались два яскраво виражені культурні центри — міста Острог і Львів. Вони були попереду в культурному поступі України. В Острозі, як писав сучасник, православіє наше по- чало сяяти, мов сонце, будівничі церкви божої почали показуватися, книги друко- вані почали множитися».

З Острогом зв’язана діяльність великого українського патріота, активного захис- ника православ’я, київського воєводи Василя Костянтиновича Острозького. Князь Костянтин-Василь Острозький був найвпливовішим з-поміж тогочасних українських магнатів, загальновизнаним «начальником у православ’ї», меценатом, культурним діячем. Польський король Стефан Баторій прилюдно назвав його «верховним охоро- нцем і захисником православної церкви в Західній Русі». Острозький був прихильни- ком культурно-релігійної автономії українського і білоруського народів, протегував різноманітні православні інституції, медичні та освітні заклади. Він заснував у місті Острозі, що належало йому, гурток письменників, школи в Турові (1572), Володими- рі-Волинському (1577), школу та друкарню в Острозі (1576).

В Острозькій слов’яно-греко-латинській школі вищого типу зібрались кращі на- укові сили України. У ній викладалися так звані «сім вільних мистецтв»: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія. Сама школа була живим запереченням запевнень противників українства, що нібито на основі церко- вно-слов’янщини і східної традиції немислимі ніяка наука і взагалі освіта. Сучас- ники називали її «тримовним ліцеєм» чи «тримовною гімназією», бо навчання ве- лося на трьох мовах: грецькій, латинській та українській (слов’янській), а ще

«греко-слов’янською Академією». Вона вважається першою науковою установою України, першим українським навчальним закладом європейського типу. Це було виявом західної орієнтації, незвичайної для східного християнства. Протягом 60 ро- ків (1576—1636) у школі навчалося 500 осіб.

Складовими частинами Острозькогo освітнього осередку поряд зі школою стали гурток учених богословів та філологів і при ньому друкарня. Найвизначнішим представником Острозького літературно-наукового гуртка, першим ректором шко- ли був Герасим Данилович Смотрицький.

Вихованцем Острозької школи, сином Герасима був Мелетій Смотрицький. Йо- го вчителями були батько, а також один із найосвіченіших організаторів навчання в Острозькій школі, випускник Падуанського університету в Італії грек Кирило Лу- каріс, який після смерті Герасима став ректором; а згодом у 1601 р. — патріархом Александрійським; а в 1621 р. — Константинопольським.

Баркулабівський літопис (кінець XVI ст.) свідчить, що B. K. Острозький по- слав М. Смотрицького у Віденську академію для освоєння філософських наук. Через декілька років М. Смотрицький продовжує освіту в Лейпцігському, Нюрнберзькому, Віттенберзькому університетах і стає одним із найосвіченіших людей України.

Розквіт його діяльності припадає на першу чверть XVII ст. Це була всебічно об- дарована людина: педагoг, перекладач, письменник-полеміст, церковно-політичний
діяч. Але найбільше прославився М. Смотрицький як автор єдиного на той час по- сібника з мови — «Грамматика словенския...».

Мелетій Смотрицький довів життєвість слов’янської мови. Граматика, яку він написав, мала довге житгя. Протягом кількох століть вона була основним підруч- ником для українського, російськогo і білоруського народів. У 1648 і 1721 рр. її пе- ревидавали в Росії. Вона була перекладена на всі слов’янські мови. Нею користува- лися у південно-слов’янських країнах, а також у Молдавії та Румунії. Михайло Ломоносов говорив про цю граматику як про «ворота своєї вченості». У Росії гра- матика М. Смотрицького стала основою філологічних знань аж до 1755 р., тобто до

«Російської граматики» Ломоносова. Термінологією граматики М. Смотрицького й досі користуються російські лінгвісти: гласная, согласная, ударение, слог, точка, многоточие, запятая, предлог, союз, междометие, глагол, существительное, склоне- ние, спряжение.


      1. БРАТСТВА ТА ЇХ РОЛЬ

У НАЦІОНАЛЬНОМУ Й КУЛЬТУРНОМУ ПІДНЕСЕННІ УКРАЇНИ
Наприкінці XVI — на початку XVII ст. освіта в Україні стає одним із найважли- віших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка.

Братства це всестанові, загальнонаціональні організації, що створювались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Це світські ор- ганізації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. їм належали великі заслуги у справі збереження української православ- ної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональної кон- солідації, у підвищенні рівня освіти та культури.

Об’єднуючи освічених міщан та шляхтичів, братства розуміли необхідність роз- витку української науки й літератури і залучали до своїх установ діячів культури з різних частин України. Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI — початку XVII ст. Стефан і Лавре- нтій Зизанії, Кирило Транквіліон Ставровецький, Іов Борецький та ін. Усі вони як тогочасні керівники братств є типовими людьми Відродження. Це яскраві, багато- гранні індивідуальності, водночас — керівники суспільного руху та культурні діячі широкого діапазону — учителі, вчені, письменники.

Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт ді- яльності якого припадає на 80-і роки XVI ст. Від 1585 р. його покровителем став князь К. Острозький, а згодом — князі Вишенські, Ружинські, Потоцькі, а також заможні купці та ремісники, зокрема Костянтин Корн, який заповідав львівському братству 4 тис. золотих. Усього в братській скарбниці в той час була досить значна сума — близько 50 тис. золотих.

Організаційне оформлення Львівського Успенського братства в 1585 р. збіглося із заснуванням школи та викупом друкарні в Івана Федорова з метою забезпечення її навчальними підручниками. Львівська братська школа — це був перший в Украї- ні утримуваний на громадські кошти всестановий навчальний заклад, у якому поча- ткове навчання поєднувалося зі школою вищого типу. Успенське братство підняло свою школу на такий щабель, що в перший період свого існування вона зайняла провідне місце серед українських навчальних закладів. Навчальна програма перед-


бачала викладання предметів класичного тривіуму і квадривіуму, значна увага на- давалася вивченню слов’янської граматики, грецької мови та латини. Знання остан- ньої давало учням змогу знайомитися з досягненнями західноєвропейської науки та літератури. Організатори братської школи глибоко замислювалися над педагогіч- ними проблемами і вирішували їх, на противагу єзуїтським школам, у демократич- ному, гуманістичному дусі.

Слідом за Львівською братською школою почали з’являтися навчальні заклади і в інших містах західноукраїнських земель та Правобережжя. Міщани розуміли потребу грунтовної освіти, тим більше, що в XVI ст. з-поміж них були вже високоосвічені люди. Луцьке братство також створило школу вищого типу, що стала культурним осередком усієї Волині. За зразками Львівської та Луцької шкіл діяли братські школи в Галичі, Рогатині, Комарному, Перемишлі, Ярославі, Межибожі, Xолмі.

Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615—1616 рр., була створена одночасно з організацією Київського Богоя- вленського братства; це говорить про те, що для фундаторів братства і школи голо- вним було саме створення школи. Школа перебувала під постійною опікою видат- них політичних і культурних діячів України — Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше — митрополита Йова Борецького), Мелетія Смотрицько- го, Касіяна Саковича та інших просвітителів, які взяли активну участь у її рефор- муванні в Києво-Могилянський колегіум (1632), що за своєю навчальною програ- мою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVII ст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії.


      1. АРХІТЕКТУРА ТА ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

Друга половина XVI — перша половина XVII ст. — це найнеспокійніший період у житті України. Починаючи від Люблінської унії 1569 р., коли Литва об’єдналася з ІІольщею в oднy державу — Річ Посполиту, унаслідок чого українські землі — Київщина, Волинь, Брацлавщина, що входили до складу Литви, були загарбані польськими феодалами, почалася активна боротьба українського народу проти со- ціально-політичного та національного гніту. Це був час безперервних зовнішніх і внутрішніх війн, героїчних дерзань і могутніх творчих поривань.

За короткий час українське мистецтво пройшло бурхливу еволюцію, у ньому за- панував ренесанс, світоглядною основою якого був гуманізм. Як нова система знань, він мав радикальний вплив на тогочасне українське суспільство.

Вогнищами ренесансної творчості були окремі міста, з яких вона поступово по- ширювалася. Процес складання нових форм розпочався в середині XVI ст., проте різні види мистецтва розвивалися не з однаковою активністю. Найраніше ренесанс- ний характер визначився в архітектурі, відтак і в скульптурі, що була тісно з нею зв’язана, а згодом і в живописі.

У мистецтві цього часу прогресивні явища, насамперед, були скеровані на пере- борення традиціоналізму. Активним звертанням до джерел навколишньої дійсності, відгуком на історичні події воно порушувало застиглі канони й взірці, що вироби- лися раніше в умовах підпорядкування всього духовного життя церковно- теологічній ідеології. Відбувається закономірний процес диференціації, з’явля- ються нові жанри (портрет, історичний та побутовий живопис, пейзаж). У практиці художньої творчості використовуються теоретичні трактати (переважно з архітек-
тури), що мало важливе значення для поширення античної спадщини, сприяло за- своєнню пропорцій, ритму й гармонійності співвідношень. Одночасно з інтересом до анатомії людини впроваджується розуміння об’ємного трактування предметів та перспектива, що вплинула на зміну бачення художниками світу, навчила їх органі- зовувати простір.

Ренесанс в Україні мав своєрідний характер, і як історичний етап він хронологі- чно не збігався з європейським. У ньому накреслилися ті закономірності, що ви- пливали з можливостей і умов даного середовища. Маючи свої прикмети, мистецт- во України здобуло в цей період ті властиві ренесансу важливі риси, які взагалі притаманні всім школам.

Українське мистецтво цього періоду відбило в собі всю складність тогочас- ного суспільного життя, у ньому виразилися високі гуманістичні ідеали, віра в людину.

Архітектура. Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського Відродження позначився на українських землях вже на початку XVI ст. Кращі умо- ви для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закла- даються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці, такі як Броди, Жовква, Бережани, Меджибож, Тернопіль та ін. Регулярне планування відповідно до ренесансних вимог характерне, насамперед, для Львова і Кам’янця-Поділь- ського. У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини — місця проживання основних громад — руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини — ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста — велика площа з ратушею. У Львові основні в’їзні брами сполучалися ши- рокими магістралями, що було одним із найпрогресивніших прикладів у тогочас- ному європейському містобудуванні.

Практика планування львівського середмістя була втілена у створенні центру в м. Жовква архітектором Павлом Щасливим, вихідцем із Північної Італії. Незважа- ючи на всі перебудови й руйнування, і сьогодні окремі площі і вулиці Львова, Жов- кви, Кам’янця, Бродів залишають неповторне враження від куточків Ренесансу.

З глибоким розумінням засад ренесансного мистецтва були оновлені у другій половині XVI ст. форми середньовічного замку в м. Острозі, що перетворився на справжній ренесансний центр у Східній Європі і заслужено називався «волинськи- ми Афінами». Найкращі споруди замку — Кругла Башта і Луцька брама — без пе- ребільшення належать до визначних споруд Європи доби Відродження.

Одночасно з Острозьким перебудовується замок у Кам’янці-Подільському. Тут впроваджений новий тип фортифікації — бастіонна система, що включала в себе численні башти, бастіони, складні шлюзові споруди. Усі вони виконують не лише утилітарну, а й певну естетичну функцію. Споруди прикрашені кам’яною різьбою в ренесансному стилі, чорно-білими орнаментами в техніці сграфіто (спосіб декора- тивного оздоблення стін споруд шляхом продряпування певного малюнка по верх- ньому тонкому шарі штукатурки до нижнього шару, що має інший колір), аркатур- ними фризами (ряд невеликих арок, що прикрашають стіни) тощо.

На 70—90-ті роки XVI ст. припадає найбільший розквіт громадянського та культового будівництва в ренесансному стилі у Львові. Створюється ансамбль бу- динків на площі Ринок, перлиною якого вважається «Чорна кам’яниця» (1588— 1589, архітектор П. Римлянин та ін.), Успенська церква (архітектори П. Римлянин, А. Прихильний), вежа Корнякта (архітектор П. Барбон), каплиця Трьох Святителів (архітектор П. Красовський).

Скульптура. 3 архітектурою був пов’язаний розвиток українського кам’яного різьблення. Найхарактернішим прикладом гармонійного поєднання архітектури, ску-
льптури, орнаментів з каменю, де сполучаються ренесансні та українські народні мо- тиви, є львівські усипальниці — каплиця Кампіанів та каплиця Боїмів (обидві — по- чаток XVII ст., архітектори і скульптори П. Римлянин, А. Бемер, Г. Горст та ін.).

Надгробний пам’ятник в усипальниці королів, магнатів, багатих городян стає одним із характерник зразків реалістичної ренесансної скульптури як в Італії, так згодом і в Україні. З XVI ст. було вироблено навіть певну систему такого монумен- та, що складався зі скульптурного зображення померлого, який ніби спочиває, ле- жачи на саркофазі, обрамленому вибагливими архітектурно-орнаментальними ком- позиціями. До кращих зразків такої скульптури належать надгробки князів Синявських з церкви-усипальниці м. Бережани (70—80-ті рр. XVI ст., скульптори Й. Пфістер та Г. Горст), князя К. Острозького (1579), що знаходився в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. У надгробку Ганни Синявської з Бережан органіч- но злилися традиції українського національного мистецтва з новими ренесансними принципами. Образ цієї жінки, яка померла в молодому віці від пологів, зворушує гармонією фізичних і духовних якостей, грацією форм, декоративним ритмом трак- тування одягу, що ніби почерпнутий із джерел іконописного мистецтва.



Живопис. У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і в українському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис, однак поряд із ними виникають нові жанри — портрет, істори- чний живопис, в іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зо- браження персонажів, показу побутовик сцен, краєвиду. На жаль, кращі фрескові розписи того часу майже не збереглися. Водночас навіть у такому консервативному виді мистецтва, як іконопис ознаки Ренесансу очевидні.

Наприкінці XVI ст. вже не тільки священнослужителі визначали ідейно-худож- ню скерованість іконопису, а й активні демократичні верстви — українське міщан- ство, що об’єднувалось у братства. Ця суспільна і культурна сила внесла в живопис нове світосприйняття, наповнила його громадянськими ідеями, пафосом національ- но-визвольної боротьби. Про значне поширення реалізму в малярстві свідчить те, що він знаходить місце у творчості майстрів навіть із провінції. Так, невідомий ху- дожник, який створив іконостас церкви села Раделичі Львівської області (1620), у багатьох релігійних сценах зображує сучасний йому одяг, передає ренесансні дета- лі архітектури, прагне передати психологізм персонажів, виявляє немалу обізна- ність в анатомії і законах перспективи.

Справжніми шедеврами українського мистецтва початку XVII ст., пронизаними ідеями Відродження, є три іконостаси: П’ятницької та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині. У створенні обох львівськик іконостасів, ймовірно, брали участь видатні українські майстри Лаврентій Пухало і Федір Сенькович. Xу- дожники були активними членами братств. Л. Пухало мав дружні стосунки з першо- друкарем Іваном Федоровим. До завершення Успенського іконостасу пізніше приєд- нався талановитий маляр, учень Ф. Сеньковича Микола Петрахнович. Живописна досконалість, політична актуальність сцен цих іконостасів демонструють передові суспільні та естетичні позиції їх творців. Образи Ісуса, апостолів, інших персонажів П’ятницького іконостаса надзвичайно реалістичні, окремі євангельські сцени відвер- то трактуються в дусі боротьби з католицизмом та уніатством. Пасійний ряд Успен- ського іконостаса (авторська робота Петрахновича) належить до найзріліших і най- довершеніших в українському мистецтві творів, що розкривають ренесансну красу, шляхетність людських відчуттів і набувають високого громадського звучання.

В образах Святодухівського іконостаса ренесансний гуманізм як свідчення ду- ховної сили особистості досяг своєї найвищої вершини в українському малярстві. У створенні цього мистецького шедевра брали участь невідомі майстри львівської


школи другої чверті XVII ст., але вони, без сумніву, були обізнані із західноєвро- пейським ренесансним мистецтвом. Центральна постать іконостаса — Xристос — активна особистість, людина імпульсивної думки і палкого темпераменту; образи архангелів сповнені молодечого завзяття та героїчного пориву. З великою майстер- ністю передано образ біблійного мудреця Мельхіседека. Його фігура ніби випромі- нює внутрішню силу, упевненість у собі, тверді переконання.

Портретний живопис другої половини XVI ст. поступово висувається на одне з провідних місць у малярстві. Серед відомих світських портретів, виконаних у реа- лістичному ренесансному дусі, — зображення Стефана Баторія (1576), створене львів’янином Стефановичем, портрети воєводи Івана Даниловича (1620), знатних міщан Костянтина та Олександра Корняктів (20—30-і рр. XVII ст.), намальовані невідомими майстрами. До останніх зразків ренесансного портрета відносять також твори київської художньої школи 40-х рр. XVII ст. — це зображення Петра Моги- ли, Захарія Копистенського, Єлисея Плетенецького та інших видатних діячів украї- нської культури того часу.



Книжкова мініатюра. Плідно розвивається у цю добу й книжкова мініатюра. Найдосконалішим прикладом цього виду мистецтва є ілюстрації Пересопницького Євангелія. Ця рукописна книга XVI ст. є унікальною пам’яткою української рене- сансної культури. Це національна святиня України і результат багаторічної подви- жницької праці. За багатством графічного оздоблення Пересопницьке Євангеліє по- сідає перше місце серед східнослов’янських рукописів. Текст написаний на пергаменті каліграфічним напівуставом. В оформленні використані ренесансні ор- наментальні мотиви й композиції. Це засвідчує обізнаність художника із західно- європейськими мистецькими традиціями. Декор Євангелія відображає природу України. Гарно виконані мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Луки, Мат- вія й Марка. Наявні розкішні заставки, кінцівки, ініціали. Євангеліє оправлене у дубові дошки, обтягнуті зеленим оксамитом.

Єдиний примірник рукопису, страхова цінність якого становить 6,5 млн доларів, зберігається у Національній науковій бібліотеці ім. В. Вернадського Національної Академії наук України. З часу проголошення державної незалежності України в 1991 р. Пересопницьке Євангеліє стало відомим чи не кожному її національно свідомому громадянину. Адже, поклавши руку на цю безцінну найдавнішу письмову пам’ятку духовної культури і мови українського народу, привселюдно присягали на вірність народу й Україні президенти Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко.




      1. ЛІТЕРАТУРА І КНИГОДРУКУВАННЯ


Розвиток друкарської справи. Розвиток друкарської справи в Україні є най- кращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної культури. У перший період свого існування наприкінці XVI — початку XVII ст. більшість друкарень, що створювались при братствах, видавали літературу переважно світського спря- мування. Поширення освіти спричинило великий попит на навчальну і наукову літературу. Перші книжки «Октоїх» та «Часословець», надруковані кирилицею, з’явилися в Кракові 1491 р., де були досить значними українська і білоруська громади. До інших видань прилучився німець за походженням Швайпольт Фіоль. Мовні українізми його книжок можна пояснити тим, що Фіоль користувався до- помогою українських книжників та був виконавцем їхніх замовлень. Однак поча- ток книгодрукування безпосередньо в українських землях пов’язаний з Іваном Федоровим.
Переїхавши до Львова у 1572 р. і будучи вже досвідченим фахівцем друкар- ської справи, І. Федоров за допомогою міщан заснував друкарню і протягом 1574 р. видав перші українські книги «Апостол» і «Азбуку», що мало величезне значення не лише для розвитку інфраструктури української культури, а й для формування національної самосвідомості. Але справжнього розмаху ренесансна особистість І. Федорова набула в Острозі під патронатом К.-В. Острозького — Лоренцо Медичі української культури. Однією з шести книг Івана Федорова, що побачили світ в Острозі, є знаменита Острозька біблія (1581), що стала шедев- ром друкарського мистецтва XVI ст.

Текстовою основою Острозької Біблії була Геннадіївська Біблія, складена в Новгороді наприкінці XVI ст. і подарована царем Іваном Грозним князю К.- В. Острозькому. У текст вводилися нові розділи, перекладені з грецької, латин- ської і чеської мов. І. Федоров намагався дати зразок шрифтів церковнослов’ян- ських літер, щo був у широкому вжитку серед усіх східнослов’янських народів. Для цієї книги вперше в історії світової поліграфії створено новий шрифт шести видів і під час набору на 1256 сторінках не зроблено жодної помилки. У худож- ньому оформленні видання органічно поєднані риси ренесансного орнаменту з орнаментальними мотивами українського народно-декоративного мистецтва.

Важко переоцінити роль особистості І. Федорова у становленні книгодруку- вання в Україні. Після смерті першодрукаря 1583 р. його справу продовжи- ло Львівське Успенське братство. Наступними виданнями братської друкарні були граматика «Адельфотис» (1591) і видана 1596 р. Лаврентієм Зизанієм

«Граматика словенська». Ці видання стали основою для знаменитої «Грамматіки Славенськія» Мелетія Смотрицького (1619), що була єдиним підручником із граматики в східнослов’янських землях аж до XVIII ст. Своєю працею М. Смот- рицький заклав основи не лише української, а й східнослов’янської філології як науки.

У першій половині XVII ст. книгодрукуванням займалися в різний час монах Пафнутій Кулчич, славетний український лексикограф Памво Беринда, Іван Куно- тович, Михайло Сльозка. У другій половині XVII ст. видавнича діяльність братств занепадає, друкування книжок зосереджується в руках монастирів, що призводить до зменшення кількості світських видань.

Література. В українській літературі, що знаходилася під впливом європей- ського гуманізму і візантійського ісихазму, виділилось два напрями. Представ- ники візантійської традиції, такі як Іван Вишенський, Йов Княгиницький, Йов Почаївський, Ісайя Копинський, орієнтували українське суспільство на візантій- ську патристику, прославляли християнську громаду з її орієнтацією на аске- тизм, загальну рівність. Це віддаляло людину від реального життя, заглиблюва- ло в світ релігійно-містичних почуттів. Представники ренесансного антропоцен- тризму та християнського гуманізму — Юрій Рогатинець, Мелетій Смотриць- кий, Захарія Копистенський, Дем’ян Наливайко, Стефан і Лаврентій Зизанії — проповідували активну діяльну особистість, а захоплення вченням Арістотеля сприяло розриву з візантинізмом, наближуючи суспільство до європейського ідеалу.

Загалом українські письменники протистояли духовному наступу католицизму на український народ. Полеміка між православними і католиками досягла своєї кульмінації в період підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. Питання літур- гії в цій полеміці були другорядними, на перший же план виходило відстоювання права українців на свою віру, мову, культуру. Полемісти гнівно звинувачували вер- хівку православного духовенства в зраді національних інтересів народу, морально-


му занепаді, багато уваги в своїх творах приділяли розвитку духовності, народної освіти, вихованню. Герасим Смотрицький у книзі «Ключ царства небесного» (1587), пронизаній ідеями суспільної рівності, свободи віросповідання та патріоти- зму, дав гостру відсіч претензіям ідеолога єзуїтства В. Гербеста на духовне пану- вання над українським народом.

Визначний полеміст Xристофор Філарет, якого вважають одним із найяскраві- ших прибічників протестантизму та реформації в Україні, у своєму «Апокрисисі», написаному у відповідь на книгу єзуїта Петра Скарги «Брестський собор», дав іде- ологічне обгрунтування права українців на власну віру і культуру. У надісланому в Україну з Афону «Посланні єпископам відступникам від православ’я» Іван Вишен- ський — український релігійний діяч і яскравий письменник-полеміст — таврував верхівку церкви і можновладців-панів за знущання над простим народом, одним із перших виступив проти кріпацької неволі.

Поряд із полемічною літературою розвивається поезія. У кращих поетичних творах, що належать Памві Беринді, Касіяну Саковичу, Мелетію Смотрицькому, Транквіліону Ставровецькому, передається краса людських почуттів, з великою си- лою звучать патріотичні мотиви.

Таким чином, Ренесанс в українській культурі став наслідком складного й три- валого процесу взаємодії вітчизняної та європейської культури. І хоч українські митці не сформували цілісної ренесансної культури або стилю, зате творчо переро- били кращі досягнення західної Європи, насамперед Італії, використали їх для роз- витку власної нації, формування власної державності.

Своєрідність і драматизм Ренесансу в Україні полягає і в тому, що своєї ве- ршини він досягає в період кризи західного гуманізму, панування контррефор- мації, національних і релігійних воєн, в одній з яких український народ виборю- вав своє право на існування. Зазнавши свіжого подиху європейського Ренесансу, українська культура розвивалася своїм шляхом, трансформуючись у культуру національного відродження, що стала основою державного відродження за доби Б. Xмельницького та І. Мазепи.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ


  1. Розкрийте сутність поняття «Ренесанс в українській культурі».

  2. У якому виді мистецтва України найхарактерніше виявились ознаки ренеса- нсного стилю?

  3. Коли і з якою метою створювались братства в Україні? Назвіть найвідоміші з них.

  4. Назвіть імена видатних архітекторів, малярів та скульпторів України кінця

XVI — початку XVII ст.

  1. Назвіть імена видатних філософів-гуманістів кінця XV — середини XVI ст. зачинателів гуманістичної культури в Україні.

  2. Чому колегія в Острозі вважається осередком ренесансної культури в Україні?

  3. Що таке полемічна література? Назвіть імена визначних письменників- полемістів.

  4. Розкажіть про українське друкарство ренесансної доби. Назвіть найвідоміші друковані видання.

  5. У чому, на Вашу думку, полягає найсуттєвіший вплив і значення ренесансної культури для України?





    1. Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   40


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка