[]



Сторінка11/40
Дата конвертації11.05.2018
Розмір9.42 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   40

КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Існування Київської Русі охоплює період з ІX ст. по 40-і рр. XІІІ ст. У часи еко- номічного та культурного розквіту давньоруська держава займала територію від Балтики і Північного Льодовитого океану до Чорного моря, від Волго-Окського
межиріччя до Карпат. Етнічну основу держави складали східні слов’яни, що були об’єднані у великі міжплемінні союзи. У давньоруському літописі «Повість мину- лих літ» вказується, що таких союзів налічувалось чотирнадцять. Південну групу слов’ян складали поляни, древляни, сіверяни, волиняни, дуліби, уличі, бужани, ти- верці, білі хорвати, вятичі. Окрім східних слов’ян у межах Київської Русі прожива- ли карели, весь, меря, мурома, мордва, печеніги, чорні клобуки та балтські племена. Політичною формою держави у Київській Русі була ранньофеодальна монархія з елементами феодалізму. Східнослов’янські міжплемінні об’єднання поступово склалися у єдину народність, що була названа «Русь».

Держава являла собою історично важливу, контактну територію між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це зумовило її швидке входження у загально-європейську історико-культурну спільність. Вона мала ши- рокі міжнародні зв’язки з Польщею, Чехією, Болгарією, Угорщиною, Грузією, Вір- менією, Середньою Азією, Волзькою Болгарією, країнами Західної Європи — та- кими, як Франція, Англія, Данія, Швеція, Норвегія1.

Важливе значення для культури Київської Русі мало запровадження християнс- тва. На думку академіка Б. Рибакова, «прийняття християнства поставило Русь на один рівень з передовими державами того часу»2.

Після укладення ряду договорів особливо зміцніли зв’язки з Візантією, а прий- няття християнства поєднало Русь із традиціями візантійського православ’я, полі- тичною думкою та культурними досягненнями.

Київська Русь стала своєрідним центром слов’янської культури, яка, у свою чер- гу, зазнала впливу культур країн ісламу, Заходу, Закавказзя і Східного Середзем- номор’я. Вона проіснувала до 40-х рр. XІІІ ст. і впала під ударами монголо- татарських орд Чингізхана та Батия.


      1. ПИСЕМНІСТЬ І ОСВІТА

Літературні й археологічні джерела засвідчують про існування у східних слов’ян писемності ще до прийняття християнства. Болгарський письменник Xрабр у праці

«О письменах» говорить про два види письма — примітивні піктографічні знаки (риски і зарубки) та грецьке й латинське письмо, що не передавало багатьох слов’янських звуків. Писемність у дохристиянські часи була поширена у зовніш- ньополітичній, економічній і торговельній сферах суспільного життя, а також у язичницькому культі.

Проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов’ян письма, якого потребувала держава і церква. Це письмо називалось «кирилиця», воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із Болгарії. По- ступово воно витіснило стару писемність. Пам’ятки давньоруського письма можна побачити на різних предметах та виробах — пряслицях, горщиках, корчагах, голо- сниках, ливарних формочках та інших предметах домашнього вжитку. Вони свід- чать, що писемність була поширена серед простого люду.

Важливими писемними пам’ятками є знайдені у Новгороді, Звенигороді та ін- ших містах берестяні грамоти — переписка городян про господарські справи.

Оригінальними пам’ятками давньоруського письма є графіті XІ—XІV ст., що містяться на стінах Софійського собору, Кирилівської церкви, Видубицького мона-


1 Давня історія України. У трьох томах. — К.: Інститут археології НАН України, 2000. — Т. 3. — С. 217—218.

2 Рzбаков Б. А. Язьчество древних славян. — М., 1981. — С. 456.
стиря, Успенського собору Печерського монастиря, церкви Спаса на Берестові та Золотих воріт.

Цікавими пам’ятками є стилі (залізні, бронзові і кістяні писала) для письма на воскових дощечках, бересті і штукатурці. Вони дають повне уявлення про грамот- ність прихожан соборів та широких верств населення Київської Русі. Всі ці пам’ятки вказують на те, що писемність у Київській Русі була не тільки привілеєм князів і духовенства, а й надбанням широких верств міського населення.

Розвиток освіти у Київській Русі грунтується на власних національних традиці- ях та використанні античного і болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Поширенню грамотності сприяло запровадження християнства. Після церковної реформи Володимира Великого виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Вони потрібні були не тільки для впровадження нового християнського культу, але і для функціонування органів державного управління та розвитку торгі- влі. Тому шкільна освіта за князювання Володимира Великого та Ярослава Мудро- го набула державної ваги. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, школа «книжного вчення» для підготовки священиків та світська (приватна) школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення.

У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку і латинську). Вищу освіту визначали філософія і риторика. Центрами освіти були міста Київ, Новгород, Полоцьк, Черні- гів, Галич та Володимир-Суздальський. Освітнім центром у Києві був собор Святої Софії. Тут складено літописний звід 1037 р., написано і виголошено «Слово про за- кон і благодать» митрополита Іларіона, складались основи першого збірника зако- нів Київської Русі, що називається «Руська Правда», створено «Ізборник» Святос- лава 1076 р., написано у 1056—1057 рр. відоме «Остромирове євангеліє». Тут містилася книгозбірня Ярослава Мудрого, переписувалися книги.

Освітнім і художнім центром був також і Печерський монастир, у якому знахо- дилися художня і книгописна майстерні. У його стінах була створена визначна пам’ятка історії Київської Русі «Повість минулих літ» та ін.

Утворення шкіл і поширення писемності були пов’язані з соціальними та куль- турними вимогами давньоруського суспільства.




      1. НАУКОВІ ЗНАННЯ

У розвитку та поширенні наукових знань Київська Русь стояла на досить висо- кому рівні. Через Візантію вона познайомилася з творами Піфагора, Сократа, Пла- тона, Філона, Демокріта, Арістотеля, Епікура та інших мислителів античного світу. У Русі були поширені натурфілософські твори таких християнських авторів, як Іо- анн Дамаскін, Георгій Писида, Козьми Індикоплов та ін. Ці твори мали матеріаліс- тично-релігійне спрямування.

Для Київської Русі характерне богословсько-схоластичне сприйняття світу. Пе- рші наукові знання були почерпнуті із таких перекладних джерел, як «Фізіолог» та

«Шестиднев», трактатів Козьми Індикоплова. Ці знання розвивалися разом із нови- ми досягненнями, що з’явилися в результаті виробничої діяльності людей. Матема- тика на Русі мала прикладний, ужитковий характер. Знання з математики викорис- товувалися під час будівництва та у торгівлі. Записувалися міри довжини, об’єму, робилися розрахунки при складанні церковних календарів та пасхалій.

Важливе місце у системі наукових знань належало астрономії. Літописи засвід- чують, що у Киівській Русі спостерігали за такими небесними явищами, як сонячні
та місячні затемнення, комети, боліди, північне сяйво, метеорити та атмосферні явища. їх трактували як божественні знамення, але опис явищ був реалістичним.

Давні русичі володіли і хімічними знаннями, а саме — хімічними властивостями матеріалів, які використовували при виготовленні виробів із скла (намисто, брасле- ти, посуд, віконне скло), різнокольорових емалей, поливи для кераміки і поліхром- них плиток, черні — суміші для прикрашання виробів із срібла, смальти для мозаїк та ін. Знання з хімії використовувалися також у металургії, при фарбуванні тканин, обробці шкіри, хутра, виготовленні різних напоїв.

Освічені люди Київської Русі володіли певними географічними знаннями. їм були відомі три частини світу: Європа, Азія та Африка. Вони добре знали гео- графію своєї держави. Наприклад, у Початковому літописі перелічено всі слов’янські племена Східної Європи і географічне місце їх проживання. Названо ріки Дунай, Дніпро, Дністер, Двіна, Буг, Десна, Сула, Прип’ять, Волга, Ока, Шекс- на та озера Ільмень, Нево, Біле. Детально описаний шлях «із варяг у греки». Розви- тку географічних знань сприяли переклади таких іноземних географічних праць, як

«Xроніка» Георгія Амартола, хронограф Іоанна Малали, «Космографія» Козьми Ін- дикоплова та ін. Чимало географічних знань містила і паломницька література.

У Київській Русі був досить високий рівень медичних знань, якими володіли на- родні цілителі — волхви, знахарі, віщуни. Відомо, що успішно лікував хворих чер- нець Печерського монастиря Агапій, а внучка Володимира Мономаха Ганна склала лікарський порадник «Мазі» у якому розповідається про гігієну тіла, вплив клімату на організм, про сон, лазні, їжу, різні хвороби і лікування ран1.


      1. ЛІТЕРАТУРА

Поява літератури у Київській Русі було важливим явищем культурного життя. її виникнення та розвиток пов’язані з соціально-економічними та культурними успі- хами, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя.

З прийняттям християнства з’являється красне письменство, у якому взаємоді- ють церковно-слов’янська і давньоруська мови, сакральний і світський писемні стилі. Усна народна творчість зберігала події багатовікової дописемної історії. Фо- льклорні джерела використовувалися при написанні літописів. З виникненням пи- семності почалося записування історичних фактів у хронологічному порядку. З’явилося літописання — вид історичної літератури.

Яскравою пам’яткою давньоруського літописання є «Повість минулих літ» (кі- нець XІ — початок XІІ ст.), створена ченцем Печерського монастиря Нестором. Це історико-художній твір, що розповідає про виникнення держави Київська Русь, про ратні подвиги русичів, про народні заворушення та княжі міжусобиці. Увесь літо- пис просякнутий закликом до єднання князів у боротьбі проти зовнішніх ворогів, засудженням чвар. Цей літопис увібрав у себе весь досвід історичних знань, нагро- маджений на Русі в попередню епоху, а також досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури. «Повість минулих літ» дове- дена до 1110 р. і була покладена в основу пізніших зводів, які доповнювали її міс- цевим матеріалом. Відомі її три редакції. Перша до нас не дійшла, друга читається у складі Лаврентіївського літопису, а третя — у складі Іпатіївського літопису.

Важливе культурно-історичне значення має Київський літописний звід, укладе- ний ігуменом Матфеєм у Видубицькому монастирі (XІІ ст.), який розповідає про
1 Давня історія України. Т. 3. — С. 619.
події 1118—1198 рр., що відбулися у Київській землі. Він є безпосереднім продов- женням «Повісті минулих літ». До Київського літопису увійшли матеріали переяс- лавського та чернігівського літописання.

За київським зразком створювалися літописи у Новгороді, Переяславі, Володи- мирі на Клязьмі, Володимирі-Волинському, Галичі та інших містах.

Унікальною пам’яткою давньої історичної літератури є Галицько-Волин- ський літопис, що охоплює події на Галицьких та Волинських землях від 1202 до 1292 рр. Він є важливим джерелом знань про внутрішнє життя князівств, а також про міжнародні зв’язки того часу. У ньому широко використано тогочас- ну епічну поезію.

В XІ—XІІ ст. Київська Русь переживала період бурхливого розвитку. В цей час були створені пам’ятки агіографічної, філософсько-публіцистичної та художньої оригінальної літератури. Це — «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіо- на, «Послання» Климента Смолятича, твори Кирила Туровського, «Повчання» Во- лодимира Мономаха, «Києво-Печерський патерик» та інші.

Найвидатнішою пам’яткою давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоре- вім» (1185—1187), у якому відбиті патріотичні ідеали та поетична культура Київсь- кої Русі.

Твір ораторського мистецтва «Слово про закон і благодать» є цінною історико- літературною пам’яткою, у якій проголошується повна культурна і церковна авто- номія Русі, похвала хрестителю Володимиру та його сину Ярославу Мудрому.

Авторами так званої «учительної» літератури XІ—XІІ ст. були Феодосій Печер- ський, Лука Жидята, Климент Смолятич, Кирило Туровський та інші проповідники й оратори того часу.

У XІ—XІІІ ст. у Київській Русі важливого значення набула агіографічна літера- тура, або «житія». Пам’ятками такої літератури є «Чтеніє о житії і о погубленії блаженную страстотерпцю Бориса і Гліба» Нестора, «Житіє преподобного отца нашего Феодосія, ігумена Печерського», «Xождєнія Даніїла Заточника» та інші. В основу цих творів покладено життєпис князів-мучеників Бориса і Гліба, засудження війни між братами, а також зображення монастирського побуту.

Цінною літературною пам’яткою є «Повчання» Володимира Мономаха. Воно адресоване дітям — спадкоємцям державної влади. У ньому Володимир Мономах подає для нащадків образ ідеального князя і правителя, досвідченого господаря і зразкового сім’янина.

У Київській Русі існувала паломницька література, яскравим зразком якої є « Житье и хожденье Данила, руськия земли игумена». Тут відтворено топографію се- редньовічної Палестини, подано багато легендарних і апокрифічних оповідань.

Пам’яткою початку XІІІ ст. є «Києво-Печерський патерик», що являє собою збі- рник творів про історію Києво-Печерського монастиря. В його основі лежать леге- нди і перекази про особливу святість монастиря.

Підгрунтям давньоруської оригінальної літератури була усна народна творчість, яка існувала у східних слов’ян ще до виникнення писемності. Це — обрядові пісні, перекази, заклинання, замовляння, епічні та ліричні пісні, пісні-билини, що частко- во дійшли до нас у переробках та трансформаціях.

Особливе місце посідали пісні-билини, у яких відтворена історія народу. Відомі билини київського і новгородського циклів. У них оспівуються такі народні бога- тирі, як Ілля Муромець, Добриня Нікітич, Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович. Це образи безкорисливих захисників землі руської. Поширеними бу- ли билини: «Ілля Муромець і соловей-розбійник», «Ілля Муромець і ідолище»,

«Добриня і змій», «Добриня Нікітич і Альоша Попович» та інші.




      1. МУЗИКА І ТЕАТР

Складовою частиною духовної культури Київської Русі була музика, що супро- воджувала людину від народження до смерті. Xарактерною особливістю давньору- ського музичного мистецтва є ідейно-художня цілісність музики і пісні. На Русі поширеними були обрядові танці, пісні, скоморошні ігри, гуслярські билинні роз- співи, а також ратна музика, що супроводжувала військові походи. Музично- поетичне мистецтво відображало працю, світогляд і громадський побут наших дав- ніх предків.

Археологічні знахідки підтверджують наявність у стародавніх слов’ян у дохрис- тиянський та княжий час струнних, смичкових, щипкових, духових і ударних ін- струментів. У «Слові о полку Ігоревім» згадується Боян — давньоруський співець, що оспівував подвиги руських воїнів та походи князів.

При княжих дворах існував цілий штат музикантів-умільців, як руських, так і іноземних, що застольною музикою під час бенкетів прославляли князя та його мо- гутність. Про це свідчать такі джерела літературного походження, як «Печерський патерик», «Житіє Феодосія Печерського», «Слово про багача та Лазаря».

Сюжети з музичного життя Русі відтворені на фресках київського собору Святої Софії, де шість музикантів грають на флейті, два — на духових інструментах і тра- пецієподібної арфі. Сцени музичного побуту виявлено і на дорогоцінних золотих багато оздоблених речах. Поширеними інструментами в княжу добу були гуслі, лютні, гудок, смик, духові роги, труби, сурни, свірелі, сопелі, флейти та різномані- тні дзвіночки і брязкальця. Найпоширенішим ударним інструментом був бубон.

Після запровадження християнства зароджується церковна музика — дзвонарс- тво і одно- та багатоголосий церковний спів. Система давньоруських церковних на- співів називалася знаменним розспівом. Це унісонний чоловічий спів обмеженого діапазону і строго піднесеного складу. Нотної грамоти на Русі ще не знали, але ві- домою була крюкова (знаменна) і кондокарна нотації, що засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.

Старослов’янські звичаї та обряди з часом втратили своє чисто обрядове при- значення і поступово перетворились у народні розважальні ігрища, що несли у собі художнє відображення праці, побуту людини, її особисті почуття. Головними носі- ями народного театрального мистецтва у Київській Русі були скоморохи — народні лицедії, талановиті музиканти й актори. У їх мистецтві поєдналися спів, інструмен- тальна музика, танок, театралізована пантоміма, акробатика, дресирування звірів тощо. Мистецтво скоморохів, що вийшло з глибокої язичницької старовини, було дуже поширене на Русі. Воно відбивало ідеологію народу та суспільні настрої. У кінці XVІІ ст. внаслідок переслідувань з боку духовенства і державної влади а та- кож появи шкільної драми скомороство зникає.




      1. АРХІТЕКТУРА

У часи становлення Київської Русі формується тип давньоруського міста, скла- довими якого були: «дитинець», або «днешній град», у якому містилися князівські та боярські двори, «окольний град» у якому проживало міське населення, та «поса- ди», або «кінці», заселені ремісничим і торговим людом.

Важливого значення в економічному та культурному розвитку давньоруської держави набували міста, правила забудови яких були викладені у так званій «Кор- мчій книзі» — збірнику законів, що включав як давньоруські, так і візантійські за- коноположення про містобудування.


За призначенням архітектура поділялась на житлову, культову та оборонну. Пам’яток житлової архітектури не збереглося, але археологічні знахідки свідчать про багатий архітектурний декор будинків заможних верств населення. Археологі- чні дослідження та літописи дають певні уявлення про особливості міської забудо- ви. Споруди будували із дерев’яних зрубів. В основному це були двокамерні буди- нки з житловими приміщеннями, що опалювалися глинобитними пічками, та з холодними сінями — перед входом. Більшість таких будинків мали нижній госпо- дарський поверх — підкліть, що трохи заглиблювався у землю.

Князівські та боярські хороми мали два і більше поверхи. Це були ансамблі спо- руд із золотоверхими теремами та сінями на другому поверсі. На князівських дво- рах будували гридниці — великі зали для прийомів, а також — поруби (в’язниці для непокірних).

Житло бідних людей було однокамерним, мало каркасно-стовпову конструкцію, обмазувалося глиною і білилося. Вся житлова архітектура була дерев’яною.

З поширенням християнства у міській забудові переважає будівництво храмів, що стали символом утвердження і торжества нової релігії. Давньоруські князі ро- зуміли, що храм — це не тільки дім Божий, але і чудова можливість прикрасити та прославити свій стольний град, свою землю і свій народ. Вони будували храми, що за багатством не поступалися царгородським. І це було справою не лише престижу, руські князі щиро вірували у бога, а як відомо — «віра без діл мертва єсть».

У багатьох країнах світу X—XІ ст. відзначилися активною будівничою діяльніс- тю грецьких майстрів. Візантійські будівничі традиції позначалися на романській архітектурі Західної Європи. Типи архітектурних споруд впливали на архітектуру Балканських країн, Сирії, Малої Азії, Вірменії та Грузії. Тому зрозуміло, чому саме досвід візантійського будівництва був використаний руськими князями та христи- янською церквою.

Перші давньоруські храми були дерев’яними, і тому жодної пам’ятки не зберег- лося. На зміну дерев’яному будівництву у кінці X ст. прийшло кам’яне монумента- льне зодчество. Цьому сприяли вихід Київської Русі на міжнародну арену, вплив ві- зантійської культури і поширення християнства.

У давньоруському храмовому будівництві панувала так звана хрестово- купольна конструкція, яка виникла в Малій Азії у сирійців та вірмен і стала визна- чати особливості константинопольської архітектурно-будівничої школи. За цією системою прямокутне у плані приміщення розділялося стовпами на подовжні нефи. Церква перекривалася куполами і склепіннями, що півколами завершувалися на фасадах. Перекриття над центральними частинами церкви утворювали рамена про- сторового хреста, звідки походить і назва конструкції. Xрам мислився як символ гармонійної організації хаосу буття силою Божого слова. Тому його зовнішні про- порції мали бути бездоганними і визначати ідею гармонії з навколишнім середови- щем. Краса церкви асоціювалася з її висотою, устремлінням до небес, символом яких був купол.

Кам’яні собори в Київській Русі були великою рідкістю і будувалися строго за візантійськими зразками. Візантійські майстри приїздили у Київську Русь і здійс- нювали тут будівництво. Культові муровані споруди будувалися за системою дав- ньоруської мішаної кладки: чергування цегли-плінфи на вапняному цем’яночному розчині з шаром дикого каменю. Інтер’єр культових споруд прикрашали мармуро- вими колонами, капітелями, мозаїками та фресками. Для покращання акустики ро- били голосники — порожнину всередині стіни, у яку закладали глечики.

Перша мурована церква Богородиці (Десятинна), була зведена візантійськими майстрами на замовлення Володимира Великого у 989—996 рр. Вона збудована
за загальнохристиянськими правилами в пам’ять про мучеників-християн. У плані це тринефна, хрестово-купольна споруда, інтер’єр якої був прикрашений мозаїка- ми і фресками та оздоблений мармуром. Десятинна церква, особливо її централь- на частина, була взірцем для багатьох давньоруських культових споруд XІ—XІІ ст. У 1240 р. Десятинна церква була зруйнована ордами Батия; зберігся лише її фун- дамент.

Xрами будуються і як необхідність вшанування подій особистого життя (пере- мога в битві, чудесне врятування від смерті тощо). Так, з’являються перші церкви в ім’я Василя у Києві, Преображення у Василеві. Будувалися храми в ім’я Софії, що символізувала премудрість Xристову і Матері Божої. Такі храми збудовані у Києві, Новгороді та Полоцьку. Ряд соборів присвячені Успінню Богородиці. За архітекту- рним типом вони походять від Успенського собору Печерського монастиря і зведе- ні у Смоленську, Суздалі, Ростові, Владимирі на Клязьмі, Рязані, Володимирі-Волин- ському, Галичі. Будувалися також храми, що присвячувалися небесному воїнст- ву — архангелу Михаїлу, Святому Феодору Тирону або Стратилату, Андрію. Вели- ка кількість храмів присвячена Богородиці.

До початкового періоду давньоруської архітектури можна віднести такі архітек- турні споруди, як церкву Богородиці у Тмуторокані (1021, не збереглася) та Спась- кий собор у Чернігові (1036), збудовані князем Мстиславом Володимировичем. Спаський собор у Чернігові зберігся до наших днів майже у первісному вигляді.

Унікальним явищем у тогочасній світовій архітектурі став собор св. Софії у Ки- єві, збудований в часи Ярослава Мудрого (1037). Грецькими майстрами була твор- чо перероблена візантійська традиція, збагачена елементами місцевої стильової не- повторності. За типом це п’ятинефний хрестово-купольний храм з хрещатим під- купольним простором та анфіладами бокових нефів. Собор увінчаний тринадцять- ма банями.

Софійський собор був «руською митрополією», головним храмом давньоруської держави. Він був не тільки релігійним, а й політичним і культурним центром. Тут відбувалися церемонії посадження на великокняжий престол, приймали іноземних гостей. При соборі було засновано бібліотеку та скрипторій (майстерню з перекла- ду та переписування книг). Це єдиний собор періоду Київської Русі, який зберіг да- вню архітектуру й найповніший у світі комплекс мозаїк і фресок XІ ст. Усередині цього храму панує атмосфера спокою та гармонії. В усьому світі його вважають одним із найблагородніших творінь слов’янського генія. Київський собор св. Софії є пам’яткою світового значення, яка у 1990 р. занесена ЮНЕСКО до Списку всесві- тньої культурної спадщини.

Окрім Києва монументальне будівництво першої половини XІ ст. здійснювалося в Полоцьку, Новгороді, Чернігові.

У другій половині XІ ст. культове будівництво поширюється у багатьох давньо- руських центрах. Засновуються монастирі, у яких будуються нові кам’яні храми. Це Успенський храм Печерського монастиря (1078), Михайлівський Золотоверхий храм (1108), Михайлівський собор Видубицького монастиря та інші.

У XІІ ст. значного розвитку набула київська, чернігівська, переяславська та нов- городська архітектурні школи. У будівельній техніці зникають візантійські традиції змішаної кладки. Архітектура більше подібна до романської. В інтер’єрі будівель зникає мозаїка, поступаючись місцем фресковим розписам. До пам’яток цього пе- ріоду належить храм Федорівського монастиря (1131), церква Богородиці Пирогощі на Подолі (1132), Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви у Києві, Юріївсь- ка (1144) у Каневі, Борисоглібський (1128) і Успенський (І пол. XІІ ст.) собори та П’ятницька церква (поч. XІІІ ст.) у Чернігові, Михайлівська церква у Смоленську


(кін. XІІ ст.) та інші. Вони об’єднані єдиним стильовим напрямом та спільною конструктивною схемою.

На початку XІІІ ст. внаслідок князівських міжусобиць та нападів половців і татар Київ втрачає значення центра держави. Монументальне культове будівництво пере- міщується на західно-руські землі. Особливий розквіт архітектури спостерігається пі- сля об’єднання у XІІІ ст. Волинського та Галицького князівств. Для архітектури цьо- го часу характерні риси романського стилю. Пам’яток цієї архітектури збереглося дуже мало. Це Миколаївська та П’ятницька церкви у Львові, Успенський собор у Во- лодимирі- Волинському, церква Пантелеймона у місті Xолм. Галицькі монументальні будівлі були зведені з світло-сірого вапняку, тому їх ще називали білокам’яними.

Поряд із культовою важливе місце посідала оборонна архітектура. У період, ко- ли виникала потреба захисту від чужоземної навали, будувалися високі, міцні обо- ронні споруди з товстими кріпосними стінами. Так, Київ був оточений валами і де- рев’яними стінами загальною висотою до 16 метрів. Вхід до міста був можливий тільки через кам’яні ворота — Львівські, Лядські та парадні Золоті.

Золоті ворота відбудовані і сьогодні є пам’яткою давньоруської оборонної архі- тектури.

Оборонне будівництво вдосконалюється та продовжується у XІІІ ст. З появою стінобитних пристроїв все частіше зводяться високі кам’яні укріплення, оборонні башти з бійницями. При їх будівництві запозичується досвід європейських країн, вдало використовуються особливості місцевого ландшафту. Зразками оборонних споруд того часу є укріплення Галича, Кам’янця, Любліна, Дрогобича, Луцька. До оборонних споруд XІV—XV ст. належать також феодальні замки з міцними кам’яними мурами та вежами.


      1. ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

З культовою архітектурою був тісно пов’язаний монументально-декоративний живопис, характерний для візантійських художніх шкіл. У Київській Русі візантій- ський живопис поширився у формі монументальних настінних розписів — мозаїк і фресок. Настінні мозаїки застосовувалися у спорудах Київської Русі з кінця X до початку XІІ ст.1 Технологія виготовлення різнокольорової смальти (особливо золо- тої) була дуже складною і дорогою, а саме мистецтво мозаїки вимагало великого уміння. У Києві мозаїками були оздоблені інтер’єри князівських палаців і культові споруди часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

Основним видом монументального мистецтва Київської Русі був фресковий жи- вопис. Він значно дешевший, але справляв надзвичайний художній ефект. Фрески чудово поєднувалися з фактурою кам’яних стін і мали надзвичайно багатий коло- рит. Техніка фрески була запозичена у візантійських майстрів, але давньоруські ху- дожники довершили її новими елементами і стилістичними зображеннями. Так, но- вим у митецькій діяльності давньоруських майстрів стало поєднання мозаїчних і фрескових зображень, чого не практикували у Візантії. У XІІ ст. мистецтво мозаїки поступається мистецтву фрески.

Перші мозаїчні зображення та настінні фрескові розписи були виконані у Деся- тинній церкві міста Києва, але вони не збереглися.

До найвизначніших пам’яток українського і світового монументально-декоратив- ного мистецтва належать мозаїки і фрески Софійського собору у Києві. Головним
1 Мистецтво Київської Русі. — К.: Мистецтво, 1989. — С. 30.
змістом художнього оздоблення інтер’єру цього храму є утвердження християнст- ва, а храмові настінні розписи стали «біблією для неписьменних», яку потрібно бу- ло читати у певному порядку. На фрескових панно три цикли зображень: євангель- ські, біблійні та житійні. На мозаїках зображені основні персонажі християнського віровчення. Мозаїчні оздоблення прикрашають головний вівтар і купол собору. Це — поясне зображення Xриста-Пантократора (Вседержителя) з піднятою десни- цею, в апсиді центрального вівтаря зображена велична постать Богоматері-заступ- ниці Марії-Оранти. У народі Богоматір Софії Київської вважали заступницею Киє- ва і Русі і називали її «Нерушимою стіною», тобто заступницею і покровителькою. Марія-Оранта у народній свідомості злилася з язичницьким образом «Великої Бо- гині», що уособлювала силу землі1.

Нижче мозаїчного зображення Богоматері-Оранти розташована багатофігурна композиція «Євхаристія» (причащання апостолів), а ще нижче — «святительський чин», який є одним із кращих взірців монументального живопису. Мозаїчні панно Софії виконані на яскравому золотистому фоні і набрані із смальти 177 кольорових відтінків. Важливим елементом художнього оздоблення Софії є орнаменти, пере- важно рослинного характеру. До наших днів збереглося 260 квадратиних метрів мозаїк і близько 3000 квадратних метрів фресок собору Святої Софії у Києві2.

Монументальними розписами були також оздоблені Успенський собор Печерсь- кого монастиря, Михайлівський Золотоверхий собор, церква Спаса на Берестові у Києві. З середини XІІ ст. у Київському, Чернігівському, Переяслському, Галицькому та Волинському князівствах створюються самобутні художні школи. Фресковий жи- вопис повністю замінює настінні мозаїки. Давньоруські фрескові розписи збереглися до наших днів у сакральних спорудах Києва і Чернігова, Смоленська і Владимира на Клязьмі, Пскова, Новгорода, Старої Ладоги та інших давньоруських містах.

Разом з будівництвом храмів розвивався і такий вид мистецтва, як іконопис — вид культового станкового живопису. Ікона як художній елемент займала головне місце в інтер’єрі культової споруди. Культ ікони був офіційно прийнятий на сьо- мому Вселенському соборі 787 р. у місті Нікеї. Ікони становлять органічне ціле з храмом і підпорядковані його архітектурі. У храмах ікони розташовувалися над пе- редвівтарною перегорожею, що пізніше перетворилася на іконостас. Перші ікони були привезені на Русь з Візантії та Болгарії, а в кінці XІ ст. з’явилися власні. Мис- тецтво іконопису мало свої особливості, що відрізняли його від монументальних розписів. В іконі обмежений простір, який вимагав зосередження на створенні пси- хологічного образу, знаходженні найвиразніших композицій та колористичних рі- шень. Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало.

Становлення давньоруського іконопису припадає на ІІ пол. XІ — поч. XІІ ст. У Києво-Печерському патерику розповідається про перших руських іконописців — Григорія та Аліпія. Так, відомою в цей час була Печерська іконописна майстерня, у якій писав іконописець Аліпій, що пройшов школу візантійських майстрів.

Ряд дослідників пов’язують з київською художньою школою такі ікони, як

«Ярославська Оранта» (XІІ ст.), «Устюзьке Благовіщення» (XІІ ст.), «Дмитрій Со- лунський» (XІІ ст.) і композицію Свенської (або Печерської) Богоматері» (XІІІ ст.). Серед ікон, що дійшли до наших часів, найшанованішою була ікона «Богородиці — Елеуса», привезеної в кін. XІ — поч. XІІ ст. з Візантії до Вишгорода поблизу м. Ки- єва. її назвали «Володимирська Богоматір» (Третьяковська галерея, м. Москва). Образи, втілені в іконах, вважалися взірцем моральної чистоти й одухотвореності.
1 Київська Русь. Культура. Традиції. Збірник наукових праць. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 85.

2 Українська культура: історія і сучасність: Навч. посібник. — Львів: Світ, 1994. — С. 179.
У Києві сформувалася іконографія перших руських «святих» — Бориса і Гліба, уявлення про яку дає ікона «Борис і Гліб». Традиції Києва були поширені в іконопи- сних школах Новгорода, Володимира, Суздаля, Галича та Володимира-Волинського.

В оздобленні давньоруських храмів значну роль відігравало пластичне мистец- тво та різьбярство. Східнохристиянська церква, переслідуючи язичницькі віру- вання, заборонила об’ємну скульптуру, тому пластичне мистецтво розвивалося у вигляді рельєфів. Для різьбленого оздоблення монументальних споруд використо- вувався мармур та рожевий шифер. Значна кількість рельєфних орнаментальних прикрас збереглася у храмах Києва. Це — різьблені плити, виготовлені в техніці орнаментального і тематичного рельєфу, що прикрашають парапети хорів собору Софії Київської, шиферні плити з тематичними рельєфами Михайлівського Золото- верхого та Києво-Печерського монастирів.

Цікавою пам’яткою давньоруської пластики є барельєф, на якому зображена Бо- гоматір-Одигітрія з дитям, що знайдений у руїнах Десятинної церкви. Шиферні різьблені плити збереглися і в Спаському соборі Чернігова.

Історичну і культурну цінність становить саркофаг Ярослава Мудрого (X—XІ ст.), що зберігається у київському Софійському соборі. Він виготовлений з білого мар- муру, вкритий рослинним орнаментом з християнською символікою.

Цінними витворами давньоруського пластичного мистецтва є вироби різьбярів по каменю у вигляді невеликих кам’яних іконок, на яких найчастіше зображали Бо- риса і Гліба, Дмитра Солунського, Богородицю, Спаса, Святого Миколая та інших святих. Шедевром мініатюрної кам’яної пластики є ікона «Увірування Фоми», що зберігається у Київському історичному музеї.

Оригінальним видом мистецтва у княжу добу було мистецтво книжкової міні- атюри. Рукописна книга була особливо цінною, писалася дуже довго, на дорогому пергаменті і художньо оздоблювалась. Книги переплітали у міцні оправи з метале- вими замками, текст прикрашали ініціалами, заставками та мініатюрами. Книжкова мініатюра виконувалася й ілюструвалася руськими писцями і художниками, зраз- ками для яких служили візантійські та болгарські рукописні книги. Пам’ятками да- вньоруських рукописів є «Остромирове євангеліє» (1056—1057 рр.), «Ізборник Святослава» (1073 р.), «Бучацьке євангеліє», «Юрієве євангеліє», «Добрилове єван- геліє» (XІІ ст.), «Мстиславове євангеліє»(XІІ ст.) та ін.

Видатним явищем у давньоруському мистецтві, цінним джерелом історії Київсь- кої Русі є мініатюри Радзивилівського літопису (XV ст.) Книга містить 618 кольоро- вих графічних мініатюр, що ілюструють життя княжої доби. Мініатюри дають цінні відомості про архітектуру Київської Русі, одяг та зброю, речі домашнього вжитку й інші важливі історичні події1. Орнаментика більшості давньоруських рукописів була пов’язана з ювелірною справою та декоративно-ужитковим мистецтвом.

Розвиток ремісничого виробництва стимулював розквіт декоративно-ужитко- вого мистецтва, у якому проявилися риси давньоруської естетики та багатовікових художніх традицій східних слов’ян. Поширеними на Русі були такі види приклад- ного мистецтва, як скань, чернь, зернь, позолота, перегородчаста емаль та художнє литво. Скань — це мистецтво використання найтоншого дроту, що напаювався на металеву основу. Скань широко використовувалась у жіночих прикрасах та окладах книг. Чернь — чорна паста для протравлювання срібних виробів, що робила темне тло, на якому світилися срібні фігури. її наносили на браслети, зап’ястя, колти, пер- сні, хрести, зброю тощо. Зернь — дрібні кульки, що впаювалися в персні та інші прикраси.


1 Рибаков Б. А. Из истории культурь древней Руси / Исследования и заметки. — М., 1984. — С. 188—240.
Високого рівня досягли давньоруські майстри у техніці емалі. На золотих пластин- ках витискували контури малюнка, напаювали золоті тонкі перегородки, а проміжки за- сипали порошком, що плавився у печі і заливав площини різнокольоровими емалями. Xудожньо оздоблювалися предмети побуту, прикраси, зброя, металевий і керамічний посуд, вироби із кістки. Поширеними мотивами було коло — символ сонця, хвилясті лінії, що символізували воду, фантастичні звірі і птахи, «дерево життя», рослинний ор- намент. Кращими виробами прикладного мистецтва є пластинчасті браслети — наручі із срібла, діадеми, барми, колти, гривни, рясни. Поруч із різними прикрасами, у ювелір- них майстернях відливалася велика кількість нагрудних хрестиків (енколпіонів), нагру- дних іконок, змійовиків. Найвідомішими шедеврами ювелірного давньоруського мисте- цтва є дві діадеми з князівського парадного вбрання, що датуються XІІ і XІІІ ст.

У давньоруській державі також було поширеним кування та карбування золота, срібла та міді. Чудовим зразком цього мистецтва є також врата Суздальського со- бору (XІІІ ст.), де поряд з біблійними сценами зображено язичницьких істот, що стережуть вхід.

Оригінальними видами прикладного мистецтва було художнє литво. Давньору- ські майстри відливали безліч різних речей — від невеличких прикрас до великих церковних дзвонів. Цінною пам’яткою художнього литва є великий мідний хорос, знайдений на Подолі у м. Києві. Він оздоблений жар-птицями — символами світла та знаками вогню і сонця. Міжнародне визнання здобули вироби майстрів із різьби по дереву та кістці, майолікова кераміка, а також виробництво скла. Пам’ятками рі- зних художніх ремесел є бронзові панікадила, дзвони, смальта, скляне намисто, ку- бки, чари, браслети, різьблені шкатулки, образки, руків’я ножів та зброї, дзеркала, ложки, шахові та шашкові фігури та ін.

Важливе місце у господарському житті Київської Русі посідали ремесла. Прові- дною їх галуззю була чорна металургія, яка розвивалася за межами міста. Залізо видобувалось із болотяних руд. Давніми центрами залізоробного ремесла були м. Городськ на Тетереві (Коростишівський район, Житомирська область), та м. Виш- город (Київська область). Центрами обробки чорного металу були міста Київ, Нов- город, Смоленськ, Чернігів, Галич, Вишгород. Давньоруські ковалі знали такі тех- ніки обробки заліза, як кування, зварка, цементація, обточка, інкрустація кольоро- вими металами, полірування, вони володіли усіма видами обробки кольорових ме- талів. Довершеними формами і художнім оздобленням відомі давньоруські мечі.

Розвивалося також гончарство, що процвітало у таких містах, як Білгород і Вишгород.

Високого рівня досягла обробка дерева, каменю, виготовлення цегли та вапна. Деревообробний промисел був особливо поширений у будівельній справі. Кам’яне будівництво сприяло появі цегельників, каменярів, вапнярів.

Існували і такі ремесла, як кравецьке, обробка шкіри, виготовлення взуття, пря- діння, ткацтво та інші.

Отже, давньоруське мистецтво є однією з найяскравіших сторінок історії худо- жньої культури доби Середньовіччя. Київська Русь відігравала значну роль у світо- вій історії, а її мистецтво за три століття досягло художніх вершин. Великий вплив на мистецтво Київської Русі мали культури інших народів, особливо Візантії. Разом з тим у скарбницю світової культури багато нового і цінного внесли давньоруські митці. Загалом культурний розвиток Київської Русі ІX—XІІІ ст. знаходився на ви- сокому європейському рівні. На жаль, монголо-татарська навала перервала цей яс- кравий період вітчизняної історії. Але культура Київської Русі в усіх своїх формах і жанрах показала яскраву самобутність і заклала підвалини для подальшого розвит- ку культури України пізнього Середньовіччя.


У цілому ж доба Середньовіччя стала новим кроком в історичному та культур- ному розвитку людства, вона наповнила новими досягненнями світову культурну скарбницю.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ


  1. Культура яких розвинутих середньовічних країн мала значний вплив на дав- ньоруську культуру?

  2. Перелічіть джерела вивчення історії та культури Київської Русі.

  3. Як називалася система давньоруського письма?

  4. Хто започаткував шкільну освіту у Київській Русі?

  5. Хто із руських князів найбільше опікувався розвитком освіти та культури?

  6. Перелічіть відомі давньоруські літописи.

  7. Назвіть найвизначніші пам’ятки перекладної літератури.

  8. Назвіть пам’ятки оригінальної літератури.

  9. Хто був носієм музично-театрального мистецтва у Київській Русі?

  10. Які види музичних інструментів використовувалися у княжу добу?

  11. Які види архітектури були поширеними у Київській Русі?

  12. Перелічіть пам’ятки оборонної архітектури.

  13. Назвіть пам’ятки культової архітектури.

  14. Які види образотворчого мистецтва використовувалися для оздоблення храмів?

  15. Які види прикладного мистецтва були поширені в княжу добу?

  16. Яке значення мала християнська релігія для розвитку давньоруської культури?


СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДО V РОЗДІЛУ

  1. Абрамович С. Д. Культурологія: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2005. — 352 с.

  2. Асєєв Ю. С. Джерела. Мистецтво Київської Русі. — К.: Мистецтво, 1980. — 214 с.

  3. Бицилли П. М. Злементь средневековой культурь. — Спб., 1995. — 242 с.

  4. Грубер Р. И. Всеобщая история музьки. — М.: Музгиз, 1965.

  5. Давня історія України. У 3-х т. Толочко П. П. /гол. ред./. — К.: Інститут археології НАН України, 2000. — 695 с.

  6. Дмитриева И. А. Краткая история искусств. Книга первая. — М.: «Искусство», 1996. — 534 с.

  7. Дюбі Жорж. Доба соборів. Мистецтво та суспільство 980 — 1420 років. — К.: «Юні-

верс», 2003. — 320 с.

  1. История искусства зарубежньх стран. Средние века, Возрождение. — М.: Изобрази- тельное искусство, 1982. — 375 с.

  2. История мировой культурь: Культурология. Учебное пособие / Под ред. Р. С. Кнабе и др. — М.: Академия, 2003. — 605 с.

  3. История средних веков / Под ред. З. В. Удальцовой и С. П. Карпова Т. 1. — М.: Вьс- шая школа, 1990. — 495 с.

  4. Історія української архітектури / Під ред. Ю. С. Асєєва та ін. — К.: «Техніка», 2003. — 472 с.

  5. Історія української культури: У 5-ти т. — Історія культури давнього населення України. — Т. 1. — НАН України. Б. Є. Патон /голов. ред./. — К.: Наук. думка, 2001. — 1134 с.



95

Канігін Ю. М. Віхи священної історії. Русь — Україна. — К.: А. С. К., 2004. — 416 с.

  1. Караськова О. В. Средние века. — К.: Корона принт, 2003. — 414 с.

  2. Карлов Е. А. Монеть Византии: Справочник-определитель. Лисичанск: Реликвия, 2002. — 63 с.

  3. Карсавин Л. П. Культура средних веков. — М.: Книжная находка, 2003. — 222 с.

  4. Комплексне дослідження духовної культури слов’ян / Під ред. Русанівського В. М. та ін. — К., 2004. — 168 с.

  5. Кулаковский Ю. А. История Византии. В 3-х томах. — М.: Алетея. Т. 1, 2003. — 493 с., Т. 2, 2003. — 394 с., Т. 3, 2004. — 350 с.

  6. Культурология. История мировой культурь: Учебник / Под ред. Вознесенской Н. О. —

М.: ЮНИТИ: Единство, 2003. — 759 с.

  1. Культурологія: Посібник / Під ред. О. Г. Песидко та ін. — Луганськ.: РВВЛАВС, 2004. — 118 с.

  2. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / За ред. проф. М. М. Заковича — К.: Знання, 2004. — 567 с.

  3. Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посібник / За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула — К.: Центр навч. літератури, 2004. — 368 с.

  4. Лазарев В. Н. История Византийской живописи. — М.: Искусство, 1986. — 331 с.

  5. Ліндч Д. Г. Середньовічна церква. Коротка історія. — К., 1994. — 134 с.

  6. Острогорський Г. Історія Візантії — Львів: Літопис, 2002. — 608 с.

  7. Подоляк Н. Г. Історія середніх віків. — К.: Генеза, 2004. — 287 с.

  8. Попович Мирослав. Нарис історії культури України. — К.: Артек, 1998. — 214 с.

  9. Пустовит А. В. История европейской культурь. Уч. пособие. — К.: МАУП, 2004. — 400 с.

  10. Толочко Петро. Київська Русь. — К.: «Абрис», 1996. — 360 с.

  11. Семенов В. Ф. Історія середніх віків: Підручник. — К.: Вища школа, 1975.

  12. Степовик Д. В. Іконологія й іконографія. — Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2003. — 312 с.

  13. Xрами України. Альбом. — К.: Мистецтво, 2000.

  14. Xрамь. Монастьри. — М.: Аванта, 2003. — 184 с.

  15. Xудожня культура світу: Європейський культурний регіон. Навч. посібник / Н. Є. Миро- польська та ін. — К.: Вища школа, 2001. — 191 с.

  16. Шевнюк О. Л. Культурологія: Навч. посібник. — К.: Знання-Прес, 2004. — 353 с.

  17. Шейко В. М. та ін. Історія художньої культури. Середньовіччя. Відродження: Підру- чник. — Xарків, 2001. — 189 с.

  18. Шишков А. М. Средневековая интеллектуальная культура: Учебное пособие. — М.: Издатель Савин С. А., 2003. — 591 с.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   40


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка