[]



Сторінка16/40
Дата конвертації11.05.2018
Розмір9.42 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   40

Мікеланджело. Третьою вершиною мистецтва Відродження вважають твор- чість Мікеланджело Буонаротті. Його довге життя — це низка подвигів, які наче мимоволі творив геній. Він був скульптором, архітектором, живописцем і поетом. Але більше всього і в усьому він залишався скульптором. Його фігури, написані на плафоні Сікстинської капели, можна прийняти за статуї, у його віршах, здається, відчутний різець скульптора. Скульптуру він ставив вище за інші види мистецтва і був у цьому антагоністом Леонардо, котрий понад усе ставив живопис.

Молодший сучасник Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті, народився двадцятьма двома роками пізніше за нього, а помер через сорок чотири роки після його смерті (1475—1564). Коли він вступив у змагання з Леонардо, той знаходився в зеніті свого генія, а Мікеланджело тільки починав свою кар’єру.

Мікеланджело також були підвладні різні види мистецтв: архітектура, живопис, поезія, музика, анатомія, якій він спеціально присвятив дванадцять років. Широчінь вільного художнього розмаху, незалежна свобода генія — ось характерні риси на- тури Мікеланджело.

Прізвище Буонарроті — одне з найповажніших в Італії. Як і скрізь, аристократія епохи Відродження до мистецтва ставилася з презирством. Недаремно італійці нази- вали себе нащадками римлян, що вважали мистецтво справою рабів. Але Медичі, де- які Папи-меценати вважали, що подібні заняття ушляхетнюють душу, а самих худо- жників сприймали вибраними натурами. Але в більшості своїй італійські патриції бачили в кожному живописцеві чи скульпторові ремісника і не допускали, щоб люди їх кола могли опуститися до професійного заняття мистецтвом. Молодому Мікелан- джело коштувало великих зусиль подолати фамільні забобони і примусити оточую- чих дивитися на себе як на професіонала, а не як на салонного дилетанта.

У п’ятнадцять років Мікеланджело потрапив до студії професора живопису. Не- забаром він почав поправляти своїх учителів і вказувати їм на недоліки, не сором- лячись товаришів. Заздрість росла, її підігрівала гаряча південна пристрасність, що вирувала в молодих художниках. Жорстокий удар, який Мікеланджело отримав від товариша, спотворив йому ніс і додав його суворій фізіономії зосередженого вира- зу. Поривчастий, пристрасний, спраглий охопити всі області мистецтва, він скар- жився у двадцять років, що безплідно витратив роки юності на вивчення живопису, тоді як за природою він — скульптор. Коли Мікеланджело висік з мармуру Амура і показав його знавцям, ті вирішили, що перед ними справжній античний твір, знай- дений при розкопках.

Папа Юлій II задався метою ще за життя спорудити собі мармуровий надгроб- ний пам’ятник, який би затьмарив усе, створене доти, і звернувся до молодого Мі- келанджело. Юний скульптор представив Папі грандіозний проект колосальної споруди. Папа був у захопленні. Але де ж встановити такий величезний монумент? І в Папи виникла думка про створення колосального храму Св. Петра.

Його юнацькі, глибоко талановиті роботи, особливо «Богоматір із бездиханним тілом Сина» в соборі Св. Петра і «Давид», свідчили, що Мікеланджело — творець за покликанням.

Статуя Давида — її висота близько п’яти метрів — мала стояти на площі Сень- йорії у Флоренції. Встановлення цієї статуї мало особливе політичне значення; у цей час (поч. XVI ст.) Флорентійська республіка позбавилася своїх внутрішніх ти- ранів і була сповнена рішучості протистояти й зовнішнім ворогам. Xотіли вірити, що маленька Флоренція зможе перемогти, як колись мирний пастух Давид переміг велетня Голіафа. Для Мікеланджело відкрилася можливість у повній мірі виявити


своє обдарування. Він виконав з єдиної мармурової глиби прекрасного у своєму стриманому гніві молодого гіганта.

Через усю творчість митця проходять два головних скульптурних задуми: вже згадувана гробниця папи Юлія ІІ і гробниця Медичі. Унаслідок праці над гробни- цею папи Юлія ІІ залишилися статуї грізного пророка Мойсея та полонених. З цих останніх — дві повністю завершені: «Скутий полонений» та «Помираючий полоне- ний». Повільно обходячи фігуру «Скутого полоненого», слідкуючи за зміною плас- тичних аспектів, глядач спостерігає усі стадії марного зусилля розірвати мотузки.

«Помираючий полонений» не розриває свої мотузки: закинувши за голову руки і схиляючи голову до плеча, він поринув у стан, що однаково схожий і на смерть, і на сон — довгоочікуване звільнення від мук.

Скульптури Капелли Медичі, закінчені у 30-ті рр. XVI ст., не підлягають одно- значному тлумаченню. Це «Ніч» і «День», «Вечір» та «Ранок». Вони напівлежать попарно на саркофагах під портретними зображеннями Джуліано і Лоренцо Меди- чі, що знаходяться у нішах. Кришки саркофагів покаті, положення фігур здається нестійким. Вони наче шукають опори для ніг, намагаючись напружити розслаблені уві сні м’язи. Ці могутні тіла наче отруєні. Мікеланджело заповнив усипальню Ме- дичі образами тривожних, безцільних поривів, трагічної покори і покірного відчаю, він зробив її дзеркалом Італії. Це образ Італії, яка йде у ніч. Але вона все одно за- лишається прекрасною.

Мікеланджело постійно змагався як зі своїми відомими, так і з мало таланови- тими побратимами. Під час розпису стін Ватикану він конкурував з Леонардо да Вінчі, а згодом з Рафаелем. Але якщо старий Леонардо міг перемогти молодого ху- дожника, то Рафаель значно поступався Мікеланджело, якщо не в концепції, то в трактуванні композиції.

Мікеланджело і Рафаель — два художники-одноплемінники, що сформувалися практично в однакових умовах життя. Тим часом їхні шляхи в мистецтві абсолютно несхожі. Рафаель сповнений внутрішньої споглядальності; душевна краса для нього важливіша від усього іншого. На Мікеланджело найсильніше враження справляла зов- нішня фізична природа. Мадонни Рафаеля — ідеальне уособлення чистоти і невиннос- ті, якої ніколи не досягали інші художники. У Мікеланджело краще всього виходили біблійні фігури: могутні, стихійні образи Єгови, стародавніх пророків і сивіл. Вони бу- ли ближчими його душі, ніж євангельські образи. Тому, ймовірно, Сікстинська капела з її «Страшним Судом» і «Створенням миру» є найбільшим живописним твором Міке- ланджело. У Сікстинській капелі весь його геній відобразився повною мірою.

До Мікеланджело розпису капели не існувало. Він приступив до цієї роботи в 1508 р., узявши собі помічниками декількох товаришів і друзів по школі. Але все виконане ними він незабаром зіскоблив і взявся за виконання грандіозної задачі один. Двадцять два місяці наполегливої роботи пішло на виконання цього неймові- рного за масштабами замовлення. Недоброзичливці думали принизити його, при- мусивши працювати в залах Ватикану поряд із Рафаелем, але в результаті Рафаель визнав Мікеланджело своїм учителем. Ніколи ще образи Книги Буття не знаходили собі такого зримого втілення, як під рукою Мікеланджело.

Розписи стелі Сікстинськоі капели. Усю середину стелі Мікеланджело заповнив сюжетними композиціями, оточив кожну написаними фігурами оголених юнаків, значно більшими за масштабом, між розпалубками помістив ще більші фігури про- років і сивіл, фігури й групи у трикутниках розпалубків і в півкруглих люнетах над вікнами. Щоб ця величезна кількість фігур була архітектонічно впорядкованою і про- сторово організованою, Мікеланджело не тільки використав реальні архітектурні членування склепінь, але ще написав і додаткові. Він зобразив за допомогою пензля
карнизи, що виступають, пілястри з фігурами путті, арки й цоколі. Уся ця ілюзорна, модельована світлотінню архітектурна декорація знизу здається справжньою, а про- роки і юнаки, що вміщені в ілюзорних нішах і на цоколях, — об’ємними. Загалом кі- лька сот фігур написано на 600 квадратних метрах: цілий народ, ціле покоління тита- нів, де є старі, й молоді, і жінки, і немовлята. У фігурах пророків, сивіл та юнаків митець розгорнув своєрідну енциклопедію пластики, невичерпне розмаїття контра- постів і ракурсів. Це наче заповіт усім майбутнім скульпторам.

Ніде у світовому мистецтві не зустрінеш більше таких могутніх тілом і духом, таких натхненних чоловіків і жінок, як пророки й сивіли Мікеланджело. Він ніколи не зображував слабких людей, у нього і старі, й жінки, і помираючі — завжди мо- гутні. Серед сюжетних розписів Сікстинської Капелли найбільш уславлена компо- зиція «Створення Адама». Внутрішній зміст цієї лаконічної композиції надзвичай- но глибокий: вона є наче вічним символом звершення, одухотворення. Творча сила, Бог-деміург, не зупиняючись у своєму стрімкому польоті, простягає руку і ледве торкається простягнутої назустріч, ще інертної руки Адама. Ми начебто бачимо, як оживає тіло Адама, як прокидаються у ньому сили життя.

Уже в похилому віці Мікеланджело судилося знову повернутися до розписів Сі- кстинської капели. На цей раз він написав на стіні «Страшний Суд». Тут уже немає ясної архітектоніки. Лавина оголених тіл спадає у безодню. Серед образів компози- ції багато портретних. Це розплата, крах ренесансної гордині. Ті самі люди, котрі в

«Афінській школі» Рафаеля вели поважно-вчені бесіди про високі й поважні речі, тепер падають у жахливу прірву. Але Мікеланджело і в цьому творі залишався вір- ним собі: люди, котрі гинуть, прекрасні. Ісус Xристос, презентований у композиції, втілений в улюбленому митцем образі молодого могутнього гіганта.

У верхній частині картини, у центрі композиції, зображений Верховний Суддя, що сидить на хмарах; його оточують мученики і святі. Групи ангелів несуть знаря- ддя страти і мучеництва як символ вічного порятунку для праведників і вічний до- кір для неправедних. Нижче хмари сидить Суддя, ангели сурмлять у всі сторони. Земля розверзнута, з неї підіймається цілий сонм людських тіл.

Ліворуч глядача представлено сходження блаженних на небо, праворуч — пова- лення в пекло грішників. Господь повернув голову у бік грішників, обличчя його суворе, права рука піднята вгору. Фігури грішників, що корчаться від болю, ніби викривлено. Це справжній анатомічний атлас, по якому будь-який лікар може ви- вчати м’язову систему.

Богоматір відвернулася від цієї жахливої картини і дивиться на праведників, що мають отримати вічне блаженство. Але і серед праведників не відчувається захоп- лення і радісного подиву: мертвий сон тисячоліть наклав на них відбиток земних страждань, і небесне блаженство ще чуже для них. Вони якось байдуже, з тихою боязкістю, допомагають один одному підійматися до престолу Бога.

Тривожна невпевненість помилуваних переходить в жах і страх у правому кутку картини. Жах грішників посилюється у відчайдушній боротьбі з демонами, бороть- бі, яка місцями набуває характеру пекельного побоїща. Демон Xарон, що перевіз через пекельну річку загиблі душі, завдає удару засудженим своїм величезним жез- лом — Верховному Судії і праведникам надані людські вирази гніву і боязкості.

Сміливість і оригінальність композиції, властива Мікеланджело, виявилися тут повною мірою. Усі фігури на картині, включаючи і самого Судію, були зображені без щонайменшої ознаки одягу, не дивлячись на вимоги і навіть загрози замовника. Справа дійшла до того, що Папа Павло II зібрався зіскоблити зі стіни всю фреску цілком. На щастя, натомість він погодився на те, щоб учень Мікеланджело, Даніель де Волтерра Річчиареллі (1509—1566), що засвоїв манеру письма вчителя, пропи-
сав по фігурах драпіровки. За цю роботу художник отримав прізвисько «майстер панталонів». Пізніше інші художники за наказом Папи також домальовували пер- сонажам «Страшного Суду» різні елементи одягу, що, зрозуміло, тільки зіпсувало враження від картини.

З часом «Страшний Суд» сильно потемнішав. Причини цього слід шукати в сек- ретах майстерності самого Мікеланджело. Дві його композиції в притворі собору Cв. Павла у Ватикані потемніли так, що стали ледве помітні.

Жоден з художників після Мікеланджело не підносився до створення великого Саваофа, яким він з’явився в картинах всесвіту Буонарроті.

Ми зустрічаємо його в цілому ряді картин, але він скрізь різноманітний і за тра- ктуваннями, і за виразом обличчя. Саваоф летить у просторі, захоплюваний анге- лами, або сам захоплює їх у своєму стихійному польоті; могутнім поривом руки він указує шлях небесним світилам; дотиком одного пальця вливає життя і вищий ду- ховний початок в тільки що створену форму людини. Особливо приголомшує остання композиція: дихання Божества тут відчувається у всьому — і в могутній творчості Творця, і в тихому подиві створеного, і в живому подиві оточуючих Са- ваофа ангелів. Згодом багато художників малювали Саваофа в стилі Мікеланджело, але ніколи не досягали такої висоти досконалості.

З решти композицій плафона найбільш примітні «Гріхопадіння» і «Вигнання прародителів з Раю». Тут цікаво, по-перше, з’єднання форм людини з формами змії, а по-друге, сила експресії в правій частині композиції, де зображено жах Єви і доб- ру фігуру ангела з мечем.

Усі сивіли і пророки зображені сидячими у старих свитах з книгами в руках. Вони то занурені в тиху задумливість і сумний роздум, то натхненні і величні, з по- глядами, спрямованими до неба. Особливої уваги заслуговує зображення сивіл Прародительки Богоматері, зображені в цілому ряді сімейних груп і сцен, від яких віє тихою меланхолією, спокоєм і задушевністю.

Останній період свого життя Мікеланджело цілком присвятив закінченню спо- руди римського храму Св. Петра. До нього над цим комплексом споруд працювали Сен-Галло, Джакондо, Рафаель і Перрузі. І ось в 70 років Мікеланджело за наполя- ганням Папи взявся за цю колосальну працю.

Не кожний митець мiг так відчувати трагедію кінця великої культури, як Мікелан- джело. Феодально-католицька реакція, що встановилася в Італії, через певний час стала звичайними буднями. Нове покоління митців вже не бачили у цьому ніякої трагедії, а приймали це як належне. Тим більше, що велика кількість художників у цей час пра- цювала при дворах герцогів і королів. Майстри другої половини XVI ст. шанували своїх великих попередників і вважали, що виконують їхні заповіти. Однак це було ли- ше копіювання уривків зовнішніх форм, тому що зник той зміст, що свого часу їх по- роджував і наповнював. Школа маньєристів культивувала «змієподібні» повороти фі- гур Мікеланджело. Однак поза мікеланджелівським гуманістичним пафосом вони виглядали дивно і манірно. Маньєристи запозичували також у Леонардо «вказуючі» жести, таємничі посмішки — і це набувало двозначного, жеманного характеру. При- кладом може бути твір «Мадонна з трояндою» Парміджаніно. У позах фігур відчува- ється певна неприємна вишуканість. Тіло немовляти жінкоподібне, його випещені па- льчики загострені, наче пазурі. Це типовий зразок маньєристичного стилю.

Однак серед маньєристів були справжні й сильні художники. Це, наприклад, живописці Понтормо і Бронзіно — видатні майстри портретного жанру. Або юве- лір і скульптор Бенвенуто Челліні, що своєрідно розвивав здобутки ренесансної до- би. У широкому ж розумінні — уся європейська культура наступних століть живи- лася досягненнями Ренесансу.
Відродження у Венеції. Якщо у Флоренції і в Середній Італії образотворчі мис- тецтва розвивалися переважно під знаком пластики (самий живопис був, насампе- ред, пластичний), то у Венеції панував живопис, як радісна стихія кольору.

Відродження у Венеції — відокремлена і своєрідна частина загальноіталійсько- го Відродження. Воно розпочалося тут пізніше, тривало довше, значення античних тенденцій у Венеції було найменшим, а зв’язок з наступним розвитком європейсь- кого живопису — більш поступовий. Венеція — це багата патріціансько-купецька республіка, що знаходилася на перехресті морських торговельних шляхів. Венеція трималася осторонь від політичних міжусобиць італійських міст. її побут і полі- тичний лад були абсолютно самостійні. Уся повнота влади належала «Раді дев’яти», котра обиралася правлячою кастою. Венеціанський дож обирався до кінця життя. Проте він користувався більше великою зовнішньою пошаною, ніж реаль- ною владою.

У Венеції мало цікавилися вченими розвідками і розкопками античних старожи- тностей — Ренесанс у цьому місті мав інші витоки. Венеція здавна підтримувала тісні торговельні зв’язки з Візантією, з арабським Сходом, торгувала з Індією. Культура Візантії пустила у Венеції особливо глибоке коріння, проте візантійська суворість не прищепилася — подобалися візантійська барвистість, золотий блиск. Це місто переробило у своєму лоні і готику, і східні традиції — про це свідчить ка- мінне мереживо венеціанської архітектури. Венеція виробила свій стиль, черпаючи звідусіль. У результаті це місто на островах (де палаци тягнуться вздовж Великого каналу, де єдиною обширною сушею є площа Св. Марка) стало подібним до скри- ньки, сповненої різноманітних коштовностей.

Венеціанська республіка в епоху свого розквіту дала цілий ряд художників, за- слуга яких полягала в прекрасному опрацюванні колориту.

Венеція з її каналами, широким розливом лагун, рожевими уранішніми туманами, крізь яке проміння сонця запалює яскравим пурпуром башти і стіни палаців на опа- ловому тлі серпанку, морських випаровувань, дає нескінченну гру тремтячого світла. Голландці називали Венецію «південним Амстердамом», а венеціанці — Амстер- дам — «північною Венецією». Дійсно, обидва міста, збудовані на палях, мають бага- то спільного, і ця спільність позначилася у взаємному впливі в мистецтві.

Дотепер Венеція здається величезною театральною декорацією, майстерно ство- реною для вічного святкування, процесій і ілюмінації. Могутня республіка любила блиск і пишноту: венеціанські карнавальні маскаради одвіку славилися по всій Єв- ропі, тому сюди з’їжджалися пожити веселим життям. У таких умовах школа вене- ціанського живопису розвивалася в помпезному напрямі. Психологія відходила на задній план. Єдиною гідністю живописних творів вважали зовнішню форму. Грубі і важкі мотиви композиції венеціанцями не цінувалися. Вони вимагали від картин життєрадісності, а не важких роздумів.

Любов венеціанців до чуттєвої краси кольору (вони не вважали його другоряд- ним елементом живопису, як флорентійці) призвела до нового живописного прин- ципу. Матеріальність зображення у венеціанському живописі досягається не стіль- ки за допомогою світлотіні, скільки за допомогою градацій кольору. Це є вже і у творі «Венера, що спить» Джорджоне. Тіло сплячої Венери написане з мінімальним світлотіньовим моделюванням — воно наче просто рівномірно освітлено, і його ні- би вкриває рівний світло-золотистий тон. Відчутно сприймаються ніжні переходи, підйоми та заглиблення форми. Згодом Веронезе, Тиціан, Тінторетто піднесли мис- тецтво «ліплення» за допомогою кольору до найвищої стадії майстерності.

Венеціанські митці Чінквеченто були людьми зовсім інших поглядів, ніж майстри інших областей Італії. Вони були не такі різнобічні, як флорентійці й падуанці, май-


же не причетні до гуманістичного вчення. їх цінували як справжніх професіоналів своєї справи — живопису. Венеціанці майже нікуди не переїжджали й не мандрува- ли. Тому у їх творчості відобразився сталий побут типажів, краєвиду. В усіх їхніх творах ми впізнаємо атмосферу Венеції з її святами, бенкетами, наскрізними балюст- радами палаців, червоно-оксамитними мантіями дожів, золотим волоссям жінок.

Після того, як до Венеції з Нідерландів привезли спосіб писати картини олійни- ми фарбами, у столиці морів стала розвиватися своя художня школа. Спочатку вона знаходилася під впливом голландської традиції живопису (XV ст.), а потім мала вже абсолютно самостійний характер.

Першим самобутнім венеціанським художником прийнято вважати Джованні Белліні (близько 1430—1516). Більшість його робіт знаходиться у Венеції і відріз- няється благородністю типів, що зображаються, а також красою компонування.

Прямим послідовником Дж. Белліні був його учень Джорджо Барбареллі да Кастельфранко (1476 або 1477—1510). Його портрети зберігаються в галереях Ве- неції. Фрески, написані ним у Венеції, не збереглися, але до нас дійшли декілька картин, написаних ним за замовленням Венеції. Найзначущіша з них — «Прибор- кання демонів бурі». За переказами, у 1440 р. демони моря хотіли потопити Вене- цію і підняли бурю. Назустріч їм піднялися святі Марк, Микола і Георгій, що вто- пили дияволів.



Пальма Старший (1480—1528) чудово зображав голі тіла. Доказом цього слу- жить картина «Гріхопадіння». Кращим його твором вважається «Свята Варвара» у венеціанській церкві Марія Формоза.

Фра Себастьяно дель Пьомбо (1485—1547) — чудовий портретист і не менш блискучий живописець євангельських і біблійних сюжетів. Його запрестольний об- раз Св. Джованні Xрізостомо відомий під назвою «Бесіди святих». Св. Xрізостомо сидить з книгою перед аналоєм, перед ним стоїть з хрестом молодий Іоанн Xрести- тель; позаду видно двох інших святих, а зліва, на першому плані — трьох жінок, з яких одна — Марія Магдалина, що виділяється вражаючою красою. Інша гравіро- вана копія з картини дель Пьомбо дає ясне уявлення про властиву цьому художни- кові чистоту ліній і форм. На жаль, оригінал цієї картини Пьомбо втрачений.

З послідовників Джорджоне також був відомий Лоренцо Лотто (1480—1556).

На чолі венеціанської школи стояв один з найбільших італійських художників Вечелліо, більш відомий як Тиціан (1476/1477 або 1489/1490—1576). За колоритом Тиціан визнаний єдиним майстром у своєму роді, а за урочистістю композиції його можна порівняти лише з Рубенсом. Проживши довге життя, Тиціан створив незлі- ченну кількість творів, найрізноманітніших за сюжетом і трактуванням.

За походженням він був дворянином і сином багача. Відчувши потяг до жи- вопису, Тиціан вступив у майстерню Белліні, а потім захопився талантом свого товариша Джорджоне. Слава його починається з 1508 р., коли він написав на дверях старої шафи так зване «Крісто делла Монета» — картину, відому нині під назвою «Динарій кесаря».

Вражає виразний контраст між двома фігурами — Xриста і фарисея. Після цієї картини Тиціана визнали першим художником венеціанської республіки. Картина

«Узяття на небо Божої Матері» зміцнила його репутацію. Композиція зображення традиційна: апостоли стоять внизу біля порожньої гробниці й дивляться на Богома- тір і оточуючих її ангелів, що підіймаються на небо.

У відтворенні образів апостолів і Богоматері художник відступив від звичаю: апостоли показані сильними, пристрасними людьми, одухотвореними єдиним по- ривом. Богоматір сяє гордою радістю. Новою є і художня інтерпретація подій. Ни- жні темні широкі маси поступово переходять у золотисті, світлі тони вгорі і ство-
рюють чудове поєднання фарб, що гармонують з могутньою фігурою Бога-батька, радісним тріумфуванням ангелів і бурхливими рухами апостолів.

Слава Тиціана розійшлася далеко за межі Венеції. Його запрошували до Риму і Парижа, Карл V замовляв йому свої портрети, заявивши, що ніхто, окрім Тиціана, не повинен писати їх. З 1545 р. Тиціан на запрошення Папи прибув до Риму, довго жив там і помер від морової язви.

Xудожника вважають великим майстром зображення жіночого тіла. У музеях зберігається багато Данай і Венер, що належать його пензлю. Іноді Тиціан писав у романтико-символічному стилі. Прикладом може служити «Любов небесна і зем- на», зображена у вигляді двох жінок біля колодязя-саркофага. У цьому ж стилі на- писана картина «Три віки», що зображає пастуха з пастушкою, маленьких крилатих амурів і старих, оточених кістками. У картинах останнього періоду діяльності Тиці- ана вже відчувається значний занепад, хоча колорит і композиція залишаються та- кими ж могутніми.

Найтиповішим митцем святкової Венеції був Паоло Веронезе. Він був таланови- тим і простодушним у своєму мистецтві. Увесь розмах його обдарування відчутний у його багатофігурних великих композиціях, таких як «Шлюб у Кані Галілейській»,

«Бенкет у будинку Левія», «Таємна Вечеря». Це були колоритні видовища пишних обідів у венеціанських палаццо з музикантами, блазнями, собаками. У них майже не було нічого релігійного, тому художникові з приводу одного твору довелося відповідати перед трибуналом святої інквізиції. Фарби Веронезе світлоносні, вони матеріальні — ніби перетворюються у справжнє срібло, оксамит, хмари, тіла. Ми- тець чудово організовує композицію, зіставляє фігури у таких сполученнях ритму, які дають максимум ефекту.

Уся еволюція венеціанського станкового живопису Чінквеченто відображена у творчості Тиціана. Митець прожив легендарно довге життя, причому найзначніший період його творчості — пізній. У ранньому періоді Тиціан близький до Джорджо- не, з яким працював разом. До цього часу належать полотна «Любов земна і небес- на», «Флора» — твори безжурні за настроєм, пристрасні й глибокі за колоритом. У порівнянні з Джорджоне Тиціан менш ліричний і витончений, його жіночі образи більш «приземлені». Від них походить заспокійливе віяння душевної свіжості і здоров’я. Спокійні, золотоволосі, пишнотілі жінки Тиціана — то оголені, то у кош- товних вбраннях — це наче сама природа, що сяє вічною красою, абсолютно цнот- лива у своїй відвертій чуттєвості.

Живописні методи пізнього Тиціана виводять ренесансний живопис за його ко- лишні межі. Усі ренесансні художники передавали матеріальність форм, але голо- вним чином через їх об’ємність, пластику, тлумачачи їх скульптурно. Венеціанці, і найбільше Тиціан, зробили величезний крок, поставивши на місце статуарності ди- намічну живописність, замінивши панування лінії пануванням кольорового місива, плям. Однак у Тиціана живопис ніколи не втрачає відчуття пластичної, об’ємної форми: у нього ці елементи перебувають у рівновазі. Ці якості виражені, зокрема, у пізньому творі майстра «Магдалина, що кається».

Останній і найпоказовіший твір для еволюції творчості Тиціана — «Святий Се- бастіан». Тут цей прихильник сяючих фарб створює монохромний твір. Живопис майже «виходить з берегів». Він стає, як ніколи, динамічним у мазку і тремтли- вим за фактурою. Поверхня буквально виліплена «більше пальцями, ніж пензлем». У цей час світогляд митця змінився: немає й сліду колишньої безжурності.

У другій половині XVI ст. і на Венецію падає тінь католицької реакції. Xоча вона залишається формально незалежною, інквізиція й сюди простягає свою долоню. Краї- ну спіткало й інше страшне лихо: її спустошила епідемія чуми. Від неї Тиціан і помер.
* * *

Xарактеристика епохи італійського Ренесансу була б неповною без творів ску- льптури, меблів і предметів розкоші.

Серед них фонтан Нептуна в Болоньї роботи Джованні та Болонья (1524—1608), чудовий енергійними контурами і вдалою композицією окремих частин. Джованні та Болонья — найвидатніший скульптор кінця епохи Ренесансу. Своїм декоративним творам він надавав колосальних розмірів і прикрашав їх пластичними зображеннями в стилі «гротеск» — масками і фантастичними тваринами.

Чудово задумана бронзова статуя Меркурія зображає Бога що мчить за вітром, який представлений у вигляді голови Еола, що видуває струмінь повітря. У цій ста- туї Джіованні дав нове життя античному міфу.

Архітектура впливала на декоративні прикраси приміщень: кімнати повторюють мотиви монументальної архітектури, а в камінах видно послідовну зміну архітрава, фриза, що вінчає карнизи, які розділяють і сполучають частини.

Серед робіт з кованого заліза примітні бронзові дверні кільця і молотки. Особливо- сті стилю епохи Відродження помітні і в цих незначних роботах. Фантазія художника додає їм образності. Дверний молоток виник з простого кільця, якому була надана ова- льна форма, злегка звужена вгору, щоб нижня частина була важчою за верхню. Бічні зігнуті лінії виконані у вигляді дельфінів, сирен і драконів, середина прикрашена лево- вою головою, у внутрішньому полі поміщена фігура. Особливою витонченістю і багат- ством обробки відрізнялися молотки у Ферраре, Болоньї і Венеції.

Таким же чином виготовляли і кронштейни для факелів, які розміщувалися на зовнішній частині нижнього поверху, і ліхтарі. З ліхтарів благородною простотою і в той же час витонченою обробкою виділяються ковані кутові ліхтарі в палаці Строцци у Флоренції роботи Никколо Гроссо або Капарра.

Розкішні парадні скрині, позолочені, прикрашені різьбленням і живописом, складали частину обстановки палаців і будинків знатних та багатих громадян Італії. Скульптори і живописці змагалися в мистецтві обробки скринь. Дуже часто ящики виготовляли із запашного дерева з метою додавання речам приємного запаху.

Гончарна майстерність у західних народів прийшла в занепад і збереглася тільки на Сході. Звідти це ремесло перейшло до Іспанії, де маври виготовляли глиняний глазурований посуд. Його прикрашали листям на білому тлі, що відливалося мета- левим червоно-жовтим блиском. Центром виробництва Іспано-Мавританії служив острів Майорка, звідки і пішла назва «майоліка». Заслуженою славою користували- ся твори Урбіно, Губбіо, Лезаро, а також Феррари.

Спочатку голубе або жовте тло посудини розмальовували світлими арабесками; пізніше навчилися відтворювати картини і складні композиції різними фарбами на світлому тлі. Вибір фарб залишався обмеженим, і тому кращими вважалися ті ви- роби з орнаментальними прикрасами, на яких зображені фігури людей. Повного розквіту майолікове виробництво досягло у XVI ст.

Проте особливо яскраво епоху Відродження характеризують роботи із золота, в яких художники відступали від строго архітектурних правил. Начиння і посуд при- крашали розкішним поєднанням рослин і тварин. Коштовні камені і навіть морські раковини набирали живого, осмисленого вигляду.

Кращим прикладом подібного мистецтва може служити знаменита сільниця Франциска I роботи Бенвенуто Челліні. На овальній підставці зображений бог моря, поряд з ним — корабель, що служить сільницею; навпроти бога сидить Земля, біля неї — храм, що служить посудиною для приправ; навколо зображені морські і земні звірі, риби і раковини. Сільниця — єдиний достовірний твір Бе- нвенуто Челліні.


ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

  1. Розкажіть про розвиток архітектури доби Відродження.

  2. Напишіть повідомлення «Розвиток української архітектури XVXVI сто- літь» (Рекомендуємо використати книгу «Історія української архітектури» / Ю. С. Асєєв, В. В. Вечерський, О. М. Годованок та ін. / За ред. В. І. Тимофієнка. — К.: Техніка, 2003).

  3. Допишіть речення:

До будівель проторенесансного типу належать.... Проторенесансна архітектура заперечує....

Зачинателем архітектури Раннього Відродження вважають.... Найхарактерніші будівлі Філіппа Брунеллескі —....

Проторенесанс вніс у готичне мистецтво.... Скульптор Ніколо Пізано надавав переваги....

  1. Розкажіть про розвиток образотворчого мистецтва доби Відродження.

  2. Напишіть реферат на одну із запропонованих тем:

«Різноплановість таланту Леонардо да Вінчі»;

«Незалежна свобода генія, — широта художнього розмаху — характерні риси Мікеланджело Буанаротті»;

«Творчість Рафаеля Санті»;

«Художники Італії доби Відродження».

  1. Охарактеризуйте багатоманітність художньої творчості раннього Відро- дження.

  2. Які характерні риси Раннього і Високого Ренесансу?

  3. Розкажіть про Відродження у Венеції.

  4. Напишіть повідомлення на тему: «Скульптура доби Відродження».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   40


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка