[]



Сторінка13/40
Дата конвертації11.05.2018
Розмір9.42 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   40

дученто (XІІІ ст.) — Протовідродження (Проторенесанс);

  • треченто (XIV ст.) — продовження Проторенесансу;

  • кватроченто (XV ст.) — Раннє Відродження (Ранній Ренесанс);

  • чінквеченто (XVI ст.) — Високе Відродження (Високий Ренесанс). Xронологічні рамки століття не зовсім збігаються з певними періодами культур-

    ного розвитку. Так, проторенесанс датується кінцем XІІІ ст., Ранній Ренесанс закін- чується в 90-х рр. XV ст., а Високий Ренесанс вичерпує себе у 30-ті рр. XVI ст. Він триває до кінця XVI ст. лише у Венеції — саме до цього періоду найчастіше засто- совують термін «пізній Ренесанс».

    Кінець XІІІ ст., дученто — прелюдія Відродження, доба звільнення селян від кріпосної залежності, послаблення могутності феодалів, поява антифеодальних програм і конституцій на зразок «Встановлення справедливості» у Флоренції. Це століття Данте і Джотто. Громадяни виступили тоді єдиним фронтом проти дворян- ства, в якого були відібрані політичні права. Проторенесанс був початком ренесан- сної культури Італії. Він ще тісно пов’язаний із середньовіччям, з романськими, го- тичними та візантійськими традиціями1.

    Раннє Відродження, XIV ст., треченто — це доба пополанської демократії, рес- публіканських міст-держав. У цей період з’являються перші мануфактури2. Це сто- ліття великого поета Франческо Петрарки, для якого найважливішим була «реаль- на, земна, внутрішньо вільна людина»3. У цю добу звичайна людина — купець, прядильник — стає героєм новел Джованні Бокаччо і Франко Саккеті — нової жит- тєстверджувальної літератури.

    Кватроченто, XV ст. — це час розквіту образотворчого мистецтва Відродження. У політичній еволюції Італії з кін. XIV ст. починається новий період: придушення народних повстань, встановлення олігархії, і, нарешті, встановлення тиранії. У пе- ріод кватроченто ідеал народності поступається загальнолюдському ідеалові «все- бічно й гармонійно розвиненої особистості».

    Останній період Відродження, XVІ ст., чінквеченто — це доба небаченого роз- квіту мистецтва й філософії, доба Леонардо да Вінчі й Нікколо Макіявеллі. Нікколо Макіявеллі писав у той час, коли культура італійського Відродження досягла най- вищого піднесення, а стиль ренесанс поширився максимально широко й перетнув Альпи4. Разом із тим це час великих потрясінь в економічному й політичному житті Італії. Країна вступила у смугу глибокої політичної й економічної кризи, що прові- щала занепад і рефеодалізацію XVII ст.

    У цей період гармонійна цілісність класичного стилю розпадається. У 20— 50 рр. XVI ст. у свідомості італійців відбуваються певні зміни. Після 1532 р., коли батьківщина класичного ренесансу Флоренція перетворилася на столицю феодаль- ного герцогства, у культурному житті не тільки Італії, а й інших країн Європи починається якісно нова доба, яку називають «добою маньєризму», або «контр- ренесансом» чи «антивідродженням». До цієї доби належать такі вчені й письмен- ники, як П’єтро Аретино, Торквато Тассо, Джордано Бруно.



    1 Детальніше див.: Дмитриева Н. А. Краткая история искусств. — Вьп. 1: От древнейших времен по

    1. век. Очерк. — М.: Искусство, 1987. — С. 224.

    2 Рутенбург В. И. Возрождение и религия // Типология и периодизация культурь Возрождения / Под. ред. В. И. Рутенбурга. — М.: Наука, 1978. — С. 16.

    3 Хлодовский Р. И. Франческо Петрарка. — М.: Наука, 1974. — С. 144.

    4 Хлодовский Р. И. О ренессансе, маньеризме и конце зпохи Возрождения в литературах Западной Европь //

    Типология и периодизация культурь Возрождения / Под. ред. В. И. Рутенбурга. — М.: Наука, 1974. — С. 122.


    У літературі й образотворчому мистецтві виникає новий стиль — маньєризм. Індивідуалізм витісняється суб’єктивізмом, ідеалізація людини — спіритуалізацією або підкресленим інтересом до окремої, характерної риси; свобода волі придушу- ється, а розум витісняється почуттями, навіть інстинктом як останнім притулком

    «природної» свободи. Поетові й художникові-маньєристу все у світі починає здава- тися ненадійним, плинним, у тому числі й він сам. Митець перестає бути тотожним самому собі. Наприклад, живописець Лотто, коли пише портрет, зображує людське обличчя одразу з трьох боків. У маньєризмі ми знову бачимо розщеплення людсь- кої істоти на дух і плоть.

    Однак маньєристам чужий середньовічний аскетизм. Права, завойовані гуманіз- мом Відродження для плоті, не заперечуються1.

    Зміна стилю ренесансу на стиль маньєризм відбувалася в Італії у межах мистец- тва й літератури доби Відродження. Учені стверджують, що 30-ті рр. XVI ст. в Іта- лії впала естетична система національного класичного стилю, а не культура Відро- дження. Гуманізм був надто могутнім явищем, щоб згаснути в один момент, без напруженої, героїчної боротьби за власні ідеали2.

    Зокрема, у літературі Італії другої третини XVI ст. ідейна боротьба не згасає, а навпаки, загострюється. Маньєризм як стиль не тільки вторинний і перехідний, а ідейно полівалентний. Він дисгармонійний і принципово еклектичний. Ця риса вка- зує на програмний зв’язок маньєризму з Відродженням. Маньєризм утворюється з уламків ренесансу, що сполучаються дивним чином. Він намагається продовжувати й вдосконалювати «велику манеру» Рафаеля й Мікеланджело, Петрарки й Бокаччо у таку добу, коли ідеологічні основи класичного стилю виявляються в Італії не- прийнятними ні для противників, ні для прихильників класичного гуманізму доби Відродження.


        1. МІСТО ФЛОРЕНЦІЯ «АФІНИ ІТАЛІЙСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ»

    Флоренція була великим передовим центром Тосканської області, одним із най- більших торговельно-промислових центрів Італії. Вона одягала в яскраві сукна й шовки багату Європу. З XV ст. це місто стало справжньою столицею італійської культури й передової думки, величезною мистецькою лабораторією. Тому Флорен- цію доби Відродження порівнюють з давньогрецькими Афінами. У цьому місті створено шедеври архітектури й образотворчого мистецтва, що у наступних століт- тях були визнані еталонами ідеальної краси.



    Політичний устрій Флоренції. Влада феодальних сеньйорів-маркграфів у Флоренції давно була замінена республіканською формою правління — комуною. Господарями міста були пополани — купці й ремісники. У XІІІ ст. вони вибороли фактичну відміну кріпосного права і в тому ж столітті проголосили першу в Європі антифеодальну декларацію, яка мала назву «Встановлення справедливості». Згідно з цією декларацію головні політичні права зберігалися тільки за пополанами. Фак- тично на чолі міста-комуни стояли члени багатих старших цехів, які мали повні по- літичні права. Вони обирали свій уряд — пріорат, який змінювався кожні два міся-
    1 Аникст А. А. Ренессанс, маньеризм и барокко в литературе и театре Западной Европь // Проблема сти- лей в западноевропейском искусстве XV—XVIII веков. Ренессанс. Барокко. Классицизм. / Под. ред. Б. Р. Вип- пера, Т. Н. Иванова. — М.: Наука, 1966. — С. 223.

    2 Детальніше див.: Хлодовский Р. И. О ренессансе, маньеризме и конце зпохи Возрождения в литерату-

    рах Западной Европь // Типология и периодизация культурь Возрождения / Под. ред. В. И. Рутенбурга. —

    М.: Наука, 1974. — С. 125.
    ці. У майстернях цехових старійшин працювало багато тисяч звільнених від кріпа- цтва та від землі селян, бідних ремісників та найманих робітників — чомпі. Безжа- льна експлуатація призвела у 70-х рр. XIV ст. до першого в історії Європи перед- пролетарського повстання: чомпі з боєм захопили один з урядових палаців і змусили пріорів залишити їхню резиденцію. Уперше в історії «жирний народ» (popolo grasso), як називали тоді багатих членів цехів, змушений був потіснитися і надати місця в уряді «дрібному народові» (popolo minut). Проте запропоновані чо- мпі радикальні реформи налякали рядових ремісників, котрі допомогли багатим громадянам придушити повстання.

    Незабаром у Флоренції утворилася синьйорія — правління одного найбагатшого роду. Ця форма правління фактично замінила собою республіканську форму дер- жавної влади. Після придушення повстання чомпі у Флоренції фактично володарю- вав рід Альбіцці, а з 1434 р. до влади прийшли Медичі, багаті банкіри. їхні предки були членами одного з найстаріших цехів — аптекарів та лікарів.

    XV ст. в Італії — це століття Медичі, століття некоронованих правителів Фло- ренції. Вони зберегли видимість республіканських традицій та вміло використову- вали їх для зміцнення своєї «оксамитової диктатури». Першим правителем з цієї родини був досвідчений політик, банкір, але при цьому й шанувальник вченої бесі- ди Козімо Старший. Він заслужив ім’я «отця батьківщини». Його син П’єтро Пода- грик був хворобливою людиною, але не менш досвідченим політиком. Син П’єтро Подагрика Лоренцо Медичі ще за життя отримав ім’я Прекрасний. Він мав риси ідеального для того часу політика, що поєднував тонку демагогію у ставленні до покірливих підданих з відкритою жорстокістю у відношенні до бунтарів і ворогів. Лоренцо уславився також як поет і меценат.

    Після Медичі Флоренція пережила важкий період правління релігійного рефор- матора Савонароли та чужоземне нашестя. Це нашестя принесло у XVI ст. у столи- цю Відродження, у місто вільної думки та нового мистецтва жорстоку й відкрито монархічну владу нових Медичі. Ці правителі — герцоги, а потім великі герцоги намагалися абсолютистськими методами врятувати політичний престиж Італії, яка у цей час втрачала свою незалежність.




        1. ГУМАНІЗМ ІТАЛІЙСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ

    У Флоренції, Римі, Мілані, Венеції та ряді інших італійських міст з’являються гуртки освічених людей, де обговорювалися проблеми моралі і громадського жит- тя, ідеї античної філософії та питання наукового пізнання природи. Непохитний у середні віки пріоритет богослов’я над наукою похитнувся перед вірою у безмежні можливості людського розуму. Виник інтерес до проникнення у таємниці природи, до дослідного знання й експерименту; на основі відкриттів у галузі астрономії, гео- графії, природничих наук почала формуватися наукова картина світу, з’явилися но- ві уявлення про час і простір, а у свідомості людини поступово формувалася впев- неність у можливості пізнання реальності, що її оточує1.

    Найяскравішим явищем італійського гуманізму була діяльність флорентійської Платонівської академії. Ідея її заснування належить відомому меценату Козімо Ме- дичі, який, ознайомившись із вченням Платона, був у захваті від ідей релігійного екуменізму.
    1 Детальніше див.: Юренева Т. Ю. Музееведение: Учебник для вьсшей школь. — М.: Академический Проект, 2004. — С. 69—70.
    Засновником і душею академії з 1462 р. став філософ, поет і лікар Марсіліо Фі- чіно. Розквіт діяльності академії припадав на 1470—1480 рр., коли до її складу, крім Фічіно, входили поет і філософ Піко делла Мірандола, Лоренцо Медичі Пре- красний (меценат і поет), поет Анжело Поліціано, молодий Мікеланджело Буонар- роті. Філософія Платонівської академії створила найважливіші ідеологічні переду- мови для подальшого розвитку гуманітарної культури. Вона була теоретичною основою пошуків краси й гармонії світу у творчості майстрів Високого Відроджен- ня. Поза ренесансним неоплатонізмом не можна зрозуміти виникнення системи Коперніка. До неоплатонівської традиції належать натурфілософські пантеїстичні системи XVI ст. — від Марчелло Паліндженіо Стеллато до Бруно і Кампанелли1.

    Загалом в історії італійського гуманізму вчені2 виділяють такі основні етапи:



    1. 30—90-ті рр. XIV ст. період раннього гуманізму;

    2. перша половина XV ст. — час піднесення гуманізму як суспільно-культур- ного руху;

    3. 60-ті рр. XV — початок XVI ст. період ідейноі диференціаціі (більш поміт- ної, ніж на попередніх етапах);

    4. 20—30-ті рр. XVI ст. — початок ідейноі трансформаціі гуманізму (особливо у галузі гуманітарних знань) та спад гуманістичного руху;

    5. 40—90-ті рр. XVI ст. період, коли гуманітарні знання остаточно втра- чають свою роль у розвитку гуманістичноі ідеологіі; подальше збагачення ренеса- нсної думки відбувається переважно у натурфілософії. В умовах феодально- католицької реакції різко звужується сфера суспільного впливу гуманістичних ідей. Xарактерними рисами ренесансного гуманізму в Італії протягом усього періоду його розвитку з XIV до XVI ст. є його практична орієнтованість та громадянсь- ка етика. У ранньому гуманізмі вибір морального ідеалу робився не на користь че- рнечої аскези, а на користь повнокровного життя у миру. Ці ідеї проголошував уже Ф. Петрарка. Він вважав, що тільки у громадському житті у повній мірі виявляється

    суть людини, яка за своєю природою є «соціальною істотою».

    Громадянські риси італійського гуманізму початку й середини XV ст. яскраво виражені у творчості видатних флорентійських письменників і громадських діячів Леонардо Бруні, Джанноццо Манетті, Маттео Пальмієрі, Донато Аччайуолі. Спіль- ним у їхніх поглядах є заклик дотримуватися принципу загального блага. Саме цим має вимірюватися будь-яка людська діяльність, слава, яка увінчує цю діяльність, цінність знання та зміст культури.

    Особливий інтерес до етико-політичних проблем виявляв Леонардо Бруні. Він зробив переклад і написав передмову до «Політики» Арістотеля. Його творчість є прикладом зв’язку гуманістичних ідей з дійсністю, з суспільно-політичною практи- кою доби. Такий самий зв’язок демонструють і твори М. Пальмієрі, Дж. Манетті, Д. Аччайуолі.

    Світська орієнтація гуманістичних ідей, співзвучність нової етики настроям сучас- ників особливо виразно виявилися у першій половині XVст. І прикладом цього може бути творчість не тільки вищезгаданих флорентійських гуманістів, але й представників інших італійських міст — Риму, Мілану, Венеції, Неаполя. Варто згадати імена Поджо Браччоліні, Франческо Філельфо, Лоренцо Валли, Леона Баттіста Альберті.

    У другій половині, і особливо у кінці XV ст. напрямок гуманістичної думки змі- нився, більший інтерес викликала релігія.
    1 Горфункель А. Х. Основнье зтапь развития итальянской философии в зпоху Возрождения // Типоло- гия и периодизация культурь Возрождения / Под. ред. В. И. Рутенбурга. — М.: Наука, 1978. — С. 58.

    2 Брагина А. М. Итальянский гуманизм. Зтапь развития // Типология и периодизация культурь Возрож-

    дения / Под. ред. В. И. Рутенбурга. — М.: Наука, 1978. — С. 28.


    Етичні принципи громадянської активності, що були актуальними у період ран- нього гуманізму, за нових обставин придушення республіканських свобод поступи- лися місцем ідеалові споглядального життя.

    Наприкінці XV ст. гуманістичний світогляд переживає певну кризу, що було зу- мовлено політичною ситуацією — встановленням диктатури Медичі у Флоренції. Людина, що була позбавлена політичної свободи, змушена шукати самотності,

    «свободи мудреця».

    Гуманістам XVI ст. не вдалося естетично подолати суспільно-політичні супере- чності сучасної їм дійсності. Це змусило їх відмовитися від концепції абсолютно вільної, самодостатньої й всемогутньої людини, що складала основу ренесансного світогляду. Гармонійна цілісність класичного стилю Відродження розпадалася. Йому на зміну прийшов стиль маньєризм, що відображав кризовий світогляд 20— 50-х рр. XVI ст. В італійській культурі Зрілого й Пізнього Відродження склалася па- радоксальна ситуація. Та форма, яку приймав італійській гуманізм у — XV на поч. XVI ст., у своєму подальшому розвитку перетворюється на католицький єзуїтизм.




        1. ФЛОРЕНТІЙСЬКИЙ НЕОПЛАТОНІЗМ

    Філософською основою нового ідеалу споглядання, що пропагується у працях флорентійських гуманістів останніх десятиліть XV ст., виявився неоплатонізм. По- чаток нових настроїв, пов’язаних із «кризою свободи», є у творчості гуманіста й письменника Аллемано Рінуччіні. Він був прихильником активного громадського життя, але в умовах тиранії Медичі, що встановилася у 70—80-ті рр. XV ст., Рінуч- чіні приходить до думки, що єдиною можливою схованкою для людини є культура. Xоча Рінуччіні був послідовником Пальмієрі й Аччайуолі, він висловав сумнів у до- цільності громадянської активності за умов тиранії. Його етичний ідеал полягав у поєднанні принципів діяльного і споглядального життя.

    Приклад Рінуччіні та інших флорентійських гуманістів дав підставу стверджу- вати, що в умовах підвищеного інтересу до вчення Платона і неоплатоніків збері- гаються традиції громадянської етики. Вплив платонізму на італійський гуманізм останніх десятиліть XV ст. був зумовлений низкою обставин — зміною у суспіль- но-політичному житті, потребами розвитку гуманістичної думки, що активно ово- лодівала новими сферами знань (антропологією, гносеологією, космологією); чис- ленними перекладами творів Платона і неоплатоніків, що з’явилися у цей час. Суттєву роль у збудженні інтересу до цього напрямку античної думки відіграли ві- зантійські вчені — Георгій Геміст Пліфон, Георгій Трапезундський, Віссаріон, котрі гостро полемізували з питань переваги платонізму над арістотелізмом.

    Неоплатонізм, що широко розповсюдився у Флоренції, став могутньою ідейною течією у гуманізмі останніх десятиліть XV — початку XVI ст. Однак він не був єдиним напрямком ренесансної думки цього часу: ще зберігав певні позиції грома- дянський гуманізм — вплив його етико-політичних ідей помітний не тільки у твор- чості Крістофоро Ландіно, а й Анджело Поліціано, Джованні Незі та інших гума- ністів. Окремо у культурі тієї доби постає особистість Леонардо да Вінчі. Він був неперевершений за оригінальністю своїх світоглядних позицій.

    Головними представниками флорентійського неоплатонізму були Марсіліо Фі- чіно і Джованні Піко делла Мірандола. Фічіно переосмислив з позицій платонізму онтологічні, гносеологічні та антропологічні проблеми християнської теології. Ос- новою «вченої релігії» (або «благочестивої філософії») цього мислителя є платонів- ська теологія з її ідеєю єдності духовного та чуттєвого світу. Фічіно пропагував
    ідею динамічності космосу, що постійно переходить від єдності до множинності і знову повертається до єдності. Людина у цьому колообігу постає як посередник,

    «світовий вузол»; вона здатна у процесі пізнання охопити думкою весь всесвіт. Го- ловну роль у теорії пізнання Фічіно відіграють категорії світу, краси, душі й любо- ві, що надає його філософії естетичного і навіть містичного забарвлення.

    Людина, на думку Фічіно, осягає істину у любовному екстазі, що породжений красою реальності; красу реальності виявляє божественне світло, що випроміню- ється. Насолода красою світу почуттів не виключає раціонального шляху до істини через самопізнання людської душі, що містить у собі первинні ідеї. Звідси у Фічіно й моральний ідеал споглядання, самозосередження. Згідно з його філософією, ве- лич людини полягає у самодостатності її власного досвіду для пізнання всього су- щого, у свободі від зовнішнього світу.

    У вченні Джованні Піко делла Мірандола стверджується ідея високої гідності людини, її творчих можливостей. Дається обгрунтування права на вільне вислов- лювання думки, підкреслюється домінуюча роль філософії, а не теології у форму- ванні свідомості вільної особистості. Заняття наукою Піко тлумачить нетрадиційно: йдеться про творче освоєння всього без винятку духовного спадку людства, про ві- льне, не скуте авторитетом дослідження природи й людини.

    Отже, моральний шлях людини, її прагнення до щастя Піко визначає як пізнання (філософію). Він з гуманістичних позицій вирішує проблему співвідношення віри й розуму: «істина теології» відкрита лише розуму, що підготовлений і збагачений фі- лософією, тобто вільним пізнанням світу. Таким чином, саму теологію він розуміє як вершину людського знання, на яку можна піднятися, тільки оволодівши усім на- копиченим багатством гуманістичної культури й науки. Творчість Піко стала своє- рідним синтезом античної і частково середньовічної думки, свідченням спадковості Відродження від попередніх культурних епох, але й новаторства цієї доби.


        1. АНТИЧНА Й СЕРЕДНЬОВІЧНА СПАДЩИНА В КУЛЬТУРІ ІТАЛІЙСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ

    Принципове значення для розуміння особливостей та історичного місця італій- ського Відродження має проблема співвідношення цієї доби з античною й серед- ньовічною культурами. Ця проблема була означена ще у ранній період розвитку гуманізму у творчості Ф. Петрарки, Дж. Бокаччо, К. Салютаті. Звернення до ан- тичності було наслідком глибинних процесів у пізньосередньовічній культурі, коли схоластика у своєму розвитку «зайшла у глухий кут». Тоді виникла нагальна по- треба до відновлення прямого зв’язку зі «справжньою античністю», не зіпсованою середньовічним «варварством». «Шлях до античності» вимагав від митців Відро- дження критичного переосмислення Середньовіччя, оскільки у цю добу розуміння й використання античної класики було досить обмеженим.

    У період Раннього Відродження італійські майстри інтуїтивно зверталися до ан- тичних попередників. Причому у ранньому гуманізмі виправдання античної мудро- сті не означало протиставлення її християнству. Навпаки, цілком виразним було прагнення замирити християнство з язичницькою культурою. У період розквіту ре- несансної культури митці свідомо вивчали, перекладали й тлумачили твори древ- ніх, намагалися пристосувати їх до запитів свого часу.

    Звернення до античності не було причиною Відродження, до неї звернулися «пі- сля того, як чітко сформувалися нові художні запити, що випливали з глибоких со- ціальних зрушень в італійській комуні».


    Джерелами відродження були:

    • готичні впливи;

    • візантійська спадщина;

    • вплив культури країн Східного Середземномор’я;

    • античність.

    Основним був вплив античності, особливо вплив творів Гомера і Вергілія.

    Саме античності зобов’язані представники Відродження своїми найхарактерні- шими рисами. Зобов’язані Гомеру та Вергілію, грецькій та латинській поезії, язич- ницькому сприйняттю життя, що прийшло з далекої Еллади. Античність надихала людей епохи Відродження, була для них джерелом та зразком творчості та світо- сприйняття. Вона була їм близька, але у цілому їхня творчість не була повторенням грецької та римської літератури й мистецтва. Це не було сліпим копіюванням або реставрацією. Це було прагнення до оновлення, до побудови нової культури.

    У добу Відродження антична спадщина осмислювалася критично. В античності вбачали не стільки зразок для наслідування, скільки певний еталон культурного розвитку, на який слід орієнтуватися у створенні власної культури. Зміст творчості митців Відродження залежав від умов, що склалися в Італії з кінця XIIІ — початку XIV ст. і розвинулися у XV — на початку XVII ст. Так, наприклад, гуманістична латина, яка спочатку мала наслідувати класичну мову давнини, мову Вергілія й Цицерона, фактично розвивалася як самостійне явище, маючи на собі відбиток на- родної мови. У той же час без античних впливів Відродження не можна уявити. Відбувалося не просто запозичення мотивів та прийомів, але і проникнення у сут- ність світовідчуття, здорової чуттєвості й величавого ритму античності.

    Пам’ятки античності були добре відомі італійським художникам. Збереглися руїни римських храмів і амфітеатрів, мощі християнських святих спочивали в ан- тичних саркофагах, під час проведення земляних робіт нерідко знаходили античні статуї і рельєфи. М. Я. Лібман зазначає, що протягом століть митці проходили ми- мо, начебто вони всього цього не бачили. Тільки люди доби Відродження побачили в античності своє велике минуле. їх приваблював світський і, головне, антропоцен- тричний характер античного мистецтва. У грецькій та римській скульптурі вони побачили втілення реалістичних тенденцій, до цього вони прагнули і самі.



    Антикізуючі тенденції виявляються вже в творчості скульпторів раннього Від- родження. Так, Донателло у 1430-ті рр. створює свої найбільш антикізуючі тво- ри — статую Давида й групу Благовіщення. У творчості живописців Кватрочен- то — братів Поллайоло античні елементи відіграють панівну роль. У теорії архітектури наслідування античних зразків пропагувалося найрішучіше. Однак го- тичні традиції в архітектурі XV ст. виявилися вельми міцними. Найпослідовнішим наслідувачем античної класики у добу Кватроченто був архітектор Леон Баттіста Альберті. Фасад його церкви Сант Андре у Флоренції задуманий як мотив тріум- фальної арки, а зовнішній вигляд церкви Сан Франческо у Риміні, з урочистим по- вторенням арок, змушує згадати арки римських акведуків. Проте поступово в іта- лійське зодчество проникає антична ордерна система. Поступово ордер набуває функціонального значення в архітектурі древніх. Підкреслюються частини, що не- суть навантаження, і ті, що справляють навантаження, колони і антаблемент. Зодчі Кватроченто залучаються на прикладі римських пам’яток до питань тектоніки.

    Найважливішим, однак, був вплив античної естетики на теорію й практику рене- сансного мистецтва. Уже Альберті намагався застосувати по відношенню до творів живопису категорії античної риторики: вимисел (inventione), композицію, (compositione), освітлення та зафарбування (ricevere di lumi); останні терміни він при- рівнює до красномовства в ораторському мистецтві. Усі ці поняття стали наріжними


    каменями ренесансної естетики. З античних авторів Альберті запозичує поняття

    «convenienza» або «concinitas» — те, що найкраще пояснюється словом «гармонія».

    У мистецтві Високого Відродження прямих запозичень з античності майже не- має. Щоправда, Рафаель і Браманте, Мікеланджело і Джуліано да Сангалло вивчали античні пам’ятки і античних авторів, однак те, що вони сприйняли в першу чер- гу, — це був дух античності. Якщо більшість майстрів кватроченто шукали в анти- чному мистецтві опору в реалістичних прагненнях, то художники Високого Відро- дження відчули у творах Фідія і Поліклета, у трактатах Вітрувія можливість кращого синтезу, ніж дає натура. Майстри чінквеченто сприйняли приклад анти- чності як заклик до створення духовно і фізично ідеального образу.




        1. ФІЛОСОФІЯ ІТАЛІЙСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ

    Філософська думка італійського Відродження охоплює два з половиною століт- тя, починаючи від Франческо Петрарки до Джордано Бруно. її не можна розглядати як етап розкладу середньовічної схоластики. Ренесансна філософія протистоїть си- стемі схоластичного знання. Йдеться не про полеміку цих двох типів філософських систем: філософська система Відродження будується на інших засадах, вона вини- кає, зростає й розвивається незалежно від схоластичної традиції.

    В еволюції філософської думки італійського Відродження вчені виділяють три характерні етапи:


    1. гуманістичний, або антропоцентричний, який протиставляє схоластичному теоцентризмові інтерес до людини у її стосунках із світом і Богом (середина XIV — середина XV ст.);

    2. неоплатонічний, пов’язаний із постановкою широких онтологічних проблем

    (остання третина XV — перша третина XVI ст.);

    1. натурфілософський (XVI — початок XVII ст.)1.

    Цей поділ досить умовний і має не стільки хронологічний, скільки типологічний характер. Представників гуманістичної традиції можна зустріти і в середині XVI ст. Однак гуманістичний етап філософії досягає кульмінації у творчості Лоренцо Вал- ли і Джанноццо Манатті, продовжувачі їхніх ідей не дають вже нічого суттєво но- вого. Так само вплив ідей Платонівської академії відчутний в італійській філософії аж до Бруно і Кампанелли, але власне неоплатонічний період, що визначив пода- льший розвиток філософської, думки вичерпався творчістю флорентійських неоп- латоніків.

    Натурфілософія Відродження здійснила прорив до дослідного знання, сформу- лювала вимогу безпосереднього вивчення дійсності. Вона порвала з формалогічни- ми побудовами середньовічного аристотелізму і намагалася створити нову картину світу на основі інтуїтивного осягнення законів природи. Відстоюючи автономію природних законів, вона створила вчення про обожнений космос, обожнену мате- рію. Пантеїзм, що становив головний зміст натурфілософських систем італійського Відродження, був вищою формою виправдання світу і призводив до вчення про живий космос, сповнений внутрішніх сил, який мав у самому собі достатні підстави для заснування свого буття, руху й розвитку.

    Незважаючи на засвоєння античного філософського спадку, ренесансну філосо- фію не можна розглядати у рамках традиційних напрямків античної філософської
    1 Горфункель А. Х. Основнье зтапь развития итальянской философии в зпоху Возрождения // Типоло- гия и периодизация культурь Возрождения / Под. ред. В. И. Рутенбурга. — М.: Наука, 1978. — С. 54.
    думки. У філософських системах доби Відродження можна бачити дивне сполу- чення найрізноманітніших тенденцій, аж до специфічного поєднання схоластично- го арістотелізму з відродженими гуманістами стоїцизмом у Помпонацці, епікуреїз- му й платонізму в Марчело Паліндженіо і в Джордано Бруно. Межа проходила між теологією і схоластикою, з одного боку, і філософією, що протистояла теологічним схемам Середньовіччя, — з другого.

    Філософія Відродження виникала поза філософською традицією Середньовіччя, поза професійною філософією університетів і чернечих орденів. Гуманісти відро- дили філософію — в її новому, порівняно зі схоластикою, розумінні. Гуманізм зро- бив філософію надбанням нових суспільних верств. Нова філософська культура стала розвиватися поза рамками власне філософії. Новий інтелігент — індивідуа- ліст, він існував поза корпорацією; так само вчення, яке він пропагував, відривало- ся від генеалогічного древа.

    Поява нових форм для творів філософського змісту означала, що філософія з предмета спеціального університетського викладання перетворилася у вільне мір- кування про проблеми буття. Полеміка навколо мови означала дещо більше, ніж боротьбу за відновлення чистоти класичної латини: відбувалася зміна мови культу- ри. Відмова гуманістів від мови схоластики свідчила про принципово новий підхід до змісту й методу філософствування. Гуманісти повертали філософії мову загаль- ної літературної культури, а саму філософію включали до загального потоку латин- ської словесності. Відновлювався зв’язок філософії з поезією, історіографією, ора- торським красномовством.
    ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ


    1. Поясніть, чому Відродження пов’язане з переходом від однієї суспільної фор- мації до іншої.

    2. Розкажіть, яким було історичне тло доби Відродження.

    3. У чому полягали особливості державного устрою держав Західної Європи доби Відродження?

    4. Розкажіть про перетворення у духовній сфері цієї доби.

    5. Чому Ренесанс вважають класичним національним стилем літератури Італії?

    6. Допишіть речення:

    Християнський антропоцентризм — це …. Італійське Відродження поділяють на такі періоди …. Маньєризм — це стиль ….

    В історії італійського гуманізму можна виділити такі основні етапи: ….

    Характерними рисами ренесансного гуманізму в Італії є: ….

    1. Охарактеризуйте кожен із періодів італійського Відродження.

    2. Поясніть, чому місто Флоренцію вважають «Афінами італійського Відродження».

    3. Яким був політичний устрій Флоренції?

    4. У чому полягав гуманізм італійського Відродження?

    5. Поясніть, що таке неоплатонізм? Які думки висловлювали флорентійські неоплатоністи?

    6. Яке значення античної спадщини у культурі італійського Відродження?

    7. Як розвивалася філософська думка італійського Відродження?

    8. Розкажіть про філософські погляди Петрарки.

    9. Що розумів Петрарка під словами «зіпсованість» і «безбожжя»?

    10. Підготуйте повідомлення «Значення академії, заснованої Козимо Медичі».



    Поділіться з Вашими друзьями:
  • 1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   40


    База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
    звернутися до адміністрації

        Головна сторінка