[]



Сторінка12/40
Дата конвертації11.05.2018
Розмір9.42 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   40

Ðîçä³ë 6
КУЛЬТУРА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ Й РЕФОРМАЦІЇ



    1. ВИЗНАЧЕННЯ І ХРОНОЛОГІЧНІ МЕЖІ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ Й РЕФОРМАЦІЇ

Термінами «Відродження» й «Реформація» характеризують певний період в іс- торії Західної Європи. Цей період означають як перехідну добу від Середньовіччя до Нового часу. Відродження — поняття більш широке, його застосовують для по- значення цієї доби в цілому.

Реформація зазвичай розглядається як другий етап у розвитку західноєвропей- ського Відродження, вона мала місце у країнах Центральної та Північної Європи (так зване Північне Відродження).

Термін «Відродження» (фр. «Ренесанс», італ. «Рінашіменто») було введено в ужиток у XVI cт. італійським живописцем й істориком мистецтва Джорджо Вазарі. Попередники і сучасники Вазарі у зміст цього поняття іноді вкладали подвійне зна- чення: по-перше, воно трактувалося як повернення до ідеалів і цінностей античнос- ті; по-друге, ототожнювалося з Xристовим Воскресінням — Великоднем (відро- дженням до нового життя після страждань і смерті). У XVIII ст. видатний французький філософ Вольтер та інші просвітителі протиставляли цей період Сере- днім вікам, які вважали відсталими у культурному відношенні, а період XIV— XVI ст. був, на їхню думку, добою справжнього відродження науки й мистецтва. З легкої руки французьких просвітителів XVIII ст. у науці надовго закріпилася антиісторична схема: антична культура — Середньовіччя (зупинка в культурному розвитку) — відродження античної культури і культури взагалі (початок нової історії). Але Відродження — це справді нова епоха. І усвідомлення того, що народилася нова епоха, у своїх визначальних рисах протилежна попередній добі, — одна з типових особливостей культури XV—XVI ст. Доба Відродження повністю охоплює два століття — XV і XVI. Однак «прелюдія» починається вже з XІV ст. Першими «людьми Відродження» вважають італійців філософа й поета Кола ді Рієнці і поета Франческо Петрарку. Саме від них бере свій початок європейське Відродження. Прийнято вважати також, що «на порозі» цієї доби стояв видатний італійський поет Данте Аліг’єрі, якого називають останнім поетом Середньовіччя і разом із тим — першим поетом Нового часу.

«Епілог» доби припадає на поч. XVII ст. — останнім представником Відро- дження вважається італійський письменник-гуманіст Томмазо Кампанелла. В Італії доба Відродження тривала близько трьох століть, а в інших країнах лише кілька де- сятиліть, останній період пізнього або високого Відродження та Ранньої Реформації можна розглядати тільки виходячи з умов загальноєвропейського розвитку, хоча специфіку кожної окремої країни необхідно враховувати.
У 20—50-ті рр. XVI ст. у культурному житті не лише Італії, а й інших країн Єв- ропи починається якісно нова доба, яку називають «добою маньєризму». Відповід- но формується новий стиль. В італійській літературі стиль «маньєризм» сформува- вся до початку Контрреформації. Він виник як один із закономірних наслідків внутрішніх протиріч доби Відродження. До доби маньєризму або контрренесансу в літературі Північного Відродження належить ціла низка письменників Франції й Англії. Це поети Плеяди, Монтень і Шекспір.
6.1.1. СВІТОГЛЯДНІ ОСНОВИ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ. РЕНЕСАНСНИЙ ГУМАНІЗМ, ЙОГО ЕВОЛЮЦІЯ Й ХАРАКТЕРНІ ОЗНАКИ
Головна причина того, що визначення «Відродження» поширюється на всю єв- ропейську культуру XV ст. й частково XVI ст., полягає у тому, що спільними були внутрішні тенденції культурного процесу. У цей час повсюдно поширюється нове гуманістичне світосприйняття й зростає самоусвідомлення особистості. Світогляд Відродження був пройнятий безмежною вірою в гармонію світу, у силу й волю лю- дини-героя, у те, що людина — міра всіх речей.

Ідейне забарвлення ренесансній культурі надавав гуманізм.

Гуманізм Відродження — це, у першу чергу, нове світосприйняття, усвідомлен- ня всієї повноти величі людини, її здатності осягнути й обернути собі на благо все багатство й різноманітність природи. Ренесансний гуманізм — це також нове вчен- ня про людину, нова етика, що відігравала головну роль у сфері гуманітарного знання, це й новий науковий метод, який вплинув на розвиток природничих наук. Термін «гуманізм» походить від латинського «humanus» — людяний, людський. Уперше він з’являється у творах римського мислителя й політичного діяча Цицеро- на, котрий називав гуманізмом вищий культурний і моральний розвиток людських здібностей. Називаючи себе гуманістами, творці нової культури підкреслювали тим самим спрямованість своїх інтересів на вивчення всього, що пов’язане з природою людини і її духовним світом. Від вивчення наук про «божественне» — studia divinitatis — ренесансні мислителі звернулися до дослідження «людської» сфери. З’явився новий комплекс гуманітарних наук — studia humanitatis. Крім граматики і риторики, що традиційно вивчалися у середньовічній системі освіти, цей комплекс увібрав у себе нові дисципліни: історію, етику, філософію, поетику, педагогіку. Цими галузями знань почав професійно займатися новий прошарок інтелігенції — гуманісти. Це були поети й філософи, філологи й історики, світські особи і церков- нослужителі. Ренесансний гуманізм заявив про велич і високе призначення людини у світі, про право на свободу, щастя, всебічний розвиток і виявлення творчих мож- ливостей; стверджував, що людська гідність визначається не аскетичним умертвін- ням плоті, не багатством і вельможністю походження, а гуманістичною «вченістю». Гуманізм відкинув усі зовнішні авторитети. Він протиставив їм самовизначення самодостатньої особистості. Ідеологічною основою нового художнього світосприй- няття стала концепція абсолютної свободи богорівної особистості, котрій, на думку італійського гуманіста й філософа Піко делла Мірандола, дана можливість володіти всім, що вона бажає. Для стилю літератури та образотворчого мистецтва доби Від-

родження таке розуміння людини мало безпрецедентні наслідки.

Гуманізм, як будь-яке явище в історії культури, змінювався у часі, мав певну еволюцію, свої передумови розвитку, період дозрівання, свій розвиток, який досяг- нув апогею, коли його історична роль у повній мірі виявилася, та період занепаду, коли в історичній перспективі якісь нові, підготовлені й породжені ним явища, по-
ступово відтісняють його на другий план, змушують перероджуватися і поступити- ся місцем новому.

Поняття гуманізму слід розглядати як історичну антитезу схоластиці, хоча на ранньому етапі розвитку гуманістичного руху значна частина його елементів була успадкована саме від схоластики. Новою рисою у гуманізмі була критичність мето- ду дослідження. Критика гуманістів була спрямована проти схоластики — спочатку вона неминуче користувалася схоластичною аргументацією, і лише поступово ви- робився той науковий метод критики, який згодом гуманізм передав у спадок раці- оналізму XVII ст. Головним вихідним матеріалом для гуманізму, як і для самої схо- ластики, була система античних знань. Відмінною рисою гуманізму була тенденція спиратися на справжню античність, очистивши її від будь-яких нашарувань.



Для гуманізму було характерне свідоме прагнення до вироблення нових соціально- етичних ідеалів. Своїм гаслом гуманісти проголосили шляхетність не за походженням, а за інтелектом. Вони шанували особисті заслуги, а не дворянські титули. Ознакою гу- манізму було також критичне ставлення до тодішнього стану католицької церкви і, що особливо важливо, визнання неправочинності її монополії в інтелектуальній діяльності суспільства. Гуманізм категорично не заперечував церкву. Він стверджував пріоритет розуму по відношенню до авторитету віри. І це було загальним принципом гуманістів. Про гуманістичний рух, що об’єднав певну масу людей спільними цілями та етичними ідеалами, можна говорити як про виразний процес виникнення нової інтелігенції, неза- лежної від інституту церкви. Отже, характерною ознакою гуманізму є прагнення до людяності, створення хороших умов життя. Гуманізм починається тоді, коди людина починає роздумувати про свою роль у світі, про смисл і мету свого життя. Гуманістич- ний рух найбільше поширився у філології. В інших дисциплінах на той час ще була відсутня науково-матеріальна база для такого прогресу.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ


  1. Які хронологічні межі епохи Відродження й Реформації?

  2. Поясніть, у чому суть понять Відродження, Реформація?

  3. Чому термін «Відродження» поширюється на всю європейську культуру

  1. початку XVI ст.?

  1. Поясніть значення терміна «гуманізм» з точки зору філософських визначень.

  2. Чому люди епохи Відродження вважали епоху Середньовіччя «варварською» і

«дикою»?

  1. У чому полягає ренесансний гуманізм?

  2. Розкажіть про еволюцію гуманізму.

  3. Яка нова риса гуманізму? У чому вона полягала?

  4. Яке співвідношення між гуманізмом і античністю?

  5. Підготуйте повідомлення «Гуманізм і Ренесанс».




    1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ Й ДУХОВНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ В ЄВРОПІ XIVXVI СТ.


Зміна історичних формацій в європейських країнах. Відродження — це зага- льноєвропейське явище, пов’язане з переходом від однієї суспільної формації до іншої, від феодальної до капіталістичної. У науці закріпилося твердження, що доба Відродження — це найбільша з революцій, які до тих пір пережила Земля. Від ро- зуміння сутності цієї революції залежить визначення характеру Відродження та
людей цього часу і, насамперед, найяскравіших виразників доби — титанів Відро- дження1.

/сторичне тло доби Відродження. Для країн Європи це була доба великих потря- сінь, найдинамічніший і найбурхливіший період у їхній історії. 24 травня 1453 р. турець- кий султан Мухаммед ІІ штурмом узяв Константинополь, столицю Візантійської імперії. Ця подія знаменувала кінець середньовічного періоду історії. Високовчені греки, що вте- кли після падіння Візантії від турецьких загарбників, оселилися у Німеччині і Франції, але головним чином в Італії. У цей час Західна Європа «тонула у крові» через міжусобні війни. Англія мало не загинула внаслідок суперечки, що отримала поетичну назву «війна Червоної та Білої троянд». У Франції король Людовик XІ рубав голови непокірних васа- лів — таким чином він прагнув «прибрати до рук» напівнезалежні володіння численних французьких герцогів. У Німеччині ворогували між собою багаточисельні князьки, які не визнавали влади імператора, тому країна переживала жорстокі війни. На Піренейському півострові також точилася боротьба. Дон Карлос ворогував із власним батьком, аррагоно- наваррським королем Xуаном ІІ через материнський спадок. Кастильські королі вели не- посильну боротьбу з грандами: останні домагалися повної незалежності. Італію розоряли і свої власні, і чужі загарбники. Вона перебувала у стані роздрібненості і складалася з ба- гатьох князівств і республік, що виборювали одне в одного клаптики землі.

В Італії процес суспільного розвитку проходив інакше. Тут процвітала торгівля, що привертала капітали. У відносинах з сусідами силу кулачного права замінила дипломатія. Уперше після того, як антична цивілізація впала, знову популярним став розум. Версальський двір, що вважався ідеалом блискучого суспільства, був тільки відблиском італійської витонченості вдач. В Італії була встановлена академія філософії, відновлені бенкети Платона в особливому залі, де розмовляли без чинів і етикету, збирався цвіт ученості і мистецтва.

Життя йшло весело й шумно, будинки і палаци меценатів ставали місцем неви- мушеного спілкування. Італійці віддавали перевагу блискучому розуму, художньо- му смаку і не дуже дотримувалися формальностей.

Отже, зовнішні й громадянські війни були історичним тлом доби Відродження. Революційні зрушення, пов’язані зі зміною формацій, врешті-решт вилилися в Ні- меччині у Велику селянську війну 1526 р. і народний рух на чолі з Томасом Мюн- цером, тобто у першу європейську буржуазну революцію. У цьому ж XVI ст. відбу- лася й друга буржуазна революція у Нідерландах, яка спричинила утвердження у цій країні капіталістичного ладу.



Перетворення у духовній сфері. З того часу, коли «бюргерство зламало міць феодалізму», почалося помітне зрушення у культурі й науці. Революційні перетво- рення у духовній сфері були частиною цього гострого й різнобічного процесу загаль- ноєвропейської революційної ситуації, пов’язаної з відносно тривалим процесом зміни формацій. У кожній країні цей процес мав свої особливості. В Італії вирішаль- не значення мала революція у культурі, яку також спричинили соціально-еконо- мічні зрушення у цій країні. У загальноєвропейському масштабі культура італійсь- кого Відродження справила революційний вплив на інші європейські країни — Францію, Німеччину, Польщу. Німецька Реформація вплинула на Італію та її рефо- рмаційний рух.

Освічені греки, що оселилися в Європі після падіння Константинополя, посіли поче- сне місце в університетах Італії, Франції й Німеччини. Вони дали поштовх і новий на- прямок науковим працям своїх учнів і послідовників. Усі вони викладали грецьку мову, науково обробляли грецьку граматику й уперше переклали кращих класиків своєї бать-


1 Рутенбург В. И. Титань Возрождения. — Изд. 2. — СПб.: Наука, 1991. — С. 122.
ківщини. Завдяки їхнім зусиллям навчальна й наукова діяльність європейських універ- ситетів дуже пожвавилася. З цих оновлених університетів почали виходити талановиті винахідники, обдаровані вчені, видатні художники, сміливі реформатори-мислителі.

Всесвітньо-історичне значення італійського Відродження полягало у тому, що революційний переворот в ідеології збігся у часі з аналогічним за силою її значущі- стю революційним переворотом у літературі й образотворчому мистецтві.



Розвиток науки. У добу Відродження виникає сучасне природознавство, котре йшло пліч-о-пліч з пробудженою новою філософією. Розвиток ремісництва і про- мисловості породили ткацтво, годинникарство, млини, металургію, алкоголь, безліч нових інструментів. Стала можливою експериментальна наука. Ці століття дали людству порох і вогнепальну зброю (гармати, бомбарди), доменний процес видобу- вання заліза, залізниці, осушення боліт, будівельну справу, підзорну трубу, мікро- скоп, оптику, дзеркала зі скла, рятувальний пояс, вітромір.

Географічні відкриття епохи — це й розвиток метеорології, зоології, ботаніки, фізіо- логії людини. Удару по релігійному світогляду завдали астрономічні відкриття: на місце геоцентричної системи Птоломея прийшла відкрита Коперником геліоцентрична сис- тема. Усі церковні сили ополчилися на «Коперникову єресь» (серед них і протестанти на чолі з Лютером). Розвиток механіки та оптики, хімії й медицини (до цієї епохи нале- жить відомий лікар і хімік Парацельс), зародження геології — усе це теж Відродження.

Однак у ті самі часи — і процеси над відьмами, й захоплення магією, астрологія, містика, ворожба на картах. Усі лідери нової науки (І. Ньютон, П. Лаплас та ін.) за- ймалися астрологією, алхімією тощо. Але магія й астрологія були своєрідною про- тивагою теологізуючому баченню світу, його схематично-логічному сприйняттю. Будучи дуже поширеною і в епоху Середньовіччя, магія вийшла з підпілля культу- ри і, прибравши новий вигляд, висунула інше уявлення про світ, що грунтується на визнанні єдності реальності, не тільки гармонійно впорядкованої, а й сповненої ім- пульсів різноманітних життєвих енергій. Праця людини, здатна перетворити «земне місто», уявлялася як невичерпна можливість, як уміння підпорядковувати собі всі природні сили. Людина-мудрець у творах Джордано Бруно, Томазо Кампанелли, Френсіса Бекона, Готфріда Лейбніца та інших натурфілософів пізнього Відроджен- ня постала у ролі всемогутнього мага. У цьому розкривалось відчуття єдності буття і мислення, властиве ренесансному світорозумінню.

Перехідний характер доби Відродження. Доба Відродження була перехідною у більшості країн, що через неї пройшли. У цю добу переходу від Середньовіччя до культури Нового часу у літературах європейських країн виникли і сформувалися індивідуальні стилі.

Національну класичну форму Ренесанс отримав, насамперед, в Італії. Індивідуа- льні стилі Петрарки й Боккаччо стали у середньовічній, феодально-роздрібненій Італії першими європейськими національними стилями, тобто естетичними форма- ми, у яких народ пізнавав себе, свою цінність і своє історичне значення. Рене- санс — це класичний національний стиль літератури Італії. Петрарка був першим гуманістом Європи, видатним письменником, поетична мова і стиль якого стали мірою і зразком для усієї наступної італійської літератури аж до XX ст. Тому доба Відродження в Італії, на відміну від Англії, Франції, Іспанії, Німеччини, не була тільки перехідною: вона створила самодостатні, до певної міри абсолютні, загаль- нолюдські, ідеологічні й естетичні цінності1.


1 Детальніше див.: Хлодовский Р. И. О ренессансе, маньеризме и конце зпохи Возрождения в литерату- рах Западной Европь // Типология и периодизация культурь Возрождения / Под. ред. В. И. Рутенбурга. — М.: Наука, 1978. — С. 121.


      1. ХРИСТИЯНСЬКИЙ АНТРОПОЦЕНТРИЗМ

Ідейною домінантою Відродження був християнський антропоцентризм, з пози- цій якого людина була центром Всесвіту, вищою частиною природи, найдоскона- лішим її творінням, а весь навколишній світ — творінням рук не лише Божих, а й людських. На місце схематизму схоластики діячі Відродження ставили емоційно насичене особисте переживання. Релігійно-аскетичне світосприйняття, твердження про гріховність людського життя не заперечувалися, доповнювалися проголошен- ням особистого права людини на задоволення звичайних земних потреб, на насоло- ду життям. Усі ці питання відображені в таких трактатах гуманістів, як «Промова про гідність людини» Дж. Піко делла Мірандоли, «Про лицемірство» Леонардо Бруні, «Похвала глупоті» Еразма Роттердамського. На перший план було висунуто індивідуалізм, прагнення до розмаїтості, культ геройства і слави, прагнення до гар- монії фізичного здоров’я, людської краси й духовності. Велику увагу було приділе- но взаємозв’язку людини з природою; здатності людини до всебічного пізнання і творчої діяльності; проблемі віротерпимості у конфесійно-релігійній приналежнос- ті; зрештою, визнанню більшістю пізньоренесансних діячів самостійності й свобо- ди науки1.



Антропоцентризм притаманний у тій чи іншій мірі всім видам мистецтва Рене- сансу. В архітектурі він виявився у співмірності споруди до людини, у тому, що ар- хітектурний образ базувався на пропорціях людської фігури. Ця гуманістична лінія йшла від такої споруди, як капела Пацці у Флоренції, і до храму Темпьєтто, зведе- ного Браманте. Арки гостинно звертаються до відвідувача (фасад Виховного будинку Брунеллескі). Стара сакристія флорентійської церкви Сан Лоренцо — це затишна буді- вля зі спокійними горизонтальними членуваннями, яка здається просторою і обжи- тою.

Можна стверджувати, що антропоцентризм в образотворчому мистецтві Ренесансу ще більш очевидний, ніж у гуманітарних студіях. У добу раннього Відродження — кватроченто в європейській скульптурі й живописі виник портрет, це пояснювалося тим, що у добу гуманізму, коли людська особистість почала привертати інтерес, шану- валася єдина у своєму роді людина (uomo unico). Середньовічне ж мистецтво, яке усі- ляко принижувало людину і не визнавало за індивідуальністю права на самостійне іс- нування, вороже ставилося до портрета. Нечисленні портретні зображення готичної доби майже всі мали культове призначення — це були портрети на надгробках. Кват- роченто створило самостійний, світський за призначенням тип портрета2.

Якщо для скульптурних портретів Відродження прикладами іноді були античні скульптурні бюсти, то профільний і пізніше тричетвертний погрудний живописний портрет раннього Відродження цілком є винаходом доби. Уже в цих живописних портретах яскраво виражена антропоцентричність мистецтва Відродження. Зобра- ження людини займало майже всю поверхню. Xудожник або взагалі не зображував краєвид (твори флорентійця Доменіко Венеціано) або підкоряв краєвид зображенню людини (П’єро делла Франческа — портрети Федеріко да Монтефельтре і Беат- риси Сфорца).

Крім того і мистецтву Раннього, і мистецтву Високого Відродження були при- таманні типізація та ідеалізація. У різних митців різних поколінь ці риси були ви-


1 Історія світової та української культури: Підручник для вищ. закл. освіти / В. А. Греченко, І. В. Чор- ний, В. А. Кушнерук, В. А. Режко. — К.: Літера ЛТД, 2002. — С. 152.


2

Либман М. Я. Проблемь стиля в изобразительном искусстве зпохи возрождения в Италии // Ренессанс, барокко, классицизм. Проблема стилей в западноевропейском искусстве XV—XVII веков / Под. ред. Б. Р. Виппера, Т. Н. Ливанова. — М.: Наука, 1966. — С. 26.
ражені більшою або меншою мірою. Кінна статуя кондотьєра Гаттамелати (скульп- тор Донателло) є прикладом рівноваги між гострою індивідуалізацією образу в усій його неповторності і високою типізацією. Причому між індивідуалізацією й типіза- цією немає внутрішньої суперечності. Індивідуалізація має виявити характерні ри- си даної людини, бо вони неповторні і становлять її сутність, а типізація є тим п’єдесталом, на який була поставлена людина Відродження, яка оспівана Піко дел- ла Мірандолою у трактаті «Про людську гідність»: «Людина — велике диво… Бог створив людину не небесною, не земною, не смертною, не безсмертною, для того, щоб людина сама ставала творцем своєї форми і щоб вона могла, згідно зі своєю волею і своїм вибором, або вироджуватися у нижче й грубе створіння, або відроди- тися у створінні божественному». Отже, з початку XV ст. антропоцентризм став одним із головних елементів ренесансного мистецтва з тим, щоб у подальшому ста- ти типовою рисою Відродження взагалі.
6.3. ІТАЛІЙСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ
У XV ст. першість Італії в Європі була незаперечна. Мистецтво виявилося дивно близьким характеру цієї нації. Уміння малювати і розбиратися в живописі стало необ- хідною якістю в італійському суспільстві. Змінився і погляд на жінку. Від неї більше не вимагалося беззаперечного підкорення, її права на освіту та інтелектуальні заняття не ставилися під сумнів. Переконання в тому, що жінці слід триматися золотої сере- дини, зумовило прагнення до гармонії між її зовнішнім виглядом і духовним світом. В епоху Медичі в Італії з’явилося безліч добре освічених жінок, які мали витончений смак і розум, що сприйняв благородні теорії Бембо про всеосяжну чисту любов.

Цей погляд на жінку відобразився й у витворах мистецтва. Ніде благородно ви- тончені типи мадонн і святих не були втілені з таким смаком і майстерністю, як в Італії. Тиха лагідність, чисте сяйво краси, деколи не позбавленої кокетування — ось характерна риса італійської школи, що виявилася, перш за все, у роботах Рафа- еля Санті (1483—1520).

Все життя Італії того часу — якась виставка, чудовий парад, одне суцільне, бли- скуче святкування. Коли герцог об’їжджав країну, за ним їхало декілька тисяч осіб, одягнених в оксамит і шовк. Він подорожував зі всією мисливською свитою, з сот- нями собак і соколів.

Герцогиня Лукреція Борджіа в’їжджала до Риму зі свитою в 200 амазонок, за кожною з яких слідував кавалер. Культ насолоди, який яскраво проявив себе і в бу- денному житті, і в мистецтві, викликав опір з боку діячів церкви. На думку Лютера, італійці є або епікурейцями, або фанатиками. І коли Савонарола говорив, що життя Риму переважно тваринне, він був недалекий від істини.

Театральні п’єси часто були достатньо фривольні за змістом, палацові уявлення на міфологічні сюжети зображали полювання і любовні пригоди богів. Навіть Папа Лев X, людина доброї освіти і витонченого смаку, віддав дань культу насолоди. Він жартував над своїми гостями, подаючи їм страви з мавпи або ворони. Взувши чоботи зі шпора- ми, Лев X носився на коні по горбах за оленями і вепрами. Блазень Льва X, чернець Маріанно, щоб потішити гостей, ковтав відразу цілого голуба або 20 курчат і 4 яйця.

Любов до видовищ, властива Стародавньому Риму, не пішла в забуття: змагання і перегони були, як і раніше, популярними.

Дві основні тенденції розвитку суспільної свідомості епохи Відродження, сила думки і інтерес до людського тіла, перш за все знайшли віддзеркалення в літературі і живописі.


      1. ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІТАЛІЙСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Періоди історії італійської культури прийнято позначати назвами століть:


  1. Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   40


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка